§ 5. Причетність до злочину

У Кримінальному кодексі України термін «причетність до злочину» не вживається, а головно використовується у науці криміна­льного права.

Причетність до злочину — це різновид суспільно небезпечної по­ведінки особи, що не містить ознак співучасті в злочині, вчиненому чи такому, що вчиняється іншою особою, але безпосереднє стосується вчиненого злочинного діяння або самого злочинця у зв'язку з вчинен­ням ним злочину, і перешкоджає виявленню або розкриттю злочину чи затриманню злочинця.

До недавнього часу у науці кримінального права йшлося про три форми причетності до злочину: 1) не обіцяне заздалегідь переховуван­ня злочину; 2) недонесення про злочин і 3) потурання злочину. Перші дві форми причетності до злочину були виписані в раніше діючому кримінальному законі. Термін «причетність до злочину» не вживаєть­ся і у нормах Кримінального кодексу України 2001 року.

Можна лише говорити про те, що лише одна форма причетності до злочину визначена у КК, а саме, не обіцяне заздалегідь приховування злочину (ч. 6 ст. 27 КК), за якою «не є співучастю не обіцяне заздале­гідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слі­дів злочину чи предметів, добутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких підметів». У даному випадку йдеться про таке діяння особи, яке не перебуває у причинному зв'язку з будь-якою стадією вчинення злочину. Особи, які вчинили такі діяння, говориться у ч. 6 ст. 27 КК, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. 198 та ч. 1 ст. 396 КК.

Отже, переховування злочинця або здобутого ним злочинним шля­хом виписано в Особливій частині кодексу як два своєрідні (sui generis) склади злочину: 1) заздалегідь не обіцяне придбання або збут чи зберігання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198) і 2) заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяж­кого злочину (ч. 1 ст. 396). Це означає, що особа за приховування зло­чину невеликої або середньої тяжкості за наявності зазначеної умови не підлягає кримінальній відповідальності.

Слід особливо наголосити, що «не підлягають кримінальній відпо­відальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визнача­ється законом» (ч. 2 ст. 396 КК). Членами сім'ї та близькими родичами визнаються: батьки, подружжя, діти, рідні сестри, рідні брати, дід, ба­ба та онуки. Щодо недонесення про злочин, то Кримінальний кодекс України 2001 р. відмовився від встановлення правового обов'язку громадян повідомляти державні органи про відомий їм злочин. Зазна­чимо, що встановлення кримінальної відповідальності за недонесення про злочин за часів радянської влади породило вкрай негативне явище — вимогу стежити один за одним, що сприяло проведенню незакон­них репресивних заходів з боку державних органів. Відсутність у чин­ному Кримінальному кодексі відповідальності за недонесення про злочин є ще одним свідченням демократизації суспільства.

Щодо потурання вчиненню злочину, то ця форма причетності до злочину відома теорії кримінального права і визнається багатьма вче­ними, але вона не лише спірна, а й не має, на наш погляд, достатніх підстав для теоретичного обґрунтування як самостійної правової ін­ституції.

Потуранням вчиненню злочину прийнято вважати, не перешко­джання вчиненню злочину особою, яка була зобов'язана і мала мож­


ливість відвернути злочин. При цьому наголошувалося, що відповіда­льність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об'єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов'язків. До таких конкретних злочинів віднесено, крім зловживання владою або посадовим стано­вищем (ст. 364 КК), службову недбалість (ст. 367 КК), порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).

Недосконалість таких тверджень полягає головним чином у тому, що вони пов'язані з характеристикою лише об'єктивних ознак поту­рання злочинові — бездіяльністю особи, а між тим у таких випадках, мабуть, треба було говорити не лише про бездіяльність особи, а й про неналежну її діяльність, а також, що дуже важливо, про форму вини такої особи.

Потурання злочинові не створює окремої правової інституції, оскі­льки: 1) потурання злочинові не передбачено у кримінальному законі; 2) немає закону (і недоцільно його мати) про загальний правовий обов'язок громадянина перешкоджати вчиненню протиправних дій, які вчиняються в його присутності; 3) потурання злочинові може мати місце лише з боку посадової особи, яка зобов'язана була і мала мож­ливість вжити заходів щодо недопущення злочину чи запобігання йо­му, що охоплюється за наявності усіх інших ознак складом злочину, передбаченого ст. 364 КК (зловживання владою або службовим стано­вищем). Потурання вчиненню злочину — умисне діяння, тому до ньо­го не можуть бути віднесені необережні дії, що входять до складів злочинів, які передбачені статтями 197 (порушення обов'язків щодо охорони майна) та 367 КК (службова недбалість).