3. Західна українська діаспора

 

Українці є однією з найчисленніших національних діа­спор у багатьох країнах Америки і Європи. Для української діас­пори довший час характерною була відсутність повнокровних зв'язків з Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Та попри все це діаспора жила Україною, виховувала дітей на українській культурі, мріяла про незалежну Україну і працю­вала для реалізацією цієї мети.

Поглиблення в останні роки міждержавних контактів, насам­перед з країнами, де живуть українці, викликало підвищений ін­терес до їхнього життя, культури, духовного відродження і мо­жливостей подальшого зближення з Батьківщиною. В свою чергу, і зарубіжні українці хочуть всебічно ознайомитися з Україною, життям її народу, його культурою, мовою, історією, традиціями.

Відомо, що масова еміграція з українських земель в західні країни має більш як столітню історію. Вона сприяла заселенню та господарському освоєнню нових земель на багатьох континентах і в різних країнах світу, їх економічному розквіту, соціальному прогресу і культурному розвитку.

Проте цілком однозначно можна сказати, що про західну укра­їнську діаспору, про її життя, трудову і громадську діяльність, райони і країни проживання, історію еміграції з Батьківщини ми знаємо дуже мало. У довідниках про населення світу, виданих у повоєнні роки, наводяться з цього приводу вкрай неповні та нері­дко суперечливі дані.

Західна українська діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. до по­чатку першої світової війни; між двома світовими війнами; піс­ля другої світової війни.

Масовому переселенському рухові передували поодинокі мі­грації, які не завжди фіксувалися статистикою. З літературних джерел відомо про переселення запорізьких козаків за Дунай пі­сля ліквідації Січі; число втікачів поповнили козаки, що підт­римували гетьмана І. Мазепу, який зазнав поразки під Полтавою у 1709 р. (вони знайшли притулок у Бессарабії); чимало україн­ських козаків і селян вимушені були мігрувати після воєн Б. Хмельницького (у 1658 р. Польща видала наказ, щоб усі протес­танти або перейшли на католицизм, або покинули межі держа­ви). Через це ті, хто не бажав приймати унію, виїздили до Німе­ччини, Голландії, Англії, Франції та в американські країни. Проте масовий міграційний рух розпочинається лише наприкін­ці XIX ст.

Перша міграційна хвиля українців на Захід, як і східна хвиля, пов'язана з аграрним перенаселенням, що мало місце в західноу­країнських землях — провінції Австро-Угорської імперії. До чинників економічного характеру додавався національний та ре­лігійний тиск. Отже, основним суб'єктом першої, міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Ліво­бережної України.

З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігру­вало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини — 235 тис, із Росії — 5,4 тис), до Канади — 135 тис., до Бразилії — 47,3 тис, до Аргентини — 15 тис. Виїзди були настільки масовими, що призводили до спустошення цілих регіонів України. Так, зі Схід­ної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України.

Друга міграційна хвиля (період між двома світовими війнами) була викликана як соціально-економічними, так і політичними чинниками. З одного боку, цей рух за своєю природою також був трудовим, а за соціальним складом — селянським; із іншого, він включав і чимале число політичних емігрантів; уенерівців, геть­манців, діячів культури та науки. Серед них — відомі вчені Ю. Вернадський, Ю. Кистяківський, М. Грушевський, В. і С. Ти-мошенки. Тільки за даними 1936 р., 700 українських мігрантів до США і Канади мали магістерські та докторські дипломи. Деякі з них повернулися на батьківщину (зокрема М. Грушевський), проте рееміграція не стала масовою. Усього ж під час другої міг­раційної хвилі з України виїхало понад 200 тис. осіб.

Третя хвиля обіймає повоєнний період. В її основі домінували політичні мотиви. За своїм складом мігранти цієї хвилі розпада­лися на декілька категорій. Одну складали репатріанти — радян­ські громадяни, в тому числі військовополонені, котрі опинилися в західній окупаційній зоні і відмовилися повернутися до СРСР (там їх прирівнювали до зрадників). До іншої категорії належали вояки підпільної Української повстанської армії (УПА), дивізії СС «Галичина», а також колишні колабораціоністи. Усього в пе­ріод після другої світової війни лише на початковій його фазі до країн Заходу емігрувало майже 200 тис. українців.

Отже, до західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід залучити і українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного маси­ву, і давні компактні утворення в Угорщині, Югославії, Австрії, Німеччині, і етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.

Кількісна характеристика західної діаспори виглядає нині та­ким чином. У США проживає близько 2 млн осіб, половина з яких — у штаті Пенсильванія, до 20 % — у штатах Нью-Джерсі, Нью-Йорк, менше — в Мічигані, Огайо та Коннектикуті. Серед них спостерігається стійка тенденція до збереження національ­них цінностей, зокрема мови. Українська католицька шкільна си­стема, що у 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, шести вищих учбових закладів та двох коледжів, де навчалися 16 тис. осіб забезпечує крім навчання англійської мови та релігії знайом­ство з українознавчими предметами, що викладаються у так зва­них суботніх школах.

Помітними досягненнями української громади в США було збирання коштів на відкриття трьох українознавчих кафедр у Га­рвардському університеті в 1970 р. Невдовзі був заснований Гар­вардський інститут українських досліджень. Він створений за­вдяки керівництву історика Омеляна Прінцака та щедрості понад 10 тисяч українців-дарувальників, яким вдалося зібрати 6 млн доларів на цей проект. Серед наукових закладів — Наукове това­риство ім. Т. Шевченка й Українська академія мистецтв та наук, що продовжили в еміграції традиції своїх київських та львівських прототипів.

Українці Канади складають 3 % населення і за чисельністю посідають п'яте місце серед інших етнічних груп (у США — два­дцять перше місце). Вони вважають себе однією з націй — фун­даторів Канади і є досить добре організованими. Розселяючись компактними групами, іммігранти в Канаді, протистояли асимі­ляції ефективніше, ніж у США. Внаслідок цього, порівняно вели­ка кількість українців третього, четвертого і навіть п'ятого поко­лінь і досі розмовляють мовою своїх предків і беруть участь у справах української громади. Їм вдалося зберегти єдину загаль­новизнану організацію, що репрезентує їх інтереси — Комітет Українців Канади. Торонто є осередком Всесвітнього конгресу вільних українців. Створено можливості вивчати українську мову як один із предметів у загальноосвітніх школах, що роблять май­же 10 тис. учнів, у західних провінціях введено двомовне украї-но-англійське навчання. На відміну від Гарвардського українсь­кого дослідного інституту, створеного на приватні кошти, його аналог у Канаді — Канадський інститут українських студій, за­снований у 1976 р., утримується за рахунок провінції Альберта. Українознавчі дослідження в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших фінансуються здебільшого за рахунок місце­вих бюджетів.

Українська діаспора в інших країнах, але у менш відчутних проявах також намагаються зберегти українські традиції: в Арген­тині та Бразилії, де проживає приблизно по 300 тис. українців, у Парагваї (понад 10 тис.), Венесуелі (понад 4 тис.), Уругваї (10— 15 тис.), Австрії (понад 5 тис.), Бельгії (4 тис.), Великобританії (понад 30 тис.), у Данії, Іспанії, Греції, Італії, Люксембурзі (при­близно по 1 тис. осіб).

Особливе місце серед країн української діаспори займає Юго­славія. Українські переселенці (нині їх налічується близько 36 тис.) перебралися до Воєводини ще у XVIII ст., утворивши у місті Руський Керестур свій значний осередок. Ще давніша укра­їнська діаспора у Болгарії. Українці почали прибувати до неї ще у IX—X ст.— ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Киє-во-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію ви­кладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов.

Загальна динаміка чисельності та розміщення українців у світі має такий вигляд: У1719 р. із загальної кількості українців (5,8 млн) в Україні проживало 4,9 млн, у тому числі в межах Ро­сійської держави — 448 тис., у зарубіжній Європі — 379 тис.; у 1858 р. із загальної кількості українців (16,1 млн) в Україні про­живало 12,8 млн, у Росії — 2,2 млн, в зарубіжній Європі — 941,5 тис.; у 1926 р. відповідно: 37,2 млн., 27,6 млн, 8,4 млн, 745,8 тис. і до 500 тис. в Америці; у 1979 р.— 44,1 млн, 36,5 млн, 5,9 млн, 490 тис.; 1 млн нарешті, у 1989 р. із загальної кількості українців світу (51,9 млн) 37,4 млн проживало в Україні, 11 млн у республіках СРСР, 853 тис. у зарубіжній Європі, а в країнах Аме­рики — понад 2,5 млн.

Дослідники феномена діаспори зауважують, що найбільш по­слідовними щодо визначення власної ідентичності, яка пов'язу­ється з культурою народу залишеної батьківщини є перше поко­ління емігрантів. Їхня свідомість фактично все життя перебуває в полоні історичних, уявних чи сучасних реалій батьківщини, а то­му такі емігранти загалом слабо інтегруються в нове суспільство, соціалізуються в нових умовах за принципом збереження етніч­ної, культурної, мовної самобутності, групуються, створюють національні товариства, громади, фонди, газети, журнали, бібліо­теки. Як правило, емігранти все життя тяжко працюють на новій батьківщині і це позначається на свідомості їхніх дітей.

Діти емігрантів, друге покоління діаспори, намагаються яко­мога активніше соціалізуватись у новій країні. Вони ідентифіку­ють себе громадянами країни в якій народились, а батьківщину своїх батьків сприймають із симпатією як географічну (не духов­ну) реальність. Це покоління ніби «стирає» в собі ознаки націо­нальності батьків і прагне досягти певних висот у своїй країні, а загалом живе і працює за суворими, прагматичними законами. Часто з цього покоління виходять мільйонери, політики, банкіри, промислові магнати тощо. Їхні діти живуть у достатку, здобува­ють престижну освіту, а в спілкуванні зі своїми дідами і батьками проявляють небувалий інтерес до батьківщини своїх дідів.

Саме це третє покоління діаспори досить часто «реставрує» в собі риси свого етнічного походження. Це призводить до того, що багато представників цього покоління прагнуть допомогти країні своїх дідів, зацікавлені у відкритті на її теренах власного бізнесу. Як правило, це покоління із симпатією ставиться до сус­пільно-політичних, культурних процесів на своїй прабатьківщи­ні, і прагне до встановлення і подальшого розвитку взаємних на­укових, економічних, мистецьких зв'язків.

Зауважено, що саме вихідці із західноукраїнських земель зде­більшого виїздили до країн Західної Європи, Америки і на тери­торію колишнього Радянського Союзу. Сучасна четверта хвиля повторює цю тенденцію.

Згідно з інформацією Міністерства праці і соціальної політи­ки від 30 вересня 2002 р., що базується на офіційній статистич­ній звітності, яку надають до державної служби зайнятості суб'єкти господарської діяльності, що займаються працевлаш­туванням громадян за кордоном, протягом 2001 р. за кордоном легально працювали 36 329 громадян України. Більшість закор­донних трудових мігрантів з України працювали в таких країнах як Чехія (1275 осіб), Німеччина (1241 особа), Кіпр (4979 осіб),

Греція (12 442 особи), Великобританія (3514 осіб), Росія (1328 осіб). Із загальної кількості працевлаштованих за кордоном 31 069 — трудящі мігранти, лише 419 — сезонні працівники.

Якщо розглядати розподіл громадян України, які тимчасово легально працювали за кордоном за видами діяльності, то на тра­нспорті та зв'язку перебували 28 624 особи (у тому числі на мор­ському транспорті — 28 611 осіб — 79 % загальної чисельності), у будівництві — 1384 особи, у риболовстві — 3617 осіб. Прикме­тно, що 35 % із загальної чисельності громадян країни, що пра­цювали за кордоном мали вищу освіту, 35 % — професійно-технічну.

За даними обстеження у 2000 р. трудові поїздки за межі Укра­їни здійснили 271,5 тис. жителів 8 регіонів держави, з них 95 тис. осіб (0,8 %) були задіяні у човниковій торгівлі і 176,5 тис. (1,5 %) — у власне трудових міграціях. Крім того, виявлено, що станом на березень 2001 р. 204,1 тис. жителів Волинської, Доне­цької, Закарпатської, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Рівненської та Чернівецької областей (1,7 % населення віком 15—17 років) за повідомленням родичів тимчасово були відсутні в місці постійного проживання протягом трьох місяців і більше, займаючись трудовою діяльністю за кордоном.

Результати обстеження засвідчують, що сільське населення, особливо у Закарпатській області, інтенсивніше, ніж міське, бере участь у трудових міграціях (частка сільських жителів серед тру­дових мігрантів склала майже 53 %). Навпаки «човникова» торгів­ля отримала незрівняно більше поширення серед міських жителів. Зазвичай українські трудові мігранти перебувають за кордоном від 2 тижнів до 6 місяців. Сезоном найбільшої активності є літо.

За даними проекту «Каритас-Україна» по дослідженню украї­нської трудової еміграції, наведено наступні дані про перебуван­ня на заробітках, зокрема, в дужках вказано офіційні дані:

Італія  500 тис. (195,4 тис)   Греція 75 тис. (20 тис.)

Польща           450 тис. (20 тис.)       Нідерланди    40 тис.

Іспанія            250 тис. (52,7 тис.)    Великобританія         70 тис.

Португалія     50 тис. (44,6 тис.)      США  500 тис.

Чехія   150 тис. (51 тис.)       Росія   2 млн (169 тис.)

Неорганізована трудова еміграція здійснюється силами та за кошти самих мігрантів. Така трудова міграція має ще назву неле­гальної (незареєстрованої, стихійної). До нелегальних трудових мігрантів міжнародна статистика відносить тих, хто в'їхав на те­риторію країни без офіційного дозволу, що обумовлює місце проживання та рід занять, або тих, чий закордонний термін пере­бування в країні закінчився. Нелегальні трудові мігранти не за­безпечені гарантіями країни імміграції щодо умов праці та соціа­льного захисту. Облік нелегальних трудових міграцій не має достовірної статистики навіть серед більшості країн, де діють ре­єстри населення.

Захист прав громадян легально, тимчасово працевлаштованих за кордоном, регулюється шляхом укладання двосторонніх дого­ворів між Україною та іншими державами. Урядом України ук­ладені Угоди про взаємне працевлаштування громадян з Урядами Республіки Польща, Чеської Республіки, Литовської Республіки, Російської Федерації, Республіки Молдова, Республіки Білорусь, Латвійської Республіки, Словацької Республіки, Республіки Вір­менія, Соціалістичної Республіки В'єтнам тощо. Дія цих угод розповсюджується лише на тих громадян, які працюють на за­конних підставах, тобто в'їхали на територію країни працевлаш­тування на підставі робочої візи, не туристичної або гостьової, отримали дозвіл на працевлаштування і дозвіл на перебування.

Проте цих заходів недостатньо. Сучасна нелегальна трудова емі­грація є проблемою, яка потребує негайних серйозних заходів на державному та міждержавному рівні. В окремих регіонах, особливо на заході України, розміри трудової еміграції набули масового ха­рактеру, що призвело до фактичної втрати найбільш енергійної, продуктивної частини громадян. Праця за кордоном нерідко пов'язана з жахливими умовами, безправ'ям. Сучасна четверта хви­ля еміграції має відмінність від попередніх у вирішальному питан­ні — ставленні до власної етнокультурної ідентичності, оскільки це питання, в силу соціальних особливостей, є не надто суттєвим.

Для українських громад на Заході, головною функцією завжди було збереження політичних і культурних надбань, а також на­родних традицій нерадянської України. Іншою метою, був захист українських національних інтересів — за умов, коли співвітчиз­ники в радянській Україні були змушені мовчати. Якби не зусил­ля діаспори, інформація про Україну залишалася би дозованою, викривленою. Не дивно, що відносини між Радянською Україною та діаспорою мали ворожий характер. Внаслідок цього українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як ві­кна на Захід, а українська діаспора була позбавлена притоку сві­жих сил, якого вона дуже потребувала. Залишається сподіватися, що українці за кордоном і в Україні зможуть розвинути плідні взаємини, доки є нагода бути корисними одне одному.

Література:

Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. — Житомир: «Льонок», 1992.

Заставний Ф. Географія України: У 2-х книгах. — Львів: Світ, 1994. — 472 с.

Євтух В. Українська діаспора. Соціологічні та істори­чні студії. — К.: Вид УАННП «Фенікс», 2003.

Мала енциклопедія етнодержавознавства /НАН Украї­ни. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра: Гене за, 1996.

Міграційні процеси у сучасному світі: світовий, регіо­нальний та національний виміри: (Понятійний апарат, кон­цептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю. І. Римаренко; За ред. Ю. Римаренко. — К.: До­віра, 1998.

Українська діаспора / За ред. В. Євтуха, В. Марку-ся. — Київ — Чикаго, 1992.

Пономарьов А. Українська етнографія: курс лекцій. — К.: Либідь. 1994.

 

Субтельний О. Україна: історія. — К.: Либідь, 1993.

Якименко М. Роль українців у залюдненні і господар­ському освоєнні Сибіру та Далекого Сходу (кінець ХІХ — початок ХХ ст.) // Сучасність. 1993. — № 1. — С. 110—113.