§ 5. Відмінність злочину від інших правопорушень. Класифікація злочинів за кримінальним правом України

Злочин не є єдиним видом правопорушення. Тому постає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення зумовлює різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Отже, правильне визна­чення виду правопорушення має суттєве практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчи­нили ці правопорушення.

Аналіз поняття злочину свідчить, що його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопо­рушення, і тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який має бути покладе­но в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, у який спосіб вона виконує цю розмежувальну функ­цію, серед науковців немає єдності.

Існують два різні підходи до вирішення цього питання. Одні юрис­ти, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно не­безпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкід­ливість.

Отже, відповідно до такого погляду є якісна різниця в соціальній природі злочину та інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не характерна, — вони є лише суспільно шкідли­вими, або такими, що здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цього погляду злочин та інші правопорушення, — якісно самостійні види правопорушень не тільки за їх правовою природою, ознакою проти-правності, а й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інший погляд виходить з єдності соціальної природи всіх правопо­рушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної не­безпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному рівні суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення, а тому відмінність злочину від інших пра­вопорушень — у кількісній, а не якісній характеристиці.

Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопо­рушення заподіює шкоду (чи містить загрозу заподіяння шкоди) пев­ним суспільним відносинам. Це і визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності рі­зних видів правопорушень є різним, а злочини в системі правопору­шень — найбільш небезпечні. Це зумовлено і важливістю об'єкта, по­сягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом здійснення діяння, формою і ступенем вини, моти­вами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними йо­го ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема, найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визна­ється протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяль­ність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом пе­редбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 передба­чає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, перед­бачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства криміна­льної відповідальності». Виходячи з цього можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення:

1)         протиправність — воно прямо передбачено в КпАП України;

2)         винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необереж-
ності;

3)         воно посягає на охоронювані законом об'єкти;

4)         адміністративна караність — адміністративним правопорушен-
ням може бути визнано тільки таке діяння, за які передбачено заходи
адміністративного стягнення, а саме: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих вна­слідок здійснення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого певному громадянинові (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміні­стративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їх загальні ознаки. Багато спільного й у характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні ро­боти — передбачені в ст. 24 КпАП України як заходи адміністратив­ного стягнення, а в ст. 51 КК України — як види кримінального пока­рання). Однак порівняння близьких за характером діянь адмініст­ративних правопорушень і злочинів чітко свідчить про їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, і відповідно у різному ступені суво­рості однойменних заходів впливу.

Перш за все слід зазначити, що особлива важливість низки об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушен­нями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, вла­сність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих ви­падках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки.

Наприклад, ст. 164 КпАП України передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене зако­ном», а ст. 202 КК України визнає ці діяння злочином, якщо це було пов'язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушен­ня вимог законодавства про працю передбачено в ч. 1 ст. 41 КпАП України як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопо­рушення було грубим, то воно є злочином і тягне кримінальну відпові­дальність на підставі ст. 172 КК України.

Під класифікацією злочинів розуміють розподіл їх на групи залеж­но від того чи іншого критерію. Наприклад, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні та необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені та незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має теоретичне і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК України, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останніми роками нерозривно пов'язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної від­повідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, які прийнято останнім часом, тією чи іншою мі­рою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, Кримі­нальні кодекси Росії, Іспанії, Кримінальний закон Латвії.

Саме така класифікація і міститься в ст. 12 КК України, яка встанов­лює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Зі змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів, — ступінь небезпечності для су­спільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображає сту­пінь тяжкості злочину, дістають вираження в сукупності його об'єктивних і суб'єктивних ознак: важливості об'єкта, характері діян­ня, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тя­жкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і струк­туру більшості інститутів кримінального права.

Поряд із матеріальним критерієм класифікації, законодавець у ст. 12 передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір пока­рання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конк­ретної групи (категорії) злочинів. Наприклад, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у вигляді по­збавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів — покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у вигляді позбавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а і формального крите­ріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конк­ретної статті КК України, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, дозволяє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцеві можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір по­карання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії.

При цьому злочини однієї категорії повинні мати санкції, мініма­льні та максимальні розміри яких обмежено межами типової санкції, зазначеної в ст. 12 КК України. Наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12 КК України типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є пока­рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у сан­кціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це й умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК України), одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК України).

Встановлена в ст. 12 КК України класифікація на чотири категорії злочинів дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Осо­бливої частин КК України. При цьому чітко виявляється позиція зако­нодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідаль­ності (ч. 2 ст. 14 КК України); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується зі вчиненням злочинів невеликої або се­редньої тяжкості (ст. 45—48 КК України). Звільнення від покарання також можливо лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК України та ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК України); або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й особливо тя­жкі корисливі злочини (ст. 59 КК України); найбільш тривалі строки дав­ності, погашення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (ст. 49, 80, 89 КК України) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Осо­бливої частини КК України: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів ка­рається як самостійний злочин, якщо воно пов'язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК України); створення злочинної організації передбачає таку обов'язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255 КК України). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК України кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з об­винуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.