1. Особливості психічного розвитку в дитинстві

 

Психічний розвиток дитини вражає своєю інтенсивніс­тю. Як зауважував Л.Толстой, до 3 років людина оволодіває тим же обсягом досвіду, що потім протягом решти свого життя. Ди­тина оволодіває мовленням, прямоходінням, навчається діяти з найпростішими побутовими предметами, виникають перші види діяльності, що мають цілеспрямований, планований характер, значного розвитку досягає спілкування як з дорослими, так і з ровесниками, поведінка дитини спрямовується нею згідно з ви­могами дорослих, закріпленими у правилах. Тобто у дошкільно­му дитинстві закладається фундамент розвитку і психічних про­цесів та особистості.

На дошкільний вік припадає значна кількість так званих сен-зитивних періодів, коли певна психічна функція розвивається особливо інтенсивно. Тому гетерохронність (стрибкоподібність) психічного розвитку у цьому періоді виявляється особливо помі­тно. Повільний розвиток протягом першого року життя пасивно­го мовлення завершується нібито раптовою появою активного мовлення у кінці 1-го року — перших слів, а згодом і речень. Од­разу після народження опорно-руховий апарат відстає у розвитку від зору, що виявляється в обмежених можливостях дитини са­мостійно пересуватись, нездатності втримати предмет у руці то­що. У період від 1 до 3 років, навпаки, дитина краще засвоює ті властивості предметів, які відчуває на дотик і спирається на них у своїх діях з цими предметами (форма, розмір), а не ті, які сприй­має зором (колір).

Серед живих істот саме дитина людини народжується най­більш безпомічною та залежною від догляду оточуючих людей. Ця обставина дала Л. С. Виготському підставу зауважити про те, що новонароджений — найбільш соціальна істота серед усіх ін­ших. Водночас потенції розвитку у новонародженого — мак­симальні і залежать від тих умов, які будуть створені дорос­лим. Так, діти, з якими батьки постійно й доброзичливо спілку­ються, починають розмовляти раніше за малюків, позбавлених батьківського піклування в інтернатних установах.

З іншого боку, успіхи у психічному розвитку дитини спи­раються на її фізичне здоров'я, яке забезпечує активність ма­люка, його інтерес до оточуючого. Хвора дитина квола, байдуже сприймає дорослих та іграшки, не прагне самостійно пересува­тись, брати різні предмети та маніпулювати ними. Першим свід­ченням пізнавального ставлення дитини до оточуючого є її орієн­тувальні реакції, які стимулюють розвиток сенсомоторних потреб у рухах і враженнях. Сенсорні та рухові потреби тісно пов'язані. Рухові потреби реалізуються через активність дитини. У разі як­що здоров'я малюка порушується, її активність знижується, а ра­зом з тим і обмежуються можливості пізнавального розвитку на основі відчуттів та сприймання оточуючого.

У результаті спостерігаються відставання у розвитку опорно-рухового апарату, аналізаторів, а згодом і психічних функцій (сприймання, пам'яті, мовлення тощо). Якщо дитина засвоїла де­які вміння та навички, то хвороба може швидко зруйнувати їх. Наприклад, до хвороби дитина вміла самостійно складати пірамі­дку, але тепер виявляє нерозуміння завдання, створюється вра­ження, що вона забула, як виконуються потрібні дії.

Дітям властива висока вразливість, швидкі зміни настрою, стомлюваність, імпульсивність. Вони потребують захисту від травмуючих факторів середовища, постійної уваги до їхнього психічного та фізичного стану. Нерозвиненість самосвідомості дитини зумовлює відсутність конкретних чітких скарг щодо ста­ну свого здоров'я. Дорослий повинен вміти розпізнавати стан ди­тини за зовнішніми проявами. Чим менша дитина, тим більшою мірою характерна ця особливість. Новонароджений плаче — ма­ма повинна сама визначити причину, і від правильності встанов­лення причини залежить подальше благополуччя дитини.

Нестійкість психіки дитини, залежність її стану від умов, створених дорослими — це водночас і її висока пластичність, яка визначає можливість інтенсивного розвитку в процесі на­вчання й виховання.

Визначальна роль у психічному розвитку дитини раннього віку належить дорослому, який піклується про задоволення життєво необхідних потреб дитини у їжі, відпочинку, чистоті тощо. Але тільки цього недостатньо для нормального психічного розвитку малюка. Необхідно налагодити доброзичливі, емоційно позитивно забарвлені, стабільні стосунки з малюком як провід­ний канал передачі суспільного досвіду, шлях педагогічно доці­льних впливів на дитину.

Нерозривний зв'язок дитини й дорослого зберігається протя­гом всього першого року життя, тому соціальну ситуацію психі­чного розвитку в дитинстві Л. С. Виготський назвав «Ми». Дити­на не може існувати без дорослого, який забезпечує її виживання: не може самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Суперечність цієї ситуації розвитку і полягає в тому, що дитина максимально потребує контактів з дорослим, але володіє дуже обмеженими засобами спілкування з ним. Дорослий же пово­диться з малюком так, ніби сподівається на відповідь з його боку, ніби дитина розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реак­ції. Дорослий наділяє дитину здатністю розуміння його дій. У ре­зультаті такої поведінки дорослого у дитини з'являється перша соціальна потреба — потреба в спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини — діяль­ності спілкування, де предметом стає інша людина (М. І. Лісіна). Тепер активність у встановленні контактів переходить від дорос­лого до дитини. Малюк сам починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

Спілкування у житті малюка носить ситуативний і безпосере­дній характер, оскільки відбувається тільки в даній конкретній ситуації та з її приводу. Малюк ще не володіє основним засобом спілкування — мовою, яка допомагає вийти за межі конкретної ситуації. Залежно від змісту спілкування протягом раннього ди­тинства виділяють дві його форми — ситуативно-особистісне (від народження до 6 міс.) і ситуативно-ділове (до 3-х років).

Залежність від контролю з боку дорослого зберігається на ви­сокому рівні протягом усього дошкільного дитинства. При відсу­тності належного підкріплення з боку дорослих уміння і навички малюка легко руйнуються. Наприклад, дитина вітається лише у дитячому садку, а коли перебуває з батьками, — ні. Це свідчить про те, що вихователь у дитячому садку постійно нагадує дітям про цю норму поведінки, схвалює, коли малюки її виконують. Батьки ж цього не роблять. З цієї ж причини, деякі діти, які пове­ртаються у садочок після канікул, чи після хвороби, втрачають навички самообслуговування, і їх доводиться відновлювати.

Тісна взаємопов'язаність фізичного та психічного розвитку до­шкільника проявляється і як висока чутливість емоційної сфери ди­тини, а також її генералізований вплив на всі інші психічні процеси. Емоційне благополуччя дитини залежить переважно від дорослого, характерного для нього стилю спілкування. Найсприятливішим для розвитку психіки дошкільника є позитивний емоційний фон, пере­важання оптимістичних, радісних переживань, доброзичливості у ставленні. Водночас слід застерегти дорослих від занадто бурхливо­го виявлення своїх емоцій за допомогою криків, різких жестів та рухів. Як правило, дитина боїться спілкуватись з такими дорослими, знижується її активність, у неї виникає депресивний стан.

ВИСНОВКИ про загальні особливості психічного роз­витку дитини раннього віку:

динаміка психічного розвитку характеризується найінтенсивнішими серед усіх інших вікових періодів тем­пами; значною нерівномірністю та стрибкоподібністю;

дитині властивий значний вроджений потенціал роз­витку умовних рефлексів, реалізація якого залежить від со­ціальних умов;

фізичний та нервово-психічний розвиток тісно взає­мозв'язані;

висока пластичність психічної та вищої нервової дія­льності, що має позитивні (висока научуваність, швидке оволодіння новими навичками і уміннями) та негативні сторони (нестійкість настрою, поведінки, ситуативність виявлення навичок та умінь);

сенсомоторні потреби, які виникають на основі оріє­нтувальних реакцій дитини — рушійні сили розвитку пізна­вальних процесів та передумов особистості;

провідну роль у психічному розвитку малюка відіграє близький дорослий.