Білет № 51 1. Диференціація відповідальності при уявній обороні. Поста­нова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг об­ставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

У п. 7 ППВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відріз­няти необхідну оборону від уявної. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише, якщо обста­вини, що склалися, давали особі підстави вважати, що наявне реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомити помилко­вість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були під­стави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується, зважаючи на конкретні обставини справи.

Якщо ж особа за обставин, що склалися, не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальнос­ті суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, до якого слід було вдатися, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) і за умисні тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК).

Якщо ж особа не усвідомлювала, однак могла усвідомлювати від­сутність реального посягання, і повинна була за обставинами, що склалися, це усвідомлювати, її дії потрібно кваліфікувати як заподіян­ня шкоди через необережність (ст. 119 КК «Вбивство через необереж­ність», ст. 128 КК «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження»).

Необхідно звернути увагу на той факт, що, за змістом ч. 2 ст. 37 КК, помилкова упевненість особи у загрозі посягання не буде підста­вою виключення кримінальної відповідальності за завдану шкоду, на­віть якщо особа не усвідомлювала та не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Кримінальна відповідальність виключена тільки у випадках, коли обставини, що склалися, давали особі підстави вважати, що реальне посягання вже існує.