4.2. Поняття й основні риси сучасних податкових систем

Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів і платежів; принципів та методів їх встановлення, зміни чи скасування дій, що забезпечують їх сплату, контроль та відповідальність за порушення податкового законодавства.

Сутність податкових систем реалізується за принципом цілісності і грунтується на системному підході. Системний підхід означає реалізацію обох функцій податків. З позиції фіскальної — податкова система зобов'язана забезпечувати гарантоване і стабільне надходження прибутків у бюджет, з позиції регулюючої — забезпечити державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства. При цьому слід керуватися тим, що фіскальна функція буде реалізовуватися у всіх податках. Регулююча функція при подібних умовах може і не виявлятися.

Сучасним податковим системам властива значна частка податкових надходжень бюджетів у ВВП (податкового тягаря). У 1990-х рр. XX ст. вона становила: у США — 30 %, Японії — 31, Великій Британії і Канаді — 37, Німеччині — 38, Італії — 40, Франції — 44, Бельгії — 46, Нідерландах і Норвегії — 48, Данії — 52, Швеції — 61 %. У країнах з перехідною економікою, таких як Хорватія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща та Естонія, цей показник був вищий 37 %. На зламі XX—XXI століть податковий тягар став нижчий по всіх країнах приблизно на 10 %.

Відмінності в загальному рівні оподатковування різних країн показують існування зв'язку між часткою податкових надходжень у ВВП і моделлю ринкової економіки з властивими їй масштабами та формами державного регулювання. Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВВП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки і японської моделі. У США це обумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів і насамперед як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що вимагає низького рівня податкового преса в країні. У Японії невелика частка податків у ВВП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам — державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. п.).

Найвища частка податкових надходжень у ВВП характерна для шведського варіанта моделі функціонування соціалізації з властивим їй державним втручанням насамперед не у виробництво, а у відносини розподілу, що обумовлює необхідність акумулювання в руках держави значної частини ВВП із її подальшим використанням на соціальні потреби.

Більшості країн, у тому числі із соціально орієнтованою ринковою економікою, властиве помірне оподатковування, яке оптимально поєднує дві мети: створення сприятливого податкового клімату для господарської діяльності (ця мета визначає верхню межу оподатковування) та ефективного вирішення соціальних проблем (ця мета визначає нижню межу оподатковування).

Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їхня структура. На практиці часто розрізняють прямі і непрямі (або податки на споживання). Хоча такий розподіл багато в чому носить умовний характер, передбачається, що прямі податки стягуються безпосередньо з одержувачів доходів — фізичних та юридичних осіб, непрямі — у процесі руху доходів чи обороту товарів і призначені для перекладання на кінцеві носії податкового тягаря.

Загальноприйнятий розподіл податків на прямі і непрямі має на увазі, з одного боку, обкладання доходів, а з іншого боку — видатків. У дійсності межа між ними умовна і залежить від можливостей перекладання цих податків. Так, прямий, за визначенням, податок на прибуток компаній за умови перекладання його в ціни стає непрямим, а непрямий, за визначенням, податок на додану вартість при неможливості включення його в ціну стає прямим податком. Умовна тільки класифікація податків на прямі та непрямі, а не сама система прямого і непрямого обкладання доходів, котра реальна і постійно діє на основі всієї сукупності податків. На практиці вичленовування прямого і непрямого обкладання не є можливим, тому для їхньої характеристики доводиться використовувати умовний розподіл податків на прямі та непрямі (табл. 4.1).


Таблиця 4.1

В останні два десятиріччя загальна картина прямого (прибутковий податок, податок на прибуток компаній, внески працівників у фонди соціального страхування) і непрямого (податки на споживання, акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування) обкладання в зарубіжних країнах виглядала так:

прямі податки переважають у Голландії, Данії, Люксембурзі, Канаді, Новій Зеландії, Швейцарії, Австрії, США, Японії;

непрямі — Франції, ФРН, Австралії, Ірландії, Греції та Іспанії;

більш-менш врівноважену структуру в даний час мають Норвегія, Італія (частка непрямих податків — 48,9 %), Фінляндія і Швеція;

відбувається підвищення ролі прямих податків у Великій Британії, ФРН, Фінляндії; непрямих — у Швеції, Японії;

у цілому по країнах ОЕСР відбулося зрушення у бік прямого оподатковування.

Зміни в податковій структурі обумовлені в основному тим, що через прогресію в оподатковуванні економічне зростання та інфляція сильніше впливають на доходи від прямих, а не непрямих податків. Головним інструментом для оцінки цього впливу є гнучкість окремих видів податків, під якою розуміється залежність зростання/падіння надходжень від певного виду податку — від зростання/падіння ВВП у номінальному вираженні.

В останнє десятиріччя середня гнучкість доходів від прямих податків перевищувала 1, від непрямих — менше 1. У цілому вона була більше 1, тому можна сказати, що податкові системи розвинутих країн мають високу гнучкість, що забезпечує їм «автоматичне» зростання податкових доходів при зростанні ВВП.