§ 4. Наука кримінального права

Кримінально-правова наука — це певна система поглядів, ідей, концепцій і теорій щодо кримінального закону, практики його за­стосування та перспектив розвитку, історії національного криміналь­ного права та права зарубіжних країн.

Предметом науки кримінального права є дослідження чинного кримінального права (de lege lata), а також положень майбутнього кримінального закону (de lege ferenda). Наука кримінального права ви­вчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону, а також вивчає та узагальнює практику судів із застосуванням ними законодавства щодо окремих видів зло­чинів і дає відповідні рекомендації для подальшого вдосконалення та­кої практики.

Наука кримінального права досліджує правосвідомість громадян. Узагальнення цих досліджень знаходять відображення у кримінально­му законі. Наприклад, тяжкість покарання повинна відповідати (у ме­жах закону) тій мірі, яку панівна в суспільстві правосвідомість визнає справедливою. Правосвідомість суспільства певним чином врахову­ється законодавцем, зокрема при встановленні більш суворого пока­рання за грабіж, ніж за крадіжку. Водночас правосвідомість судці як вища ступінь правового професіоналізму є певним критерієм призна­чення покарання відповідно до вимог закону.

Отже, наука кримінального права вивчає чинні норми криміналь­ного законодавства України і практику їх застосування та кримі­нальне законодавство зарубіжних держав, а також результати наукових досліджень у цій галузі вітчизняних та іноземних учених й історію кримінального законодавства, робить відповідні висновки та пропозиції, які використовуються у законодавчому процесі України.

Основні напрями (школи) у науці кримінального права. Науко­ве дослідження основних кримінально-правових інститутів, якими є кримінальний закон, злочин і покарання, а також становлення науки кримінального права європейських держав відбулося у XIX ст.

Становлення науки кримінального права пов'язане переважно з трьома її теоретичними напрямами — класичним, антропологічним і соціологічним — з деякою їх модифікацією. Ці напрями в криміналь­но-правовій літературі були названі відповідно школами: класична школа в кримінальному праві; антропологічна школа в кримінальному праві; соціологічна школа в кримінальному праві.

Основоположні (концептуальні) принципи науки кримінального права були розроблені і сформульовані представниками філософсько-правового (юридичного) напряму в другій половині XVIII — на почат­ку XIX ст., ці принципи було покладено в основу так званого класич­ного напряму (школи) кримінального права.

Класична школа. Представниками цієї школи були видатні філо­софи — гуманісти і юристи розвинених європейських держав: француз Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755), італієць Чезаре Беккаріа (І738— 1794), німці — Іммануїл Кант (1724—1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831), Ансельм Фейєрбах (1775—1833), англієць Віль-ям Блекстон (1723—1780).

Наукові дослідження цих учених з проблем кримінального закону, злочину і покарання здійснювалися за двома юридичними відносно само­стійними напрямами. Французький філософ і юрист Ш.-Л. Монтеск'є та італійський гуманіст Ч. Беккаріа дослідили зовнішній (об'єктивний) зміст і сутність кримінального закону, злочину та покарання, тобто сферу кри-мінаггізації небезпечного діяння та покарання за його вчинення, і визначи­ли демократичні і гуманістичні основи розвитку цих інститутів. Німецькі філософи і юристи вивчали внутрішній зміст і сутність кримінального за­кону, злочину та покарання, пов'язані з волевиявленням та виною особи, тобто сферу суб'єктивних підстав кримінальної відповідальності, обумов­лених свободою волі правопорушника.

Ці два взаємопов'язані юридичні дослідження закону, злочину і покарання та результати досліджень сприяли виникненню класичної школи в кримінальному праві з її демократичними і гуманістичними принципами кримінального права, а саме:

оголошення діяння злочином має бути підвладне лише законо­давцю;

кожний злочин має бути точно визначений у законі;

закон має карати лише зовнішні небезпечні дії за наявності вини особи;

кримінальна відповідальність за думки і слова, які не супрово­джуються діями, є неприпустимою;

вирішувати питання про те, вчинено чи не вчинено особою зло­чин, повинен лише суд;

покарання має відповідати вчиненому злочину;

важливу роль у формуванні правового світогляду має не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.

Ці принципи становлять основу сучасної науки кримінального права і до сьогодні збереглися у кримінальному законодавстві євро­пейських держав.

У 70-х роках XIX ст. у науці кримінального права виникає ще два наукових напрями дослідження злочинного діяння і злочинця з харак­терними для кожного напряму метою та методами проведення дослі­дження.

Один із цих напрямів пов'язаний із дослідженням злочинця з метою виявлення зв'язку злочину з розвитком і станом організму людини, а точ­ніше, науковим дослідженням злочинця в його біологічному значенні, — так звана антропологічна школа у кримінальному праві. Методом такого дослідження стало спостереження за громадою злочинців, які відбували покарання за вчинені злочини, та виявлення анатомічної структури їхньо­го організму, яка могла обумовити вчинення злочину.

Другий науковий напрям — це дослідження злочинного діяння в соціальному значенні з метою визначення місця і значення злочинного діяння у цілому ряді інших явищ соціального життя, що склало так звану соціологічну школу в кримінальному праві. Метод такого дослі­дження — спостереження за соціальними факторами та їх зіставлення з вчиненим злочином.

Антропологічна школа. Початок антропологічному напряму в на­уці кримінального права поклав англійський лікар, який вважав, що прагнення особи вчинити злочин є різновидом її душевної хвороби, божевіллям особливого роду, і пов'язував це з анатомічною будовою черепа людини і кількістю мозкової речовини. І все ж засновником ан­тропологічної школи у кримінальному праві вважається італійський тюремний лікар-психіатр Чезаре Ломброзо (1835—1909), який на під­ставі власних спостережень за громадою злочинців і вивчення анато­мічної структури організму кожного, що входив до громади, опубліку­вав наукову працю «Злочинна людина в її відношенні з антропологією, юриспруденцією та тюрмознавством» (1876). Висновком Ломброзо стало те, що злочинець — це людина, намагання якої до вчинення зло­чину випливає з багатьох анатомічних і патологічних її особливостей.

Ч. Ломброзо висунув ідею про особливий тип «соціально небезпе­чної» — людини-злочинця. До таких злочинців пропонувалося засто­совувати заходи безпеки медичного характеру та примусові заходи у вигляді заслання на безлюдні острови або довічне ув'язнення тощо. Ця так звана наукова школа не мала достатніх позитивних доказів, а по­дальші наукові дослідження з боку інших учених спростували погляди Ч. Лоброзо і його прибічників. Цей напрям швидко втратив значення як одного з основних напрямів у кримінальному праві.

Соціологічна школа. Очолював соціологічний напрям в криміна­льному праві видатний німецький криміналіст Ф. Ліст, який на підста­ві дослідження соціального і біологічного у злочині і злочинцеві ви­клав свої погляди на злочинність з позицій її причинності. Ф. Ліст і його послідовник італійський юрист Є. Феррі вважали, що злочинне діяння є явище соціального життя і обумовлене численними фактора­ми і залежить від них. Такими чинниками вважалися:

соціально-економічні — це злиденність, безробіття, погані умови життя, алкоголізм тощо;

індивідуальні (персональні) — стать, вік, розумовий і психофізи­чний стан людини, її темперамент, звички, потреби тощо;

•           космічні (природні) — пора року, час доби, клімат, стан погоди тощо. Ці фактори, на думку Ф. Ліста, створюють, керують і поширюють

злочинність. На підставі цих факторів злочинності Ф. Ліст стверджу­вав, що злочинність — одвічна і незмінна.

З метою посилення захисту суспільства від злочинності прихиль­ники соціологічної школи пропонували разом із покаранням за вчине­ний злочин застосовувати соціальні заходи до осіб, визнаних суспіль­но небезпечними, незалежно від небезпечності вчиненого ними діяння. Таке твердження представників соціологічного спрямування в науці кримінального права не відповідало основним принципам криміналь­ного права, які були розроблені представниками класичного напряму.

Зазначимо, що положення соціологічної школи у кримінальному праві вплинули, зокрема, на кримінальне законодавство колишнього Радянського Союзу 1920-х — початку 1930-х pp. В Основах криміна­льного законодавства Союзу PCP 1924 року термін «покарання» був замінений терміном «соціальний захист». Припускалася можливість застосування таких заходів соціального захисту, як вислання або за­слання до осіб не за злочин, а лише за визнання їх судом соціально не­безпечними.

Певні положення антропологічного і соціального спрямування в науці кримінального права і кримінальному законодавстві окремих держав продовжуються і дотепер з певними відтінками і модифікаці­єю. Так, положення соціологічної школи кримінального права знай­шли відображення в діючому Кримінальному кодексі Італії 1930 року і регламентували можливість визначення в особи звички і нахилу до злочину.

На початку 1950-х років наукове дослідження злочину, злочинця і злочинності, визначення стану, динаміки та причин злочинності в Україні обумовили виділення з науки кримінального права окремої га­лузі правової науки, якою стала кримінологія.

Методи науки кримінального права. З метою всебічного ви­вчення і розуміння проблем боротьби зі злочинністю, скоєння зло­чину і покарання за нього, усвідомлення соціального змісту кримі­нально-правових інституцій та норм, їх призначення та ефектив­ного застосування наука кримінального права використовує такі методи дослідження, як догматичний, конкретно-соціологічний, іс-торико-правовий, діалектичний, статистичний і порівняльного пра­вознавства.

Догматичний метод (його іноді називають формально-логічним, логічно-структурним, або власне юридичним). Цей метод ґрунтується на використанні правил формальної логіки і граматики (синтаксису). Застосовують його при систематизації кримінально-правових норм, визначенні змісту певних юридичних термінів, тлумаченні норми кри­мінального закону. Основне призначення методу — коментування кримінального закону та практики його застосування.

Конкретно-соціологічний метод. Застосовується у ході аналізу со­ціальних умов і факторів, за яких існує і діє кримінальний закон; під час вирішення проблеми впливу кримінального закону на злочинність і на злочинця; дослідженні того, як знають і розуміють кримінальний закон окремі категорії громадян, як вони ставляться до практики за­стосування кримінального закону правоохоронними органами та су­дом. Цей метод реалізується в основному через усне опитування, анке­тування різних верств населення або експертну оцінку.

Історико-правовий метод. Передбачає дослідження історії розвит­ку національного кримінального права та вітчизняної науки криміна­льного права, історії кримінального права зарубіжних країн.

Діалектичний метод. Полягає у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кри­мінального права. Наприклад, такі категорії діалектики, як необхід­ність і випадковість, причина і наслідок, теорія кримінального права використовує у ході встановлення причинного зв'язку між злочинним діянням і його наслідками, а такі категорії діалектики, як можливість і дійсність, — під час дослідження стадій злочину.

Статистичний метод. Застосовується під час вивчення структури і динаміки злочинності. Дослідження кількісних показників злочинно­сті дає змогу виявити ефективність дії кримінального закону та його норм і внести у разі потреби відповідні корективи до чинного кримі­нального закону або прийняти новий закон.

Метод порівняльного правознавства. Сутність його полягає у загаль­ному зіставленні вітчизняних законів, окремих інституцій чи норм кримі­нального права України, положень теорії кримінального права з аналогіч­ними інституціями та положеннями кримінального права інших країн, а також у порівнянні різних правових систем і теоретичних концепцій.

Наука кримінального права повинна приділяти особливу увагу по­яві нових правових ідей, тенденцій і положень у дослідженнях учених-правознавців. Усе нове й оригінальне в цій галузі права слід аналізува­ти, узагальнювати та враховувати при прийнятті науково обґрунтова­них кримінальних законів.