3. Український націоналізм

 

У Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав. З кінця ХУЛІ — протягом ХІХ ст. націоналізм став всес­вітньо-історичним явищем. Український націоналізм своїм ко­рінням сягає кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, які називали себе національно свідо­мими українцями і вимагали національних прав, політичних сво­бод і соціальної справедливості. Основоположником українсько­го націоналістичного руху був Микола Махновський, який на початку 1900 року на прохання В. Антоновича та інших фунда­торів Революційної української партії (РУП) написав програмний документ, що був виданий окремою брошурою у Львові під на­звою «Самостійна Україна».

Своє розуміння нації та національної ідеї М. Махновський сформулював так: «Кінець XIX віку визначився з'явищами істо­рії, що характеризують новий зворот в історії людськості... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відно­сини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національ­ного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого ма­теріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт інди­відуальності можливий тільки у державі, для якої плекання інди­відуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а держа­вна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціона­льних відносин».

Під нацією М. Міхновський розумів не «вишивані сорочки, свити та горілку», а свідомий громадський стан вільної нації у ві­льній національній державі.

Націоналістична ідеологія М. Махновського виходить за межі примату нації та національного інтересу. Він ставить націю на перше місце у системі соціополітичних цінностей і підкреслює, що національний інтерес може бути повністю забезпечений тіль­ки у власній незалежній державі.

М. Міхновський, визначаючи національний принцип єдиним принципом справедливого укладу міжнародних відносин, запе­речує право будь-якої нації поневолювати іншу націю і вимагає політичної незалежності кожної. Його ідеологія є виразно самос­тійницькою і соборницькою, якщо мова іде про відновлення не­залежної і суверенної держави української нації.

Іншою цікавою постаттю націократичного напряму був полі­тичний діяч, публіцист, ідеолог т.зв. інтегрального націоналізму Д. Донцов, який у своїх творах, написаних після Першої світової війни, дає позитивну оцінку націоналізму М. Махновського. Що­правда пізніше (після Другої світової війни) він змінює свою точ­ку зору, обвинувативши свого попередника в перебільшенні са-мостійництва і відсутності національної ідеї.

Методологічні засади висвітлення поняття «нація» Д. Донцов у повному обсязі виклав у своїх працях «Підстави нашої політи­ки», «Націоналізм», «Дух нашої давнини» та ін. Д. Донцов не був продовжувачем ідей М. Махновського, він, як показав М. Сос-новський, на «відміну від Міхновського, відкидав народницьку, демократичну концепцію, замінивши її на волюнтаристську, ір­раціональну, елітарну концепцію нового націоналізму».

Для нас є найважливішим розуміння Д. Донцовим самого по­няття «нація». Для нього нація є ніщо інше, як «скупчення міль­йонів воль довкола спільного ідеалу панування етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку зали­шить своїм дітям».

Щодо національної ідеї, то Д. Донцов був упевнений, що вона повинна будуватися не на розумі, а на «волі..., на догмі, аксіомі... на бездоказовім пориві». Цю волю, на думку автора концепції ін­тегрального націоналізму, треба плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація. Зміцнення волі має бути першою і головною засадою національної ідеї.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що в основі «донцовської конце­пції волюнтаризму лежить нерозуміння феномену волі, через це його концепція волюнтаризму порочна в самому своєму корені». Політична концепція Д. Донцова є послідовним продовженням його теоретичних засад — обстоювання чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, культ сили, одержимість. Він вірив, що «інтерес нації» це єдиний вирішальний критерій, яким усе можна виправдовувати.

Тому, якщо М. Махновський був виразником так званого демок­ратичного націоналізму, то Д. Донцов — автор теорії «чинного на­ціоналізму», зразком якого були авторитарно-елітарні та тоталітарні рухи. Націоналізм Д. Донцова ми називаємо найчастіше інтеграль­ним, оскільки він робив акцент на абсолютній підтримці могутності нації», бо остання занепадає, коли втрачає військову силу.

Основні ідеї Д. Донцова знайшли своє продовження в працях іншого інтегрального націоналіста М. Сціборського. Автор чис­ленних праць, таких, як «ОУН і селянство» (1933), «Україна і на­ціональна політика совєтів» (1938), «Сталінізм» (1942), «Націо­нальна політика більшовиків в Україні» (1938) ще й досі не є добре знаним в Україні. Особливо цікавою є його робота «Націо-кратія», що вийшла в Парижі в 1935 році, основною темою якої була концепція державно-політичного й соціально-економічного устрою, запропонована теоретиками організованого українського націоналізму. В основу цієї розвідки М. Сціборський поклав ана­ліз трактування нації і держави різними політичними течіями. «Якщо демократія і визнає націю, — пише автор, — то своїм ра­ціоналістичним світоглядом позбавляє її духовних первнів, над­міру матеріалізуючи її єство». М. Сціборський дотримується ду­мки, що соціалізм і комунізм вважають націю і державу за «переходову історичну необхідність», яка в майбутньому буде замінена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільс­тва. Для нього ж нація — абсолютна цінність, непорушна догма, а держава — організаційна форма існування нації.

За М. Сціборським нація — це не «механічний збір певної кі­лькості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й ма­теріальних інтересів, а найвища органічна форма людського співжиття, яка має неповторний внутрішній і духовний зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільности, ії моральної єдности та стремління здійс­нювати свої власні історичні завдання».

Таким чином, розуміння М. Сціборським нації ґрунтується на його світогляді, який вважає головними підставами і рушіями життя нації її дух і волю. А відтак, він сприймає власну націю як абсолютну ідейну і реальну цінність, тому висуває гасло: «Нація понад усе». Войовничість цієї ідеології виявляється в тому, що будь-яка національна ідея є запереченням інших ідей, напри­клад, — «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації, все те зле, що цю силу й розвиток ослаблює».

На думку автора «Націократії», тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії і повноправним господарем своєї власної долі. Він вводить поняття «державна нація».

У націоналістичному світогляді нація і держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета. Отже націократія для М. Сціборського — це «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корис­них верств, об'єднаних, відповідно до їх суспільно-продукційної функції, в представницьких органах державного управління».

Провідний європейський фахівець з теорії нації, який репрезе­нтує український націократичний напрям — Ольгерд Бочковсь-кий започаткував новий науковий напрям — націологію. Автор теорії так визначив її зміст: всебічне з'ясування сутності нації, тобто націологія є синтетичною наукою про націю.

О. Бочковський вважав, що нація як суспільний факт відіграє в сучасному громадському житті людства таку ж роль, як і дер­жава або релігія. На думку дослідника, важко дати однозначну відповідь на питання: що таке нація? Його більше цікавили взає­мини нація-держава, тобто він досліджував державний аспект національних відносин.

У процесі народотворення О. Бочковський розмежовує старшу і новітню фазу: етногенез (коли народжується і розвивається ет­нічна спільність) та націогенез (перетворення етносу в націю). У період етногенезу творяться підвалини для зародження націо­нальної свідомості, без якої дослідник не уявляє формування но­вітньої нації. Для націогенезу необхідно існування принаймні трьох чинників:

по-перше, перетворення народу як етнографічної маси в націю, яка повинна уявляти себе окремою суспільно-культурною індивідуальністю;

по-друге, наявність національної держави, що поєднує на-ціотворчий процес з певною територією;

по-третє, господарський розвиток (у О. Бочковського — ка­піталізм), який впливає, з одного боку, на суспільну окреміш-ність населення, а з другого — на його пізніше об'єднання.

Як бачимо, головна прикмета нації — національна свідомість і воля, Це положення єднає О. Бочковського з Д. Донцовим і М. Сціборським. Для них теж головну роль в розбудові нації віді­грають психологічні чинники, За О. Бочковським нація — це не статутне об'єднання на раціональній основі, а духовна спільнота, яка є скупченням людей на природних підставах і потребах. Він виходить з того, що кожний свідомий народ має право на власну державу. Отже, О. Бочковський поєднав обидва принципи фор­мування держави: етнічний та політичний (в даному разі терито­ріальний), але без примусового бюрократичного централізму.

Наявність у процесі націотворення вольового моменту дослід­ник пояснює національною свідомістю, яка, на його думку, розви­вається з попереднього національного інстинкту почувань, що ро­звинуті на рівні підсвідомості. Згодом національна свідомість, оперта на політичну культуру, генерує національну ідею, яка і стає головним і необхідним чинником нової доктрини націотворення.

Прихильником так званої атомістичної теорії нації був доктор філософії, історик, географ, суспільствознавець Степан Рудниць-кий. Під впливом італійця М. Манчіні С. Рудницький побудував свою концепцію нації, зібравши всі «об'єктивні критерії нації» у статті «До основ українського націоналізму» (1923).

Для С. Рудницького першою одиницею є людина — «твір природи, як звіри чи рослини». Раси вчений ділить на народи, які вважає найважливішою збірною одиницею людства. Самостійний народ для нього — це «велика громада людей, що мають подібну між собою і відмінну від інших народів будову тіла, що мають свою самостійну і окремішну від інших рідну мову, свій рідний питомий звичай і обичай, що мають свою рідну історію, поспіль-не почуття добрих і злих хвиль, поспільно народом пережитих, що мають спільні стремління на будуччину, що мають свою пи­тому культуру і, що найважливіше, мають де жити, себто займа­ють поспільно великий і багатий кусень поверхні землі».

Дефініцію «нація» дослідник подає так: «Самостійним наро­дом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людства (відмінну людської породи), що має свою певну суму своєрідних, собі тіль­ки питомих прикмет, котрі в'яжуть усі індивідуальності цеї групи в одну цілість».

Для С. Рудницького цими прикметами є:

Антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла).

Самостійна серед інших мова (з літературою, наукою тощо).

Питомі історичні традиції і змагання (на політичному, сус­пільному та ін. полях).

Питома культура (як матеріальна, так і духовна) й поспільні культурні стремління.

Питома суспільна національна територія, на котрій або бу­ла, або є, або може бути питома національна держава.

На думку самого дослідника поняття нації може мати неодна­ковий зміст, якщо його трактувати державно-правову, соціо­логічну чи економічну категорію. Його «біологічне» розуміння нації виявляється в наділенні її такими рисами, які є характерни­ми для популяцій (наприклад, забезпечення тривалого існування, здобування найкращих умов для цього і т.п.). Саме тому вчений робить висновок про те, що «гаразд і могутність народів більш залежать від біологічних, ніж від економічних чинників».

Атомістична теорія нації С. Рудницького була піддана критиці з боку відомого правника, соціолога й громадсько-політичного діяча Володимира Старосольського, який виклав своє бачення всього спектру етнополітичних проблем в книзі «Теорія націй». Ця робота відтворює лекції, прочитані вченим в Українському соціологічному інституті у Відні в 1921 році.

Вчений розрізняє об'єктивні (культура, мова, історичні тради­ції, територія) й суб'єктивні (воля, ідея) прикмети нації. Для ньо­го нація — не механічне поєднання певних рис, а гурт людей, група, суспільство в широкому значенні цього слова.

Об'єктивні чинники нації не пояснюють єство нації, але вони є певними якостями нації. Головним в розумінні поняття «нація» дослідник називає суб'єктивний чинник — воля бути нацією і ус­відомлювати себе окремою нацією — може говорити про існу­вання нації і національну приналежність, вважає автор. За В. Ста-росольським нація — «спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна воля. У протиставлення до спільнот, які основуються на інстинктах «другого ступеня», типом яких є ідея».

Джерелом національної спільноти і визначальною силою, якою нація існує, є «стремління до політичної самодіяльності та самостійності, яке історично проявилося як боротьба за суверен­ність в межах держави...». В. Старосольський робить висно­вок: — «нація по своїй натурі мусить керувати свої зусилля на опанування державою: вона не тільки родиться разом з волею політичного самовизначення, але й перестає існувати як нація, коли тратить цю волю», а відтак вона — твір психології, а не ра­ціоналізму.

Вважаючи, що соціологічний характер нації як спільноти ро­бить її «самостійним центром інтересів», вчений зазначав, що на­ція «мусить для заспокоєння їх (інтересів) заволодіти наймогут­нішим історично даним суспільним механізмом, себто держа­вою». Причому В. Старосольський наголошує на необхідності для нації заволодіти всім державним механізмом, а відтак кожна нація є державою. Але тут важливо підкреслити, що для В. Ста-росольського «кожна нація є тільки одною державою». Саме в цьому вбачає дослідник можливість вирішення національного питання: лише через передачу нації державних компетенцій.

Заслуговує на увагу визначення поняття нації відомим на За­ході, водночас маловідомим українському читачеві, українським філософом, творцем модерної національної доктрини Юліаном Вассияном.

Займаючись вивченням так званої «дескриптивної психоло­гії», Едмунда Гуссерля про «предметні феномени», Ю. Вассиян зарахував до них націю, яку вважав не ідеалом, абсолютною цін­ністю, але «ідеєю, формою творчого буття, що не дивлячись на багату різнородність своїх ідеалів, вдержує їх у відношені певно­го споріднення, спів залежності».

Для Ю. Вассияна нація — це найвищий тип людської спільно­ти, «найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності». Свою національність людина відчуває, за авторсь­ким визначенням, підметово, в порядку інтуїтивно-органічної, самовільної кінечності, а не логіко-розумової. Тобто її індивідуа­льне «Я» живе відчуттям родової свідомості не тільки сучасної, а й минулої і майбутньої. Цікавим є таке спостережання вченого: без національної основи як «духовного кореня індивідуального життя» людина стає «відірваним атомом».

Загалом дослідник визначає націю як «форму людського співжиття, зумовлену почуттям спільности інтересів». Зрозуміти й керувати життям нації, на думку Ю. Вассияна, не можуть ні по­літичні партії, ні суспільні класи, ні стани, а тільки «космічні ас­пекти», під якими дослідник розумів націоналізм, який «вміщує в собі не тільки державно-політичні, господарські і соціологічні, але також замкнуті в собі психологічно-світоглядові аспекти».

У роботі «До головних засад націоналізму», надрукованій в 1928 році в часописі «Розбудова нації», Ю. Вассиян зазначав: «Нація є величиною органічного стану, виключає можливість нащіплення на її дерева чужеродного насіння».

Світоглядні позиції Ю. Вассияна відображені у розумінні української національної ідеї. Національна ідея — це не надума­на конструкція, а образ власної природи, повний вислів душі. Для вченого українська ідея це не просто проблема політичного виз­волення, не тільки проблема власного державного буття, це, пе­редусім, «самопочуття своєї родової гідности, національної чести і лицарської мужности на сторожі її знаменного буття в світі».

Головною політичною ідеєю теоретика є, без сумніву, ідея державності, бо єднання українців можливо тільки на основі ідеї «духовної соборности українства». У роботі «Простір між Моск­вою і Візантією» (1934), що її автор написав, перебуваючи у польській тюрмі в Сєдльцах, Ю. Вассиян розкриває найважливі­ше питання української історіософії — пояснення занепаду ста­рої Київської держави та причин, що майже на сім століть спини­ли розвиток державності на українських землях.

Вчений доходить висновку, що без повної політичної незалеж­ності нація не зможе «виявити свою духову і фізичну дозрілість», а тому головне завдання націоналізму полягає у підготовці та здійсненні програми національної революції, що «дасть Україн­ській Нації міцні форми державного життя».

В цілому творчість Ю. Вассияна є намаганням розв'язати сус­пільно-філософічні проблеми, і передусім основні проблеми українського світу. Він проектував новий прапор нової України: чорний трикутник (прямокутник) — символ землі, червоний хрест на ньому — символ крові, у перехресті хреста блакитне ко­ло — символ духа. А на блакиті кола — золотий тризуб.

При визначенні основних методологічних засад вивчення по­няття «нація» мислителів націократичного напряму української політичної думки, незважаючи на певні відмінності і особливості, об'єднує спільна ідея примату нації та необхідності національної держави.

 

Література:

Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо по­ходження та поширення націоналізму. — К.: Критика, 2001.

ВівчарикМ. Україна: від етносу до нації. — К., 2004.

Грицак Я. Страсті за націоналізмом. — К.: Критика,

2004.

Касьянов Г. Теорія нації та націоналізму. — К.: Ли-бідь, 1999.

Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991.

Наконечна Н. Націоналізм як культурний феномен ХХ століття // Сучасність. — 2006. — № 9. — С. 111—119.

Онищенко І. Діалектика становлення українського ет­носу та нації (Етнопологічний аналіз). — К.: Четверта хви­ля, 1997.

Онищенко І. Національна ідея в націократичному на­прямі української політичної думки // Нова політика. — 1997. — № 5. — С. 19—23.

Основи етнодержавознавства. Підручник. / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1996. — 656 с.

 

Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, істо­рія. / Пер. з англійської. — К. «К.І.С.», 2004.

Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Ос­нови, 1994.

Сміт Ентоні Д. Нації та націоналізм у глобальну епо­ху. — К.: «Ніка-Центр», 2006.