1.3. Загальна характеристика окремих ланок фінансової системи

1.3.1. Державний бюджет


Державний бюджет


провідна ланка фінансової сис-


теми й основна економічна категорія. Бюджет поєднує основні форми фінансування (податки, капіталовкладення, операційні видатки, кредити і дотації) у їх дії: через бюджет здійснюються постійна мобілізація та витрата ресурсів.

Державний бюджет є основним фінансовим планом держави на поточний рік, що має силу закону. Як документ затверджується законодавчими органами влади — парламентами.

За матеріальним змістом державний бюджет — це форма утворення та використання централізованого фонду коштів держави, а за соціально-економічною сутністю — основний інструмент перерозподілу національного доходу.

Державний бюджет сучасних зарубіжних країн виконує такі основні функції:

перерозподіл національного доходу:

державне регулювання і стимулювання економіки:

фінансове забезпечення соціальної політики;

контроль над утворенням та використанням централізованого фонду коштів.

В другій половині XX ст. відбулося одержавлення великої частки національного доходу, який різко зріс за абсолютною величи-

1 Від англ. budget — валіза, мішок з грошима.

ною. Через усі ланки фінансової системи нині перерозподіляється до 50 % національного доходу, а через державний бюджет — до 35 %. Такий перерозподіл здійснюється на користь монополій та в інтересах широких прошарків населення. Монополістичні об'єднання одержують величезну частину коштів з державного бюджету у вигляді відсотків за державними позиками, субсидій на капітальні вкладення й інші цілі, тому що основними кредиторами держави виступають банківські монополії, страхові компанії, акціонерні товариства, великі індивідуальні власники позикового капіталу (виплати відсотків за державними позиками становлять 15 % загальної суми витрат федерального бюджету США).

Досвід розвитку Швеції показує, що «розбухання» частки ВВП, який перерозподіляється через бюджет, призводить до стримування стимулів економічної активності, до депресивної економіки, що, у свою чергу, змусило уряд країни піти на здійснення реформ, спрямованих на велику лібералізацію економіки.

Тільки в результаті різкого зростання частки національного доходу в розпорядженні держави стало можливим державне регулювання економіки. Вперше воно було здійснено в роки Першої світової війни (1914—1918 рр.); знову введено в роки найглибшої економічної кризи «Великої депресії» (1929—1933 рр.), коли в США за рахунок державних коштів були створені такі організації, як Реконструктивна фінансова корпорація (РЕФІКО), Адміністрація по відновленню промисловості (НИРА), що надавали підприємствам, фірмам, банкам, які перебували на грані банкрутства, субсидії, кредити і рятували їх від краху; потім — під час Другої світової війни (1939—1945 рр.).

Правлячі кола західних країн широко використовували рекомендації англійського економіста Дж. М. Кейнса та його численних послідовників. Бюджет у більшості основних розвинутих країн став використовуватися для антициклічного регулювання сукупного попиту. У США це найбільш послідовно здійснювалося у 1961-1963 рр., коли адміністрація Джона Кеннеді приступила до масштабного бюджетного впливу на сукупний попит, намагаючись форсувати економічне зростання та скоротити безробіття. З початку 80-х рр. уряди багатьох промислово розвинутих країн, особливо США і Великої Британії, здійснюючи неоконсервати-вний економічний курс, поставили завдання зниження рівня державного втручання в економіку. Для бюджетної системи це означало зміну цілей та напрямків бюджетної політики держави, стабілізацію і спроби зниження витрат держбюджету, скорочення податків, а також перегляд їхнього обсягу та структури. У 90-і рр.

ця тенденція збереглася, хоча в ряді країн бюджет став відігравати більш активну роль як інструмент макроекономічного регулювання. У сучасних умовах витрати по втручанню в економіку в країнах з розвинутими товарно-грошовими відносинами досягли 20—25 % загальної суми витрат державних бюджетів.

Важливе значення належить і соціальній функції бюджету. Державний бюджет став великим джерелом коштів для відтворення робочоїсили. Завдяки науково-технічному прогресу відтворення робочої сили дедалі більше залежить від витрат на освіту, охорону здоров'я, соціальне страхування і забезпечення.

В усіх зарубіжних країнах спостерігається значне зростання соціальних витрат та підвищення їх частки у ВВП і національному доході. Так, питома вага соціальних витрат у бюджетах західноєвропейських країн зросла у середньому з 18 % у середині 50-х рр. до 20 % у середині 60-х рр. та 30—35 % на зламі XX і XXI століть.

Безпосередньо об'єктом державного фінансового контролю є процеси формування та використання фондів фінансових ресурсів при створенні, розподілі і споживанні ВВП. Специфіка фінансового контролю полягає в тому, що при його проведенні використовуються вартісні показники, які визначають кінцевий результат господарського процесу. Відповідно до діючого законодавства в більшості країн світу сформовані і розвиваються три незалежні одна від одної галузі фінансового контролю, що містять усі необхідні їм елементи, а саме:

—державна сфера, у якій функціонує система державного фінансового контролю;

—муніципальна сфера, де діє система фінансового контролю місцевого самоврядування;

— сфера цивільного суспільства з незалежною системою фінансового контролю.

Контроль за своєю економічною сутністю — це функція управління. Фінансове управління державними ресурсами здійснюють національні казначейства. Міжнародний досвід показує, що органи, які називаються однаково — казначейство, виконують у різних країнах різні функції щодо керування державними фінансами.

1.3.2. Територіальні фінанси

Територіальні фінанси — друга ланка фінансової системи. Це фінанси членів федерації у федеративних державах і фінанси місцевих бюджетів, підприємств, що належать членам федерації і муніципалітетам, та автономні доходи членів федерації і місцевих органів влади. Територіальні фінанси можна охарактеризувати як сукупність коштів, використовуваних на економічний і соціальний розвиток територій.

У сучасних умовах дедалі частіше територіальні органи влади призначені забезпечити комплексний розвиток регіонів, пропорційний розвиток виробничої та невиробничої сфер на підвідомчих територіях. Регіональні бюджети — основна складова частина територіальних фінансів, і в економічній науці частіше використовується поняття регіональна бюджетно-податкова система (РБПС). Регіональна бюджетно-податкова система передбачає не тільки просте об'єднання таких елементів, як регіональні бюджети, регіональні податки, збори, пільги, а й механізм специфічних відносин центрального та регіонального бюджетів, податків, використання важелів бюджетного регулювання. Форми регіональних бюджетно-податкових систем виникли від територіальної організації держави і повторюють у цілому структуру та взаємозв'язок адміністративно-територіальних одиниць.

Функціями РБПС є:

закріплення певного порядку руху бюджетно-податкових потоків у залежності від територіальної організації суспільства;

зосередження та використання в загальнорегіональних цілях коштів, які отримані на цій території і надійшли в регіональні бюджети;

реалізація регіональними органами влади й управління своїх повноважень в умовах формальної фінансової незалежності;

самозабезпечення внутрішньорегіональних соціальних програм;

формування інфраструктури даної території;

раціональне використання природно-ресурсного й екологічного потенціалу;

•           стимулювання визначених регіональних орієнтирів розвитку. Механізм використання регіональних бюджетно-податкових

систем, особливості взаємин складових їх елементів призвели до виникнення цілого ряду специфічних форм.

Плюралістична (СІНА) — характеризується стабільністю бюджетно-податкових відносин держави та регіонів. Фактично штати мають івні права в цій галузі з федерацією в цілому, тому на рівні федерації та у штатах існують ідентичні за найменуванням податки (прибутковий податок з населення і з корпорацій). Найбільш принциповим обмеженням податкових прав штатів, згідно з Конституцією, є заборона на введення окремих непрямих податків, які перешкоджають свободі торгівлі між штатами. Саме тому середня ставка податку з продажів, яка забезпечує до 30 % бюджетних надходжень, становить по штатах приблизно 4 % у роздрібній ціні. Прямий перерозподіл коштів між штатами практично відсутній, при цьому Конгрес відповідно до розд. 8 ст. 1 Конституції СІЛА має право фінансувати витрати тільки на «загальний добробут СІЛА». Штати можуть встановлювати будь-які форми податків, але не можуть перешкоджати міжрегіональним господарським зв'язкам, які і призводять до рівного податкового тиску.

Регламентована (ФРН) — характеризується наявністю системи фінансового вирівнювання з властивою німецькому федералізму «інституціональною неконгруентністю». Споконвічно нерівні економічні можливості окремих земель, обумовлені природно-географічними, історичними, демографічними та культурними розбіжностями, поставили вимогу конституційно закріпити бюджетну самостійність суб'єктів федерації. Ст. 109 Конституції визнає рівноцінними потреби федерації, земель і громад у коштах та передбачає приблизно однакову частину податкових надходжень у дохідну частину бюджетів різних рівнів. Уся сукупність податків поділяється на дві групи: власні (закріплені, які надходять повністю у відповідний бюджет) та загальні (які розподіляються за нормативами між бюджетами). Збір податків розподілений між федеральними та земельними фінансовими відомствами. Основи податкової системи законодавчо закріплені на федеральному рівні, і землі не можуть змінювати ставки та механізм основних податків. Щоправда, забезпечення економічної рівності вступило в колізію із самостійністю і незалежністю, до якої прагнули землі — суб'єкти федеративної держави. Це створювало певну загрозу зрівняльності, що згодом викликало серйозне невдоволення фінансово сильних земель, яке особливо гостро проявилося безпосередньо після об'єднання Німеччини в 1990-і роки.

Централізована (Австралія) — характеризується високою централізацією держави у фінансовому відношенні. Характер цієї централізації сформувався ще під час Другої світової війни після введення єдиного оподатковування в 1942 р., що змінило конституційно гарантовані права штатів. Фактично з того часу федеральний рівень влади одержав повноваження використовувати будь-які форми оподатковування, а штатам заборонені податкові коректування. При відсутності податкових надходжень у регіональні бюджети федеральний рівень широко використовує систему субсидій штатам, розмір яких визначається в умовах жорсткого фінансового контролю над їх видатками. Спеціальна комісія із субсидій може коректувати їх у залежності від ситуації. Фактично, незважаючи на федеральний устрій, у сфері регіональної бюджетно-податкової системи Австралія значною мірою нагадує унітарну державу.

Конфедеративна (Швейцарія) — характеризується тим, що на федеральному рівні РБПС в основному реалізуються міжнародні функції, які відповідно коректують її податкову базу й акумулюють надходження за рахунок акцизів і митних зборів. Основна маса податків знаходиться в компетенції кантонів, що і несуть відповідальність за проведення внутрішньої політики. Це спричинило певне розходження в економічному розвитку кантонів. Вирівнювання регіонів здійснюється переважно за рахунок міграції населення та засобів, а останнім часом і виділення субсидій з федерального бюджету. Особливістю Швейцарії є те, що рішення про введення якого-небудь податку чи нових ставок з кантонів приймається шляхом референдуму, що обмежує можливості кантональної влади щодо самостійного коректування податкової системи.

1.3.3. Державний кредит

Державний кредит — третя ланка фінансової системи, яка об'єднує кредитні відносини між державами, з одного боку, та юридичними і фізичними особами, з іншого. При цьому держава чи місцеві органи управління виступають головним чином, як позичальники коштів.

Призначення державного кредиту виявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету фінансові ресурси, які додатково мобілізуються, направляються на покриття різниці між бюджетними доходами та видатками. При позитивному бюджетному сальдо кошти, які мобілізуються за допомогою державного кредиту, прямо використовуються для фінансування економічних та соціальних програм. Це означає, що державний кредит, як засіб збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Оцінюючи фінансове значення державного кредиту, не слід забувати, що кошти, які мобілізуються державою з його допомогою, є антиципованими, тобто взятими наперед податками. Необхідність погашення державного боргу вимагає відшукання додаткових ресурсних надходжень у бюджет, а вони можуть бути отримані (якщо не вважати нових позик) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов'язань та виплата відсотків по них відволікає частину бюджетних доходів від продуктивного використання, скорочує можливості нарощування виробничого й інтелектуального потенціалу суспільства.

Державні та місцеві позики емітуються, головним чином, тоді, коли в бюджетах присутній дефіцит, тобто так звані звичайні доходи не покривають видатки держави. Протягом усіх років після Другої світової війни у провідних зарубіжних країнах внаслідок (в основному) високих військових витрат, державні бюджети характеризувалися великими хронічними бюджетними дефіцитами.

В останні роки у більшості країн світу дефіцит бюджету становить від 2 % до 15 % ВВП при середньосвітовій його величині 4,5 %. Прийнято вважати, що коли дефіцит державного бюджету не перевищує 5 % ВВП країни, то він припустимий, інакше — призводить до різкого зниження інвестиційної активності та переростає надалі в різні форми кризових явищ. Щорічні бюджетні дефіцити, накопичуючись, утворюють державний борг.

Так, при Дж. Буші молодшому дефіцит бюджету США побив рекорд 1992 р. (290,4 млрд дол. при Дж. Буші батькові) і склав у 2003 р. 374 млрд дол. Якщо діюча політика буде зберігатися, то він може досягти у 2005 р. більше 500 млрд дол., а це вже 6 % ВВП. Хоча в роки правління Б. Клінтона ключовими факторами, що впливали на бюджетні видатки в США, були сприятливі економічні умови, високі доходи уряду, а також бажання законодавців домогтися профіциту бюджету. У 1999 р. перевищення доходів над видатками становило 69 млрд дол., у 2001 р. — 236 млрд дол., за прогнозами адміністрації Б. Клінтона, до 2009 р. профі-цит міг скласти 500 млрд дол.

Нині часи змінилися: видатки, пов'язані з війною та тероризмом тільки зростають; чимала також заборгованість урядів штатів і місцевих органів влади. Таким чином, основним питанням стану фінансів у США продовжує залишатися рівень накопиченої заборгованості, за якою федеральний уряд США та уряди штатів і муніципалітетів виплачують щорічно великі платежі.

Місцеві бюджети в усіх країнах хронічно дефіцитні й одержують необхідні їм кошти шляхом субсидій і кредитів з державного бюджету та випуску місцевих позик, гарантованих урядом.

1.3.4. Спеціальні фонди

Спеціальні фонди — четверта ланка фінансової системи. До спеціальних фондів за кордоном належать різні автономні та приєднані бюджети, позабюджетні фонди, спеціальні кошториси і рахунки. На них покладаються насамперед економічні та соціальні функції. Використовуючи кошти фондів, держава може втручатися в процес виробництва, надавати субсидії і кредити підприємствам, зовнішні позики, робити соціальні послуги населенню.

У фінансових системах зарубіжних країн спеціальні фонди займають важливе місце. Обсяг засобів, які в них концентруються, значний. У Франції спеціальні фонди за розміром наближаються до державного бюджету країни, в Японії зі спеціальних фондів фінансується понад половину державних видатків, у Великій Британії — 1/3. У країнах з розвинутою ринковою економікою до найбільших спеціальних фондів належать фонди національного страхування, утворені за рахунок страхових внесків працівників підприємств, самозайнятих осіб, підприємців та дотацій з державного бюджету. У США та Чехії фонди об'єднані з держбюджетом.

Спеціальні фонди, як правило, мають цільовий характер. Так, фонди соціального страхування призначені для виплат пенсій та допомоги застрахованим, кредитні фонди — для надання позик підприємцям чи іншим країнам. Однак у деяких фондах вид видатків не завжди точно визначений. Наприклад, у Великій Британії існує фонд Головного скарбника (міністра фінансів), який створюється із залишків фондів міністерств та відомств з метою підтримки рівноваги в усіх фондах. В Японії є спеціальний рахунок, який здійснює перерозподіл податкових надходжень. Частина податкових доходів державного бюджету концентрується на цьому рахунку й у залежності від потреб направляється в місцеві бюджети. Такий перерозподіл викликаний розбіжностями в чисельності населення та рівнем розвитку економіки префектур, тобто необхідністю фінансового вирівнювання.

Фонди відрізняються правовим становищем, цілями використання. За правовим становищем спеціальні фонди поділяються на державні, регіональні (у державах з федеративним устроєм) та місцеві.

У залежності від цілей використання спеціальні фонди поділяються на економічні, науково-дослідні, кредитні, соціальні, особистого та майнового страхування, військово-політичні, міждержавні.

Найбільш важливі фонди: інвестиційні, валютні, соціального страхування в зарубіжних країнах знаходяться в розпорядженні центрального уряду. Розглянемо їх за цілями використання. Економічні фонди призначені для регулювання господарського життя, наприклад, інвестиційні, кон'юнктурні. Кошти таких фондів направляються на фінансування приватних компаній та малорентабельних державних підприємств, особливо в період циклічних криз. Допомога надається у формі безоплатних субсидій та пільгових кредитів.

У США функціонує Фонд перебудови та розвитку економіки, що формується за рахунок коштів федерального бюджету. Головне його завдання — страхування банківських операцій в інтересах приватних промислових компаній. З 1984 р. він здійснює керівництво новими програмами економічного розвитку і насамперед програмами розвитку чорної металургії. Величина гарантованих фондом позичок обмежена 20 млн дол. Цей фонд стимулює приватний бізнес, особливо в роки спаду виробництва. Велике значення мають регіональні фонди, що надають чималу допомогу підприємцям штатів. Кожен штат має Спеціальний фонд агентства економічного розвитку, метою якого є надання компаніям фінансової підтримки, як правило, в прямій формі.

У Франції після закінчення Другої світової війни був створений Фонд модернізації, який після об'єднання з іншими фондами в 1955 р. перетворився у Фонд економічного та соціального розвитку. У нього надходять, головним чином, позики, які розміщуються на ринку позичкових капіталів, а також відрахування з бюджету. Фонд фінансує інвестиційні програми, а також плани регіонального розвитку, розміщення продуктивних сил у країні, перекваліфікації робочої сили та переведення промислових підприємств з індивідуальних центрів у відсталі райони. Кошти надаються у формі безповоротних позичок та довгострокових пільгових позик націоналізованому та приватному підприємствам, які здійснюють інвестиції відповідно до загальнодержавної програми розвитку. Для підприємств, розташованих у районах, що переживають економічні труднощі, створений Фонд промислової адаптації, за рахунок якого виділяються субсидії. Капітальні вкладення в промисловість здійснюються через спеціально утворений Кон'юнктурний фонд, який формується за рахунок низки джерел, у тому числі кон'юнктурного податку. Використання фонду залежить від економічного становища в країні: при спаді виробництва з нього направляються кошти в промисловість, житлове будівництво, соціальну сферу, при зростанні виробництва він поповнюється.

Різноманітні економічні фонди діють у Японії: інвестиційний бюджет чи програма державних інвестицій та позик; спеціальні рахунки (автономні бюджети центрального уряду та місцевої влади). Найбільший фонд — Інвестиційний бюджет, який є кошторисом субсидій та кредитів держави суспільним корпораціям. Його обсяг досягає половини державного бюджету. Цей фонд формується з коштів ощадних, страхових, пенсійних та інших довірчих фондів і використовується для фінансування державного сектору у формі безповоротних субсидій та пільгових кредитів. Державні корпорації створюють сприятливі умови для функціонування приватного капіталу за допомогою політики низьких цін і тарифів. Таким чином, інвестиційний бюджет, обслуговуючи ці корпорації, підтримує через них широку мережу приватних компаній.

Розвиток науково-технічного прогресу породжує створення науково-дослідних фондів, використовуваних для фінансування підтримки наукових досліджень у промисловості, будівництві, а також утримання державних наукових центрів, які здійснюють розробку фундаментальних досліджень. У США діють два великих фонди: Національний науковий фонд (ННФ) і Науковий фонд бюро стандартів (НФБС).

Засоби ННФ формуються за рахунок надходжень з федерального бюджету, відрахувань від прибутку промислових підприємств, а також внесків університетів і коледжів. Витрачаються засоби на фінансування програм у галузі фундаментальних досліджень, на премії вченим за наукові досягнення, будівництво наукових центрів, підготовку кадрів. НФБС надає кошти компаніям, які проводять експерименти, і доводить наукові дослідження до їх промислового та сільськогосподарського використання.

У Великій Британії Фонд національної корпорації з розвитку досліджень має самостійний баланс і не залежить від державного бюджету. Його кошти формуються за рахунок доходів від продажу ліцензій на право використання винаходів. Держава надає Фонду безстрокові аванси і щорічні субсидії. Фонд фінансує капітальні вкладення приватних підприємств, які займаються науковою розробкою проблем і впровадженням результатів цієї розробки у виробництво. На кошти Фонду здійснюються дослідження, які проводяться в лабораторіях державних університетів, національних та приватних компаніях і доводяться до їх промислового освоєння.

Кредитні фонди — це ресурси, які знаходяться в розпорядженні державних банків, ощадних кас, інших кредитних установ, надані на умовах повернення та сплати відсотків. Переважним правом користування такими фондами володіють юридичні особи, які виконують державні замовлення чи працюють відповідно до державних програм розвитку країни.

У США функціонує цілий ряд кредитних фондів, які здійснюють програми, зосереджені в трьох найважливіших галузях — сільському господарстві, житловому будівництві та зовнішньоекономічних зв'язках. Для кредитування сільського господарства створений Фонд адміністрації фермерського кредиту, який здійснює координацію діяльності федеральних земельних банків, федеральних банків середньострокового кредиту і федеральної кооперації. Фонди кредитних установ формуються за рахунок коштів казначейства, а також шляхом продажу власних зобов'язань і використовуються для надання позичок на різні цілі (реалізацію врожаю, будівництво складів та ін.).

Важливе значення для експорту американського капіталу має Фонд Експортно-імпортного банку США. Він видає кредити (до 15—20 років) американським експортним компаніям, а також надає гарантії з експортних кредитів приватним банкам (у межах 30—60 % суми кредиту). Основним джерелом ресурсів банку є власні кошти та позики.

У Японії є велика кількість кредитних фондів. Найбільшого значення набули Фонди фінансових корпорацій (корпорації фінансування житлового будівництва, корпорації фінансування дрібних та середніх підприємств) і Фонди спеціальних банків (японського Банку розвитку, Центрального кооперативного банку для сільського господарства, Експортно-імпортного банку).

Фонди фінансових корпорацій формуються за рахунок коштів бюджету, а також відсотків за видані кредити. Ці фонди надають позики під помірні відсотки з метою фінансування «ризикованих підприємств» або надання допомоги тим компаніям, які мають доступ до інших джерел кредиту. Експортно-імпортний банк Японії, на відміну від відповідного в США, має ширші можливості кредитування: він кредитує експортні, імпортні, а також операції з іноземних капіталовкладень японських компаній.

Велике значення кредитні фонди одержали у Франції. До них належать Фонди Банку Франції, Банку зовнішньої торгівлі, Депозитно-ощадної каси. У деяких країнах — Бельгії, Нідерландах, ФРН, Швеції — держава бере участь у кредитуванні експортних операцій через зовнішньоторговельні банки, створені з консорціумами комерційних банків.

Соціальні фонди — ресурси, призначені для надання соціальних послуг населенню. Зростання чисельності осіб найманої праці в результаті розвитку виробництва, збільшення розриву в інтересах різних соціальних груп суспільства, викликане НТР, загальне старіння населення країн об'єктивно призвели до необхідності збільшення фондів соціального страхування. В останнє десятиріччя обсяг соціальних фондів у промислово розвинутих країнах зріс в абсолютних сумах у 5-6 разів. Зростання обсягу соціальних фондів дає можливість підвищити соціальні виплати. Фонди утворюються за рахунок трьох джерел: страхових внесків громадян, страхових внесків підприємців та субсидій держави.

Внески застрахованих громадян представляють пряме відрахування з їхнього доходу і, власне кажучи, є прямим цільовим податком. Ставка внеску в більшості розвинутих країн встановлюється у відсотках незалежно від величини доходу. При цьому передбачається річна максимальна сума внеску чи максимальний доход, до якого застосовується ставка. Діють страхові ставки для застрахованих та підприємців. В одних країнах (США, ФРН) вони однакові для двох груп платників, в інших (Велика Британія, Франція) — різні.

У більшості країн ставки для застрахованих встановлюються у відсотках до прибутку, а для підприємців — у відсотках не до загального фонду заробітної плати, а до заздалегідь визначеної максимальної валової заробітної плати, тобто сума, що перевищує цей максимум, не враховується. Тому чим вища частка кваліфікованих працівників у компанії, чим вища їхня заробітна плата, тим менше відрахувань вони роблять в соціальні фонди. Так, великі компанії платять відносно менше в соціальні фонди. Внески підприємців прирівнюються до витрат виробництва і відшкодовуються їм у вигляді підвищених цін на товари. У країнах діє або один внесок з усіх видів страхування (Велика Британія), або кілька (ФРН), сплата яких надає право на відповідні види соціальних послуг.

У США, наприклад, підприємці і застраховані виплачують страхові внески за однаковими ставками: 6,2 % у вигляді відрахувань на соціальне забезпечення та 1,45 % — на безплатну медичну допомогу. Крім того, з підприємців стягуються відрахування на допомогу по безробіттю в розмірі 0,8 %. Таким чином, комбінована ставка підприємців дорівнює 8,45 % при максимальному оподатковуваному доході близько 45 тис. дол., тоді як для застрахованих вона — 7,65 %. У США діє велика кількість соціальних фондів, які перебувають у різному адміністративному підпорядкуванні. Найбільшими є три загальнонаціональних фонди: Фонд страхування за віком, інвалідністю та на випадок втрати годувальника; Фонд страхування державних службовців; Фонд допомоги потребуючим.

У ФРН підприємці і ті, хто працює за наймом, також сплачують однакові ставки внесків у соціальні фонди. Однак самостійні ставки діють для Фонду пенсійного страхування, Фонду страхування через хворобу, Фонду страхування від нещасних випадків. Так, 9,5 % — розмір ставки внесків у Фонд пенсійного страхування для застрахованих і підприємців. Фонди соціального страхування у ФРН включають безліч автономних фондів, які охоплюють окремі види страхування, — Фонд пенсійного страхування робітників та службовців, Фонд страхування через хворобу, Фонд страхування по безробіттю й ін.

У Великій Британії функціонують два основних соціальних фонди: Фонд національного страхування та Пенсійні фонди державних підприємств. У Японії чотири великих фонди: Фонд страхування здоров'я, Фонд національних пенсій, Фонд страхування від виробничого травматизму, Фонд страхування від безробіття. У Франції найбільш значними соціальними фондами є Фонд страхування через хворобу, інвалідність, материнство; Пенсійний фонд; Фонд допомоги родинам; Національний фонд допомоги безробітним.

Серед міждержавних фондів найбільше значення мають Міжнародний валютний фонд, завданням якого є врегулювання міжнародної ліквідності з метою рівноваги платіжного балансу, та Світовий банк, що надає довгострокові кредити для розширення виробничих потужностей під гарантію урядів країн—членів.

В зарубіжних країнах створення великих регіональних фондів пов'язано з проблемою конверсії та джерел фінансування господарства регіонів, які спеціалізувалися на видобутку сировини, після того, як його запаси буде вичерпано. Тобто такі регіональні фонди були створені для потреб перепрофілювання економіки, її розвитку після згортання виробництва у видобувних галузях в цих регіонах. Наприклад, в країнах Ближнього Сходу (в Саудівській Аравії — Фонд індустріального розвитку, в Кувейті — Фонд майбутніх поколінь), в США (на Алясці — Фонд перспективного розвитку), в Канаді (в провінції Альберта — Фонд спадщини). Нафтовий фонд створений в Норвегії для фінансування заходів, які пов'язані з скороченням в майбутньому видобування нафти. В Нідерландах створені фонди розвитку для структурної перебудови та вирішення проблем зайнятості.

Кошти регіональних цільових фондів формуються за рахунок частини доходу від реалізації не відтворених мінерально-сировинних ресурсів та рентних доходів і згідно з законодавством не використовуються протягом 20—30 років з часу створення.

По своєму статусу регіональний фонд є, як правило, трастом, що, крім того, включає у свій склад інвестиційну корпорацію. Трастовий характер фондів дозволяє збільшувати сконцентрований у них капітал. Кошти фондів вкладаються в активи, облігації, в інші цінні папери, у нерухомість, земельні ділянки. Інвестиційними компаніями трастовий капітал інвестується в економіку й соціальну сферу.

Кошти регіональних цільових фондів захищені від розтрат виконавчої влади і в окремих країнах вони знаходяться під контролем регіональних представницьких органів влади.

У місцевих органів влади є велика кількість місцевих фондів, серед яких найбільші — позикові фонди. В окремих країнах з метою фінансування інвестицій також створюються муніципальні амортизаційні фонди. Такі фонди формуються за рахунок амортизаційних відрахувань муніципальних підприємств і є організаційною формою концентрації фінансових ресурсів для відновлення оснащення в муніципальному секторі економіки.

1.3.5. Фінанси суб'єктів господарювання

Державні підприємства — п'ята ланка фінансової системи — одержали значний розвиток після Другої світової війни в результаті націоналізації (1946—1950 рр.) залізничного, повітряного транспорту, енергетичних галузей (електроенергетичної, газової, вугільної промисловостей) та ряду інших. У технічному відношенні це були вкрай відсталі неконкурентоспроможні галузі. їх переустаткування вимагало колосальних засобів, які були виділені з державного бюджету, тобто за рахунок платників податків. Незважаючи на те, що галузі були модернізовані і стали технічно передовими, у фінансовому відношенні вони залишилися низькорентабельними або збитковими. Основна причина напруженого фінансового становища державних підприємств полягала в політиці низьких цін на їх продукцію.

У 1980-х рр. відповідно до нової економічної та фінансової політики правлячих кіл розвинутих країн була проведена приватизація, що різко скоротило розміри державної власності. Нижче наведений перелік тих державних галузей і підприємств, що залишилися націоналізованими.

На кінець XX століття в різних зарубіжних країнах держава мала монополію на розпорядження фінансовими коштами частково в різних галузях економіки.

США: у державній власності перебувають великі підприємства електроенергетики, транспорту, іригаційні споруди, переробка уранових руд та деякі заводи військового призначення, пошта.

Австрія: державі належить 98 % продукції чорної металургії, 90 % видобутку і переробки нафти. У цілому австрійський державний сектор охоплює четверту частину галузей промисловості, включаючи машинобудування й електротехніку.

Фінляндія: державний сектор виготовляє 9б % добрив, 83 % літаків, 70 % хімікатів, 27 % інструментів, 25 % продукції целюлозно-паперової промисловості, 17 % кораблів.

Франція: 11 % працездатного населення зайнято в державному секторі економіки. Держава контролює 32 % акціонерного капіталу промислових компаній. На держпідприємствах зайнято 22 % усіх працюючих у промисловості. Державі належить 53 % нерухомості. Державний сектор має близько 75 % капіталу в поштовому зв'язку, електроенергетиці, газовій промисловості, вугільній промисловості, залізничному транспорті, 50 % — у нафтопереробній і газовій промисловості.

ФРН: державі належить 100 % авіаперевезень, 98 % видобутку вугілля, 93 % залізничних перевезень, 70 % виробництва електроенергії, 70 % виробництва алюмінію, 40 % кораблебудування.

Велика Британія: у державній власності ще в середині 80-х рр. перебувало близько 20 % промисловості, однак у результаті приватизації ця частина скоротилася до 8 %.

Каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому є фінансово-промислові групи, концерни, холдинги, конгломерати і консорціуми, а також їх структури асоціативного типу, що грунтуються на внутрішніх договірних відносинах.