§ 9. Видача злочинців

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України, громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це положення відобра­жене у ст. 10 Кримінального кодексу України. За цією статтею, «гро­мадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповіда­льності та віддання до суду».

Однак ця заборона стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції; вона має на меті гарантувати неупередженість судового розгляду та справедливість і законність покарань для своїх громадян. Таку заборону не можна переносити на випадки можливої видачі гро­мадянина України повноважному Міжнародному судовому органу у зв'язку з вчиненням ним злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародних воєнних злочинів, відповідальність за які передбачена Римським Статутом Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р. Конституційні положення щодо заборони видачі громадян України (навіть за умови широкого тлумачення поняття «видача»), за висновком Конституцій­ного Суду України, не можна розглядати окремо від міжнародно-правових зобов'язань України. При цьому слід мати на увазі, гово­риться в цьому висновку, також принцип компліментарності, закріп­лений у Римському Статуті (ст. 17), з якого випливає, що в разі задіян-ня національної юрисдикції щодо осіб, винних у вчиненні найтяжчих міжнародних злочинів, Міжнародний кримінальний суд не здійснюва­тиме щодо них власної юрисдикції, отже, і питання про передачу їх Міжнародному кримінальному суду не виникатиме.

25 вересня 1995 р. Україна приєдналася до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Відповідно до по­ложень названої та інших конвенцій, до яких приєдналася Україна, КК України передбачає, що іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути пере­дані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, грома­дянами якої вони є (ч. 2 ст. 10).

Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для від­бування покарання (ч. 3 ст. 10 КК).

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушення­ми, які караються законами сторони, що робить запит, і сторони, якій ро­биться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний строк не менше одного року чи більш суво­рим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).


У ст. 4 КК визначено три положення щодо чинності закону про кримінальну відповідальність в часі:

закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не перед­бачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (це Кон­ституційне положення);

злочинність і караність, а також інші кримінально-правові нас­лідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння;

часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передба­ченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

Чинним визнається закон, що набрав законної сили до його скасу­вання чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк — до закінчення такого строку. Разом з тим у ст. 5 КК обумовлені випадки, коли прийнятий новий закон скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи. Такий закон має зворотну дію у часі, тобто поширю­ється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Проте закон, що встановлює злочин­ність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії у часі (ч. 2 ст. 5 КК).

Усунення або встановлення караності діяння, а також пом'якшення або посилення покарання здійснюються шляхом законодавчого ви­ключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспози­ції або санкції, а також шляхом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину.

Нагадаємо, що закон, який скасовує злочинність діяння, має зворо­тну дію в часі, а це означає: а) діяння, вчинене особою, що вважалося злочинним до набрання сили цим законом, більше не вважається зло­чином. Кримінальна справа щодо такої особи не може бути порушена, а наявна справа підлягає закриттю за відсутністю складу злочину; б) особа, що була засуджена і відбуває покарання за діяння, яке новим законом не визнається злочином, підлягає звільненню від покарання; в) особа, яка відбувала або відбула покарання за таке діяння визнаєть­ся такою, що не має судимості.

Зворотну силу має і закон, який пом'якшує покарання. Пом'якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій по-