§ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті


значний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб'єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбача­лась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда — 5 гри­вень.

Цікавим є той факт, що у вступі «Уложення царя Олексія Михай­ловича 1649 року» принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: «Щоб Московські держави будь-яких чинів лю­дям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно». Однак рівність, що проголошена у цьому збір­нику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспі­льстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об'єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в «Уложенні...» покарання чітко визначались залежно від соціальної групи — бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з немен-шою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму — «Ка-роліна», за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незна­чні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спро­тив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночас­но церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом'якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам'ятка пізнього феодалізму, що відрізня­ється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціаль­ною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада «власному панові» і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнава­лась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. На­приклад, аят 91 (81) Корану визначав: «Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх». Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не вста­новлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французько­го, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із за­борони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання зло­чинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало принципово важливим історичним досягненням кримінального права, в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював по­няття «злочин», вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопорушення, а саме, його шкі­дливість для суспільства, і проголошено, що «закон може заборо­нити лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не передбачає». Стаття 8 Декларації формулю­вала принцип nullum crimen, nulla poena sine lege: «Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опубліко­ваного до вчинення злочинного діяння та застосованого в законно­му порядку». Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки категоризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злочинів, що містилась в Декларації прав людини і громадянина. І лише 1922 ро­ку її частково відновив Кримінальний кодекс.

За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінальні кодекси. Злочином визнавалось діяння, заборонене кримі­нальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину.

Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності — «Немає злочину, немає покарання без вка­зівки про це в законі», в формальній рівності порушників закону перед неминучістю тримати відповідь перед законом. Однак суттє­вий недолік полягав і в тому, що, достатньо чітко відображуючи юридичну ознаку злочину, його протиправність, формальне визна­чення (тому і формальне, що описувало лише юридичний бік зло­чину) взагалі не розкривало соціальної сутності злочинного і кара­ного діяння. Мало місце логічно замкнене коло: злочинно те, що карається законом, що злочинно. А що лежало в основі «злочинно­го», які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його зло­чинним і караним, — залишалось за межами. Тому в XX столітті прогресивні вчені Західної Європи стали активно критикувати фо­рмальне визначення злочину.

Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав при­йняттю, здавалось би, неприйнятної за такого визначення злочину но­рми про аналогію. Так склалось, наприклад, з фашистським криміна­льним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив до кримінального кодексу норму про аналогію, яка не відпо­відала формальному поняттю злочину за кримінальним кодексом. Аналогічне положення існувало в російському «Уложенні про пока­рання кримінальні і виправні 1845 року».

Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності і містить таку ознаку, як суспільна небезпечність, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтере­сам заподіює шкоду злочин.

Чинні кримінальні кодекси, за винятком кодексів країн СНД і де­яких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, напри­клад, про мету покарання, в складах окремих злочинів зустрічаються формулювання «ресоціалізація», «соціальна значимість» тощо. Значно ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому і докт-ринальному тлумаченні кримінального законодавства.

Стаття 7 Кримінального кодексу УРСР 1960 року «Поняття злочи­ну» передбачала таку дефініцію злочину: «Злочином визначається пе­редбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене криміна­льним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопо­рядок». КК України включив також вказівку на винність і суб'єкта злочину, ч. 1 ст. 11 передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодек­сом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчине­не суб'єктом злочину».


Поняття «злочинне діяння» — основне для будь-якої пра­вової системи, однак більшість кримінальних кодексів його не визна­чає. У таких випадках поняття і ознаки злочину розкриваються в кри­мінально-правовій доктрині.

Нормативне визначення на сьогодні існує, наприклад, в Австрії, ФРН, США, Іспанії, Швейцарії, Швеції, КНР і деяких інших державах. Такі визначення носять, як правило, формальний характер і містяться у розділах про тлумачення термінів. Так, відповідно до Кримінального кодексу штату Нью-Йорк злочин являє собою «поведінку, за яку пока­рання тюремним ув'язненням на строк або штрафом передбачено будь-якою нормою права даного штату або взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом чи ордонансом органу державної влади даного штату або будь-яким наказом, правилом або інструкцією, що прийняті будь-якою урядовою установою відповідно до наданих їй для цього повноважень» (§10.00). Злочином, за таким визначенням, є діяння, за­боронене «будь-якою нормою права». Головна ознака злочинного по­сягання — караність діяння специфічним кримінальним покаранням (позбавленням волі), а також штрафом. Питання про те, що являє со­бою заборонена кримінальним правом поведінка, яка її соціальна спрямованість, у наведеному визначенні не вирішується.

Прикладом формального визначення може слугувати і ст. 40-1-104 КК штату Колорадо, згідно з якою «злочин означає порушення будь-якого закону штату або описану таким законом поведінку, за яку мо­жуть бути призначені штраф або позбавлення волі». На відміну від попереднього визначення йдеться про порушення норми закону, а не норми прецедентного права, що має позитивне значення.

Діючий КК ФРН також закріплює формальне визначення злочин­ного діяння. У §11, що роз'яснює зміст деяких термінів, які викорис­товуються в Кримінальному кодексі, законодавець дає таку характери­стику цьому виду правопорушення: «Протиправне діяння — тільки таке, яке утворює склад діяння, передбачений кримінальним законом»

(п. 5).  ...         .

Формальне визначення злочинного діяння міститься і в КК Австрії.

При цьому основними ознаками злочину є кримінальна протиправ-ність, винуватість, відповідність складу і караність.

У КК Швейцарії злочин визначений як таке злочинне діяння, за яке особа підлягає покаранню у вигляді каторжної в'язниці. Проступок — це діяння, «за яке наступає покарання в'язницею як найбільш тяжке» (ст. 9).