§ 4. Затримання особи, що вчинила злочин

Затримання особи, що вчинила злочин, — це використання наданого законом права (для певних осіб — виконання покладених на них обов'язків) потерпілому та іншим особам затримувати злочинця під час вчинення або безпосередньо після вчинення ним злочину з метою доста­вити його відповідним органам влади (прокуратура, суд, органи виконав­чої влади, громадські формування з охорони громадського порядку).

Таке право визначено у ч. 1 ст. 38 КК, за якою не визнаються зло­чинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і до-ставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було до­пущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Зазначимо, що правоохоронні органи зобов'язані затримувати зло­чинців під час або безпосередньо після вчинення ними злочину. Крім того, цим органам надано право затримувати також: 1) особу, яка ухи­ляється від виконання вироку, яким вона засуджена за вчинений нею злочин; 2) особу, яка вчинила втечу з місця ув'язнення або з місця від­бування покарання за вчинений нею злочин; 3) особа, яка перебуває в розшуку у зв'язку з вчиненням нею злочину.

Умови та порядок щодо затримання таких злочинців працівниками правоохоронних органів визначено у статтях відповідних Законах України, а саме: «Про міліцію», «Про прикордонні війська України, «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про службу безпеки Украї­ни». Правоохоронні функції виконують рибоохоронні органи, органи державного лісового господарства.

Затримання особи, що вчинила злочин, буде законним, якщо: а) особа щойно вчинила злочинне посягання; б) така особа не підкоряється вимо­гам щодо доставлення її у відповідні органи влади; в) затримання мало місце з боку потерпілого, іншої особи або особи, яка за своїм посадовим, службовим, професійним або іншим становищем зобов'язана затримувати або надавати допомогу під час затримування злочинця, який щойно вчи­нив злочин; г) особа, яка затримує злочинця, впевнена у тому, що остан­ній вчинив злочин, який потребує негайного реагування відповідного ор­гану влади; ґ) насильство, яке було застосоване до особи, що підлягала затриманню, і заподіяна їй шкода були вимушеними заходами, без засто­сування яких затримання було неможливим; д) затримання вчинене з ме­тою доставлення злочинця відповідним органам влади; е) під час затри­мання злочинця не було допущено перевищення заходів, необхідних для доставлення його в органи влади.

За характером заподіяна злочинцеві шкода під час його затримання може бути різною (обмеження волі, заподіяння тілесних ушкоджень, у виняткових випадках — і заподіяння смерті).

В юридичній літературі це питання вирішується неоднозначно. Бі­льшість авторів допускає можливість заподіяння смерті злочинцеві за певних умов його затримання. Деякі автори вважають, що ні за яких умов затримувана особа не може бути умисно позбавлена життя.

Застосування таких заходів залежить від конкретної обстановки здійснення затримання, а саме: ступеня небезпеки вчиненого посяган­ня, реакції затримуваного щодо самого факту його затримання, інтен­сивності та способу ухилення від затримання, озброєння злочинця, кі­лькості осіб, які мають бути затримані, та кількості осіб, які здійснюють затримання, місця, часу доби тощо.

Якщо під час затримання злочинця відомо, зокрема, що він дуже небезпечний, вчинив кілька особливо тяжких злочинів, озброєний, щойно вчинив особливо тяжкий злочин і намагається уникнути затри­мання з використанням транспортного засобу або вчиняє збройний опір, а всі можливі заходи його затримання вичерпано, то тут можливе застосування табельної зброї з поразкою на смерть.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має місце при умисному заподіянні безпосередньо після вчинення ним по­сягання без необхідності надмірної (тяжкої) шкоди, яка явно не відпо­відала небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця. Ін­шими словами, перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила напад, породжує кримінальну відповідальність:

1) за навмисне заподіяння тяжкої шкоди (умисне позбавлення життя або умисне тяжке тілесне ушкодження); 2) за умови, якщо така шкода не була зумовлена необхідністю і явно не відповідала небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця.

За наявності цих двох ознак в їх єдності і взаємозв'язку має наслідком відповідальність (ч. 2 ст. 38 КК) лише у випадках, спеціально передбаче­них у ст. 118 (умисне вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) і ст. 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення заходів, необхідних для затримання зло­чинця). Закон не передбачає кримінальної відповідальності за заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження при перевищенні меж необхід­ної оборони, а отже, і за перевищення заходів затримання злочинця.

Умисне заподіяння особі, яка щойно вчинила напад, тілесного ушкодження або смерті з помсти (самочинної розправи) вважається злочином, і особа, яка заподіяла таку шкоду, підлягає відповідальності за загальними правилами.

Крайня необхідність — це такий збіг обставин, за якого ви­никла безпосередня небезпека для певного об'єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об'єктові. Інакше кажучи, правомірним вважається заподіяння (за наявності загальної небезпеки) шкоди одним цінностям, що охороняються правом, з метою відвернути шкоду більш значним цінностям, які теж охороняються правом.

Частиною 1 ст. 39 передбачено, що «не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правом цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтере­сам, інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстано­вці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

Об'єктом захисту при крайній необхідності є: особисті блага лю­дини, її права та майно, блага та права інших осіб, блага та цінності громадянського суспільства чи держави.

Умови, що визначають правомірність крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту; 2) не­безпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула; 3) небезпека має бути невідворотною, а її усуну­ти неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охо роняються правом; 4) шкода має завдаватися так званим третім осо­бам, якщо шкода завдається нападнику, то вчинене розглядається за правилами про необхідну оборону; 5) особа завдає шкоду, будучи зо­бов'язаною або вимушеною до цього об'єктивними обставинами; 6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.