§ 4. Причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками

Проблема причинного зв'язку між явищами, що існують у природі та суспільстві, вирішується філософською наукою. Певні фі­лософські теорії (механістична, діалектичного матеріалізму, ідеалізму та реалізму) щодо причинності як об'єктивної категорії деякою мірою мають використовуватися наукою кримінального права відповідно до завдання цієї науки. Але філософське поняття причинності не визна­чальне для вирішення питання про причинний зв'язок у кримінально­му праві. Проблема причинності в філософській науці вирішується відповідно до об'єктивних законів природи стосовно причинного зв'язку між її різними явищами. При цьому нерідко об'єктивними за­кономірностями природи пояснюються і закономірності людського суспільства.

Наука кримінального права, виходячи з розуміння суті причиннос­ті між явищами природи, має розв'язувати проблему причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням людини і наслідками тако­го діяння (об'єктивний критерій), пов'язуючи розвиток такого зв'язку з волею цієї людини, з її можливістю (неможливістю) передбачати на­слідки свого діяння і бажанням або небажанням певних наслідків від вчинення такого діяння (внутрішній критерій). Внутрішній критерій не пов'язаний із законами природи про причинність, оскільки людина є часткою тієї природи, яка володіє вищим інтелектом, — розумом. Цей внутрішнє мірило є визначальним у вирішенні причинного зв'язку в кримінальному праві.

Питання про причинний зв'язок започатковано італійськими юрис­тами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров'я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за яки­ми дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи: 1) тілесні ушкодження безумовно смертельні; 2) тілесні ушкодження, які виліко­вуються; 3) тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.

Причинний зв'язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках: а) безумовних смертельних ушкоджень (відсікання голови, поранення серця тощо). Наприклад, А. пострілом впритул за­вдає смертельну рану в серце Б. Тут дія А. (поранення серця), безпере­чно, спричинює смерть Б., тобто рана серця є винятковою причиною смерті; б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закін­чення так званих критичних днів — більшість визнавала сорок днів, багато хто — рік і один день, деякі — сім днів. В основу «критичних днів» покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померло­го залишається протягом зазначеного часу в його прижиттєвій оселі та місцях його перебування на землі, а після цього відходить до Бога, до раю. Військовий артикул Петра І 1716 року називав 15 видів смерте­льних ран, заподіяння яких пов'язувалося з безумовним настанням смерті, що певною мірою відповідало теорії виняткової причинності між діями винного і смертю потерпілого.

Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв'язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об'єктивна кате­горія відображає взаємний зв'язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Деякі з цих явищ виступають як причи­на, інші — як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише у разі застосування до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком од­ного явища, є причиною іншого.

Особливість причинного зв'язку в кримінальному праві полягає в тому, що як причина завжди виступає суспільно небезпечне діяння людини, а як наслідок — заподіяна таким діянням шкода (у злочинах з матеріальним складом) або створена реальна можливість настання шкоди (у деяких злочинах з формальним складом).

Складність вирішення питання про причинний зв'язок виникає в тому разі, коли до небезпечного діяння людини приєднуються дії інших осіб, зовнішні обставини або події, які не залежать від діяння даної людини. Особливі труднощі виникають при розгляді справ про автоаварії; про по­рушення законодавства про охорону праці, пов'язані з нещасними випад­ками з людьми; про халатність з боку посадових осіб тощо.

У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинно­го зв'язку існує кілька правових концепцій. Основними серед них вва­жаються: 1) теорія причинності conditio sine qua поп, що у деяких літе­ратурних джерелах дістала назву — теорія еквівалентної причин­ності; 2) теорія адекватної причинності; 3) теорія необхідного спри­чинення.

Теорія причинності — conditio sine qua поп (умова, без якої не ... ; необхідна умова) — виникла в першій половині XIX ст. у Німеччині, і здобула широке визнання, а деякі її положення не втратили актуально­сті і дотепер, зокрема, в англосаксонській системі кримінального пра­ва, хоч і додержується здебільшого теорії головної, ближчої, причини.

Наведемо два приклади з теорії, що розглядається. Так, А. спряму­вав пістолет на Б. і наказав: «Гаманець чи життя!». Потерпілий від ра­птового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Ієгови; дівчина відповідно до її релігійних переко­нань відмовилася від переливання крові, через що померла від втрати крові. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не ... », якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова ра­на, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба у пере­ливанні крові у дівчини і не стався б наслідок — смерть Б. і смерть ді­вчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати за теорією «умова, без якої не ... » за настання смерті їхніх жертв.

Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який, аналізуючи не-пов'язані події, за причинної зумовленості використовує критерій «як­би не ... », щоб з'ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» стало­ся іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта 1959 року, яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лікуван­ня, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдов­зі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство) зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю1.

За теорію причинності conditio sine qua поп, діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо слугувало необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважалося, що причиною будь-якої по­дії є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що перебуває у ланцюгу причинності. Теорія, що розглядається, вста­новила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого на­слідку за наявності суб'єктивної умови — усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.

Недоліком теорії conditio sine qua поп визнано те, що вона не дава­ла відповіді на питання про причинний зв'язок щодо наслідків, які ви­никли за допомогою інших сил. За змістом ця теорія дозволяла вважа­ти діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх, причин.

1 Лейленд Пітер. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство / Пер. з англ. П. Таращук. — К.: Основи, 1996. — С. 42, 44.

Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії з'явився новий напрям, що дістав назву «причина — умова», «причина — при­від». Основне положення його зводиться до того, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші — другорядними і вважаються лише приводом.

Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно ви­знавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєд­нання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вва­жалося, що причинного зв'язку між діянням людини і кінцевим нас­лідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпі­лий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного те­оретичного напряму є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього, тому що стороння сила (холод) не ви­кликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з тим поло­женням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розви­ток події і на такий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між при­чиною і приводом.

Теорія адекватної причинності. Виникла наприкінці XIX ст., причинний зв'язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подіб­ними в типових випадках діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв'язку між діянням і наслідком, там відсутній і причин­ний зв'язок. Отже, за цією теорією, людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників даного теоретичного напряму не було єдності думок що тлумачення поняття «типова причина». Існувало два підходи щодо вирішення цього питан­ня: об'єктивний — з точки зору загальножиттєвого досвіду середньої розважливої людини; і суб'єктивний — з точки зору усвідомлення ти­пових явищ суб'єктом діяння.

Таким чином, питання про причинний зв'язок між суспільно не­безпечним діянням і взаємопов'язаними з ним іншими чинниками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами: а) на підставі типових зв'язків, характерних для да­ної категорії подій; б) порівнянням даної категорії зв'язків з іншими подібними в типових випадках категоріями зв'язків; в) залежно від ус­відомлення (сприйняття) типової причини діючою особою (злочин­цем), яка мала відповідати загальножиттєвому досвіду середньої роз­важливої людини.

Теорія необхідного спричинення. Зародилася наприкінці XIX ст. у Німеччині і поширилася в кримінальному праві Росії, набувши ознак панівної теорії кримінального права колишнього Радянського Союзу. Теорія необхідного спричинення зберігає значення і нині в науці кри­мінального права країн СНД.

Питання про причинний зв'язок у кримінальному праві радянські криміналісти вирішували з основних принципів діалектичного матері­алізму, розглядаючи причинний зв'язок як об'єктивно існуючий між суспільно небезпечним діянням людини і певним злочинним наслід­ком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму — необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміють вияв законо­мірності даного явища, закономірність внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв'язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного яви­ща. Випадкові наслідки даного діяння — це ті, які в певних конкрет­них умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його перетинання з іншою причиною (причинами).

Питання про юридично значимі критерії причинного зв'язку по-різному розглядається в юридичній літературі. Прихильники теорії не­обхідного спричинення виходять з того, що відмінність необхідності і випадковості як об'єктивних категорій слугує підставою для вирішен­ня всієї проблеми причинності в праві, у тому числі в кримінальному. Це означає, що кримінальна відповідальність за суспільно небезпечні наслідки має наставати лише тоді, коли такі наслідки були необхід­ним, закономірним результатом вчиненого особою діяння, мали в ньому свою основу.

За теорією необхідного спричинення, кримінальна відповідальність за суспільно небезпечне діяння людини, яке стало причиною злочин­ного наслідку, настає за наявності певних умов, а саме: 1) суспільно небезпечне діяння має передувати злочинному наслідку за часом; 2) суспільно небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання шкідливого наслідку; 3) суспільно не­безпечне діяння має бути причиною настання даного наслідку. Під причиною слід розуміти таке явище, яке закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує інше явище — наслідок; 4) суспільно небезпе­чне діяння людини було безпосередньо пов'язане з діями іншої особи (осіб) або з іншими зовнішніми силами, використаними, спрямовани­ми або зміненими людиною, що і зумовило кінцевий наслідок.

Одним із серйозних недоліків теорії необхідного спричинення є те, що її прихильники повністю відкидають, навіть визнають реакційни­ми, а тому й ненауковими інші теорії причинності (хоч і використову­ють основні положення цих теорій), які існують у кримінальному пра­ві багатьох держав.

Наприклад, в англосаксонському праві успішно застосовується те­орія позитивізму, яка своє ставлення до дійсності будує на основі по­зитивного досвіду, експерименту та фактів На підставі цієї теорії ви­рішується багато питань причинного зв'язку між суспільно небезпеч­ним діянням і злочинними наслідками в аналізі окремих конкретних злочинів, оскільки процес спричинення різних наслідків проходить по-різному. Положення теорії позитивізму успішно використовуються у прецедентному праві Великобританії.

Недоліком теорії необхідного спричинення можна назвати те, що в ній не визначено, в якому зв'язку перебувають необхідне і випадкове спричинення злочинного наслідку. Отже, доречним є твердження, що відповідальність за випадкові наслідки не повинна виключатися, оскі­льки для кримінального права не має значення, перебувають між со­бою діяння людини і пов'язані з ним наслідки в необхідних або випад­кових зв'язках. Зазначимо, що кримінальна відповідальність за випадкові наслідки можлива, якщо особа передбачає такі наслідки.

Таким чином, розглянуто головні положення основних теорій при­чинності у кримінальному праві. Кожна з них більшою або меншою мірою має власні позитивні і негативні характеристики. Тому в аналізі конкретної події (двох зовсім однакових подій не існує) щодо причин­ного зв'язку суспільно небезпечного діяння і злочинних наслідків, яка найчастіше пов'язана з властивими лише їй умовами та обставинами, можуть бути використані окремі положення або критерії будь-якої з теорій кримінального права у практиці застосування кримінального закону в Україні.