6.2. Управління фінансами приватних та державних підприємств

В Японії склалося чітке розмежування сфер вкладання капіталу: приватного — у виробничу сферу, державного — в інфраструктуру. Тому в Японії державний сектор не виступає серйозним конкурентом у жодній з галузей виробництва, і його функціонування власне кажучи цілком підлегле інтересам приватних корпорацій.

Державний сектор в Японії невеликий. Американський дослідник Р. Семюельс називає Японію країною «державної політики без державної власності».

В 1990-х рр. у державному секторі економіки Японії на рівні центрального уряду нараховувалося 5 казенних і 94 акціонерні компанії та пайові товариства, у тому числі 7 будівельних фірм, 13 банків та інших фінансових установ і 68 організацій за участю державного капіталу.

Серед акціонерних компаній та пайових товариств багато не-комерційних установ: інститути та лабораторії, зайняті фундаментальними дослідженнями і гуманітарними науками; японський фонд економічного співробітництва; фонд підтримки мистецтв; центр науково-технічної інформації; японський фонд культурного обміну.

У багатьох акціонерних компаніях та пайових товариствах держава (в особі глави відповідного міністерства) — єдиний чи головний акціонер, але в середньому частка участі уряду в їх капіталі складає 38,3 %

У державному секторі економіки Японії на місцевому рівні діє близько 8300 підприємств, з них 3650 — казенні: водопровід, газо- і теплопостачання, каналізація, міський транспорт, лікарні. Інші — акціонерні та пайові, зайняті будівництвом та експлуатацією муніципального житла, платних автомобільних доріг, портових споруджень, критих ринків.

Серед головних функцій державних підприємств відсутня функція участі в матеріальному виробництві, що займає важливе місце в діяльності державного сектора ведучих країн Західної Європи.

У деяких галузях існують державні та напівдержавні підприємства. Однак основний напрямок їх функціонування — не виробнича діяльність, а проведення наукових досліджень та розробок, надання фінансової та технічної допомоги з метою раціоналізації і прискорення технічного прогресу, а також розробка різних організаційних питань.

Специфічна система кредитування компаній була створена ще на першому етапі післявоєнного розвитку. Суть цієї системи полягала в тому, що під гарантії Міністерства фінансів та Центрального банку Японії комерційні банки надавали максимальні кредити великим компаніям. Це забезпечувало надзвичайно стабільні умови підприємницької діяльності компаній у фінансовому відношенні.

Така система непрямого фінансування знижує необхідність викидання своїх коштів на ринок капіталу. При прямому фінансуванні через кредитний ринок структура виробництва і управління повинна забезпечувати високий рівень прибутку, щоб залучати інвесторів. При непрямому фінансуванні банкам важливий не високий прибуток, а стратегія розширення своєї частки на ринку, тому що банки очікують продовження одержання великих позичок, які допускають великі виплати по них. Крім того, взаємне володіння акціями допускає взаєморозрахунок, а звідси високі дивіденди втрачають сенс. В інтересах розвитку підприємства важливіше нарощувати внутрішні резерви і капіталовкладення, збільшувати доходи від зростання вартості акцій.

Важливе місце в системі регулювання займають процентні ставки і валютний контроль з поділом внутрішнього та світового ринків. Комітет з політики Центрального банку Японії (вищий орган прийняття рішень банком) встановлював депозитні і позичкові ставки в межах мінімуму. Депозитний відсоток по кожному виду, короткостроковий відсоток і прив'язана до нього вся система процентних ставок прямувала за рухом офіційної облікової ставки. Поряд з кількісним обмеженням банківського кредитування це дозволяло до початку 1970-х рр. ефективно здійснювати пряме кредитно-грошове регулювання, а також занижувати витрати залучення коштів банками і певною мірою капітальні витрати компаній. У 1970-і рр. почалася лібералізація процентних ставок на фінансових ринках, що включала не тільки звільнення позичкового відсотка, а й відсотка по депозитах та інших інструментах мобілізації коштів банками і підприємствами, що довгий час встановлювався на заниженому рівні.

Головна особливість регулювання державних підприємств в Японії полягає в тому, що за їх роботу відповідає не якась одна регулююча інстанція, а ціла ієрархія хазяїв. Казенні підприємства підзвітні Парламенту. Він приймає рішення за планами і виконанням спеціальних рахунків центрального бюджету, в які оформлені баланси цих підприємств. Парламент затверджує ціни, плани розвитку, обсяги, джерела фінансування та програми використання прибутку. Монетний двір, видавництва і спиртова монополія безпосередньо підзвітні Міністерству фінансів, що крім того відповідає за видачу бюджетних кредитів; пошта і поштові ощадкаси — Міністерству зв'язку і т. д.

При зміні відпускних цін (тарифів) потрібно обов'язкова згода Управління економічного планування, що відповідає за те, щоб ці тарифи не стали причиною загальної дестабілізації цін. Урядова фінансова інспекція перевіряє періодично стан справ на підприємствах.

На місцевому рівні діє подібна модель керування фінансами державних підприємств.

Представницька група приватних фінансових організацій — звичайні банки, серед яких виділяються 11 найбільших, так званих міських банків, які мають широку мережу по всій Японії і активні у міжнародному бізнесі. Діяльність регіональних банків (близько 130) обмежена певною територією.

Інша група приватних фінансових організацій — різні спеціалізовані фінансові установи: 1 спеціальний банк для здійснення валютних операцій, 3 банки довгострокового фінансування, 7 траст-банків, що також спеціалізуються на довгостроковому фінансуванні. У складі спеціалізованих фінансових організацій для дрібного і середнього бізнесу в Японії існують приблизно 450 кредитних асоціацій кооперативних організацій і близько 400 кредитних союзів. Є також 47 трудових банків, які працюють з невеликими коштами працівників. Серед інших фінансових організацій є 30 компаній страхування життя, 24 компанії майнового страхування і 270 компаній по операціях з цінними паперами.

По мірі того як у світі розгорталися процеси оптимізації фінансового ринку, ставала усе більш очевидною низька конку-рентноздатність японських фінансових установ, що працювали в тепличних умовах опіки з боку держави. У той же час почала з'являтися стурбованість щодо можливої ізоляції японського ринку в результаті того, що державне регулювання не допускало на нього інших партнерів. А коли на світовому фінансовому ринку з'явилася нова валюта, «євро», виникли побоювання, що статус ієни почне неухильно знижуватися. В листопаді 1996 р. прем'єр Рютаро Хасимото, незважаючи на відчуття кризи, що насувалася, не коливаючись, прийняв рішення запровадити в життя японську версію «Біг бенга». Основою японського варіанта «Біг бенга» була трансформація ролі Міністерства фінансів. Якщо раніше воно опікувало компанії в їх діяльності, то тепер його функції стали зводитися до інспекційної перевірки цієї діяльності пост-фактум.

До кінця березня 1999 р. позики, що не поверталися, у ведучих японських банків склали 20,82 трлн ієн. А по підрахунках Агентства фінансового нагляду сума проблемних позик в усіх банках досягала 41,58 трлн ієн. З обліком же положення усіх фінансових організацій (включаючи регіональні банки, кредитні асоціації і кооперативи, сільськогосподарські кооперативи й ін.) загальна сума таких проблемних позик збільшилася до 80,57 трлн ієн, досягаючи 11,6 % загальної суми виданих кредитів.

Фінансові організації Японії змушені були продовжувати працювати з цим важким вантажем на плечах. Вони вживали різних заходів для полегшення свого тягаря, зокрема списуючи позики і вишукуючи резерви. Ще один шлях рятування від неповернених позик полягав у тім, щоб частково перетворити їх, наприклад, у цінні папери, що могло б виявитися прибутковим в майбутньому. Однак обсяги таких операцій виявилися обмеженими. У підсумку фінансові установи понесли збитки. У 1999 фин. р. тільки 2 з 17 ведучих японських банків (Японський банк довгострокового кредитування та Японський кредитний банк) закінчили свою діяльність з прибутком.