2. Народницький напрям

 

Революційні події в Європі у 50-х роках XIX століття надали поштовх появі новітньої інтелектуальної ідеї — концепції окремішності українського народу з його давньою історією. В 1848 р. священик з Галичини В. Подолинський у полеміці з польськими авторами обстоював думку про те, що якщо навіть припустити, що українці ніколи не були народом, тільки завжди «провінціалізмом», це не відбирає у них права бути народом від сьогодні. Вчений вірив у відродження вільної, незалежної держа­ви України.

Ця думка буде покладена в основу концепції нового покоління українських інтелектуалів, які у центр свого учення поставлять народ, під яким будуть розуміти в основному селянські маси. Ві­дродження народу і визволення його з неволі поставлять у пряму залежність від підпорядкування йому інтересів інших суспільних груп.

Народницькі погляди М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича були певною мірою запозиченими від російських слов'янофілів, які в свою чергу перейняли головні ідеї від німе­цьких романтиків.

М. Грушевський у багатьох своїх роботах визначав, що «по­чаток наукового українознавства, опертий на нових підставах — поглибленої національної свідомості, що їх дано новими ідеями романтичної народності, висунутими великим світовим рухом XVIII в. і на слов'янськім ґрунті перетвореними в великі дина­мічні гасла народного відродження». Від цього часу розпочина­ється наукове обґрунтування української окремішності. М. Ма­ксимович, визначаючи історію основною наукою в цілій філософській системі, вперше висунув ідею, що історія кожного народу повинна бути самобутньою. У його роботах було кілька моментів, де він підійшов до тези, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ стоїть во віки. Саме ево­люція народу дає тверду провідну лінію в усій змінності зовні­шніх форм і мусить служити головним об'єктом і вихідним пу­нктом будь-якого історичного дослідження — це головна ідея народництва.

М. Максимович фактично визначив головні гасла нового на­пряму політичної думки — «народ — як ціль і предмет наукового досліду і культурної праці» і «неперервність історичної традиції як провідна нитка в усякім науковім орієнтуванні».

Перший історик-професіонал М. Костомаров, учень гегельян­ця М. Луніна, перейняв свою народницьку концепцію від фран­цузького історика-романтика О. Тьєррі, який вважав, що справж­ня історія — це не історія держави, а історія народу.

На думку деяких дослідників, монографії М. Костомарова принесли певну шкоду, бо «затемнили» традицію державної окремішності, яка була наявною в поглядах представників украї­нської історіографії ще на початку XIX ст. Однак таке критичне ставлення до вченого не заперечує визнання того, що твори М. Костомарова мали величезне значення для розвитку національної самосвідомості українців, ціле покоління яких виховувалися на них.

В основу світогляду М. Грушевського покладено первинність інтересу народу, суспільства над інтересами держави, при домі­нуванні етнічного фактора над політичним. Для розуміння істо­ріософії вченого необхідно розглянути його методологічні прин­ципи. Історіософічна концепція М. Грушевського включає три чинники: населення, територію і державу, а головним предметом його дослідження є народ.

Дефініція «народ» вживається М. Грушевським досить вільно. Це поняття не є лише соціологічним, скоріше воно має деклара­тивний характер і є метафізичним.

У третьому виданні першого тому «Історії України-Руси» М. Грушевський дає таке визначення терміна «народ»: «Так само відрізняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними — в будові тіла, і психофізични­ми — в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і сус­пільних, в побуті й культурі матеріальній і духовній. Сі психофі­зичні і культурні прикмети, що мають за собою більш або менш поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсім ви­разно зв'язують в національну спільність поодинокі групи украї­нської людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність — нарід, з довгою історією його розвою».

Очевидно, термін «народ» вжитий тут для означення поняття «етнос», оскільки в дев'ятому томі зустрічаємо вже поняття «на­ція», яке вжите в такому контексті: «Новий рух, розпочатий від­родженням XVI віку, знаходив свій дальший розквіт в сій добі, і в ній виховувалося те, що мало з часом стати українською на­цією».

Визначальними чинниками в процесі формування єдиного на­ціонального організму народники вважали спільність території, пам'ять кровного споріднення, спільну минувшину, спільні при­кмети психофізичного типу та спільні економічні і суспільні від­носини. Саме вони об'єднували протягом віків український народ в «національну єдність».

«Форми суспільні і державні, відносини династичні й полі­тичні змінялися як убрання на народнім організмі, — а він жив поза ними в тяглості й зв'язкости сього життя», — це є виражене в концентрованому вигляді кредо вченого. Ця концепція знайшла продовження в наукових працях радянського періоду, в яких об­стоювалася народницька ідеологія та підкреслювався «народ­ницько-революційний» характер українського історичного про­цесу. Називаючи український народ окремою етнографічно-культурною одиницею, народники розглядають його як суціль­ність історико-політичну.