2. Східна українська діаспора

Східна українська діаспора утворювалася шляхом пе­реселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше — до республік колишнього СРСР.

Основна хвиля української еміграції спрямована на території сучасних Білорусі та Російської Федерації. Як відомо, сучасні державні кордони не співпадають з етнографічними. На початок 1989 р. з 44 186 006 радянських українців за межами України проживали 6 766 953 (або 15,3 %), в тому числі в Російській Фе­дерації 4 362 872, Казахстані — 896 240, Молдові — 600 366, Бі­лорусі — 291 008, Узбекистані — 153 197, Киргизії — 108 027, Латвії — 92 101, Грузії — 52 443, Естонії — 48 271, Литві — 44 789, Таджикистані — 41 375, Туркменії — 35 578, Азербайд­жані — 32 345, Вірменії — 8 341.

Умови життя і національно-культурного розвитку української діаспори в країнах Центральної і Західної Європи, Північної і Пів­денної Америки, Австралії незрівнянно кращі, ніж української ді­аспори в республіках колишнього СРСР. Щодо них проводилась політика повної деукраїнізації, русифікації. Лише в останні деся­тиліття почали з'являтися статті про східну українську діаспору, про її життя, національно-культурні та мовні проблеми, зв'язки з батьківщиною.

Еміграція, тобто розсіювання населення України за рубежем, почалося давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей, до зміни місць постійного і тимчасового їх проживання. Перемішування племен і народів також сприяло формуванню діаспори, що в більших чи менших масштабах від­бувалося постійно. Поодинокі міграції зафіксовані у XVI ст., ко­ли українські козаки разом із російськими землепроходцями освоювали простори Сибіру, Далекого Сходу, Камчатки та Чуко­тки. Масові ж переселення мають більш визначений час та грун­товніше мотивування. До першої половини XIX ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазов-ських степів, на Північний Кавказ, в Центрально-Чорноземний район, Поволжя. Наприкінці XIX ст. у зв'язку з освоєнням родю­чих земель на сході напрямки еміграції змінилися, в основному переселенці прямували за Урал.

Загалом, у східному напрямку виділяються три основні хвилі міграцій. Перша (кінець XIX ст.) пов'язана із збіднінням селянс­тва та частини міських ремісників і напівпролетарів. Надлишок робочих рук, викликаний нерозвинутістю економіки, спонукав цих людей шукати прикладення своїх сил на вільних землях Ал­таю, Сибіру, Далекого Сходу. З 1897 по 1916 р. з України до Си­біру, Далекого Сходу, Казахстану та Середньої Азії переселилося 912,8 тис. осіб, тобто приблизно 76 % усіх переселенців того пе­ріоду. Дослідниками встановлено, що до початку масового засе­лення Далекого Сходу загальна чисельність корінного населення складала тут близько 18 тис. чол., а разом з росіянами — не бі­льше 24 тис. Після приєднання до Росії Далекосхідного краю у 1858 р. царський уряд протягом майже 25 років безуспішно нама­гався заселити цю маже безлюдну територію. Незважаючи на оголошені пільги по сплаті податків і стогектарний земельний наділ, не так уже й багато російських сімей (лише близько 10 тис.) відгукнулося на заклик властей.

Тим часом, міжнародна обстановка на Далекому Сході вима­гала негайного залюднення величезних просторів російськими підданими, адже навіть продовольство військовим частинам до­водилося завозити з європейських губерній. Не важко уявити, чим це могло обернутися на випадок війни з Китаєм чи Японією, які з кожним роком набирали сили. Тому 1882 р. Державна рада поставила питання пре необхідність внести певні зміни в органі­зацію заселення Далекого Сходу яке було вирішено взяти під безпосередній контроль уряду. Для успішної реалізації намічених планів не останню роль, на думку урядових кіл, мало відіграти визначення основного переселенського контингенту.

Полковник Генерального штабу О. Ф. Риттих, який спеціально вивчав це питання, 1882 р. дійшов висновку, що кращого за укра­їнців колонізаційного елемента немає. Посилаючись на успішне заселення українцями Кубані, де у 1858 р. вони складали 18,6 ві­дсотка всього населення (росіяни — 16,9), О. Риттих резюмує: «З цього можна зробити висновок, що в нас є готовий, історичний елемент, здатний заселяти без шкоди своїй матері-землі, звідки він безперервно виходив із давніх-давен. Цей народ, працюючи наполегливо, забезпечуючи цим самим свій добробут, приносить безсумнівну вигоду державі, якщо тільки скористатися розумно його природними даними бути основою заселення, майбутнього багатства і розквіту нових місць».

Цей погляд щодо українців пізніше був підтриманий і таким загальновизнаним знавцем переселенської справи, як професор О. Кауфман: «Найкращим колонізаційним елементом для казен­них земель... без жодного сумніву, є вихідці з південних і голов­ним чином малоросійських губерній Європейської Росії». У сво­єму звіті цареві після поїздки до Сибіру  1895 р. міністр землеробства О. Єрмолов писав: «...Найкращий колонізаційний елемент дають малороси, особливо полтавці та чернігівці, яких мені довелося багато бачити під час моєї поїздки...».

Врешті було прийнято рішення відправляти морським шляхом на Далекий Схід сформовані переважно на Україні переселенські партії з Одеси до Владивостока. Спочатку (1883—1885 роки) ви­трати на переселення повністю брала на себе держава. Проте, пе­реконавшись у тому, що на Україні є чимало охочих переселити­ся за свій рахунок, 1886 року в безкоштовному перевезенні селянам було відмовлено. Ті, хто не мав тисячі карбованців, аби оплатити проїзд усіх членів сім'ї (6—7 осіб), нерідко переселяли­ся на Далекий Схід сухопутним шляхом. У цілому, протягом 1883—1917 років з України на землі Далекого Сходу прибуло 276 293 особи, не рахуючи тих кількох тисяч, що залишилися там після закінчення строку служби в армії. Питома вага українських новоселів складала, таким чином, 66,7 відсотка усіх далекосхід­них мігрантів (413 765 осіб) вказаного періоду, з яких основна частина прибула суходолом.

Що ж до Сибіру, то міграція в цей регіон українського насе­лення також розпочалася в другій половині XIX ст. Перепис на­селення 1858 р. зафіксував у Сибіру лише близько тисячі україн­ців. Будівництво у 1892 році Транссибірської залізниці стало важливим фактором прискореного освоєння цього краю україн­ськими селянами. Так, згідно з переписом 1897 року, в сибірсь­ких губерніях проживало вже 162,4 тисячі, а у 1917 році — 472,4 тисячі українців, що складало не менше 5 відсотків усього населення регіону. Отже, загалом у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців, тяжкою працею яких створено величезні матеріальні цінності, введено в сільськогосподарський оборот сотні тисяч гектарів цілинних земель. Адже, якщо покласти в ос­нову розрахунків середню кількість орної землі, що була в розпо­рядженні українських переселенців (4 га) і орієнтовну кількість сімей (не менше 100 тисяч), одержимо цифру 400 тисяч гектарів.

Українці заснували близько тисячі населених пунктів, назви яких часто нагадують про колишню батьківщину новоселів: Ка-теринославка (1895), Звенигородка (1900), Зіньківка (1892), Гай­ворон (1890), Чернігівка (1886), Прилуки (1893), Xорольське (1891), Глухівка (1885), Ніжине (1885), Кролевець (1896), Ново-ніжине (1885), Київ (1899), Монастирище (1887), Тавричанка (1897), Xарківка (1901), Ромни (1896), Гоголеве (1902), Xаркове (1896), Знам'янське (1894), Брацлавка (1900), Переяславка (1898) і багато інших.

Переселенці з України принесли із собою нові для місцевого населення способи обробітку ґрунту, такі сорти сільськогоспо­дарських культур, про які корінні жителі взагалі ніколи не чули: картопля, огірки, капуста, помідори, цукрові буряки, морква то­що. До приходу українських селян на Далекому Сході зовсім не практикувалося бджільництво, тоді як напередодні 1917 р. з Да­лекого Сходу мед уже відправлявся на експорт.

Цікавий сюжет знаходимо у відомого письменника В. Г. Ко-роленка, який, перебуваючи у сибірському засланні, був дуже здивований тим, що одного разу в якутській тайзі побачив спра­вжню українську хату з невеликою ділянкою орної землі. Пого­воривши зі своїм земляком, В. Короленко дізнався про серйозні труднощі, з якими раптово зіткнувся цей переселенець. Побачи­вши вперше в своєму житті розорану землю, якути дуже стриво­жилися, негайно скликали сходку для обговорювання цієї події. «Ти що це надумав»?, — запитали новосела якути. «Землю ми тобі відвели для Божого діла: коси що Бог дасть, а псувати не смій. Бог визначив, що трава росте догори, чорна земля внизу і коріння в землі. А ви Божу справу хочете зробити навпаки: ко­ріння догори, траву закопуєте. Земля захворіє, трави родити не стане, як будемо жити?» Не погодившись із поясненнями новосе­ла. якути вирішили наступного дня повернути зорану землю в її попередній стан, що і було зроблено. Тільки з допомогою поліції новоселу вдалося відстояти своє право працювати на землі згідно зі своїм бажанням і землеробськими традиціями.

Однією з причин важких умов життя новоселів був бюрокра­тичний апарат, який не боявся ніяких перевірок. Агітуючи украї­нців переселятися до Сибіру і на Далекий Схід, царський уряд обіцяв кожній родині видати по 165—200 крб. (залежно від місця оселення) безпроцентної позички. Але на практиці мало хто в по­вному обсязі скористався оголошеними пільгами.

На жаль, досі в російській історіографії нерідко ще побутує думка про те, що переселенці загалом добре влаштувалися на просторах Зауралля. Однак ця теза, висунута ще в дореволюційні часи апологетами царизму не витримує критики при ознайомлен­ні з умовами життя вихідців з України. Є немало узагальнених статистичних даних, які підтверджують загалом злиденний еконо­мічний стан наших земляків. Так, 1910 року в Омському повіті, де жило кілька десятків тисяч українців, проведено обстеження бли­зько 2 тисяч господарств. Результат виявився таким: 20 відсотків новоселів не мали ніякого майна; понад 30 відсотків мали майно вартістю лише до 50 крб.; 22 відсотки — до 100 крб.; 19 відсот­ків — до 200 крб.; 6 відсотків — до 500 крб. Тільки 0,6 відсотка ма­ли майно вартістю понад 500 крб.

Наслідком масових переселень було не тільки освоєння величе­зних земельних площ, а й голод, злидні та смерть, про що свідчать, зокрема, численні повідомлення тогочасної української преси. «За останні роки з нашого села багато виїхало в Уссурію, — писав ко­респондент із с. Верби, Сквирського повіту. — Але, покуштував­ши того «луччого хліба», вони почали повертатись назад. Що ж чекає цих нещасних переселенців удома? Землю, худобу і все май­но вони проїздили, доводиться або наймати хату, або... ставати за шкільного сторожа і тяжкою працею заробляти шматок насущного хліба. Але ж чи здатні на це переселенці? Ні, вони здебільшого по­вертаються із загубленим навіки здоров'ям». Із звітів переселенсь­ких чиновників своєму начальству відомо, що протягом 1909— 1913 років щорічно у лікарні і на фельдшерські пункти зверталося до 500 тисяч хворих, третина яких помирала.

Отже, українські переселенці заплатили за освоєну ними зем­лю каторжною працею і життям сотень тисяч співвітчизників. Xарактерно, що створюючи належні передумови для переселення на схід, російський уряд стримував еміграцію українських селян у зарубіжні країни Північної та Південної Америки, Західної Єв­ропи, Австралії.

Друга хвиля теж мала соціально-економічну основу. Особливо інтенсивними стали міграційні потоки після столипінської рефо­рми 1905 р. Згідно з реформою селяни діставали право виходу з общини і створення самостійних господарств на відрубах та ху­торах. Проте через брак землі вони змушені були подаватися на степові простори України, а значна їх частина скористалася мож­ливістю одержати землю у глибинних районах Російської імперії. Якщо за 1894—1903 рр. з України переважно переселялося по 42 тис. осіб в рік, то за 1906—1910 рр. — 202 тис. осіб. Це стано­вило близько 70 % усього природного приросту на новоосвоюва-них регіонах.

Третя міграційна хвиля (50—60-ті роки XX ст.) також була трудовою, пов'язаною з освоєнням цілинних та перелогових зе­мель Казахстану, Алтаю, Сибіру.

Нарешті, в історії українства була ще одна могутня хвиля — насильницька депортація селянських сімей у період колективіза­ції та «ліквідації куркульства як класу». Лише на початку 1930-х років з України було вислано до мільйона осіб, серед яких були не тільки так звані куркулі, а й середняки. Частині українських селян удалося втекти в Росію від штучно організованого більшо­виками голоду 1933 р., прорвавшись через спеціально зосередже­ні на кордонах застави.

Серед переселенців були також противники радянської влади або люди, яких ця влада вважала противниками. Північні і східні райони — Європейська Північ, Західний і Східний Сибір, Дале­кий Схід, Казахстан, Середня Азія — перетворилися в місця спе-цпоселення і спецпереселення, де масово використовувалась практично безкоштовна каторжанська праця. Загальнознаними стали такі табори-катівні тоталітарного режиму, через які пройш­ли 10—12 млн в'язнів (у тому числі не менше 50 % з України), як Соловки, система таборів на будівництві Біломорсько-Бал­тійського каналу, в районах Печори, «Свирбуду», колишнього Ленінграда, Медвежої Гори, на Поп-острові і т. д. Тут провели свої останні дні в 1930-х роках сотні тисяч невинних людей.

Депортації тривали і в наступні роки: навіть у 1948 р. з Ізма-їльщини було вислано 1157 сімей. В післявоєнний період із семи областей Західної України вивезено 1,1 млн осіб — кожен 7—10 житель, з яких 6678 осіб не доїхали — загинули в товарних ваго­нах або на пересильних пунктах, не винесли тяжких умов голоду, холоду, хвороб. Внаслідок поганого харчування, каторжної праці, важких кліматичних умов смертність серед поселенців у Нориль-ську, Тюмені, Хабаровську, Караганді, Читі, Архангельську тощо була дуже високою. З 1946 р. до середини 1950-х років кількість спец поселенців зменшилась на 64224 особи (майже одна третина загинула).

До східної діаспори (а вона налічує до 10 млн. осіб) слід залу­чити і українців Берестейщини, Курщини, Кубані, Придністров'я, тощо, історичною долею відрізаних від колись цілісного етнічно­го масиву, і етнічні вкраплення в населення Прибалтики, Москви та Санкт-Петербурга, і цілі етнічні райони в Башкортостані, За­кавказзі, Казахстані та Середній Азії, де у 1920-ті роки ХХ ст. утворилася так звана «Сіра Україна», і великий клин у Сибіру та на Далекому Сході, що дістав назву «Зеленої України».

Щодо сучасної четвертої хвилі еміграції, то за підрахунками російських дослідників одномоментна присутність української робочої сили в Росії становить 1 млн осіб. За даними українських дослідників, даними досліджень щодо трудової еміграції, то в пе­вних регіонах України — 40 % трудової еміграції — це виїзд до Росії, за приблизними підрахунками — це 2,5 млн заробітчан од­номоментно.

У зв'язку з демократизацією суспільно-політичного життя, проголошенням суверенітету України пожвавився національно­культурний рух серед східної української діаспори. У різних ре­гіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, по­чали виникати національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, геогра­фії, літератури, етнографії тощо. В багатьох республіках і облас­тях створюються українські школи, а також українські класи в іншомовних, здебільшого російських школах, гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки україн­ської літератури, почали видаватися українські газети, звучати в ефірі українські передачі. Повсюдно посилився інтерес до Украї­ни, до її національно-етнічних проблем та особливостей госпо­дарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, до її історії, географії, мови, культури, народних традицій.

Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв'язків з українським зарубіжжям (в тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. 22—23 січня 1992 р. у Києві було проведено Перший Конгрес українців східної діаспори. Конгрес (у його ро­боті брали участь і численні представники західної діаспори) по­казав єдність українців усього світу, зцементованих ідеєю побу­дови Української самостійної соборної демократичної держави.

Активно включилася в українське національно-культурне від­родження діаспора Європейської Росії, в тому числі українці, які проживають на своїх історичних землях. Активну діяльність про­являє створене в квітні 1989 р. об'єднання «Славутич» у Москві, очолюване першим українським льотчиком-космонавтом П. По­повичем. Воно проводить велику культурно-патріотичну роботу серед майже 450-тисячної української громади Москви і Москов­ської області. З його ініціативи в Москві створено українську школу, бібліотеку; проводяться дні української культури, шевче­нківські вечори, організовуються факультативи з вивчення украї­нської мови при російських школах, зустрічі з українською гро­мадськістю столиці, Підмосков'я та інших регіонів Росії. Видається україномовна газета «Український кур'єр». Однак це лише перші кроки на шляху до широкого українського націона­льно-культурного відродження в Москві. До речі, в 1934 р. у сто­лиці колишнього СРСР працювало чотири українські школи, кі­лька українських театрів, хоча чисельність українців була тоді там значно меншою, ніж тепер.

Серед найбільших проблем українців Москви і Підмосков'я була відсутність матеріальної, економічної підтримки з боку вла­ди — і московської, і центральної. Російські навчальні заклади в Україні, російськомовні видання театри і ще багато іншого фі­нансує уряд України. На жаль, російський уряд відносно україн­ців цього не робить.

Спроби активізації відродження українського національно-культурного життя наштовхуються на великі труднощі і в інших регіонах. Наприклад, в Ростові-на-Дону, культурно-просвітниць­ку роботу серед українців намагаються представити як пропаган­ду іноземної держави та вплив політики України. Аналогічна си­туація створилася в Молдові, де в містах проводиться суцільна русифікація («наші діти мусять ходити до російських шкіл»), а в селах — румунізація. Молдавські українці просять урядової підт­римки. Адже остання українська школа тут була закрита ще в 1962 р.

Зароджується національно-культурне життя у Воронезькій обл. В обласному центрі діють «Просвіта» і філіал Міжреспублі­канського центру традиційної культури «Відродження». Останній, зокрема, проводить дні української культури, концерти українсь­кої пісні, демонстрування українських фільмів. Товариство укра­їнської мови ім. Т. Шевченка, «Просвіта» організували вивчення української мови при середній школі № 11 м. Воронежа; відкрило бібліотеку української книги.

Певна робота ведеться і на Кубані. В жовтні 1990 р. в Красно-дарі відбувся Установчий з'їзд кубанських козаків «Козачий круг». Козацька рада сприяє національному відродженню україн­ців краю. В Краснодарі, в станиці Саратовська та ін. діють осере­дки «Просвіти». Великою популярністю користується Кубансь­кий хор, в репертуарі якого, як відомо, є українські народні пісні, танці. В Краснодарі видається українська газета «Козацьке сло­во». Але це лише перші кроки.

У травні 1989 р. створено Українське культурне товариство в Мурманську. Тут видається газета «Українське слово», з червня 1990 р. функціонує українська бібліотека. Влаштовуються юві­лейні шевченківські вечори, організовано гурток української піс­ні тощо.

Пробуджується національно-культурне життя в Башкирії. Тут відкрито дві українські школи (в с. Золотоноші Стерлітамацького району і в с. Санжарівці Чишмінського району). Створено Баш­кирське республіканське товариство «Кобзар» тощо. Зароджу­ються національно-культурні зв'язки з Україною.

Деякі зрушення в українському національно-культурному житті відбуваються в Сибіру та на Далекому Сході. Наприклад, в Іркутській обл. створено національний центр «Клекіт», який про­водить роботу, спрямовану на збереження мови і народних тра­дицій українського народу. В Уренгої (Тюменська обл.) видаєть­ся газета «Українське слово», двічі на тиждень місцеве теле­бачення організовує українські передачі, створено філіал україн­ської бібліотеки. На Сахаліні (в Южно-Сахалінську) засновано українське товариство «Київська Русь», в Хабаровську функціо­нує товариство української мови ім. Т. Шевченка. В Біробіджані обласний фонд культури пропагує українську мову та українську культуру серед українців Далекого Сходу. В цьому місті створе­но клуб української культури «Світанок», гуртки української піс­ні та вишивки, проводяться дні української культури.

Позитивні зрушення відбуваються і в деяких інших республі­ках колишнього СРСР. Так, у Єревані працює товариство україн­ської мови «Просвіта»; в 1991/1992 навчальному році тут відкри­то перший у Вірменії український клас у середній школі № 2 ім. Т. Шевченка, де вивчають українську мову і дорослі, в тому числі вірмени. В Алма-Аті функціонує Товариство української культу­ри, кілька українських недільних шкіл. У 1990 р. при Караган­динському університеті засновано товариство «Просвіта». Таке ж товариство організовано в Павлодарі.

В Естонії друкується українська газета «Калина», працює українська суботня школа, два рази в місяць виходить в ефір українська радіопередача «Червона калина».Пожвавилось украї­нське національно-культурне життя в Литві і Латвії. Після прого­лошення названими республіками реальної незалежності в них були створені добрі умови для культурного відродження націо­нальних меншостей, в тому числі українців. У Латвії діє україн­ська школа. Громада «Українська родина» і українська середня школа (м. Рига) заснували Асоціацію українців Латвії, якій всіля­ко допомагають урядові структури цієї самостійної держави. За ініціативою голови української громади Л. Жильцової в Литві організовано дитячий ансамбль «Веселка», недільну школу, пе­редачу українською мовою по литовському радіо і телебаченню.

Проте наведені приклади, як уже зазначалося, не дають належ­ної підстави говорити про повсюдні позитивні зміни в національ­но-культурному житті східної української діаспори. Українські національно-культурні товариства, громади, фонди, клуби, гуртки, об'єднання, центри згуртовують ще відносно небагато українців; вони створені тільки в окремих областях і населених пунктах, в основному працюють епізодично, не завжди мають постійні зв'язки з широкою українською громадськістю. В діаспорі гостро­дефіцитними є українські газети і журнали, художня література, книги з української мови, літератури, історії, практично не органі­зовано радіомовлення українською мовою, українських телепере­дач тощо. Українські громади потребують кваліфікованої методи­чної допомоги спеціалістів з українських проблем.