1. Концепції еліт

 

Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспіль­ства, які здійснюють керівництво, досягли визначних успіхів у певних галузях суспільного життя, або мають інтелектуальні, матеріальні чи моральні переваги над іншими соціальними гру­пами.

У перекладі з французької слово «еліта» означає: краще, від­бірне, вибране. Починаючи з XVII ст. термін еліта вживали сто­совно товарів підвищеної якості, з часом — у генетиці. У суспільних науках термін широко не використовувався у Єв­ропі до кінця ХІХ — початку XX ст., а у США — до кінця 30-х років ХХ ст.

Еліта — привілейована частина суспільства, партії, класу, угруповання, яка характеризується надзвичайними здібностями і найкращими показниками в основних сферах діяльності дер-оюави.

Еліта сучасного суспільства — структуроване соціальне утво­рення, яке складається з різних груп, що можуть бути впорядко­вані за ступенем соціальної значущості. В сучасному суспільстві можливе не тільки вертикальне просування людей в еліту (з по-заелітних груп), а й горизонтальне — з однієї групи в іншу (на­приклад, з наукової в політичну).

У філософських та політологічних дослідженнях існує багато визначень поняття «еліта». Узагальнюючи їх, можна навести пе­вні концептуально протилежні напрями та підходи до цієї про­блеми:

Ціннісний (аксіологічний) напрям пояснює існування еліти певною «перевагою» (інтелектуальною, моральною тощо) одних людей над іншими. Стверджується, що нерівність — підвалина соціального життя.

Структурно-функціоналістський напрям наголошує, що дос­туп до інструментів влади не залежить від інтелектуальних, мо­ральних якостей носіїв влади.

За елітаристським підходом, суспільством керує еліта, яка об'єднує у своїх лавах тих, хто обіймає стратегічні посади у владній структурі, насамперед у політичній, економічній, війсь­ковій царинах. Характерною особливістю цієї еліти є згуртова­ність, яка базується на єдності інтересів, особистій солідарності. Ця єдність, в свою чергу, заснована на основі однакового соціа­льного походження, високого рівня освіти, матеріальній забез­печеності, схожості менталітетів, психологічній орієнтації. За­вдяки цьому існує циркуляція людей, котрі обіймають владні посади. Цей взаємообмін лідерами стимулює появу й функціо­нування монолітної, уніфікованої еліти влади, що має єдині ціннісні орієнтири.

Плюралістичний підхід до еліти обстоює її різноманітність, функціонування кожної з її складових у своїй царині, де вона па­нує — чи то організаційно, чи то духовно. Наявність чисельних центрів влади, репрезентованих цими елітами, є достатньою під­ставою для контролю за владними структурами, за спрямованіс­тю, змістом, методами їхньої діяльності, її відповідності суспіль­ним потребам і сподіванням.

Отже, поняття «еліта» є багатозначним, його зміст буде зале­жати від сфери застосування, форми аналізу тощо.

Найважливішою функцією еліти є управління суспільством, вироблення зразків людської поведінки, на які орієнтуються всі члени соціуму. Без соціальної еліти, яка повинна формувати ці зразки, розвиток суспільства стає непередбачуваним і нестабіль­ним. Відомий іспанський філософ Х. Ортега-й-Гасет у трактаті «Бунт мас» стверджував: «Маси за своєї природи, не повинні та й не здатні керувати власним буттям, а ще менше правити суспіль­ством».

Члени еліти посідають переважно стратегічні позиції в різних державних, публічних, приватних інституціях та організаціях і мають найвищий статус у суспільній ієрархії сучасного суспільс­тва (владні можливості, знання, професійна компетентність то­що). Частина еліти бере на себе місію виразника інтересів етносу, створюючи національну ідеологію. Існує твердження, що наслід­ком свідомої діяльності провідної верстви — національної (етні­чної) еліти є поширення ідеї, котра об' єднує народ. Саме еліта обирає етнічні символи як основу мобілізації в суперництві з ін­шими елітами. Менталітет національної еліти ідентифікується з необхідністю своєї кар' єри на своїй власній території, вони є па­тріотами своєї землі. До характерних рис еліти належить здат­ність мобілізувати народ (без еліти не відбудеться мобілізація осіб з однаковими етнічними рисами). Побутування в народі об' єднуючої ідеї є наслідком свідомої діяльності провідної верст­ви — національної (етнічної) еліти.

У великому планетарному вимірі існує і космополітична еліта, до якої належить, наприклад, П. Пікассо, А. Вознесенський, О. Солженіцин, польські поети-нобелівські лауреати, німецькі фізики тощо. Разом з тим, кожен із цих інтелектів належить до якоїсь нації. Відповідним чином, найбільш талановиті українські персони належать саме до української національної еліти.

Щодо проблеми творення еліти, то в історії всіх націй були ви­падки, коли з' являлися люди, які володіли стратегічним мислен­ням, і були носіями суспільних інтересів. На початковій стадії, яка б не була попередня прірва, настає етап самоусвідомлення якоюсь частиною людей своєї визначальної ролі в цьому суспільстві. Після цього настає акт самоуповноваження себе на певний тип діяльнос­ті, в основі якого стоять не егоїстичні, а суспільно важливі цінності.

Еліта має бути спрямована на суспільний інтерес. Це пов' язано з тим, що людина не може бути відірваною від інших і жити тільки своїми цінностями. Ці суспільні інтереси може пред­ставляти, наприклад, якась професійна група. Але якщо це еліта національна, то вона повинна орієнтуватися на націю. Звичайно, можуть бути ще універсальні цінності, тоді можна говорити про таку собі планетарну, цивілізаційну еліту. Але якщо еліта вихо­дить на планетарний рівень, то вона повинна пройти всі поперед­ні стадії — бути як професійною, так і національною.

Елітизм — система політичних поглядів, яка лежить в основі елітарних теорій, передбачає, що суспільством повинна керува­ти еліта — найкраща частина суспільства (за походженням, освітою, багатством тощо).

Перші спроби науково-теоретичного осмислення феномена елітизму сягають найдавніших часів. Стародавні мислителі усві­домлювали, що народ сам не здатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Так, ки­тайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для «вибраних», інша — для народу, що мусить підкорятися. Глибоке обґрунтування ці ідеї дістали у Платона, Макіавеллі, Карлейля і Ніцше. Однак перші концепції еліт у їх сучасному розумінні з'являються лише наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з іменами Гаетано Моски, Вільфредо Парето і Роберта Міхельса. Ці теорії еліт називають класичними. До некласичних відносять теорії Г. Лассуела, Ч. Міл-лса, Дж. Хідлі, М. Бартона тощо.

Гаетано Моска (1858—1941) — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки — поділяв суспільство на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу). Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування ци­вілізації. Саме правлячий «політичний клас» визначає історичний процес. Владу меншості над більшістю Г. Моска пояснював кра­щою організованістю. Народовладдя, реальна демократія і соціа­лізм — утопії, несумісні із законами суспільного розвитку і люд­ською природою. Влада може бути від народу, для народу, але ні в якому разі владою самого народу. Соціальна стабільність без оновлення еліти неможлива. Крім того, будь-яка еліта, на думку вченого, має тенденцію до перетворення на «закриту», спадкову, що призводить до її відчуження від мас. Запобігти цьому можуть лише вільні дискусії у суспільстві, які спонукають «політичний клас» до оновлення, дають змогу тримати його у певних межах і усувати в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський соціолог і еко­номіст — обґрунтовував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів. Поділ на спроможну управляти суспільством еліту й нееліту він вважав суттєвою ознакою всіх людських сус­пільств, а кругообіг еліт (тобто їхню стабілізацію і подальшу де­градацію) — рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з йо­го концепцією люди від природи наділені схильністю до маніпулювання, хитрощів і обману (цих представників еліти він називав «лисами») або ж здатністю до використання насильства («леви»). Відповідно існують два типи суспільно-політичного правління, які послідовно змінюють один одного. Якщо правляча еліта не займається цілеспрямованим самооновленням, тоді вона деградує, що веде до соціальної революції. Суть останньої поля­гає, на думку В. Парето, в оновленні персонального складу керів­ництва суспільством.

Роберт Міхельс (1876—1936) — німецький вчений, один з ос­новоположників політичної соціології — дослідив соціальні меха­нізми, які породжують елітарність суспільства, і вивів так званий «залізний закон олігархії». Суть його полягає в тому, що створення великих організацій веде до їхньої олігархізації і формування елі­ти. Людська ж цивілізація неможлива без великих організацій, ке­рівництво якими може здійснюватися здебільшого лише вузьким колом осіб. Це зумовлено насамперед необхідністю досягнення ефективності у діяльності тих чи інших організацій, яка, в свою чергу, потребує керівного ядра й апарату, що поступово, але неві­дворотно виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику власним інтересам і починають турбуватися виключно про збереження свого привілейованого становища. Маси ж через недостатню компетенцію та активність залишаються байдужими до політичної діяльності. Отже, робить висновок Р. Міхельс, навіть демократичним суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група. Названі концепції сучасної елітарної теорії належать до макіавеллістської школи. Попри всі розбіжності, вони (включаючи сучасних дослідників) мають ряд спільних положень:

елітарність будь-якого суспільства;

особливі психологічні якості еліти;

усвідомлення елітою своєї винятковості;

право еліти на політичне управління суспільством, широки­ми масами;

незмінність владних відносин між елітою і простим людом, починаючи з найдавніших часів;

конкурентність і зміна еліт у ході боротьби за владу. Поряд з макіавеллістською школою в західній політології розріз­няють вартісні теорії еліт, елітарні теорії демократії, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції та ін.

Вартісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке та ін.) розглядають еліту як найбільш продуктивну й ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями. Формування її — результат природного відбору в суспільстві. Соціальна рівність є рівністю стартових можливостей, що сама по собі спричиняє висування з маси найактивніших фізично й найбільш підготовлених інтелектуально представників. Завдання ж суспільства полягає в тому, щоб здійснювати цілеспрямоване рекрутування (пошук і залучення) найбільш результативної еліти.

Значного поширення на Заході набули також елітарні теорії демократії (Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер та ін.). Вони розглядають еліту як групу, покликану не лише управляти, а й оберігати суспі­льство від неконтрольованого тиску й неврівноваженості мас.

Плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен та ін.) ви­знають множинність еліт у будь-якому суспільстві. Жодна з них не здатна домінувати в усіх сферах суспільної діяльності. Еліти поділяються на професійні, регіональні, релігійні та ін., кожна з яких покликана виражати інтереси своїх базових груп. Згідно з цими теоріями, за допомогою різноманітних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, впливу преси, груп тиску) можна об­межити або й відвернути дію «залізного закону олігархії», втри­мати еліти під впливом мас.

Ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібанд та ін.) ґрунту­ються на таких основних положеннях: головний елітоутворюю-чий чинник — не видатні якості представників певної еліти, а во­лодіння командними позиціями, керівними постами; еліта, що здійснює владу в суспільстві, не обмежується політичними дія­чами, а включає керівників корпорацій, найвищих державних службовців, офіцерів, а також інтелектуалів з високим суспіль­ним статусом; між елітою й масою існують значні відмінності, реальних шансів зайняти високі посади у представників народу майже немає; основна функція еліти в суспільстві — забезпечен­ня власного панування.

Отже, перші концепції еліт з' явились на межі ХІХ—ХХ ст., коли особливої гостроти набули невирішені національно-полі­тичні, соціально-економічні проблеми, що спричинило популяр­ність ідей про виняткову роль окремих особистостей в історії.