§ 2. Поняття та зміст вини

Відповідно до ст. 23 КК України, виною є психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим ко­дексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Вина — це центральне поняття кримінального права, основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину. Вона визначає саму на­явність суб'єктивної сторони складу злочину і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Від правильного вирішення питання про вину насамперед за­лежить зміцнення законності в діяльності органів і посадових осіб, що ведуть боротьбу зі злочинністю.

У кримінальному законодавстві України поняття вини вперше дано в КК України 2001 року. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею віку встановленого для криміналь­ної відповідальності за такий злочин.

У теорії кримінального права щодо нормативного визначення по­няття вини можна виділити три основні підходи:

дається нормативне визначення як загального поняття вини, так і окремих її форм та видів;

підхід, в якому відсутнє окреме визначення поняття вини на нормативному рівні, а даються визначення її окремих форм і/або видів;

на нормативному рівні закріплюються форми та види вини, але не розкривається їх зміст.

Перший підхід передбачено й у кримінальному праві Республіки Білорусь та України. Наприклад, у ч. 1 ст. 21 КК Республіки Білорусь дається визначення поняття вини, а у ст. 22, 23, 25 передбачається ви­значення її форм та видів. Другий підхід знайшов своє втілення, на­приклад, у кримінальному праві Австралії, Республіки Польща, Фран­ції, Швейцарії, штату Нью-Йорк (США). Так, у розділі 5 КК Австралії визначаються: елементи вини (п 5.1), умисел (п 5.2), злочинне знання (завідомість) (п 5.3), необережність (п 5.4), недбалість (п 5.5); ст. 21 КК Республіки Сан-Марино визначає умисні злочини, неумисні зло­чини та проступки. Третій підхід застосовується, наприклад, в кримі­нальному праві Данії, Іспанії, Нідерландів, ФРН, Швеції, Японії. Так, у § 15 КК ФРН встановлено, що караним є лише умисне діяння, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережне діяння; ст. 38 КК Японії передбачає умисел, необережність та помилку.

Хоча в кримінальних кодексах переважної більшості зарубіжних держав пряме визначення поняття вини не наводиться визначення поняття вини, що дається у ст. 23 КК України, потрібно, оскільки до­зволяє:

1)         визначити природу вини як психічного феномена, що має прояв
при вчиненні злочину;

2)         у загальних рисах розкрити зміст вини, її сутність;

3)         відповісти на питання: до чого встановлюється психічне став-
лення — до діяння, його наслідків або злочину в цілому, чи є вина
проявом свідомого або несвідомого психічного, або вона є результа-
том їх взаємодії. Тому не можна погодитися з думкою тих вчених, які
зазначають, що у зв'язку з багатогранністю, складністю, в певному ро-
зумінні — неосяжністю вини не слід давати її визначення в законі, яке
може бути представлено лише у спрощених логічних формах.

Домінуючою в теорії кримінального права України є психологічна концепція вини, з позицій якої і дається визначення цього поняття у ст. 23 КК України.

Закріпивши у ст. 23 КК України визначення поняття вини, законо­давець вжив формулювання, які не можна розуміти однозначно, зок­рема, по-різному можна розуміти зміст понять «дія чи бездіяльність, передбачена цим Кодексом», і термін «наслідки». Щодо розуміння змісту цих понять можна виділити два підходи.

Відповідно до першого формулювання «... вчинюваної дії чи безді­яльності, передбаченої цим Кодексом...», можна розглядати як загаль­ну характеристику, яка охоплює не лише специфічний кримінально-правовий зміст діяння як елементу об'єктивної сторони складу злочи­ну, а й інші його елементи, зокрема, обстановку, час, місце, спосіб то­що; очевидно цей підхід передбачає, що й елементи складу злочину, які характеризують об'єкт (зокрема, відповідні властивості предмета і потерпілого від злочину), також охоплюються поняттям «... дії чи без­діяльності, передбаченої цим Кодексом...».

У межах цього підходу поняття «наслідки» також не може обме­жуватись і розумітись лише як елемент (ознака) об'єктивної сторони складу злочину, оскільки відповідно до ст. 23 КК України ставлення особи до наслідків є обов'язковим елементом вини, а в окремих юри­дичних складах злочинів (так званих формальних) наслідки як обов'язковий елемент об'єктивної сторони відсутні. Можливо, у дано­му разі законодавець розуміє під наслідками відповідні негативні змі­ни в об'єкті посягання — незалежно від того, чи втілюються вони в конкретну для сприйняття форму, чи виявляються на «соціальному рі­вні» без зовнішнього, об'єктивного, їх прояву.

Таким чином, перший підхід дозволяє констатувати, що відповідні формулювання ст. 23 КК України не кореспондують з традиційним вживанням їх у межах вчення про склад злочину і потребують додат­кових пояснень і застережень.

Відповідно до другого підходу розуміння поняття «дії чи бездіяль­ності, передбаченої цим Кодексом» і поняття «наслідків» здійснюється в межах традиційної термінології вчення про склад злочину; тоді діян­ня (дія чи бездіяльність) розглядаються як елемент (ознака) об'єктивної сторони складу злочину. Таким же елементом (ознакою) є наслідки. Відповідно інші елементи об'єктивної сторони, які в окре­мих складах злочинів є обов'язковими (спосіб, час, місце, обстановка тощо), а тим більше елементи, що характеризують об'єкт злочину, за­значеними поняттями не охоплюються. Однак у межах складу злочину певне ставлення до так званих обоє 'язкоеих об 'єктивних елементів (не лише до діяння та наслідків) традиційно утворює конкретний зміст вини.

Таким чином, другий підхід дозволяє констатувати: якщо розуміти відповідні поняття в межах термінології, характерної для вчення про юридичний склад злочину, то визначення поняття вини в ст. 23 КК України потребує певних уточнень.

Основними категоріями, що характеризують вину, є зміст і фо­рма. Під змістом філософія розуміє єдність всіх складових елемен­тів об'єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, супе­речностей і тенденцій, що являють собою визначальну сторону явищ або об'єктів. Вина як кримінально-правова категорія — це психічне ставлення, що знайшло вияв у конкретному злочині. Складовими елементами цього ставлення є свідомість та воля. Різні комбінації свідомості та волі як окремих елементів даного ставлен­ня утворюють різні модифікації вини. Тому інтелект та воля у пев­ному, передбаченому кримінальним законом їх поєднанні, утворю­ють зміст вини.

Формою є внутрішня структура сталих зв'язків і взаємодій елемен­тів, властивостей та процесів, що утворюють предмет або явище, а та­кож спосіб існування і виразу змісту. Форма вини визначається закрі­пленим у законі співвідношенням психічних елементів (свідомості і волі), що утворюють зміст вини, тобто відмінністю в інтенсивності і визначеності інтелектуальних та вольових процесів, що відбувається в психіці суб'єкта злочину. Вона вказує на спосіб інтелектуальної і во­льової взаємодії суб'єкта з об'єктивними обставинами, які становлять юридичну характеристику даного виду злочинів.

Поняття «психічне ставлення», що вживається в ст. 23 КК України, конкретизується у відповідних формулюваннях, вжитих у ст. 24, 25 КК України. Такими формулюваннями є:

«усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслід­ки і бажала їх настання»;

«усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслід­ки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання»;

«передбачала можливість настання суспільно небезпечних нас­лідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розрахову­вала на їх відвернення»;

«не передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і мог­ла їх передбачити».


Відповідно до ст. 24 КК України умисел поділяють на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), пе­редбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його су­спільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

У ст. 24 КК України передбачено дві характерні ознаки умислу — інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака умислу включає:

усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності;

передбачення її суспільно небезпечних наслідків.

Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину ба­жання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх припускання.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольо­вої ознак умисел поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуаль­ний). При прямому умислі, згідно з ч. 2 ст. 24 КК України, особа:

а)         усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездія-
льності;

б)         передбачає настання суспільно небезпечних наслідків;

в)         бажає їх настання.

У разі вчинення злочину з непрямим умислом, згідно з ч. 3 ст. 24 КК України, особа:

а)         усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння;

б)         передбачає його суспільно небезпечні наслідки;

в)         хоча не бажає, але свідомо припускає їх настання.
Необхідно зазначити, що загальними ознаками як прямого, так і

непрямого умислу є: усвідомлення винуватим суспільно небезпечного характеру своїх дій або бездіяльності; передбачення ним суспільно не­безпечних наслідків. Підставою розмежування двох видів умислу є те, що при прямому умислі винувата особа бажає настання суспільно не­безпечних наслідків, а при непрямому виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо припускає настання суспільно небез­печних наслідків.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння означає, що винувата особа розуміє не лише фактичні обставини, які сто­суються об'єкта і об'єктивної сторони складу певного злочину, а й його