§ 3. Витоки та формування кримінального законодавства

Витоки кримінального законодавства України сягають си­вої давнини — часів Київської Русі. Приблизно 1016—1054 рр. князем Ярославом Мудрим було укладено зведення законів під назвою «Русь­ка Правда», що стало першим кодифікованим актом нашої держави, який містив перші кримінально-правові норми із захисту вільної особи та її власності.

«Руська Правда» відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція «Руської Правди» є подаль­шим її вдосконаленням наступними князями. Ці редакції містили як норми кримінального, так і цивільного права. Закон не вживав поняття «злочинне діяння». Останнє розцінювалося як «лихо», або «лиха спра­ва», а злочинець визнавався «лихою людиною».

Кримінальне давньоруське право додержувалося головно давнього слов'янського звичаю помсти за злочини і нанесену майнову кривду, пра­во помсти було передбачено у статті 1 Розширеної редакції. В ній зазна­чалося, якщо вільна людина вб'є вільного, то метатися за вбитого має брат або батько, або син, або племінник (небіж) від брата або від сестри. Якщо ж нікому буде помститися, то вчинюється на користь князя стяг­нення за вбитого княжого мужа (боярина) або княжого тіуна (прикажчи­ка) 80 гривень. Якщо вбитий буде русин або княжий воїн, або купець, або боярський прикажчик, або церковна людина, або слов'янин, то стягувало­ся за вбитого 40 гривень. Стаття 21 передбачала за вбивство вищих пред­ставників княжої адміністрації право вбити вбивцю на місці вчиненого злочину одразу, без суду. З усіх видів недоторканності особи найбільш тяжким вважалося заподіювання каліцтва.

Суворе покарання передбачалося за крадіжку. Стаття 36 Розшире­ної редакції надавала право вбити нічного крадія, виявленого на місці злочину, а за вбивство зв'язаного крадія стягувалося 12 гривень на ко­ристь князя.

Найбільш тяжким злочином вважався підпал двору або споруди для збереження врожаю поля.

За вчинені злочини передбачалося переважно покарання у вигляді грошових стягнень різних розмірів — «віри», який збирався на ко­ристь князівської скарбниці. Так, за вбивство представника нижчої княжої адміністрації штраф становив 12 гривень, за вбивство смерда — 5 гривень, за викрадення холопа — 12 гривень. Відгин руки або по­збавлення можливості користуватися нею передбачало штраф розмі­ром 40 гривень.

Конкретною особою злочину могла бути будь-яка вільна людина, крім холопа (холопи — підневільні люди, і за їх дії відповідав госпо­дар). Разом з тим згідно зі статтями 3—5 «Руської Правди» відповіда­ти за вбивство могла й громада, якщо вбивство вчинене на її території невідомим злочинцем або відомим, якого вона відмовлялася видати князю. Якщо член громади вчинив вбивство при розбої, то за статтею 7 «Руської Правди» громада була зобов'язана видати злочинця разом із сім'єю княжому суду на «поток і разграблєніє», що полягало у по­збавленні особистих та майнових прав, тобто у вигнанні з краю та по­збавленні майна, а якщо речей не вистачало на покриття стягнення, то вбивцю поневолювали, а сім'ю продавали у холопи.

Передбачала «Руська Правда» і прообраз інституту співучасті у вчиненні злочину, оскільки міра покарання залежала від того, чи був вчинений злочин однією особою, чи кількома.

«Руська Правда» започаткувала й інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі статтею 19 громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки (скелет) або труп людини, яку ніхто не знав.

Литовський князь Ольгерд, який допоміг Русі вигнати татар, включив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського. Русь за своїм законодавством — Статутом Князівства Литовського та па­ралельно діючими Магдебурзьким правом (Зерцяло Саксонське) та поль­ським законодавчим актом «Порядок» — діяла до 1654 р. та й після цього, оскільки московський цар Олексій Михайлович залишив давні правила й закони, однак паралельно поширив і дію законів Московії.

Цар Петро І, а згодом і Петро II, зобов'язав об'єднати Магдебурзь­кі, Литовські статути і права, за якими судив малоросійський народ, оскільки вони начебто суперечили одне одному, і також перекласти їх російською мовою, для чого було створено спеціальну комісію з українських фахівців.

Пропрацювавши 15 років, комісія у 1743 р. створила досконалий на той час проект зведеного закону, що дістав назву «Права, по кото­рым судится малороссийский народ», до якого увійшли найбільш до­сконалі норми з п'яти законодавчих збірників: Статуту Литовського, Магдебурзького права, польського «Порядку», українських звичаєвих норм. Цей визначний законопроектний акт міг регулювати всі тогоча­сні суспільні відносини в Україні, і весь був підпорядкований пану­ванню права. 27 липня 1744 р. законопроект було подано до російсь­кого Сенату, де пролежав без розгляду і затвердження двадцять років. 15 квітня 1842 р. Державна Рада Росії затвердила права й установи Малоросії, що вже остаточно припинило дію Статуту Литовського та інших давніх прав в Україні. В означений період в Україні почав діяти кримінальний закон Російської імперії «Уложение о наказаниях уголо­вных и исправительных 1845 г.», який в редакції 1885 року діяв до 1917 року.

Перша Українська Народна Республіка (УНР), яка проіснувала від 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., не встигла видати жодного кримінального закону.

За радянської доби в Україні видавалися окремі кримінальні зако­ни, але практично одразу — від 1919—1920 рр. — почалася рецепція кримінального законодавства РРФСР у законодавство радянських рес­публік. Так, керівні засади з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919 р. за Циркуляром Народного Комісаріату УРСР від 4 серпня 1920 р. були без жодних змін рецепційовані в Україні.

Керівні засади містили загальні норми кримінального права. Так, основою кримінальної відповідальності вважалося встановлення у діях особи суспільної небезпечності для соціалістичного ладу. Визначення конкретних видів злочинів, по карання за їх вчинення пов'язувалися в основному з правотворчістю судових органів. Суд зобов'язаний, гово­рилося в ст. 11 цього документа, встановити, «наскільки саме діяння в умовах часу і місця порушує основи суспільної небезпеки».

У ході застосування окремих кримінальних законів (про хабарниц­тво, про спекуляцію, про полохливий дзвін тощо) діяв принцип рево­люційної доцільності. Законним вважалося все, що було корисно для революції, у тому числі й запроваджений «червоний терор». Характе­рним з цього приводу є таємний лист В. Леніна до В. Молотова, адре­сований членам Політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1919 р., в якому пропонувалося «... провести секретное решение съезда о том, чтобы изьятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей должно быть произведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь и в самый кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и ду­мать».

У 1922 р. було прийнято Кримінальний кодекс РРФСР. Всеукраїн­ський Центральний Виконавчий Комітет постановою від 23 серпня 1922 р. визнав за необхідне об'єднати всі каральні постанови в Кримі­нальний кодекс УРСР, прийняв — з метою встановлення єдності кри­мінального законодавства радянських республік — за основу КК РРФСР і постановив ввести в дію Кримінальний кодекс УРСР від 15 вересня 1922 p., який складався із Загальної та Особливої частин. У Загальній частині давалося визначення злочину; встановлювалася від­повідальність лише за наявності умислу або необережності; давався перелік покарань, нижча й вища межа покарання тощо.

В Особливій частині КК УРСР було об'єднано й систематизовано норми про конкретні злочини та встановлено покарання за їх вчинен­ня. Одним із недоліків кримінального права того періоду було те, що основою відповідальності вважався «небезпечний стан особи», а не лише вчинення злочинного діяння.

Від утворенням у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Рес­публік офіційно законодавче формування кримінально-правової полі­тики належало вищим органам державної влади СРСР щодо основ кримінального законодавства та боротьби з найбільш небезпечними злочинами: контрреволюційними, воєнними та ін.

На ґрунті «Основних начал з кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік 1924 p.» у союзних республіках були ухвалені нові кримінальні кодекси, які у незмінному вигляді включали всі зага­льносоюзні кримінальні закони. Тому Загальна частина цих кодексів, у тому числі КК УРСР 1927 p., складалася з «Основних начал... 1924 p.», а Особлива — із загальносоюзних законів та власних законів респуб­ліки, які теж було зорієнтовано на норми Особливої частини КК РРФСР.

В «Основних началах...» сформульовано завдання кримінального законодавства, визначено межі дії цього законодавства, проведено розмежування компетенції у сфері кримінального законодавства між Союзом PCP і союзними республіками. Вони охоплювали статті про необхідну оборонну і крайню необхідність, про стадії розвитку зло­чинної діяльності, про співучасть та давність кримінального розсліду­вання; містився перелік заходів соціального захисту судово-виправ­ного характеру.

Серйозною вадою «Основних начал... 1924 р.» виявилась наявність норми (ст. 22), яка надавала суду право застосовувати заслання та ви­слання щодо осіб, визнаних соціально небезпечними. Такі заходи за­стосовувалися за пропозицією органів прокуратури незалежно від притягнення особи до судової відповідальності за вчинений злочин, а також тоді, коли особа, яка обвинувачувалася у вчиненні злочину, бу­ла виправдана судом, але визнана суспільно небезпечною. Було збере­жено можливість застосовувати кримінальний закон за аналогією. Бі­льше того, деякі закони, відступаючи від принципу індивідуальної відповідальності, передбачали кримінальну відповідальність особи за відсутності в її діях будь-якого злочину та вини, а лише за те, що вона перебувала в родин них стосунках з тим, хто вчинив злочин. Так, у ч. 2 ст. 16 Закону про зраду Батьківщини 1934 р. передбачалось, що у разі втечі або перельоту за кордон військовослужбовця повнолітні члени його родини (які нічим зраднику не допомагали і не знали про злочин) підлягали кримінальному покаранню у вигляді позбавлення виборчих прав і заслання до далеких районів Сибіру на п'ять років.

Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних респуб­лік від 25 грудня 1958 р. відобразили початок демократизації радянсь­кого суспільства і відмови від тоталітарної системи правління. Була анульована аналогія в кримінальному законодавстві і тим самим ви­ключена можливість притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, не передбачені кримінальним законом, закріплено положення про те, що кримінальній відповідальності і покаранню піддягає лише особа, винна у вчиненні злочину; наголошено неприпустимість засто­сування кримінального покарання за рішенням будь-яких органів, крім суду.

В Україні у 1960 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс. Од­нак до проголошення 1991 року незалежності та створення самостійної держави України кодекс зберігав деякі антидемократичні риси радян­ської тоталітарної системи. Окремі його норми суттєво обмежували основні права людини, зокрема, право вільного переміщення та вибору місця проживання, право займатися підприємницькою діяльністю, право на свободу світогляду і віросповідання, право на свободу слова тощо. Наприклад, була передбачена кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62), за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський лад (ст. 1871), за по­рушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (ст. 138), за порушення правил паспортної системи (ст. 196), за заняття бродяжництвом або жебрацтвом, або ведення іншого парази­тичного способу життя (ст. 214 КК) тощо.