3. Українська еліта у модерний період історії

 

Еліти існували завжди. Але Україна не змогла вироби­ти структуроване суспільство, яке було б підкріплене власною державою, з тим, аби ця еліта могла себе утвердити і продовжу­вати українську традицію. У нас традиція, як правило, перерива­лася — і суспільна, і культурна. У нас немає успадкованої еліт-ності. Наша елітність лише досягнена. Видатний український історик і політолог І. Лисяк-Рудницький писав: «Україна — ти­пово східноєвропейська країна, бо її історія до високого ступеня позначена браком тяглости... Це твердження стосується переду­сім державної організації та високої культури — тієї, що її носієм є звичайно провідні суспільні верстви. Саме ця «надбудова» в першу чергу падала під ударами ворожих сил та несприятливих обставин; низові суспільні клітини (сім' я, сільська громада) та народна культура виявляли більшу відпорність на воєнні лихо­ліття».

У ХІХ—ХХ ст. у повну силу набуває процес творення модер­них європейських націй. Проте, до 1920-х років українське сус­пільство дуже слабо зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини ХХ ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп. Прикметно, що не вна­слідок модернізації, а всупереч їй, українцям багато в чому вда­лося зберегти свою ідентичність. Домінування селянства в соціа­льній структурі українського суспільство сприяло збереженню традиційної культури.

Протягом 1860—1890-х років «зрусифікувалося» майже 1,4 млн українських жителів Російської імперії. Проте високі темпи приро­дного приросту компенсували ті втрати, які український етнос не­минуче ніс внаслідок русифікації (якщо число усіх жителів імперії між 1897 і 1917 рр. зросло на 36,9 %, то для українців цей показник становив 38, 6 %). Русифікація тим сильніше зачіпала різні верстви українського населення, чим вище вони були по соціальній ієрархії. Лише 0,46 % українців у 1897 р. належали до дворянства. Хоча українці становили майже одну шосту населення Російської імперії, їхня частка серед жителів міст дорівнювала одній тридцятій від за­гальної кількості. Харківська і Полтавська губернії залишались єди­ними, де понад 50 % міського населення належали до українців. Пе­реважна частина українців жили не у великих, а у малих містах, які не були ані адміністративними центрами, ані культурними осеред­ками. Полтава була єдиною губернською столицею, де українці ста­новили більшість. Великі міста підросійської України слугували осередком функціонування культури росіян, поляків, євреїв, німців, греків, вірменів — але не українців!

У результаті українська мова стала мовою або неосвічених се­лян, або освічених, але дуже нечисленних національних діячів-«дисидентів». Навіть селяни соромилися розмовляти українсь­кою, коли мали справу з «вищими класами», вставляючи у свою мову стільки російських слів, скільки знали. Не дивно, коли у 1903 р. справа дійшла до обговорення питання про заведення українських шкіл, деякі селяни опиралися ідеї віддати до них сво­їх дітей — це прирікало селянських синів на низький соціальний статус, зменшуючи їхні шанси стати вчителями, священиками, лікарями.

Українці на початку ХХ століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших наро­дів. Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали легального доступу до рідної школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття переважала мова російська або суміш російської й української. Навіть у 1917 р. українці ще були переважно се­лянським народом, мало втягненим у індустріальний розвиток свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомов­ними. Так само міська торгівля та панський маєток. Безбуржуаз-ність — ось те ключове слово, яке домінувало на той час в украї­нській політичній думці. Практично не існувало буржуазії, яка б розмовляла українською мовою, або хоча б надавала підтримку національній культурі. У 1909 році український активіст Є. Чикаленко говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії. Він гірко іронізував, описуючи ситуацію з україномовною пресою, бо вона опинилася у заклятому колі: аби розвиватися, вона потребувала національно свідомого суспільства, яке б могло давати кошти на її розвиток, однак щоб таке суспільство могло існувати, мала виходити укра­їнська періодика.

Чисельність інтелігенції, що виконувала роль провідної суспі­льної верстви в Україні, так само як і в інших країнах Східної Європи, також була невеликою. До 1861 р. Харківський універ­ситет закінчили всього 2800 випускників, тоді як більший і нові­ший університет у Києві випустив близько 1500 випускників. Із цього маленького середовища добре освічених людей лише неве­лика частина виявляла зацікавленість в українських справах. Від­так ті, що стали причетними до виховання в українців почуття національної самобутності, складали крихітний відсоток насе­лення України.

На початку ХХ ст. у Києві нараховувалося всього вісім інтелі­гентних сімей, які попри заборони і зневаги розмовляли україн­ською мовою: Луценки, Грінченки, Антоновичі, Лисенки, Стари-цькі, Косачі, Шульгіни, Чикаленки. Кількість багатих меценатів, котрі, подібно до Є. Чикаленка чи братів Симиренків, фінансува­ли українські видання та надавали матеріальну допомогу україн­ським культурним і науковим інституціям, була дуже незначною. Проте розраховувати на фінансову підтримку чисельного селянс­тва український рух також не міг. Український національний рух у Російській імперії до 1917 р. містив порівняно не чисельну гру­пу міських інтелектуалів, які, за винятком останнього передрево­люційного десятиліття, були цілковито відрізані від своєї потен­ційної соціальної бази — українського селянства.

На початку ХХ ст. скарги на ворожість адміністрації і зверх­ність російського суспільства, нечисельність і пасивність україн­ської інтелігенції, яка присвятила себе покращенню культурного, соціального і політичного становища селян і фактично виконува­ла функції еліти українського суспільства, а також брак сили і грошей були постійною темою у творчості східноукраїнських па­тріотів. Вони з захватом дивилися на успіхи західних українців, вважаючи, що ті вже стали державною нацією і почувають себе господарями на власній землі.

Проте, історик Я. Грицак твердить, що вступаючи у модерну добу ХІХ ст., українці не були зовсім «недержавною» чи «неісто-ричною нацією». Вони мали певні політичні традиції самовряду­вання (спадщина Гетьманщини) і власну еліту з колишньої коза­цької старшини, яка виконувала функції представницького класу всієї староукраїнської козацької нації (тому-то, на думку Я. Гри-цака, український випадок націотворення займає проміжне місце між «історичними» і «неісторичними» націями, будучи ближчим до чеського, аніж, скажімо до білоруського прикладу). Хоча ко­зацька старшина та її нащадки порівняно швидко і без великих перешкод влилися у російське дворянство, вона змогла постачати кадри і для національного руху та прокласти таким чином місток між «старою» й «новою» Україною, між козацькою старшиною і інтелігенцією, яка стала виразником національних інтересів. Я. Грицак вказує, що ті національності з «неісторичних народів», які втримали певну традицію політичної індивідуальності, що виражається не так в історичній реальності, а радше в історичній пам'яті, успішніше переходять до організаційної стадії націона­льного відродження. Вироблений нащадками козацької старшини міф козацької України зберіг свою притягальну силу і на початку ХХ ст. Саме у цей період, як показали події 1917 р., український національний рух, який в цілому за рівнем свого розвитку значно поступався рухам тих народів, які зберегли свою національну еліту та мали кількісну перевагу серед міського населення (поль­ському, фінському, естонському і, до певної міри литовському), відіграв роль безумовного лідера.

Проблема кризи української еліти актуальна і для наших днів, адже еліта — це та частина суспільства, яка, говорячи словами Ортеги-і-Гассета, має — «вимірювати себе особливою мірою», яка готова взяти на себе історичну відповідальність за долю сус­пільства загалом. Коли ж національна еліта відходить від своїх обов'язків перед суспільством, тоді, як пише Д. Донцов «із суспі­льного життя робиться велика брехня, а з нації — живий труп». Наша сучасна українська еліта не сприймається як носій суспіль­ної самосвідомості або провайдер громадського інтересу та його реалізації. Причинами такого стану речей можна назвати:

по-перше, гіпертрофовану роль політичної еліти на тлі зане­паду культурної, наукової та іншої інтелектуальної еліти суспіль­ства.

по-друге, спираючись лише на політичний та економічний ра­ціоналізм, українська еліта неспроможна подолати прірву, що збільшується, між політичною та бізнес-елітою, з одного боку, і, інтелектуальною елітою, з іншого.

по-третє, в нас відсутня модель циркуляції еліт. Там, де існує циркуляція еліт, ми спостерігаємо суттєві соціальні зрушення та появу на вершині соціальної ієрархії нових людей з новими базо­вими цінностями.

Все вищенаведене, а також відсутність об' єднавчих цінностей бачення майбутнього, заради якого проводяться реформи, та ви­знаних більшістю суспільства правил гри робить українську еліту слабкою, залежною та провінційною.

Разом з тим, українська діаспора за кордоном довела, що наші люди в інших спільнотах, дуже добре організовуються — серед наших земляків домінують такі професії як юристи, лікарі, інже­нери. Тому не слід стверджувати, що ми генетично нездатні на витворення власних еліт. Але чому Україна в межах своєї держа­ви, свого етносу не зуміла за всі минулі століття витворити еліту, яка могла би протиставити себе конкурентам з Польщі чи з Росії? Ймовірно вся проблема в особливості історичних процесів, які проходили на цій території. В нашій історії так складалося, що національна еліта або переходила на службу до пануючої держа­вної системи — або до Польщі, або до Росії. А другий варіант — вона просто знищувалася, як це було в тридцяті роки ХХ ст.

Науковці роблять висновок, щоб суспільство функціонувало як цілісна система, необхідний якісний прорив у виробленні стратегії і тактики його саморозвитку, що ґрунтуватиметься на повазі до особи, всебічному розвиткові людської індивідуальнос­ті, самоорганізації соціуму навколо власної національної еліти. Завдання національного розвитку вимагають від суспільства ви­ховання, плекання майбутньої української еліти, яка орієнтована на владу і готова взяти на себе відповідальність за долю країни.

 

Література:

Ашин Г. К., Охотский Е. В. Курс элитологии. — М., 1999.

Белебеха І. О. Українська еліта. — Харків: Видання журналу «Березіль», 1999.

Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування мо­дерної української нації ХІХ—ХХ ст. — К.: Ґенеза, 2000.

Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відро­дження, 1991.

Лазаренко О. Модернізаторська еліта і розбудова гро­мадянського суспільства в Україні // Сучасність. — 2004. — № 2. — С. 54—58.

Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. — К. — Філадельфія,

1995.

8.         Огієнко І. Українська культура. — К.: Абрис, 1991.

Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999.