Білет № 38 1. Подвійна (складна чи змішана) форма вини. її значення для кваліфікації.

В юридичній науці значного поширення набула концепція подвій­ної (змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлен­ня особи до діяння та її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне ставлення до порушення тих чи інших правил пе­рестороги визнається умисним, оскільки суб'єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а ставлення до наслідків — необережним. Подвійна вина виникає й тоді, коли діяння суб'єкта породжує різні наслідки, до одних із яких він ставиться умисно, до інших — необережно (ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 152 КК та ін.). Теорія подвійної вини знайшла втілення і в новому КК Росії (ст. 27).

Існує і протилежна позиція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегра­тивний процес, роздвоєння якого веде до патології. З такого погляду злочин із матеріальним складом — це розтягнутий у часі у часі процес розвитку причинності — від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб'єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним став­ленням.

Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, мо­жуть мати різну природу, але в цілому це не порушує цілісності психі­чного ставлення особи до злочину. Отож, цілком свідоме порушення певних правил, яке потягло непередбачувані суб'єктом небезпечні на­слідки, охоплюється єдиним психічним ставленням, що повністю під­падає під законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про «змішання» умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Попри всю структурну складність, поведінка людини зали­шається цілісною, і психічне ставлення суб'єкта до своїх актів і зчеп­лених з ними причиновим зв'язком наслідків також є цілісним став­ленням, і залишається таким навіть тоді, коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). Під цим кутом зору визнання існування подвійної вини означає ви­знання штучного розриву єдиного психічного процесу, який складає зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії умислу і необережності характеризують злочин у цілому. Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, яка скоїла необережний зло­чин, ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у кримінально-правовому сенсі. За умисного ставлення до одних наслідків діяння і необережного до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. У деяких статтях Особли­вої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній но­рмі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тіле­сне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК та ін.). Така конструкція норми використовується законода­вцем, очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння пев­них умисних злочинних дій і пов'язати з цими наслідками підвищену відповідальність.