7. Чинність кримінального закону і територіальним принципом

Територіальний принцип просторової чинності (дії) кримі­нального закону України сформульовано у ч. 1 ст. 6. Він полягає в то­му, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права.

Особи, про які йдеться у ст. 6, — це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства. Поняття «територія України» визначається нормами державного права. Основ­ні положення щодо цього поняття закріплено у ст. 1—6 Закону Украї­ни «Про державний кордон України» (далі — Закон).

Стаття 1 Закону визначає: «"Державний кордон України" є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору».

Поняттям «територія України» охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра, землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі й над те­риторіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, при­писані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої дер­жави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі; 4) військові по­вітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України перебувають у відкритому повітря­ному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на тери­торії України та перебувають поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Територіальна чинність кримінального закону України поширю­ється і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіаль­них водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законо­давством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Злочин, відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 6 КК, (у формі готування, зама­ху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він роз­початий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України (наприклад, якщо особа за межами України придбала облад­нання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України); 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а за кін­чені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).

Юрисдикція Української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм і міжнародного права (Європей­ської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах;

Конвенції про передачу засуджених осіб; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопоруш­никами) або ж, навпаки, доповнюватися ще й делегованими повнова­женнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтувати­ся на одночасному застосуванні національного (українського) та іно­земного законодавства. Відповідні повноваження в аналогічних випа­дках делегує Українська держава іншим договірним державам.

Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без грома­дянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбу­ватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінально­го переслідування таких осіб (так звана передача кримінального про­вадження).

Передачу кримінального провадження передбачено Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах. Пере­дача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі «повноваження переслідувати в судовому порядку відповідного до свого кримінального законодавства будь-який злочин, до якого засто­совується кримінальне законодавство іншої договірної держави».

Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно виконання виро­ку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб.

Підставою передачі засудженого для відбування покарання у дер­жаві, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засу­дження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчине­ний на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засуджено­го становив би не менш як 6 місяців (ч. 2 ст. 2, п. «с» ч. 1 ст. 3 Конвен­ції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи ста­ном здоров'я не здатна прийняти самостійного рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визна­ється зло чином згідно з кримінальним законодавством держави вине­сення вироку і держави виконання вироку (п. «є» ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Юрисдикція України може передаватися іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на тери­торії цієї держави, засуджених в Україні за вчинення злочину зі звіль­ненням від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) або умовно-достроково звільнених від відбування покарання (ст. 81 КК). Таку передачу передбачає Європейська конвенція про нагляд за умов­но засудженими або умовно звільненими правопорушниками.

Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримі­нального «закону щодо тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Норми міжнародного права, зокрема, Віденської конвенції про ди­пломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. та внутрішнього, прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р., надають особистої недоторканності та виключають із криміна­льної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обме­жують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консуль­ських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчи­нений злочин на території України підлягають юрисдикції лише тієї держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом.

Відповідно до ст. 13 Положення, на цих осіб кримінальна юрисдикція України поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пп. 1, 2 ст. 32 Конвен­ції, висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кри­мінальній юрисдикції України можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, яка їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного пред­ставництва дипломатичного агента, якого раніше згідно з п. 1 ст. 9 Конве­нції визнала неприйнятною особою і сповістила про це дану державу, а та протягом певного строку не відкликала цю особу або не припинила її по­вноважень чи відмовилася це зробити.

Викладені вище положення міжнародного права відображені, зок­рема, у ч. 4 ст. 6 КК України, за якою: «Питання про кримінальну від­повідальність дипломатичних представників іноземних держав та ін­ших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом».

Крім КК, на території України мають чинність і загальновизнані норми міжнародного права. Гарантуючи права і свободи людини і громадянина, ч. 4 ст. 55 Конституції України надає право кожному «після використання всіх національних засобів правового захисту зве­ртатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародною судовою установою щодо міжнародного захисту прав людини, відповідно до Конвенції про захист прав і основних сво­бод «людини від 4 листопада 1950 р. є Європейський суд з прав люди­ни. Від 1 листопада 1998 р., згідно з Протоколом № 11 до цієї Конвен­ції, всі заяви про порушення Конвенції розглядає Європейський суд з прав людини. Для громадян України та інших осіб, які проживають у ній, право на звернення до цього суду виникло від 11 вересня 1997 р.