Розділ XI СТАДІЇ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ § 1. Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин визнається закінченим в одному випадку з моменту вчинення самого діяння, а в другому — за наявності від такого діяння шкідливих наслідків. Злочинні дії, спрямовані на досягнення шкідли­вих наслідків, нерідко мають певні види свого розвитку, так звану по­передню діяльність. Для визначення розпочатої, але не закінченої зло­чинної діяльності, теорія кримінального права користується поняттям «стадії вчинення злочину», до яких відносить: готування до злочину, замах на злочин, закінчений злочин. Такий же зміст щодо стадій вчи­нення злочину має і ст. 13 КК, якою визначено дві стадії розвитку зло­чинної дії: закінчений злочин і незакінчений злочин. При цьому до не-закінченого злочину віднесено два його види — готування до злочину1 і замах на злочин.

Відповідальність за закінчений злочин настає безпосередньо за пе­вною статтею Особливої частини КК, а за готування до злочину і за замах на злочин — відповідно, за ст. 14 і ст. 15 й за тією статтею Осо­бливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений зло­чин. Інакше кажучи, кваліфікація незакінченого злочину щодо готу­вання до злочину та замаху на злочин потребує посилання, відповідно, на ст. 14 або ст. 15 КК. Якщо, наприклад, злочинця було затримано під час, коли він намагався вчинити крадіжку майна, то такі дії мають ква­ліфікуватися як замах на вчинення крадіжки за ч. 1 ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК. Якщо ж злочинцеві вдалося заволодіти майном, то його дії квалі­фікуватимуться лише за ч. 1 ст. 185 КК як закінчений злочин.

Стадії вчинення злочину — це певні етапи різних дій, спрямованих на вчинення певного злочину з різним обсягом реалізації умислу та рі­зним ступенем суспільної небезпечності. Стадії вчинення злочину сто­суються лише умисних злочинів і можуть мати місце лише за наявнос­ті прямого умислу.

У деяких державах карним визнається лише замах на злочин і кінчений зло­чин (ст. 15 КК Італії; §23 КК ФРН; ст. 125-5 КК Франції тощо).

Будь-який злочин пов'язаний із психологічним процесом мотива­ції, цілеспрямованості волевиявлення у певних діях. Такий процес ха­рактерний для кожної стадії умисного злочину, але не всі умисні зло­чини пов'язані з попередньою (готування до злочину чи замах на його вчинення) діяльністю. Умисне злочинне діяння вчиняється у ряді, ви­падків без будь-якої попередньої діяльності.

Розвиток умисного злочину від підготовчих дій до дій, за якими настає шкідливий наслідок, залежить від багатьох причин, пов'язаних як з небезпечністю злочину, що вчиняється, так і з намірами та метою злочинця.

Поняття «стадії вчинення злочину» не може бути застосовано що­до виявлення наміру вчинити злочин. Сам факт виявлення наміру (в словах або письмово) вчинити злочин, за загальновизнаним принци­пом «думки не караються», перебуває поза сферою кримінального за­кону. Відступ від цього принципу був би прямим порушенням консти­туційного прана громадян, яке закріплено в ст. 34 Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Кримінальний закон України визнає злочином лише протиправне, суспільно небезпечне діяння людини. Іншими словами, відповідаль­ність можлива лише за умисел, який виявився у небезпечному діянні. Тому твердження, яке до останнього часу мало місце в літературі, про те, що виявлення умислу є початковою стадією вчинення злочину, не сприйнято ні сучасною теорією кримінального права, ні позитивним (чинним) кримінальним правом, воно є помилковим. Виявлення умис­лу не можна ототожнювати з погрозою вчинити злочин та закликами до вчинення злочину.

Погроза — це спосіб (засіб) психічного насильства стосовно того, на кого це насильство спрямовано. Погроза чинити конкретний злочин ка­рається лише за наявності в чаконі спеціальної норми і щодо вчинення тяжкого злочину. Погрозу вчинити злочин виписано як окремий спеціа­льний склад злочину лише в кількох статтях Особливої частини Кодек­су, зокрема, погроза вбивством (ст. 129); погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345); погроза щодо державного чи громадського діяча (ст. 346), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок (ст. 350); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398); погроза щодо начальника (ст. 405).

Стосовно закликів до вчинення злочину, то вони є діями, спрямо­ваними на схиляння (спеціальний вид підбурювання) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин. Наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоп­лення державної влади (ч. 2 ст. 109); заклики до вчинення дій, що за­грожують громадському порядку (ст. 295).

Поняття «стадії вчинення злочину» не застосовується до необере­жних злочинів, оскільки при їх вчиненні неможливий замах на вчи­нення злочину. Крім того, необережні діяння визнаються, як правило, злочином у разі настання від таких дій або бездіяльності істотної шко­ди. За відсутності таких наслідків необережної дії самі по собі вони не мають кримінально-правового значення. Наприкінці зазначимо, що при остаточній кримінально-правовій оцінці згаданих вище стадій слід пам'ятати, що кожна попередня стадія вчинення злочину поглинається наступною стадією і самостійної кваліфікації не потребує.