§ 3. Умисел і його види


суспільну небезпечність. Наприклад, у разі вчинення крадіжки винуватий усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже май­но і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому.

Осудна особа, яка досягла певного віку, як правило, усвідомлює суспільну небезпечність своєї дії або бездіяльності. Однак не обов'язково, щоб винуватий усвідомлював протиправність і караність вчиненого ним діяння. Кримінальне право ґрунтується на принципі: незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Людина завжди має можливість після опублікування закону ознайо­митися з його змістом і знати, чи є діяння, що вчиняються, протиправ­ними.

При цьому необхідно наголосити, що в ряді випадків законодавець визнає діяння умисними лише при усвідомленні їх протиправності. Це передовсім злочини зі спеціальним суб'єктом, коли на особу поклада­ється виконання або забезпечення дотримання якихось правил та обов'язків. Наприклад, за порушення правил безпеки під час виконан­ня робіт з підвищеною небезпекою (ч. 1 ст. 272 КК України) можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише ті особи, на яких покладався обов'язок щодо дотримання ними цих правил. Вказі­вка у статті на завідомість у відношенні до незаконних дій також в принципі означає усвідомлення суб'єктом протиправності діяння, на­приклад, поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здоро­вої особи (ч. 1 ст. 151 КК України).

Усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваних діянь включає уявлення суб'єкта і про ті факультативні ознаки об'єктивної сторони, за яких вчинюється злочин (спосіб, місце, час тощо).

Відсутність усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчи­нюваного діяння може свідчити про такий дефект особистості (напри­клад, неосудна особа), за наявності якого відповідальність виключа­ється, або про відсутність умисного вчинення злочину. В останньому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за необережний злочин. У тих випадках, коли у суду або органу слідс­тва виникає сумнів щодо того, чи усвідомлювала особа через нерозви­неність, недоумство чи інший хворобливий стан суспільну небезпеч­ність вчинюваного нею діяння, обов'язковим є проведення судово-психіатричної або судово-психологічної експертизи.

У ході реалізації принципу особистої відповідальності за наявності вини важливо точно встановити інтелектуальний момент вини. У за­конодавчих визначеннях форм вини даний аспект стоїть на першому місці. Але це не дає підстав стверджувати, що усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваних дій або бездіяльності є більш важливим порів­няно з іншими елементами вини, що воно однозначно зумовлює і пе­редбачення суспільно небезпечних наслідків, є основою цього перед­бачення, його базою.

Формулювання «передбачала його суспільно небезпечні наслідки» — це розумове уявлення особи про результати своєї дії або бездіяль­ності. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме від її конкретного діяння наста­нуть або можуть настати суспільно небезпечні наслідки. Відповідно до законодавчого визначення прямого умислу передбачення наслідків може бути неоднозначним: винуватий передбачає можливість або не­минучість настання суспільно небезпечних наслідків.

Найбільш характерним і таким, що трапляється значно частіше, є передбачення настання наслідків, коли суб'єкт злочину впевнений у реальності їх настання і спрямовує свої зусилля на досягнення цього конкретного результату. Так, наприклад, здійснюючи постріл в голову іншої людини, винуватий усвідомлює неминучість смерті потерпілого.

У деяких випадках суб'єкт передбачає настання суспільно небез­печних наслідків не як неминучих, а як реально можливих. Таке пе­редбачення може мати місце у випадках, коли обраний спосіб вчинен­ня злочину може призвести до настання не одного конкретно визначеного наслідку, а кількох. Так, наприклад, підкладаючи під две­рі будинку потерпілого вибухівку, винуватий розраховує у такий спо­сіб позбавити його життя. Однак при такому способі вбивства бажа­ний наслідок не є єдиним можливим результатом дій винуватого і відповідно сприймається ним як реально можливий.

Із положень ч. 2 ст. 24 КК України начебто випливає, що суб'єкт спочатку усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, а потім передбачає суспільно небезпечні наслідки своїх дій (чи бездія­льності). Реальне співвідношення інтелектуальних моментів (усвідом­лення та передбачення) виглядає, як правило, дещо інакше: спочатку суб'єкт прораховує наслідки своїх дій (при прямому умислі — прямих, при непрямому — побічних, при легковажності — можливих), а потім дає оцінку своїм діям як небезпечним. Усвідомлення характеру дії від­бувається на підставі передбачення, а не навпаки. У психологічній лі­тературі підкреслюється, що про усвідомлення особою суспільної зна­чущості свого діяння можна говорити лише тоді, коли вона передбачає його наслідки.

У звичайному значенні під наслідком розуміють віддалену зміну зовнішнього середовища, що, як правило, має зв'язок з впливом на фі­зичні явища (тілесні ушкодження, руйнування і т. п.), а під дією — зміну найближчу, що міститься в русі тіла, не завжди відчувається в фізичних вимірах, а інколи не відчувається в них взагалі (наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційно­го ладу). Отже, стосовно діяння можна говорити про усвідомлення не­безпеки, а стосовно наслідку — про його передбачення. Таким чином, законодавець говорить про усвідомлення взагалі і одночасно називає його окремий випадок — передбачення.

У кримінальному праві визначається, що передбачення є психіч­ним переживанням, що належить до майбутнього. Передбачити тепе­рішнє неможливо. З формально-логічної точки зору таке твердження є правильним. Можна погодитись і з наступним зауваженням: одна якість наслідків не існує без іншої і в кримінальному праві немає про­сто наслідків, що існують без суспільно небезпечної властивості, а за­лежність цих якостей є настільки великою, що передбачення наслідків певного фактичного змісту означає тим самим розуміння їх соціальної шкідливості.

Однак якщо послідовно дотримуватися такого ходу міркувань, то слід визнати, що передбачення наслідків — це конкретизоване поняття усвідомлення суспільної небезпеки. Діяння як таке, що вносить у най­ближче середовище зміни, яке коріниться в самому русі тіла, як і на­слідок (у загальновживаному значенні) зміна, віддалена від руху тіла, завжди іде за суб'єктивним актом прийняття рішення про його вчи­нення і так само, як і наслідок, перебуває в майбутньому щодо цього акту, який ми називаємо умислом.

Усвідомлення суспільної небезпеки діяння з точки зору мотивації суб'єкта — елемент побічний і другорядний. Усвідомити суспільну небезпеку діяння можна лише у разі передбачення суспільно небезпе­чних наслідків, тому не передбачення є похідним від усвідомлення су­спільної небезпеки, а навпаки. Передбачення — це усвідомлення від­даленого, можливого результату дій.

Отже, незалежно від виду і характеру умисел за будь-яких умов включає усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру (шкідливості) вчинюваних нею дій. У тих випадках, коли умисел має вираз щодо до наслідків, передбачення їх суспільно небезпечного ха­рактеру означає і усвідомлення суспільної небезпеки діяння, що запо­діяло ці наслідки. Залежно від видів складів злочинів у юридичній лі­тературі по-різному формулюється і зміст вини в них. У злочинах з матеріальним складом форма вини, на думку більшості вчених, охоп­лює психічне ставлення особи до діяння і наслідків, у тому числі певне вольове ставлення до них, а в злочинах з формальним складом до зміс­ту умислу включаються психічне ставлення особи лише до діяння, у тому числі певне вольове ставлення до нього. Однак незалежно від ви­ду складу злочину вина в усіх злочинах має формулюватись відповід­но до змісту норм закону.

Підставою для дискусії про існування матеріальних і формальних складів злочинів було законодавче формулювання форм і видів вини. Це стосується як колишнього законодавства (КК України 1960 року), так і чинного (КК України 2001 року). Розглядуване формулювання спрямовано, якщо розуміти його буквально, лише на матеріальні скла­ди злочинів, оскільки стосовно всіх видів вини закон передбачає став­лення винуватого до суспільно небезпечних наслідків.

Однак із законодавчої конструкції значної кількості конкретних складів злочинів, передбачених нормами Особливої частини КК України, виходить, що вони є формальними, оскільки в їх об'єктивну сторону законодавець не включив як обов'язковий елемент настання суспільно небезпечних наслідків. У зв'язку з цим теорія кримінально­го права і судова та слідча практика вимушені штучно скорочувати за­конодавчу формулу вини в злочинах з формальним складом. Очевидна колізія між законодавчою формулою вини і теорією та практикою ви­значення її змісту у формальних складах злочинів.

Доцільно було б змінити законодавчі формули вини (можна сфор­мулювати їх окремо щодо матеріальних формальних складів злочинів).

Ознаки прямого умислу, що вказані у ч. 2 ст. 24 КК України, хара­ктерні для так званих матеріальних злочинів (злочини з матеріальним складом), необхідною складовою яких є настання певних суспільно небезпечних наслідків, передбачених законом, і наявність причинного зв'язку між діянням особи і наслідками, що настали. Тому при вчи­ненні цих злочинів винуватий передбачає не тільки суспільно небезпе­чні наслідки свого діяння, а й у загальних рисах — розвиток причин­ного зв'язку між діянням, що вчиняється, і злочинним наслідком, що настане.

При вчиненні умисного злочину особа передбачає наслідки свого діяння як тоді, коли вони неминуче настануть (скажімо, винуватий вчиняє прицільний постріл з близької відстані у голову потерпілої особи), так і тоді, коли особа передбачає реальну можливість їх на­стання (вчиняє підпал житла, в якому перебувають люди, що можуть при цьому загинути). Крім того, якщо в диспозиції закону вказуються такі ознаки, як час, місце, спосіб або обстановка вчинення злочину, винуватий усвідомлює і ці ознаки складу злочину.

Психічне ставлення особи до обставин, що обтяжують умисні зло­чини, у різних випадках може бути різним: в одних — лише умисним (наприклад, до обставин, що обтяжують умисне вбивство, — ч. 2 ст. 115 КК України), у других — лише необережним (наприклад, до емер­ті потерпілого, що настала внаслідок умисного тяжкого тілесного ушкодження, — ч. 2 ст. 121 КК України), у третіх — умисним або не­обережним (скажімо, щодо такої обставини, що обтяжує злочин, як зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього — ч. 3 ст. 152 КК України).

У так званих формальних злочинах (злочини з формальним скла­дом), склад яких не передбачає як необхідну складову настання пев­них суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усві­домлення винуватою особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності і бажання її вчинення (ст. 113, 304, 344 КК Украї­ни та ін.).

Характерною ознакою прямого умислу є також: бажання настання злочинного наслідку, що був задуманий, щодо матеріальних злочинів, і бажання вчинення злочинного діяння — щодо формальних злочинів. У такого роду бажанні знаходить вираження вольова ознака умислу як його найважливіша і відмінна риса. Наявністю бажання настання зло­чинного наслідку при вчиненні злочину з матеріальним складом пря­мий умисел відрізняється від інших форм і видів вини. Бажання, як вольове начало, перебуває в нерозривній єдності зі свідомістю особи, яка діяла з прямим умислом, і її здатністю передбачити наслідки свого діяння. Під бажанням у психологічній літературі розуміють прагнення до конкретного результату, що передбачає свідому та цілеспрямовану діяльність особи.

Наявність у кримінально-правовій формулі вини такого елементу, як бажання суб'єкта, свідчить про намір включити у вину вольовий момент — спонуку злочинної поведінки. Всі інші аспекти вольового моменту вини охоплюються одним терміном «небажання»: не бажав, але свідомо припускав; не бажав і розраховував на відвернення; не лише не бажав, а й не передбачав. Інакше кажучи, реалізується поведі­нка з побічними небажаними і непередбачуваними наслідками.

Слід також зауважити, що розкриття вольового моменту непрямого умислу за формулою «не бажала цих наслідків» співвідносне з внут­рішньою потребою не робити щось. У такій редакції зникає межа між непрямим умислом і злочинною самовпевненістю. «Небажання» нас­лідків за непрямого умислу підтверджується тим, що винуватий вчи­нює дії, не розраховуючи при цьому на будь-які обставини, які мали бути і за своїм характером могли б відвернути настання результату. Однак у цьому випадку є елемент руйнування суті суб'єктивної сторо­ни, оскільки має мати місце конкретне психічне ставлення.

Свідоме припускання настання наслідків при непрямому умислі (ч. 3 ст. 24 КК України) є таким процесом мислення, за якого суб'єкт, не бажаючи настання суспільно небезпечних наслідків, втім погоджу­ється з їх настанням.

Байдуже ставлення до наслідків, за загальним правилом, фактично не відрізняється від свідомого їх припускання і характеризується відсутністю активних емоційних переживань у зв'язку з суспільно небезпечними нас­лідками, реальна можливість настання яких відображується випереджую­чим усвідомленням винуватого. У цих випадках суб'єкт заподіює шкоду суспільним відносинам, не замислюючись над наслідками вчинюваного діяння, хоча можливість їх заподіяння видається йому цілком реальною. Таким чином, формулювання «байдуже ставлення до наслідків» охоплю­ється формулюванням «свідоме їх припускання».

До різновидів прямого умислу теорія кримінального права відно­сить визначений, невизначений та альтернативний умисли. Визначе­ний умисел характеризується наявністю у винуватого бажання досягти конкретного злочинного наслідку, наприклад, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, одержати хабара, викрасти чуже майно.

Невизначеним є умисел, за якого винуватий передбачав суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах, а не в індивідуально ви­значеному вигляді. Так, при нанесенні сильного удару особа усвідом­лює, що завдає потерпілому тілесне ушкодження, не знаючи, яким во­но буде: тяжким, середньої тяжкості чи легким. У цьому випадку така особа відповідає за тілесне ушкодження, яке фактично заподіяла.

Альтернативний умисел має місце тоді, коли особа передбачає і бажає настання одного із кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження). Винувата особа в такому ви­падку буде відповідати за той наслідок, який настав фактично.

З урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину й умов фор­мування умислу в теорії кримінального права розрізняють заздалегідь обдуманий, раптовий та афектований умисли. Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що:

він виникає у винуватого за певний час до початку вчинення злочину;

завчасно обдумані найбільш важливі дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру.

Раптовий умисел виникає безпосередньо перед самим початком вчинення злочину. Інакше кажучи, винуватий здійснює злочинний на­мір у момент виникнення умислу.

Окремим видом раптового умислу є афектований умисел, тобто такий, що виникає під час сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших особливих обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що пом'якшує пока­рання (п 7 ч. 1 ст. 66 КК України), а у деяких випадках є вирішальною ознакою спеціального складу злочину (ст. 116 і 123 КК України).

Відповідно до ст. 25 КК України, необережність поділя­ється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Необереж­ність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можли­вість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необ­ережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала мож­ливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

До злочинів, які можуть бути вчинені з необережності, за чинним КК України, належать ті, обов'язковою ознакою яких є наявність сус­пільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). За змістом ст. 25 КК України охоплює два види необережної форми вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпев­неність (ч. 2 ст. 25 КК України) має місце тоді, коли особа:

передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслід­ків своєї дії чи бездіяльності (інтелектуальний момент);

легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винуватий усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, службовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо).

При злочинній недбалості відповідно до ч. 3 ст. 25 КК України особа:

1)         не передбачає можливості настання суспільно небезпечних нас-
лідків своєї дії або бездіяльності;

повинна була передбачити такі наслідки;

могла їх передбачити.

У цьому випадку винуватий не усвідомлює суспільної небезпечно­сті своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання суспіль­но небезпечних наслідків.

Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа:

1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності;