2. Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК). Відмінність умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. Постанова Пленуму Верхов­ного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи.

Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні нор­ми. Тілесне ушкодження — це протиправне і винне порушення анато­мічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів-фізичних, хімічних, біологічних, психічних. КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і легке. Харак­тер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на підста­ві відповідних положень КК (статті 121, 122, 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затвер­джених Міністерством охорони здоров'я України 17 січня 1995 року.

В умовах сьогодення у законодавстві, теорії кримінального права, судовій медицині та правозастосовній практиці використовуються три критерії для визначення тяжкості тілесних ушкоджень: а) паталого-анатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є до­датковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкоджен­ня слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, морду­вання, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Родовим і безпосереднім об'єктом злочину є здоров 'я особи — стан людського організму, при якому нормально функціонують усі йо­го органи та тканини.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією або бездіяльністю), 2) наслідками у вигляді тяжкого тілесного ушко­дження і 3) причиновим зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ст. 121 КК тяжким тілесним ушкодженням є тілес­не ушкодження: 1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють за­грозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за зви­чайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю (наприклад, закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі; ушкодження живота, з проникненням у черевну порожнину, у т. ч. і без ушкодження внутрішніх органів; ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому тощо).

За ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким ви­знається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим резуль­татом і наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій — це втрата: 1) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на від­стані 2 метрів і менше, тобто гострота зору на обидва ока 0,04 і ниж­че); 2) слуху (повна стійка глухота на обидва вуха або такий необорот­ний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 сан­тиметрів від вушної раковини); 3) язика (втрата можливості висловлю­вати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не береться до уваги); 4) руки або ноги (це відокрем­лення їх від тулуба, причому як всієї руки чи ноги, так і ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів, чи втрата ними фун­кцій, наприклад, параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяль­ність); 5) репродуктивної здатності (втрата здатності до статевих зно­син чи втрата здатності до запліднення, зачаття й дітородіння).

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання.

Під іншим розладом здоров 'я, поєднаним зі стійкою втратою пра­цездатності не менш як на одну третину (не менш 33 %), слід розумі­ти безпосередньо поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної пра­цездатності через ушкодження встановлюються після наслідку ушко­дження, що визначився, на підставі об'єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у своїй роботі експертна комісія.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв'язок.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправленим, не ін­акше, як за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції).

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в мо­мент заподіяння — з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках — з моменту настання наслідків, зазна­чених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб'єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу (прямого або непрямого). Ставлення винного до смерті потер­пілого (ч. 2 ст. 121 КК) є необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його: 1) способом, що має характер особливого мучення (має місце то­ді, коли його заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерпним) болем для поте­рпілого); 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або ін­ших осіб (має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для ви­кликання у вказаних осіб почуття страху перед винним чи іншими особами); 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимос­ті; 5) на замовлення; 6) спричинення ним смерті потерпілого (має міс­це тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 КК діяння настає смерть потерпілого).

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпі­лого (ч. 2 ст. 121 КК), слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Ви­значальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умис­лом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання ха­рактеризується необережністю.