Білет № 71 1. Принципи та загальні засади призначення покарання. Поста­нова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання».

Загальні засади призначення покарання — це ті встановлені за­коном критерії, якими повинен керуватися суд у призначенні покаран­ня в кожній конкретній справі. Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд при­значає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

1.         Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції
статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передба-
чає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд
може призначити покарання лише в межах санкції статті (санкції час-
тини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного.
Проте закон знає два винятки з цього правила, коли судові дається
право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений
злочин. Перший випадок передбачено у ст. 69 КК, згідно з якою з
огляду на обставини, що пом'якшують покарання та істотно знижують
ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного,
суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в статті
Особливої частини КК. Другий випадок передбачено ст. 70 КК, відпо-
відно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати
місце у призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або
за сукупністю вироків (ст. 71 КК).

Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з по­збавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види пока­рання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У разі об­рання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку.

2.         Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної
частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими положення-
ми, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й
умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів,
умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах
на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного на-
міру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1
ст. 68). Суд зобов'язаний враховувати й інші положення Загальної час-
тини КК, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримі-
нальної відповідальності й покарання згідно статей 44 і 74.

Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і ви­значаючи їх межі та строки, суди мають враховувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.

При призначенні покарання неповнолітньому підсудному відповід­но до ст. 103 КК крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, не­обхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.

3. Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні ви­ходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, ха­рактер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, на­ближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що тяжчі нас­лідки, заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи.

Згідно п. 2 постанови, із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обгово­рювати питання про призначення передбаченого законом більш суворо­го покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголіз­му, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є ква­ліфікуючими ознаками), і менш суворого — особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи роз­гляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкрит­тю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Відповідно до п. 18 «Прикінцевих та перехідних положень» КК при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 р., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невели­кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потріб­но керуватися ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну від­повідальність осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосо­вувати відповідні положення КК 1960 р.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати йо­го вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не зня­тих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матері­альний стан тощо.