3.4. Склад і структура доходів та видатків місцевих бюджетів

Власні доходи місцевих бюджетів становлять, наприклад, у Швеції і Швейцарії — 70 %, у Норвегії — 56 %, в Іспанії — 50 % доходів місцевих бюджетів.

Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є розподіл місцевих бюджетів на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні чи адміністративні бюджети та місцеві бюджети розвитку чи інвестиційні бюджети. Кожний з цих бюджетів має власні витрати і власні доходи.

Видатки місцевого поточного бюджету направляються на поточні потреби: забезпечення утримання соціально-культурної сфери, адміністративні витрати, соціальний захист, виконання делегованих повноважень, сплату витрат з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків та зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, і деяких інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, чи бюджету інвестицій, направляються на розвиток соціальної інфраструктури, капітальні вкладення, придбання устаткування й оснащення, інші інвестиційні програми та на сплату основної частини боргу місцевих органів влади. Доходи бюджету розвитку формуються за рахунок банківських кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються державною владою, та за рахунок деяких інших джерел. Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на витрати поточних бюджетів.

У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою уточнює основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховано всіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміни можуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, у разі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скорегувати за допомогою додаткового бюджету. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін в основний бюджет. Додатковий бюджет також забезпечує зв'язок між основними бюджетами попереднього та поточного фінансового року. Він включає в поточному бюджетному році залишки і дефіцити бюджету попереднього фінансового року.

Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих суспільних служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби, як водопостачання, благоустрій та ін. Формування приєднаного бюджету дозволяє направляти доходи відповідної служби на її фінансування. Приєднані бюджети формуються і виконуються в тому ж порядку, що й основні. Результати виконання приєднаних бюджетів включаються в загальне сальдо основних бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів формують насамперед податки. Розрізняють три основні групи місцевих податків.

Місцеві прямі та непрямі податки, які застосовуються практично в усіх країнах. Широко розповсюдженими прямими місцевими податками є майнові, промислові, поземельні та податки на автомобілі, а в ряді країн — на жителів та на професію (Франція). У бюджетах земель ФРН головне місце належить прямим податкам. Серед них виділяється прибутковий податок на прибуток корпорацій, на майно, податок зі спадщини. Головними прибутковими джерелами провінцій Канади слугують: прибутковий податок з населення, податок на прибуток корпорацій.

До місцевих непрямих податків належать податки на покупки, акцизи на бензин, тютюн, спиртні напої, споживання електрики і газу. У Великій Британії місцеве непряме оподатковування, власне кажучи, відсутнє.

Другу групу місцевих податків можна назвати податками, що стягуються як надбавки до загальнодержавних податків чи як відрахування від них (приміром, в Італії — до поземельного і сільськогосподарського податків). Ці податки встановлюються у відсотках до державних податків, які збираються на території місцевих органів влади. Зокрема, у ФРН: прибутковий (розподіляється між федерацією, землями та громадами в пропорції 42,5 %: 42,5 %: 15 %); корпораційний (між федерацією і землями поділяється порівну — 50 %: 50 %); податок на додану вартість (пропорція дуже рухлива, але варіює на рівні 65 %: 35 % між федерацією і землями).

Інші місцеві податки становлять особливу групу місцевих податків. Це податки на видовища, собак, заняття торгівлею, володіння транспортними засобами, видачу ліцензій, гральний бізнес (Іспанія) та ін. Як правило, ці податки великого фінансового значення для доходів місцевих бюджетів не мають.

Певне місце у формуванні місцевих бюджетів займають неподаткові доходи. До них належать доходи: від власності, керованої місцевими органами влади; від здачі в оренду чи продажу землі, лісових масивів; від експлуатації водойм, комунальних підприємств; від надходжень судових мит, штрафів, різних зборів.

У деяких країнах встановлюються додаткові податки на вивіз сміття, на споживання енергії і т. п. Неподаткові доходи займають скромне місце в загальних доходах місцевих бюджетів. їх питома вага коливається в різних країнах від 10 до 30 % загальних доходів.

Важливим джерелом доходів місцевих бюджетів є субсидії. їх питома вага в доходах місцевих бюджетів різних країн становить 20—40 %. Субсидії слугують особливою формою зв'язку — фінансового та економічного — між окремими ланками бюджетної системи і, власне кажучи, визначають напрямок фінансової діяльності місцевих органів влади, що дозволяє забезпечувати контроль з боку центрального уряду за місцевими органами управління.

За своєю економічною сутністю субсидії близькі до податкових джерел, тому що в їх основі лежать податки, які надійшли в розпорядження центрального уряду і передані в порядку перерозподілу доходів у місцеві бюджети. Субсидії викликаються значною постійною дефіцитністю місцевих бюджетів і підрозділяються на субсидії загального та цільового призначення.

Субсидії загального призначення (дотації) надаються для покриття дефіциту місцевих бюджетів. Вони дають місцевим органам управління певну свободу у використанні засобів, містять меншу кількість регулюючих та обмежуючих установок використання ресурсів.

Субсидії цільового призначення (субвенції) надаються місцевим органам управління на фінансування певних програм чи проектів. У Франції та Великій Британії переважають дотації; у США, Італії, ФРН, Японії — субвенції.

Постійна нестача власних доходів для фінансування поточної діяльності, з одного боку, і необхідність забезпечити коштами заходи в галузі економічної та соціальної інфраструктури, з іншого боку, змушують місцеві органи широко використовувати і такий механізм фінансування, як позики. Найбільше поширення одержали місцеві довгострокові позики — заставні листи і муніципальні облігаційні позики. Термін дії заставних листів 10—15 років. Ці позики найбільш стабільні і користуються найбільшим попитом. Муніципальні облігаційні позики випускаються на термін від 10 до 16 років, але найчастіше — на 40—60 років. Основною формою короткострокових позик є бони. Вони випускаються на термін до 1 року, а в деяких країнах — до 4 років.

Видатки місцевих бюджетів багато в чому залежать від бюджетної політики, яка проводиться в державі, від ступеня децентралізації управління соціальною сферою. Усе це є вирішальним чинником, який впливає на обсяг фінансових ресурсів, що проходять по каналах місцевих бюджетів, на їх питому вагу в загальнодержавних бюджетних витратах. Так, у Фінляндії, ФРН, Норвегії, Франції за рахунок територіальних бюджетів витрачається більше коштів, ніж за рахунок центрального бюджету.

З місцевих бюджетів здійснюються видатки на економічну і соціальну інфраструктуру: місцевий транспорт, водо- і газопостачання, будівництво шкіл (у ФРН ці видатки становлять 1/4 видатків місцевих бюджетів, у Японії та Франції — більше 1/3, а в бюджетах Великої Британії та США — понад 40 %), будівництво лікарень й інших соціальних установ. Збільшується частка, що припадає на місцеві органи влади у фінансуванні реконструкції міст, благоустрою промислових зон, в асигнуваннях на комунальне і житлове будівництво. До видатків з місцевих бюджетів відносяться також витрати на утримання місцевих адміністративних органів, поліції і суду, на транспортне і дорожнє будівництво.

За рахунок місцевих бюджетів фінансується й охорона здоров'я. Наприклад, у Норвегії, Швеції, Фінляндії ця стаття бюджету становить понад 50 % бюджетних витрат. Однією з істотних статей місцевих бюджетних видатків є витрати, пов'язані з погашенням отриманих позик і виплат відсотків по них. Приміром, у Франції на виплату відсотків по позиках і позичках доводиться виділяти понад 10 %, а на погашення отриманих позик — близько 20 % усіх витрат бюджетів муніципалітетів.

Самостійною ланкою місцевих фінансів є місцеві державні підприємства. До них належать муніципальні, дорожні, транспортні підприємства, підприємства газо-, енерго- і водопостачання, а також житлове господарство. Місцеві підприємства займаються обслуговуванням населення, надають допомогу приватному капіталу в спорудженні нових об'єктів.

Місцеві підприємства функціонують на принципах самооплатності, у місцевих бюджетах відбиваються тільки збитки від їхньої діяльності чи прибуток. В окремих країнах у доходи місцевих бюджетів включаються валові доходи місцевих підприємств, а у видатки — витрати на їх поточну діяльність. Капітальні витрати на будівництво підприємств місцевого значення, як правило, фінансуються за рахунок позик, які розміщуються місцевими органами управління.

3.5. Місцевий фінансовий контроль і фінансове планування

До фінансових органів місцевої влади зарубіжних країн належать Департаменти фінансів, які самостійно створюються цією владою. їх функції та обов'язки встановлюються законодавством, рішеннями представницьких органів місцевої влади чи статутами громад. Наприклад, Департамент фінансів округу Монтгомері штату Меріленд (США) зберігає всі кошти округу, цінні папери і страхові поліси, стягує податки, спеціальні збори, муніципальні платежі та інші надходження, погашає заборгованість, інвестує окружні кошти і платить витрати за рахунок цих коштів, укладає річний фінансовий звіт, у якому докладно інформує про отримані і сплачені округом гроші, а також виконує всі інші функції, передбачені законодавством.

У багатьох розвинутих зарубіжних країнах розрізняють внутрішній і зовнішній фінансовий контроль у місцевих органах влади. Внутрішній фінансовий контроль здійснюється обраними представницькими органами місцевої влади спеціальними комісіями чи комітетами. Так, у Північній Ірландії Фінансовий комітет контролює здійснення витрат з точки зору їхньої відповідності фінансовій політиці органу місцевого самоврядування. Створення такого комітету не є обов'язком муніципальної ради, але він повинен вести фінансові справи на необхідному рівні. Зовнішній фінансовий контроль діяльності місцевих органів влади здійснюється органами державної влади по лінії як виконавчої, так і законодавчої та судової влади. Зовнішній фінансовий контроль спрямований на дотримання законності в рішеннях місцевих органів влади у фінансовій сфері. У Швеції, наприклад, зовнішній фінансовий контроль діяльності комун здійснюється лише законодавчою та судовою державною владою. Що ж стосується делегованих місцевій владі повноважень державною владою, то зовнішній фінансовий контроль стосується і доцільності дій місцевої влади.

У Франції створені спеціальні органи фінансового контролю за діяльністю місцевої влади — Регіональні рахункові палати. Це органи судового характеру. Певні повноваження в цій сфері надані префекту — представнику уряду в регіонах і департаментах. Саме він подає в регіональну рахункову палату матеріали про фінансову діяльність комун та інших органів місцевої влади. Регіональна рахункова палата може зобов'язати місцевий орган влади скасувати рішення, що суперечать закону. Встановлена також особлива процедура контролю місцевого бюджету. Якщо бюджет комуни не прийнятий до 31 березня поточного року чи до 15 квітня року відновлення муніципальних рад, префект департаменту негайно звертається до Регіональної рахункової палати, яка протягом місяця виносить публічне рішення. У цей період бюджет комуни регулюється префектом. Муніципальна рада на цей час втрачає право на управління бюджетом.

В Ірландії всі статті видатків та доходів місцевої влади контролюються в рамках системи бухгалтерського обліку та аудиту під керівництвом міністра навколишнього середовища. Рахунки місцевої влади щорічно ревізуються центральною владою. В Австрії фінансові документи будь-якої громади з чисельністю населення понад 20 тис. осіб щорічно повинні надаватися уряду землі та податковому управлінню. В Іспанії фінансову діяльність місцевої влади контролює спеціальний Ревізійний суд.

У Нідерландах уряд здійснює попередній контроль податкових підзаконних актів і муніципального бюджету, створення фондів, асоціацій, загальних підприємств, кооперативів та інших органів, передбачених цивільним правом. У Норвегії попередньому контролю підлягають такі фінансові операції, як позики і передача основних фондів власності. У Португалії муніципальні звіти про виконання бюджетів спочатку подаються в Ревізійну раду, що перевіряє їх на предмет відповідності законам, а потім вони виносяться в Муніципальну раду.

Ці та інші факти засвідчують, що в більшості зарубіжних країн фінансову автономію місцевої влади урівноважено досить твердим фінансовим контролем і аудитом держави.

Значне теоретичне і практичне значення має проблема визначення нових функцій місцевих фінансових органів. Це важливий елемент системи управління місцевими фінансами. Однією з основних функцій місцевих фінансових органів є фінансове планування.

Воно зводиться до розробки двох основних документів — довгострокового фінансового плану і щорічного бюджету. Розробка цих двох документів місцевими органами влади в багатьох країнах є вимогою, встановленою у законодавчому порядку. Довгостроковий фінансовий план носить характер прогнозу, у якому передбачаються можливі джерела й обсяги надходжень фінансових ресурсів, а також довгострокової цільової програми, по яких здійснюються витрати. Такі фінансові плани мають назву змінних п'ятирічних планів.

У Нідерландах, наприклад, крім щорічного бюджету, органи місцевого самоврядування зобов'язані розробляти фінансовий план на чотири роки. Місцеві органи влади зарубіжних країн здійснюють довгострокове планування відповідно до основних напрямків їх діяльності.

Так, шестирічні програми комунальних послуг, капіталовкладень і фінансової політики розробляють місцеві органи США. Відповідно до закону першим плановим роком фінансового планування є поточний бюджетний рік. Фінансовий план може подаватися в законодавчі органи найпізніше — разом із проектом закону про бюджет на наступний фінансовий рік. Причому законодавчі органи можуть вимагати представлення альтернативних розрахунків. Встановлено законодавчі вимоги до фінансового плану. У ньому повинні бути розтлумачені й обґрунтовані основні напрямки капіталовкладень. Законодавчим органам необхідно подавати перероблені на основі фінансового плану багаторічні програми капіталовкладень.


У ФРН в основу бюджетного господарства федерації і земель покладене п'ятирічне фінансове планування. Це встановлено законом від 8 червня 1967 р. «Про сприяння стабільності і економічному зростанню». При федеральному уряді діє Рада фінансового планування. До її складу входять федеральний міністр фінансів і економіки, міністри фінансів земель, чотири представники територіальних громад і об'єднань громад, які, за пропозицією Головного об'єднання муніципалітетів, призначаються Бундестагом. В обговоренні закону про фінансове планування може брати участь Німецький федеральний банк. Рада фінансового планування дає рекомендації з узгодження фінансових планів федерації, земель, громад і об'єднань громад. Для цього розробляється уніфікована система фінансово-економічних показників, визначаються найбільш важливі загальнодержавні потреби.

На відміну від фінансового плану, бюджет на рік є нормативним актом обов'язкового характеру. Показники бюджету тісно пов'язані з фінансовим планом. Щороку після прийняття нового бюджету здійснюється уточнення показників фінансового плану. Таким чином, відбувається об'єднання поточного і перспективного фінансового планування.

Особливістю бюджетного планування в зарубіжних країнах є те, що фінансовий рік місцевих органів влади та фінансовий рік центрального уряду не збігаються за часом. Це дає можливість місцевим органам влади в процесі бюджетного планування мати



Подпись:  обов'язково прийнятий до 31 грудня поточного року, а бюджет комуни — до Зі березня бюджетного року.

Ще одна особливість фінансового планування в місцевих органах частини зарубіжних країн — це вимога повної збалансованості доходів та видатків місцевого бюджету. Наприклад, у Франції ця вимога передбачена законом від 2 березня 1982 р. Така вимога є необов'язковою щодо бюджету центрального уряду.

У місцевих органах влади зарубіжних країн широко використовується програмно-цільовий метод фінансового планування інвестицій з детальними розрахунками ефективності й окупності капітальних вкладень.

3.6. Організація

та інструменти міжбюджетних відносин

Сучасна практика організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин у розвинутих зарубіжних країнах базується на основі двох основних теоретичних концепцій. Це концепції бюджетного унітаризму та бюджетного федералізму. Другу ще іноді називають концепцією фінансового федералізму або фіскального федералізму. Крім цих основних концепцій, використовується і концепція бюджетної децентралізації. Останнім часом усе більшого поширення після прийняття Європейської хартії про місцеве самоврядування в Західній Європі набуває також концепція субсидарності.

Бюджетний федералізм — це форма організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що має кілька ознак. По-перше, чітке розмежування витрат різних рівнів влади і наділення цих владних рівнів фіскальними повноваженнями самостійно формувати власну прибуткову базу. По-друге, побудова внутрішніх міжурядових фінансових відносин на основі договірно-правових форм їхньої організації. По-третє, організація таких відносин за активною роллю у визначенні їхньої моделі не тільки центральної влади, а й регіональної та місцевої через механізм їхніх консультацій та переговорів. Бюджетний федералізм як концепція покладений в основу міжурядових фінансових відносин у країнах з федеративним державним устроєм.

Кожна федеративна країна має індивідуальну, властиву тільки їй модель бюджетного федералізму, що сформувалася у певних історичних та політичних умовах.

Може бути виділено дві основні групи моделей бюджетного федералізму — децентралізовані і кооперативні. Децентралізовані моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональної та місцевої влади, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей характерною ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбалан-си в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі може покладатися насамперед на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна у першу чергу для США.

Кооперативні моделі бюджетного федералізму, навпаки, характеризуються тісним співробітництвом різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подоланням фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління і фінансового вирівнювання. При таких моделях бюджетного федералізму центральна влада активно піклується про забезпечення єдиних стандартів суспільних послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії, Скандинавських країн.

Проблеми бюджетного федералізму активно дискутуються в Європі, що не в останню чергу пов'язано зі спробами застосування його принципів у країнах з унітарним державним устроєм.

Бюджетний унітаризм — це така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіональній владі при цьому, як правило, приділяється досить пасивна роль. У рамках бюджетного унітаризму центральна влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів суспільних послуг по всій території країни, вирівнює фіскальні дисбаланси.

Кожна унітарна держава сформувала індивідуальну, властиву тільки їй модель внутрішніх міжурядових фінансових відносин. Характерною ознакою 1970—90-х рр. є розширення повноважень місцевих органів влади в більшості унітарних країн. Цей процес названий децентралізацією. Децентралізація охопила і фінансово-бюджетну сферу і сферу міжурядових фінансових відносин.

У багатьох унітарних країнах у сфері внутрішніх міжурядових фінансових відносин почали активно застосовувати окремі принципи бюджетного федералізму. Це стосується розмежування між різними рівнями влади витрат і компетенції щодо здійснення їх. Центральною владою широко почав використовуватися механізм консультацій з місцевою та регіональною владою через відповідні асоціації. Розширилася фіскальна автономія місцевої і регіональної влади.

Таким чином, економічна і фінансова децентралізація, нині характерна для більшості зарубіжних унітарних країн, привела до формування нового змішаного типу внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що поєднують у собі принципи як бюджетного унітаризму, так і бюджетного федералізму. Так, Велика Британія та Японія — унітарні держави, відрізняються особливо високою часткою участі нецентральної влади у фінансуванні соціальних витрат. Країни Північної Європи: Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія істотний ступінь автономності бюджетів різного рівня поєднують з розвинутою системою їхнього співробітництва.

Відносно субсидарності як концепції побудови міжурядових фінансових відносин, то однозначного визначення її змісту не сформовано. Кравченко В. І. окреслив основні принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що випливають з цієї концепції.

По-перше, влада більш вищого рівня, зокрема державна, може втручатися у фінансові справи влади нижчого рівня лише в тій мірі, у якій остання продемонструвала і довела свою нездатність вирішувати проблеми.

По-друге, термін субсидарність (субсидіум) означає допомога. Цей принцип означає обов'язок вищої (державної) влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня. Причому така допомога може сприяти фінансовій автономії місцевої влади і розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі. Тобто державне втручання в діяльність місцевих органів влади необхідне лише з певною метою.

По-третє, важливим є принцип розподілу повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, включно і фінансовій. В жодній країні всі повноваження (крім оборони і грошової політики) не концентруються на одному рівні влади. Права й обов'язки у фінансовій сфері, відповідно до цього принципу, розподілені між різними рівнями. Отже, центральна влада, будуючи фінансові відносини з місцевою владою, зобов'язана рахуватися з її фінансовими повноваженнями, вона не може їх вилучити у місцевої влади і привласнити собі.

По-четверте, принцип співробітництва (партнерства) різних рівнів влади, що закріпився в конституційних і законодавчих актах європейських країн. У Конституції ФРН знайшла відображення ідея загального інтересу, який реалізується через угоди федерації і земель. Конституційна реформа 1974 р. в Австрії передбачила можливість укладання угод між федерацією і землями, з одного боку, а також між самими землями, з другого. Ця реформа означала перехід від «унітарного» федералізму до «кооперативного». Згідно із законодавством 1982—83 рр. проекти, які доручаються регіональній владі Франції, повинні розвиватися у співробітництві з округами і муніципалітетами. Законодавство Франції передбачає таку форму реалізації державної інвестиційної політики, як планові контракти. Планові контракти — це угоди між різними рівнями влади щодо загальних інвестицій. Принцип співробітництва різних рівнів влади не виключає конфліктних ситуацій між ними. У більшості західноєвропейських країн створені правові механізми вирішення таких конфліктів. Місцеві органи влади Австрії, Німеччини, Італії можуть оскаржити рішення, включаючи і фінансові, центральних і земельних властей в конституційних судах.

По-п'яте, принцип делегованого управління, коли частина своїх повноважень може бути делегована іншому рівню влади на основі угоди. Таке взаємне делегування повноважень різних рівнів влади у фінансовій сфері робить її фінансові взаємини досить гнучкими, але разом з тим і складними.

Наступні основні інструменти міжбюджетних взаємин у тій або іншій модифікації чи об'єднанні характерні майже для всіх розвинутих зарубіжних країн:

- розподіл окремих видів податків між рівнями влади;

пайова участь різних рівнів влади в розподілі доходів від окремих видів податків;

використання різними рівнями влади загальної бази оподатковування та участь у розподілі окремих податків на основі власних ставок оподатковування;

система загальних і спеціальних трансфертів.

У федеративних зарубіжних країнах система міжбюджетних взаємин ґрунтується на розподілі податкових повноважень між федерацією і її суб'єктами на основі конституції та договору. У ФРН, наприклад, діє договірна форма податкового регулювання — Малий податковий союз та Великий податковий союз. У Малий союз об'єднуються федерація і землі, у Великий — федерація, землі і громади.

Децентралізація бюджетних та податкових повноважень спостерігається і в процесі організації міжбюджетних взаємин у багатьох унітарних державах, наприклад в Італії, Португалії, Франції та ін.

Трансферти — це узагальнюючий термін, яким у зарубіжних країнах називаються фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду в бюджети місцевого самоврядування, з бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня в бюджети одиниць нижчого адміністративного рівня, а також у зворотному напрямку.

За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується домінуюча частина доходів місцевих органів влади. Так, у середині 1990-х рр. за рахунок трансфертів на Мальті формувалося 98 % доходів муніципальних бюджетів, у Румунії — 79, Болгарії — 78, Великій Британії — 77, Латвії — 68, Словенії — 67, Угорщині — 66, Нідерландах — 60 %. У цю групу входять як високорозвинені індустріальні держави, так і країни Східної Європи, що належали до колишньої соціалістичної системи. Є група європейських країн, де трансферти відіграють відносно незначну роль. У Швейцарії за їх рахунок формується 18 % доходів муніципальних бюджетів, у Швеції — 19, Данії — 24, Франції — 26, Фінляндії і Сан-Марино — 31, на Кіпрі — 30, в Австрії — 35 %. У багатьох країнах цей показник не перевищує 50 %.

За допомогою трансфертів здійснюється фінансове вирівнювання, фінансуються так звані агентські послуги (делеговані повноваження), забезпечуються послуги місцевої влади на рівні встановлених центральною владою мінімальних соціальних стандартів. Трансферти дозволяють компенсувати втрати окремих громад через додаткові витрати на послуги, якими користуються жителі інших територіальних колективів. Є трансферти, які надаються центральним урядом органам влади регіонального та місцевого рівня. Є також трансферти, які надаються місцевій владі регіональними урядами.

Після 11-ї конференції з питань місцевих урядів у Лісабоні 1011 жовтня 1996 р. у звіті «Місцеві фінанси в державах-членах Ради Європи» зроблена інша класифікація трансфертів. Трансферти, поділені на групи: розподілені податки, гранти, субвенції, субсидії. Гранти поділяються на дві групи: специфічні гранти (субвенції) і генеральні гранти. Специфічні гранти мають цільовий характер. Генеральні гранти не обумовлюються конкретною метою їх витрат. Ще одну групу субсидій названо дискреційними. Це субсидії, які розподіляються на розсуд уряду відповідно до різних обставин, але без єдиних критеріїв.

У сучасних умовах у багатьох країнах спостерігається тенденція спрощення системи трансфертів, зменшення чисельності їхніх видів. В окремих країнах системи трансфертів були громіздкими, їх чисельність досягала 100—400 видів. Йде процес заміщення спеціальних трансфертів загальними, тобто не обумовленими конкретною метою. Це стало вимогою Європейської хартії про місцеве самоврядування. Наприклад, у Франції в 1979 р. впроваджена глобальна дотація функціонування, у 1985 р. — глобальна дотація на устаткування комун і об'єднань комун, глобальна дотація на устаткування департаментам. Впроваджено загальну де-централізаційну дотацію, субсидію на компенсацію ПДВ. Разом з тим і дотепер зберігається значна кількість спеціальних трансфертів: дотація на професійну підготовку і навчання, дотація на шкільне оснащення, департаментська дотація на устаткування коледжів та ін.

3.7. Вертикальні і горизонтальні фіскальні дисбаланси. Об'єктивна необхідність фінансового вирівнювання

Світова практика фінансового регулювання територіального розвитку сильно диференційована в залежності від особливостей і розвиненості національних економік, від державного устрою окремих країн, від політичних традицій та від форм міжнародної інтеграції. Усі відомі нам приклади зближення або часткового запозичення моделей міжбюджетних відносин були викликані у першу чергу зближенням національних економік та інших вищевказаних умов; тільки цим, наприклад, визначаються слабкі поки ще тенденції уніфікації моделей міжбюджетних відносин у країнах Європейського Союзу.

Однією з головних цілей державної регіональної фінансової політики щодо зближення рівнів соціально-економічного розвитку територій є подолання вертикальних і горизонтальних фіскальних дисба-лансів та фінансове вирівнювання. Мова йде про вже розглянуту передачу місцевій владі доходів від податкових надходжень вищестоящих бюджетів. Державні субсидії та дотації в багатьох країнах забезпечують дуже вагому частину місцевих бюджетних доходів.

Під вертикальними фіскальними дисбалансами розуміють невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального чи місцевого, і обсягами завдань та обов'язків, що на нього покладаються в процесі розподілу компетенції між центральною, регіональною і місцевою владою. Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів і невідповідність певному рівню влади для забезпечення суспільних і державних послуг у межах його завдань.

На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів, горизонтальні фіскальні дисбаланси пов'язані з різними фінансовими можливостями органів влади одного територіального рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс — це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї чи декількох територіальних одиниць одного рівня обсягам завдань, які на них покладаються і які забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли одна чи кілька територій того ж рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для надання державних та суспільних послуг в обсягах, які надаються іншими територіями відповідно визначеним стандартам. Горизонтальні фіскальні дисбаланси виникають тому, що існують так звані бідні і багаті території. Ці дисбаланси можуть виникати ще тому, що деякі території мають більші потреби, ніж інші.

У зарубіжній практиці склалося кілька основних форм фінансового вирівнювання: вертикальне фінансове вирівнювання, горизонтальне фінансове вирівнювання, вирівнювання доходів місцевих органів влади, вирівнювання видатків цих органів влади.

Під методами фінансового вирівнювання розуміють способи його здійснення на основі використання таких інструментів, зокрема фондів фінансового вирівнювання (еквалізаційних фондів), загальних та спеціальних трансфертів, внесків територій, розподілених та переданих податків та ін.

Розрізняють також два основних види систем фінансового вирівнювання. Перша з них ґрунтується на тому, що необхідні для фінансового вирівнювання ресурси акумулюються в бюджеті центрального уряду, а потім перерозподіляються на користь окремих територій, які потребують допомоги. Друга система фінансового вирівнювання базується на основах самофінансування, тобто необхідні для вирівнювання ресурси акумулюються в спеціальних фондах самими територіями без участі бюджету центрального уряду. Такі системи характерні для горизонтальної форми вирівнювання в окремих країнах.

Фінансове вирівнювання здійснюється на основі розробленого алгоритму, що має назву формули вирівнювання. Формула вирівнювання — це математична модель, яка визначає розміри доплати відповідної території або її внесків на основі об'єктивних факторів та критеріїв. Кожна країна має власну формулу вирівнювання, яка пов'язана з її індивідуальними особливостями. У багатьох формулах вирівнювання використовуються показники середньокомунальної податкоспроможності, податкоспромож-ності місцевих територіальних одиниць та їх податкове зусилля. Під податковим зусиллям комун, земель і т. п. розуміють ступінь використання їхньої податкоспроможності. Конкретна практика організації фінансового вирівнювання розглянута в частині 2 на прикладі окремих країнах.

Контрольні запитання:

1.         Охарактеризуйте теорії про місцеве самоврядування.

2.         Чим відрізняється Європейська хартія про місцеве са-
моврядування від інших міжнародних документів, що ви-
значають функції місцевих органів влади?

Подпись:
Яка роль місцевих фінансів у розвитку бюджетної системи держави?

Перелічіть джерела доходів та напрямки видатків місцевих поточних і бюджетів розвитку в зарубіжних країнах.

Чи може досвід фінансового контролю і планування місцевих органів влади в зарубіжних країнах бути використаний в Україні? Обгрунтуйте свою думку.

Які відмінності між основними концепціями в організації міжбюджетних відносин?

Розкрийте принципи концепції субсидарності.

Чи об'єктивна необхідність фінансового вирівнювання? Які інструменти для цього використовуються?

Самостійно:

Місцеві позики і їхня роль у зміцненні місцевих фінансів.

Порядок формування та виконання місцевих бюджетів у зарубіжних країнах (на прикладі окремої держави).

Зарубіжний досвід використання бюджетних трансфертів.

Сучасні проблеми фінансового забезпечення місцевого самоврядування.


Подпись:

Список літератури:


Воронкова В. Г. Муніципальний менеджмент: Навч. посібн. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 256 с.

Грішнова О. А. Зарубіжний досвід фінансування освіти та перспективи його застосування в Україні // Наукові праці НДФІ. — 2000. — Вип. 10—11. — С. 214—222.

Демкин О. Местные бюджеты США // Экономика Украины. — 1995. — № 6. — С. 25—29.

Європейська Хартія по місцеве самоврядування. — Страсбург, Рада Європи, 1990.

Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посібн. — К.: Т-во «Знання», КОО, 1999. — 487 с.

Кравченко В. І. Роль публічних фінансів у забезпеченні економічного зростання в Україні // Наукові праці НДФІ. — 2000. — Вип. 10—11. — С. 4—12.

Курс экономической теории: Учебник / Под общей ред. проф. М. Н. Чепурина, проф. Е. А. Киселевой. — Киров: Издательство «АСА», 1997. — 365 с.

Лазор О. Д. Основи місцевого самоврядування: Навч. посіб. — Київ: ЦДЛ, 2003. — 431 с.

Павлюк К. В. Місцеві бюджети і міжбюджетні відносини // Фінанси України. — 1996. — № 3. — С. 37—45.

Пелих С. А., Саморуков Ю. В. О проблемах надежности финансовой системы в трансформационной экономике // Финансы. — 2001. — № 5. — С. 57—59.

Слухай С. В. Прямі бюджетні трансферти в системі міжбюджетних відносин // Фінанси України. — 1996. —

№ 12. — С. 22—32.

Степанов Ю. Местные налоги в странах Запада // Экономика и жизнь. — 1994. — № 23. — С. 14—16.

Харлоф Э. Местные органы власти в Европе / Пер. с англ. и предисл. В. И. Камышанова. — М.: Финансы и статистика, 1992. — 208 с.

Цикл публікацій Національного демократичного інституту міжнародних відносин у часопису «Поліс»: Местное самоуправление: достижение и перспективы. — 1993, № 2— 6; 1994, № 1—6; 1996, № 1—6; 1997, № 1—6; 1998, № 1, 4— 6; 1999, № 1.

Шеннон Б. Мадд, Грегори Дж. Брок. Финансирование школьного образования: опыт США // Финансы. — 1995. —

№ 7. — С. 49—52.