11.1. Соціально-економічна природа європейської інтеграції. Роль ЄС у загальносвітовому розвитку

Економічна інтеграція — це злиття господарств окремих країн у єдиний відтворюючий механізм, тобто формування єдиної господарської системи на міжнародному рівні, що вимагає єдиного міждержавного управління. Результатом цього процесу стає ринок, де витрати виробництва стають нижчі порівняно з національними ринками інтегрованих країн.

Процес поступової передачі функцій національної держави в галузі регулювання економіки на наднаціональний рівень, що активно розвивається в Європі, — об'єктивне відображення реалії феномена транснаціоналізації високорозвиненої економіки відносно малих у своїй більшості європейських країн. Не випадково економічна інтеграція просунулася найбільше саме на європейському континенті.

Об'єднання — Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші — поки не мають настільки розвинених інтеграційних механізмів і систем керування.

Для супердержав, подібних США чи Китаю, пошук загальних формул розвитку не настільки актуальний, хоча і вони докладають значних зусиль до вироблення спільних принципів політики в рамках міжнародних економічних організацій. Для слаборозви-нених в економічному плані країн завдання вироблення спільного консенсусу розвитку ще менш актуальне чи принаймні не сприймається як першочергове. На першому місці в такому випадку стоїть пріоритет національного розвитку та підйому насамперед національної економіки.

Причинами розвитку інтеграційних процесів є: 1) інтернаціоналізація господарського життя, посилення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, переплетення капіталів; 2) протиборство центрів суперництва на світових ринках і валютній нестабільності.

Для багатьох країн стратегічні цілі у сфері економіки стають дуже схожими. Якщо спробувати їх підсумувати, то в концентрованому вигляді вони виражаються в прагненні паралельно домогтися рішення ряду таких найважливіших завдань:

забезпечити стабільне економічне зростання;

створити економічні умови, які гарантують зайнятість населення і скорочення безробіття;

не виходити за рамки низьких темпів інфляції, перетворити це завдання в головне для кредитно-грошової політики країн ЄС;

підтримувати високу конкурентоспроможність європейської продукції, використовуючи переваги єдиного ринку, модернізації економіки та її структурної перебудови;

розвивати трансєвропейські проекти як чисто економічні, так і в зв'язаних сферах (наприклад, освітні);

нівелювати регіональні диспропорції економічного розвитку в ЄС та підтримувати «найменш розвинуті регіони»;

зберегти відносно високі стандарти рівня життя і соціальних гарантій для населення;

у більш загальному плані — підкорити розвиток економіки інтересам індивіда і забезпечити повний розквіт особистості на основі нових науково-технічних можливостей суспільства, поставлених на його службу.

Ці найважливіші орієнтири входять в обов'язковий набір параметрів європейської економічної моделі і містяться у великій кількості програмних документів ЄС. Наприклад, у «Пакті стабільності та економічного зростання» чи в «Програмі 2000: За зміцнення і розширення Союзу», Європейській Конституції.

Європейський Союз у даний час є одним з провідних економічних центрів сучасного світу, які здійснюють вплив на розвиток економічних відносин як на регіональному, так і глобальному рівнях.

Мета прихильників ЄС — відірвати економічну модель від національного ґрунту. На це спрямовано рішення органів ЄС, діяльність яких підлягає інтересам усього Союзу, але не його окремих країн. Європейське право має безумовний пріоритет над національним правом. Фінансуються і підтримуються проекти в першу чергу міжнаціонального трансграничного масштабу. Заохочується співробітництво фірм із різних країн ЄС. Чиновникам ЄС запропоновано «забути» свою національну приналежність і приймати рішення тільки в інтересах усього Союзу. Краще з національних моделей відбирається за допомогою надзвичайно тонкого і всебічного механізму попередніх консультацій та узгодження з усіма зацікавленими сторонами країн ЄС. Але це не означає, що ЄС — це співтовариство багатьох національних держав. Конституція, прийнята в 2004 р. підтверджує, що Європейський Союз — це компроміс. Національні держави передають йому деякі зі своїх прав — такі як рішення питань внутрішнього ринку, міжнародної торгівлі, сільського господарства, рибальства чи екології. Кожна з 25 держав яка хоче стати цілком суверенною може вийти зі складу Європейського Союзу як на підставі угоди, що укладається в Раді міністрів Європейського Союзу, так і без висновку угоди після закінчення двох років після виявлення відповідного бажання. В останньому випадку немає ніяких додаткових умов, що могли б у зв'язку з виходом країни з Євросоюзу пред'являтися Європейським Союзом чи іншими державами — членами ЄС. Так, у 1975 р. у Великій Британії був проведений референдум по питанню виходу з ЄС, однак вихід не відбувся, тому що 67,2 % учасників усенародного голосування висловилося за те, щоб Велика Британія залишилася в ЄС.