3. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПІДХІД У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ РІЗНИХ ТИПІВ ТЕМПЕРАМЕНТУ

 

Темперамент дитини — один із найважливіших орієн­тирів у здійсненні індивідуального підходу в її вихованні. Як за­значає київський психолог В. У. Кузьменко, «Індивідуальний підхід у вихованні — це варіативне використання педагогом цілі­сної системи засобів, форм, методів та прийомів виховної роботи з урахуванням комплексу індивідуальних відмінностей дітей» (Кузьменко В. У. Індивідуальний підхід: десять кроків // Дошкі­льне виховання. — 2006. — № 7. — С. 10—12). На думку дослід­ниці, успішне здійснення індивідуального підходу у вихованні залежить від таких передумов:

Поєднання індивідуально-диференційованого підходу до дитини із вихованням дитячого колективу;

Опора на позитивне у характері та особистості вихованця; спрямованість педагогічної роботи на подолання наявних у нього негативних проявів;

Визначення причин формування індивідуальних відміннос­тей (особливості вищої нервової діяльності, умов життя та вихо­вання);

Єдність вимог до дитини збоку дорослих (педагогів, бать­ків та ін.);

Системність у здійсненні індивідуального підходу, єд­ність та послідовність його етапів, що утворюють неперервний цикл.

Змістом окремого циклу в індивідуальному підході є послідо­вність десяти етапів:

Попереднє виявлення індивідуальних особливостей розвитку.

Аналіз отриманої інформаці з метою встановлення позити­вних та проблемних аспектів розвитку дитини, причин їх виник­нення.

Фіксація результатів діагностування у щоденниках спосте­режень, психологічних паспортах дітей та психологічному «пор­треті» дитячої групи.

Систематизація, узагальнення та аналіз результатів вивчен­ня індивідуальних особливостей розвитку дитини.

Визначення першорядних та другорядних індивідуальних завдань роботи з дітьми та їхніми родинами.

Вибір адекватних методів і прийомів, форм та засобів вихо­вної роботи.

Визначення варіативного навчального змісту.

Створення та комплектація варіативного предметно-ігро­вого середовища розвитку дитини.

Практичне здійснення індивідуального підходу в навчаль­но-виховному процесі.

10.       Прогнозування стратегії і тактики навчання та виховання.
Тип темпераменту — одна з найважливіших умов походження

індивідуально-своєрідних рис характеру. Від властивостей темпе­раменту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсивність) особ­ливості характеру. Властивості темпераменту можуть сприяти або протидіяти розвитку певних якостей особистості (холерику легше стати хоробрим, ніж меланхоліку). Тип темпераменту певним чи­ном зумовлює недоліки характеру при послабленні виховання. У такому випадку сангвінік недостатньо зосереджений, похапливий, поверховий, легковажний. Холерик — нестриманий, конфліктний, агресивний, невитриманий. Флегматик — млявий, байдужий, кон­сервативний. Меланхолік відзначається хворобливою вразливістю, замкнутістю, відчуженістю, безволлям. Вроджені динамічні мож­ливості дітей — це ті вихідні умови, в яких повинен діяти вихова­тель, реалізуючи свої професійні цілі. А відтак, для дітей кожного типу темпераменту актуальними є певні виховні завдання.

Так, для сангвініків важливо забезпечити збереження їх інте­ресів, формувати вміння розгортати сюжет гри, знаходити в ньо­му нові повороти, повертатися до розпочатої роботи та завершу­вати її. Враховуючи знижену сензитивність, варто звернути увагу на формування симпатії до оточуючих, вміння розуміти та врахо­вувати інтереси інших людей — і дорослих, і ровесників.

Для холерика властива висока реактивність, підвищено збуд­лива реакція на оточуюче. Дитина погано керує собою у незвич­них ситуаціях. Тоді слід забезпечити особливо уважний контроль з боку дорослого. З ровесниками такі діти поводяться нестрима­но, іноді конфліктно й агресивно. Тому дорослому варто навчати таких дітей взаємодіяти з іншими, знаходити з ними спільну мо­ву. Холериків, які внаслідок швидкої втомлюваності часто пору­шують поведінку, не слід жорстко карати, важливіше — створити умови, що попереджають перевантаження дитини та надмірне збудження нервової системи, включити малюка у цікаву й захоп­ливу справу.

Дитина-меланхолік відзначається мрійливістю, деякою від­чуженістю від інших дітей, надмірно чутливі до емоційного став­лення до них оточуючих. Тому у виховних впливах мають пере­важати заохочення над осудом і покаранням. Такі діти чуйно реагують на негаразди свої та ровесників, потребують у ці моме­нти моральної підтримки, висловлення дорослими впевненості в їх силах і можливостях. Щоб дитина успішно долала труднощі в роботі, потрібно підкреслювати її успіхи, посилювати позитивні емоції. У спілкуванні з ровесниками меланхоліки уникають гала­сливих забав та ігор, прагнуть до спокійних ігор. Якщо таких партнерів їй знайти не вдається, то грається на самоті. Отже, по­трібно залучати таких дітей у колективні справи, знаходячи по­сильну для їх виконання роль.

Динамічні особливості психіки дітей проявляються і у мірі їх фізичної активності — рухливості. Вихователів та батьків турбу­ють, насамперед, надмірно повільні або надмірно рухливі діти. їх, як правило, не так багато у групі дитячого садка, але вони можуть розбалансовувати чітко встановлений для всіх режим дня, вико­нуючи дуже швидко, або дуже повільно окремі режимні моменти.

Діти з уповільненою поведінкою постійно перебувають у не­виграшних для себе ситуаціях: коли всі вже закінчили одягатись і пішли на прогулянку, ця дитина ще у роздягальні; всі пообідали, а ця дитина ще за столом тощо. їх намагання робити щось швид­ше приводять до розпаду діяльності, коли дитина стає взагалі не здатною до її виконання. Водночас, такі діти можуть бути дуже чутливими до зауважень дорослих, в них виникає підвищена мо­тивація їх уникнення. Вони глибоко переживають свою уповіль-неність, стають замкненими, неконтактними. М. М. Кольцова ре­комендує у роботі з цими дітьми враховувати такі застереження:

— входження в роботу вимагає часу, поспіх ще більше галь­мує інертну дитину;

у вимогах і вказівках використовується тільки спокійний, рівний тон, адже малюк діє не навмисне, а тому, що інакше не може;

будь-яке навантаження, завдання даються на позитивному емоційному фоні, включають елемент гри [153, с. 287].

Надмірно рухливі діти випереджають одноліток у більшості справ, причому не завжди при збереженні якості виконання. При­чиною такого явища є зниження здатності до самоконтролю, зумо­влене швидкою втратою інтересу до роботи. Таких дітей варто за­лучати до допомоги іншим, у тому числі, повільним дітям, стежачи при цьому щоб допомагаючий не виявляв зверхності, не­терплячості, зарозумілості. Примушення дитини стримувати свої рухи, сидіти тихо негативно позначаються на стані нервової сис­теми, приводять до її перезбудження. Варто врахувати закономір­ності підтримання інтересу до справи у таких дітей, давати їм осо­бливо захоплюючі завдання, включати в ігри з ровесниками, які вміють урізноманітнити сюжет, наситити його цікавим змістом. Спільне виконання доручень з дітьми, які вміють аргументовано оцінювати роботу ровесників, сприяє розвитку в них навичок са­моконтролю, більш критичного ставлення до результатів роботи.

Як зауважив В. О. Сухомлинський, за зовнішньою рухливі­стю дітей можуть приховуватися хвороби серцево-судинної, травної, нервової систем. Незважаючи на враження, що такі діти витривалі, їх нервова система потребує захисту. Слід попередити перезбудження нервової системи, що часто виникає у надмірно рухливих дітей, Для цього дорослому необхідно забезпечити чіт­кий розпорядок дня, спокійне, але настійливе пред'явлення вимог.

При роботі з дошкільниками використовуються різні тактики врахування властивостей їх темпераменту і вікових особливостей (Т. Чиркова).

Перша орієнтована на створення умов, необхідних для но­рмального розвитку дитини. Для однієї дитини важливо забез­печити постійний контакт з ровесниками, інтенсивне спілкування з ними; для іншої — передбачити ігри на самоті, моменти усамі­тнення. Один дошкільник прекрасно справляється з роботою в умовах відволікаючих факторів (шуму, гри інших дітей, присут­ності сторонніх людей); інший — потребує повної тиші та спо­кою. Тактика особливо ефективна на ранніх етапах онтогенезу, зокрема, у немовлячому віці. Недоліком її є те, що може знизи­тись адаптабельність психіки й організму до умов середовища.

Друга тактика передбачає формування у дитини рис вдачі, що компенсують негативні особливості властивостей темпе­раменту. її реалізація вимагає досить тривалого періоду часу, те­рплячості та наполегливості дорослого. Для меланхоліка та фле­гматика їх повільність компенсується більш тривалою та ретель­ною підготовкою до роботи, більшою посидючістю.

Третій варіант в роботі вихователя передбачає посилення позитивних і послаблення негативних сторін у поведінці дити­ни. Дітей слід навчати користуватися своїми перевагами, залеж­ними від типу темпераменту. Є ситуації, в яких повною мірою ви­являються переваги одного з типів темпераменту та «програють» інші типи. Наприклад, для меланхоліка характерний підвищений рівень тривожності, пов'язаний з високою сензитивністю. Остання зумовлює високу вразливість і образливість. Такі діти довго і сер­йозно переживають невдачі, що може привести до невпевненості. Водночас тривожність — важливий фактор емоційності і може стимулювати активність і саморегуляцію діяльності, а її відсут­ність знижує ефективність роботи. Тривожності не можна позбу­тися цілком, але зумовлені нею несміливість, невпевненість, емо­ційна скутість успішно долаються при формуванні навичок діяльності і стимулюванні переживань успіху [153, с. 288].

Головний принцип врахування властивостей темпераменту ді­тей у їх вихованні полягає у тому, щоб досягти переходу від за­безпечення зовнішніх умов, сприятливих для дитини певного ти­пу темпераменту, до озброєння дитини навичками саморегуляції, що дозволяють їй самостійно нівелювати вплив темпераменту на діяльність незалежно від зовнішньої ситуації.

ВИСНОВКИ про індивідуальний підхід у вихованні дітей різного типу темпераменту:

темперамент дитини — один із найважливіших оріє­нтирів у здійсненні індивідуального підходу в її вихованні;

сутністю індивідуального підходу у вихованні висту­пає варіативне використання педагогом цілісної системи виховної роботи з урахуванням індивідуальності дитини;

успішне здійснення індивідуального підходу у вихован­ні передбачає багатокомпонентну та водночас єдину сис­тему розробки та реалізації індивідуальних виховних про­грам;

для дітей кожного типу темпераменту актуальними є певні виховні завдання;

індивідуального підходу вимгають діти з різною мі­рою їх фізичної активності — рухливості;

тактики врахування типів темпераменту дітей по­лягають як у створенні сприятливих зовнішніх умов, так і в озброєнні дітей уміннями саморегуляції.