11.8. Актуальні проблеми і перспективи розвитку ЄС

Питання перерозподілу фінансових дотацій у зв'язку з прийняттям нових членів у ЄС хвилює більшість країн нинішнього Союзу. Перерозподіл фінансових ресурсів на допомогувідстаючим регіонам та загальній сільськогосподарській політиці являє собою серйозну небезпеку для багатьох учасників ЄС. Проблеми сільського господарства, як правило, зв'язані з труднощами розвитку сільських галузей. Тому сучасна аграрна політика ЄС будується на базі й у рамках регіональної політики. Суть проблеми полягає в тім, що весь механізм ЄС із самого початку був націлений на підтягування менш розвинених країн і регіонів до рівня більш розвинених, тобто на забезпечення «економічної конвергенції». Усі країни—члени ЄС з показником ВВП на душу населення вище за середній по Союзу є нетто-донорами. Вони вносять у бюджет ЄС більше фінансових коштів, чим одержують відтіля. Навпаки, країни з порівняно низьким ВВП на душу населення є нетто-реципієнтами ЄС. На допомогу відстаючим регіонам та загальній сільськогосподарській політиці приходиться істотна частина всіх бюджетних витрат, хоча і зменшена в останні роки (див. табл. 11.1). Економіки Іспанії, Італії, Португалії, Греції та ін. регулярно одержували гроші Євросоюзу. Так, в Іспанію в 2001 р. було спрямовано 63 % від загального обсягу розподілених структурних фондів ЄС.

Держави — колишні претенденти, а нинішні «новачки» вже одержують значну допомогу зі структурних фондів ЄС для підвищення рівня конкурентноздатності їхнього сільського господарства. Загальний бюджет програми ІСПА, що складає приблизно 7,3 млрд євро, розрахований на 2000—2006 рр., а програми СЕПАРД — більш 3,6 млрд євро протягом 2000—2006 рр.

Як відомо, усі напрямки, за якими країни ЄС ведуть співробітництво для формування спільної політики, умовно розбиваються на три головних групи: економіка; зовнішня політика і політика безпеки; правосуддя і пов'язані з ним питання. Найближче до формування загальної моделі розвитку країни ЄС підійшли в різних галузях економіки. Причому найбільші спільні успіхи відзначені в тих сферах, де рішення приймаються більшістю голосів, а не одноголосно. Навпаки, ті сфери економіки, де рішення повинні прийматися одноголосно, такі як промислова політика, оподатковування, соціальні програми, рамкова програма науково-технічного співробітництва, залишаються достатньо віддаленими від загальної моделі і не попадають під неї саме тому, що прийняття необхідних численних швидких загальних рішень ускладнюється необхідністю пошуку консенсусу.

У ряді галузей декларована єдина політика (транспорт, енергетика, рибальство й ін.) стає дедалі реальнішою. В інших галузях (зв'язок, інформаційні системи, співробітництво правоохоронних органів) підвищується ступінь координації і створюються основи для переходу до єдиної політики в 2000—2015 р. До цих програм прагне приєднатися усе більша кількість країн, які поки що не є членами ЄС. Тим самим створюються основи для формування різних загальноєвропейських систем, наприклад, транс'європейських транспортних та комунікаційних мереж. ЄС забезпечує фінансову підтримку цього процесу в розмірі 4,6 млрд євро в період з 2000-го по 2006 р.

Однак і в ЄС процес формування загальної моделі проходить повільно та обережно через надзвичайну делікатність самого акту передачі компетенції національних інститутів влади в спільне відання й управління. Як відомо, далеко не всі рішення в ЄС приймаються одноголосно, але, будучи прийнятими, стають обов'язковими до виконання. Наприклад, Франція, Велика Британія та ФРН заперечували проти ліквідації магазинів безмитної торгівлі в зоні ЄС. Інші ж учасники об'єднання наполягали на подібних заходах, тому що, на їхню думку, користування послугами магазинів безмитної торгівлі в міжнародних аеропортах при перельотах між країнами ЄС суперечило законодавству Союзу. У результаті рішення про закриття магазинів з 1 липня 1999 р. для країн ЄС було прийнято більшістю голосів. Країни, що заперечували, були змушені його виконати. Проте одна річ — збільшення можливостей для ЄС із впровадження загальних схем економічного розвитку (як інституціональних, юридичних, так і макроекономічних), і зовсім інше — наскільки ці можливості реально використовуються.

Наприклад, тиск конкуренції на ринок праці. Оскільки зростаюча конкуренція між фірмами ЄС на відкритому від обмежень внутрішньому ринку загострює проблему безробіття внаслідок руйнування менш ефективних підприємств, то виниклий негативний вплив на ринок праці покликаний пом'якшити політику ЄС, яка має на меті підкорити економічний розвиток рішенню завдання збільшення зайнятості з урахуванням гостроти цієї проблеми на межі сторіч. Відповідно до рішень Ради ЄС в Амстердамі в 1997 р. на органи ЄС покладено обов'язок розробляти орієнтири політики в галузі зайнятості. Ринок праці є Ахіллесовою п'ятою більшості країн Європи, тому боротьба з безробіттям — один із пріоритетних напрямків політики ЄС.

Безробіття є важкою ношею як для індивідуумів, так і для суспільства в цілому, тому що вона спричиняє зменшення продуктивності, збільшення податкового тягаря для платників податків та витрат на соціальне страхування. Більш 20 мільйонів європейців не мали роботи (до розширення ЄС в 2004 р.), що складало близько 10 % загальної робочої сили. Зараз цю армію поповнили і безробітні з 10 нових країн Європи. У Європейському Союзі більш половини безробітних знаходяться без роботи, щонайменше, 6 місяців, а одна третина — рік і більше (У США цифри набагато нижче — близько 20 % не мають роботи більш 6 місяців, а 10 % — більш року). Така тривалість безробіття свідчить про те, що рівень професіоналізму серед робітників має тенденцію до зниження. Як правило, безробіттю піддаються міські жителі, представники визначених вікових груп (наприклад, молодь) і національні меншості (у 1994 р. у Великій Британії рівень безробіття серед нацменшин досяг 18,8 %, у той час, як кількість «білих безробітних» дорівнювала 8,4 % тобто різниця більш ніж у 2 рази), тому саме в цих колах найбільш сильні невдоволення та віддалення від інших членів суспільства, що приводить, в остаточному підсумку, до підвищення злочинності і соціального безладу, у т. ч. до збільшення кількості неуспішних сімей, поширенню наркоманії та інших соціальних проблем.

За даними Європейського статистичного агентства Еигс^аі:, середній рівень безробіття по країнах ЄС в 2003 р. дорівнював 7,9 %, причому найнижчий рівень безробіття був зафіксований в Люксембурзі (2,7 %), а найвищий — в Італії, Франції (по 9 %) і в Іспанії — 11,9 %. Ринок праці Європейського Союзу в цілому стабілізувався після спаду 2002—2003 рр. і намітилася тенденція до поліпшення. Ріст безробіття в порівнянні з жовтнем 2003 року був зафіксований у Німеччині (1,2 %), Швеції (1,2 %), Чехії (0,6 %) і Словаччини (0,5 %). Кількість безробітних знизилося в більшості країн ЄС. Значне зниження відбулося в Іспанії (-0,7 %), у Данії (-0,3 %), на Кіпрі (-1,3 %), у Литві (-2,3 %) і Словенії (-0,6 %).

Середній рівень безробіття в 25 країнах ЄС і зони євро в січні-листопаді 2004 р. склав близько 9,0 % (рис. 11.1). Найнижчий за останні роки рівень безробіття в ЄС був зафіксований у квітні 2001 р., коли він складав 7,3 %. Рівень безробіття в деяких країнах Європейського Союзу значно перевищує середньоєвропейський рівень — найвищі показники відзначені в Польщі (18,7 %),

Словаччини (18,0 %), в Іспанії (10,6 %), у Німеччині (9,9 %) і у Франції (9,6 %).

Відносно високий рівень безробіття є істотною проблемою для «нових» країн ЄС. Рівень безробіття в країнах, що вступили в Європейський Союз у травні 2004 р., у середньому помітно перевищує рівень «старих» країн ЄС — це особливо видно на прикладі Польщі й Словаччини, де рівень безробіття в 2004 р. перевищив 18 %. У той же час, якщо в 15 «старих» країнах ЄС є тенденція до збільшення рівня безробіття, то в «нових» країнах ЄС відзначається зворотна ситуація — у Латвії, Литві й Словаччині рівень безробіття знизився на 2 % протягом двох останнього років. У деяких «нових» країнах ЄС рівень безробіття виявився нижче середнього по ЄС — на Кіпрі, у Чеській Республіці, Угорщині й Словенії.

Оскольки середній рівень безробіття в «нових» країнах ЄС вище, ніж у ЄС-15, те середні показники рівня безробіття ЄС-25 помітно підвищилися й перевищують рівень безробіття в США і Японії.

АВСТріЯ

Бельгія Британія Угорщина Німеччина Греція Данія Ірландія Іспанія Італія Кіпр Латвія Литва Люксембург Мальта Нідерланди Польща Португалія Словакія Словенія Фінляндія Франція Чехія Швеція Естонія Зона евро ЄС-25

Рис. 11.1. Рівень безробіття в країнах ЄС у січні—жовтні 2004 р. (в %)

Незважаючи на те, що дебати з проблеми безробіття не припиняються, як серед простого населення так і у бізнесі, політичних колах, вони не торкаються головного — причин безробіття. Адже ефективно боротися з наслідками проблеми можна лише усунувши причини, що викликали її.

Сьогодні в оновленій Європі саме так стоїть питання перед корпораціями Західної Європи: що зберігати — короткий робочий тиждень чи виробництво? Дорожнеча робочої сили, особливо у Франції та Німеччині, робить європейські товари неконкурентоспроможними. Але уряд Франції хоче переконати компанії не залишати країну. Прем'єр-міністр Жан-П'єр Раффарен заявив, що це буде пріоритетом бюджету на 2005 р. Але що може удержати корпорації від переведення виробництва в дешеві регіони (наприклад, у Східну Європу) — неясно. Адже робочий тиждень у Франції — самий короткий в Європі, всього 35 годин, майже урівень в Німеччині -35,9 годин. Середній показник по ЄС — 38 годин. Більше всіх у Євросоюзі працюють поляки — 41,3 години на тиждень. І тому трудящим роблять пропозицію, від якої неможливо відмовитися: працювати більше за ті ж гроші — чи втрачати місце. На такий компроміс у Німеччині пішли службовці заводу «Мерседес», двох фабрик «Сіменсу», магазинів «Карштад-Квелле», турагентства «Томас Кук»; у Франції — заводу «Бош».» Закон про 35 годин» був прийнятий Францією в 2000 р.. Уряд соціалістів тоді наголошував, що так у країні з'являться нові робочі місця. Але сьогодні безробіття у Франції — 9,8 %, це на 0,2 % вище, ніж чотири роки тому.

Західна Європа побоюється напливу емігрантів зі Сходу. Для громадян «нової» Європи уведений свого роду карантинний період у кілька років (у залежності від країни), після закінчення якого вони можуть приїжджати туди і шукати роботу нарівні з іншими європейцями. По оцінках Єврокомісії, щорічно з країн— »новачків» будуть переселятися на захід не більш 220 тисяч чоловік. Однак скептики в Великій Британії думають, що лише в Об'єднане Королівство буде приїжджати до 40 тисяч чоловік щорічно. При цьому опитування суспільної думки в країнах Східної Європи показують, що багато хто спробував би шукати роботу на Заході, але чим вище добробут дому, тим менше в потенційних іммігрантів приводів зважитися на переїзд.

Наступною важливою проблемою в країнах ЄС є відзначене підвищення рівня інфляції з 1993 р. (рис. 11.2).

Щомісяця цей рівень підвищується на 0,5 %, а зростаюче безробіття і слабкий рівень споживання значно зменшують імовір

ність економічного зростання в європейському регіоні. Центробанк Європи вже знизив цифри свого прогнозу економічного зростання з 2,6-3,6 % до 2,2—2,8 %, метою ЄЦБ є стримування інфляції нижче рівня в 2 %. Інфляція в країнах «єврозони» у квітні 2003 р. склала в річному обчисленні 2,1 %, що є нижче в порівнянні з попереднім місяцем на 0,3 %. Незважаючи на уповільнення інфляції, темпи росту цін у зоні євро як і раніше перевищують двопроцентний поріг, встановлений Європейським центробанком у якості оптимального. Тільки в липні 2002 р. показник інфляції в «єврозоні» уперше за 25 місяців виявився нижче цього рівня — 1,9 %.

За оцінками Європейського статистичного агентства ЕигоБІаІ:, рівень інфляції в усіх країнах ЄС у січні-листопаді 2004 р. був зафіксований на відносно невисокому рівні й склав близько 2,5 %, до початку 2005 р. спостерігалося збільшення показника інфляції (табл. 11.4). Але вже в першій половині 2005 р. він залишився на аналогічному рівні. Основним фактором, що стимулюють інфляційні процеси, стали високі світові ціни на енергоносії. Крім цього інфляція була також обумовлена підвищенням цін на сільськогосподарську продукцію й продукти харчування.

У структурі інфляції значну роль зіграло підвищення світових цін на енергоресурси. Інфляція на початку 2004 р. значною мірою була обумовлена тим, що ціни на нафту в євро були нижче, ніж в аналогічний період минулого року. Однак зріст цін на нафту, що відбулася після лютого 2004 р., привів до того, що в даний мо

мент вони перевищують рівень цін минулого року. Крім зростання цін на нафту, підвищення податків на тютюнову продукцію в ряді країн ЄС спричинило зріст цін на продовольчі товари. Підвищення цін на тютюнову продукцію склало 2,7 % з 4,1 % зросту цін на продовольчі товари й 0,3 % з 2,0 % інфляції.

За даними європейського статистичного агентства Ештеїаі в 25 державах Європейського союзу рівень річної інфляції у вересні 2005 р. склав 2,5 % проти серпневого показника 2,2 %. У вересні 2004 р. річна інфляція в 25 країнах ЄС становила 2,1 %. У місячному вирахуванні споживчі ціни в 25 країнах ЄС у вересні 2005 року збільшилися на 0,5 %. Найбільш низький рівень річної інфляції у вересні був зафіксований у Фінляндії (0,6 %), Швеції (0,8 %), у Нідерландах (1,4 %) і Данії (1,5 %). Найбільш високий — у Латвії (6,8 %), Естонії (4,2 %), Угорщині (4,1 %) і Люксембурзі (3,7 %).

Експерти міжнародних фінансових інститутів зпрогнозували подальше зниження інфляції в Європейському Союзі в 2004— 2005 р. Ключовими факторами, що впливають на інфляційні процеси, є підвищення продуктивності праці в рамках поліпшення світової економічної кон'юнктури й сильні позиції єдиної європейської валюти.

З 25 країн—членів Євросоюзу державний борг перевищив у 2004 р. 60 % ВВП — межа, яка дозволена Європейським актомпро стабільність і рост. У Греції показник, який перевищує держ-борг склав 109,3 %, у Італії — 106,5 %, у Бельгії — 96,2 %, Мальти — 75,9 %, Кіпру — 72,0 %, ФРН — 66,4 %, Франції — 65,1 %, Австрії — 64,3 %. У 2004 р. самий низький показник державної заборгованності був відмічений в Естонії — 5,5 %, Люксембурзі — 6,6 %, Латвії — 14,7 %, Литві — 19,6 %.

Після розширення 2004 р., самого масового за всю історію, кандидатами на вступ залишаються Болгарія, Румунія і Туреччина. Перші дві країни готові вступити в ЄС у 2007 р. Відносно Туреччини цей процес триває довго, ще у 1987 р. країна подала заявку бути членом ЄС, через 12 років отримала офіціальний статус кандидата ЄС і при великому протистоянні, подальше рішення буде прийняте не раніше у 2006 р.

Переговори про вступ Сербії і Чорногорії (СіЧ) у Євросоюз почалися в Белграді 8 листопада 2005 р. Передбачається, що на врегулювання всіх спірних питань знадобиться коло року. Головними темами для обговорення стали співробітництво з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії в Гаазі, права етнічних меншостей і статус краю Косово.

В міру вирішення політичних та економічних проблем ЄС готовий розглядати питання про членство Боснії та Герцоговини. Македонія і Хорватія також подали заявки на приєднання. До вступу готові дві найбагатші країни Європи — Норвегія та Швейцарія. Але там ця ідея не знаходить підтримки більшості населення.