2. Дослідження національного характеру та психічного складу нації

 

В етнопсихології розрізняють поняття «психічний склад» і «національний характер». Психічний склад на відміну від національного характеру, це ті стійкі риси характеру, які склалися протягом тривалого часу (сторіч або навіть тисячоліть), а національний характер визначає риси нації на певному етапі її розвитку. Тобто із зміною певних умов розвитку нації (політич­них, економічних, історичних) змінюється і її характер.

Головна складність в характеристиці національної вдачі поля­гає в тому, щоб з-поміж властивостей людини як індивіда (вро­джених, станових, вікових і т.д.) слід вирізнити ті, які можна вважати за типові саме для певної національної групи. Те, що ми називаємо «національною психікою», формувалося віками під впливом різнорідних обставин і чинників, тому, визначивши ці обставини й чинники й оцінивши вплив їх на розвиток народу, можна наблизитися до розуміння, як вони формують національну психіку. Очевидно, при такому підході ми матимемо тільки від­носно вірні, часткові аспекти, що лише в синтезі дають уявлення про особливості характеру тої чи іншої людської спільноти.

Поодинокі спостереження за рисами характеру народу знахо­димо ще з давніх часів.

Гіппократ у своїй праці «Про повітря, води, місцевості» від­значав, що різниця між народами зумовлена розташуванням кра­їни, кліматом та іншими природними чинниками. Цей підхід у подальшому підтримали інші вчені, і в науці склалася певна тео­рія — географічний детермінізм.

Платон, на відміну від Гіппократа, робить інший підхід. Він аналізує характер людей у зв'язку з соціально-політичним уст­роєм суспільства, в якому вони живуть. У своєму вченні про державу він наголошував, що характери людей формуються під впливом певної форми державного правління і що в людей буває стільки ж видів духовного складу, скільки існує видів державного устрою, а при його зміні духовний склад також змінюється.

Оскільки в античному світі не було націй, то в давньогрецькій філософії ми не знайдемо поняття «національний характер». Во­но з' являється значно пізніше, коли в Європі виникають і розви­ваються капіталістичні виробничі відносини.

У давньогрецькій філософії мова йде про характеристику ці­лих народів і робиться спроба дати їм ту або іншу оцінку. Так, учень Сократа Ксенофонт, вивчаючи характер персів, аналізує еволюцію окремих рис, типових для даного народу, але такими, що змінюються у зв'язку з конкретними умовами.

Принципово новий етап у дослідженні етносів починається із середини XVIII ст. Реальні процеси, що відбуваються в соціаль­но-економічному житті західноєвропейських країн XVIII— ХІХ ст. спонукали філософів і соціологів осмислити їх теоре­тично. Г. Гегель, Й. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск'є розглядали у своїх працях такі поняття, як «нація», «народ», «на­ціональний характер».

У XVII ст. поширився географічний детермінізм — вчення про те, що національний характер народу, його психологічні осо­бливості визначаються географічним чинником.

Ш. Монтеск'є, відомий представник географічного детерміні­зму, так писав про визначення національного характеру клімати­чними умовами: «Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів нерішучі, як старі люди, народи холод­них кліматів відважні, як юнаки». При цьому, підкреслював Ш. Монтеск'є, можна спостерігати зміну національного характе­ру: «Через зміни клімату: у північному кліматі ви побачите лю­дей, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й прямо­душності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини. У країнах із помірним кліматом ви побачите народи не­постійні у своїй поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на душу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний вчинок, ні на яке ви­явлення благодушності, всі його схильності набувають пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть терпіти по­карання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм зда­ватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб самим керувати собою».

Отже, Ш. Монтеск'є звернув увагу на те, що народи відрізня­ються один від одного за характером і намагався встановити при­чини відмінностей. Але виведення характеру народу з кліматич­них умов очевидно є одностороннім. При сумлінніше проведе­ному дослідженні ми спостерігатимемо народи, які відрізняються один від одного за характером. Певні народи хоча й живуть в од­ній кліматичній зоні, але мають різні форми державного правлін­ня, різну культуру та релігію, різну психологію. Водночас можна знайти схожі за характерами народи, які живуть на різних конти­нентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зоні можна зустріти поруч як працелюбні й енергійні народи, так і відсталі, пригноблені.

Д. Юм, англійський філософ, сучасник Ш. Монтеск'є, висту­пав проти теорії географічного детермінізму. Замість географіч­ного детермінізму він висуває іншу теорію, згідно з якою всі ро­зумні істоти, включаючи людину, живуть не відокремлено одне від одного, а тяжіють до спілкування та об'єднання. Люди всту­пають у контакти, в результаті яких схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому ці схильності, а також звички передаються від однієї групи до іншої. І нарешті, об'єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов'язаних з обороною, торгівлею, управлінням, приводять до утворення не тільки спільної мови, спільних схильностей, а й національного характеру.

Аналогічні погляди висловлював представник французької просвіти К. Гельвецій. Всякий народ, писав К. Гельвецій у книзі «Про людину», має свій особливий спосіб бачити та відчувати, який і створює його характер. Причому в усіх народів цей харак­тер може змінюватись або раптово, або поступово, залежно від раптових або поступових змін, що відбуваються у формах прав­ління ними та в суспільному вихованні.

Отже, національний характер, за К. Гельвецієм, — це спосіб бачення та відчування, який є характерним тільки для одного на­роду і залежить, в основному, від соціально-політичної історії (форм правління). Зміна форм правління, тобто соціально-політич­них відносин, впливає на особливості національного характеру. Характер народів, вважав К. Гельвецій, особливо змінюється під час переворотів, коли народи переходять зі стану свободи в стан рабства. Тоді народ, який був гордим і сміливим, стає слабким і малодушним; і навпаки — розвиток свободи, демократичне пра­вління сприяє зміні характеру народу в позитивний бік.

Отже, незважаючи на те, що інший представник французької просвіти Д. Дідро критикував погляди К. Гельвеція, викладені у доробку «Про людину», зокрема піддав критиці ідею К. Гельве­ція про тісний зв'язок характеру народу та форм правління; слід відзначити, що цим мислителем французької просвіти були за­кладені наукові принципи розуміння сутності національного ха­рактеру, такі, як ідея розвитку, соціальної обумовленості та рів­нозначності народів. Гельвецій також зазначав, що від клімату, ґрунту та повітря не залежить, перебуватиме народ у варварстві або знаходитиметься в розквіті культури. Природа, за К. Гельве­цієм, ділила дари порівну. Вчення К. Гельвеція про характер на­родів значно вплинуло на прогресивну думку XIX ст.

Серед представників німецької класичної філософії пробле­мами етносу займались І. Гердер, Г. Гегель, І. Фіхте, І. Кант.

І. Гердер підходить до формування національного характеру з точки зору єдності зовнішнього та внутрішнього. Під зовнішнім він розумів кліматичні умови, а під внутрішнім — органічні, зок­рема генетичні, особливості. Він відзначає, що генетична сила породила органічні утворення на Землі, а клімат лише сприяє або протидіє цій силі. У зв'язку з цим головну роль в етнічній історії він віддає внутрішнім факторам.

У своїй головній філософській праці «Ідеї до філософії історії людства» І. Гердер поставив завдання розглянути рушійні сили розвитку суспільства. Він зробив спробу відповісти на питання про те, чи існують закони розвитку суспільства, чи воно розвива­ється без певних законів.

Крім того, І. Гердер аналізував характери різних народів. Зок­рема, значне місце у своєму дослідженні він надає слов'янським народам. Змальовуючи національний характер слов'ян, І. Гердер показує важливість їхньої ролі в історичному процесі, їхні праце­любність, миролюбство, милосердя та гостинність. Він зазначає, що слов'яни скрізь освоювали землі, які полишали інші, і виро­щували на них хліб, розводили худобу. Слов'яни не намагалися пригноблювати інші народи. Навпаки, історично та географічно склалося так, що впродовж багатьох сторіч вони були об'єктом агресії з боку татаро-монголів та інших племен. Оскільки слов'яни не бажали панувати над цілим світом, наголошує І. Гер­дер, не мали войовничих царів і готові були платити данину, аби тільки залишили їхню землю у спокої, то чимало народів, а більш за всіх — німці, коїли проти них великий гріх. Але слов'яни не мирилися зі своїм станом, а поставали проти своїх гнобителів, демонструючи мужність та героїзм. Виходячи з особливостей на­ціонального характеру слов'ян. І. Гердер оптимістично оцінював історичні перспективи їх розвитку, твердив, слов'янські народи пробудяться від свого тяжкого сну, скинуть ланцюги рабства, стануть обробляти свої прекрасні землі та відсвяткують на них свої стародавні свята працелюбства й торгівлі.

Велике місце в історії етнопсихологічних досліджень мають праці І. Канта.

І. Кант один з перших почав вживати такі поняття, як «народ» і «нація», і визначив ці поняття.

Народ, за І. Кантом, — це об'єднана у тій чи іншій місцевості велика кількість людей, що становить єдине ціле.

Нація — це частина народу, що через спільне походження признає себе об'єднаною в одне громадянське ціле.

Кожен народ, вважав І. Кант, має свій характер. Основний прояв національного характеру — це ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Кант визнавав вплив географічного фактора на національний характер, але при цьому стверджував, що клімат і ґрунт, також як і спосіб правлін­ня, не є основою характеру народу. Основою ж характеру він вважав ті риси предків, які закріплені генетично і передаються з покоління у покоління. Це доводиться тим, що при зміні місця проживання та форм правління характер народу, як правило, не змінюється — зберігається мова, рід занять, костюми.

Значним внеском була спроба І. Канта зробити порівняльний аналіз характерів європейських народів — німців, французів, ан­глійців, іспанців, італійців. Причому німецький філософ наряду із сучасниками розглядає як позитивні, так і негативні риси, що властиві кожному з народів.

Думка про те, що у національному характері кожного народу присутні як позитивні, так і негативні риси, є тим раціональним моментом, що внесла філософська та суспільно-політична думка

XVIII  ст. у дослідження цього феномена.

Отже, діалектика національного характеру, досліджена І. Кан­том, а також ідея К. Гельвеція про рівнозначність народів та ідея єдності культур різних народів, висунута І. Гердером, є важливим внеском у розробку психології етносу.

У філософській   та   суспільно-політичній   думці початку

XIX     ст. у зв'язку з аналізом національного характеру того чи ін-
шого народу формується поняття «дух народу», яке отримало в
подальшому всебічне поширення. Це поняття, зокрема, зустріча-
ється у працях представників німецької класичної філософії
Г. Гегеля та І. Фіхте.

Г. Гегель у праці «Філософія духу» відзначає, що національ­ний характер — це прояв суб'єктивного духу в різних природних умовах, які по суті визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу.

Крім того, Г. Гегелем були вирішені деякі методологічні пи­тання. Так, він виступив проти ототожнення понять характеру і темпераменту, стверджуючи, що вони різняться за змістом. Якщо національний характер — це риса національної спільноти, то те­мперамент — риса індивідуума.

У другій половині XIX ст. настає новий етап становлення ет­нічної психології як самостійної дисципліни. Цей етап пов'я­заний перш за все з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Лебона.

Зародилась ідея створення спеціальної науки, що поєднувати­ме історико-філологічні дослідження із психологічними. Вона отримала назву «психологія народів», або «етнічна психологія». Початковий задум було викладено у редакційній статті першого номера «Журналу порівняльних досліджень мови» (1852 р.), а в 1859 р. Г. Штейнталь разом із М. Лацарусом почали видавати спеціальний журнал «Етнічна психологія та мовознавство». Ос­новним завданням етнічної психології, або психології народів, вважалося дослідження специфічних способів життя та форм дія­льності духу в різних народів.

Г. Штейнталь і М. Лацарус розрізняли два класи наук; пред­метом одного з них є природа, предметом іншого — дух. Народ­на психологія, вважали вчені, — це наука про «дух народу», вчення про елементи та закони духовного життя народів. Вона складається з двох частин: абстрактної та конкретної. Конкретна відповідає на запитання: «Що таке народний дух і які його еле­менти та закони?»; вивчає закони, які необхідні для всіх народів, і називається народно-історичною психологією. Практична — описує та характеризує окремі народи і називається психологіч­ною етнологією. Джерелами знань про народний дух є мова, мі­фи, релігія, мистецтво, традиції та обряди, а також історія народу в цілому.

Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони першими спробували побудувати систему етнічної психології як науки.

Концепцію «народного духу» розробляв також французький соціолог Г. Лебон у праці «Психологія народів і мас», у якій істо­рія держав розглядається як наслідок характеру народу, який на­зиває «психічним складом». Народна душа, яка складається із за­гальних почуттів, інтересів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через елементи цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.

Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різ­них народів і рас. Причому різниця настільки велика, що говори­ти про рівнозначність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують народи нижчі та вищі, причому до вищих на­родів належать тільки європейці. Такі помилки в теоретичних ви­кладках стосовно нерівнозначності народів і рас, привели Г. Ле­бона у табір апологетів колоніалізму та расизму.

Засновником «школи народів» і вченим, який здійснив значну розробку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Його праці, зокрема «Проблеми психології народів» послужили поштовхом до розвитку соціальної психології, зокре­ма такої її гілки, як психологія великих соціальних груп.

У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно також детально, як й індивідуальну душу. Душа наро­ду, вважав В. Вундт, це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв'язок і взаємодія, котра вивчає нові, специфічні явища та закони.

Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виникають при спільному житті багатьох індивідів, тобто народ­на душа — це зв'язок психологічних явищ, сукупний зміст душе­вних переживань, загальні уявлення та почуття.

Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретно-історичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова народу, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи — почуттям; звичаї — волі в індивідуальній психології.

Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та індивідуальною психологією, відзначаючи, що психологія наро­дів — це самостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча вона користується послугами останньої, але й сама значно допомагає індивідуальній психології.

Отже, в ХVІІІ—ХІХ ст. у дослідженнях європейських мисли­телів значне місце посідають проблеми етнічної психології. Зок­рема, багато видатних умів хвилювала проблема своєрідності ду­ховного стану народів. Особливо плідною в цьому напрямі була школа «психології народів».

Становлення етнічної психології як науки пов'язано з діяльні­стю представників саме цього напряму: Г. Штейнталя, М. Лаца-руса, В. Вундта, Г. Лебона, а також послідовників цієї школи в Росії — М. Ланге, Г. Челпанова, В. Бехтерева.

Питання національних особливостей власного народу деталь­но розглядалось у працях російських та українських філософів і суспільно-політичних діячів другої половини XIX — початку XX ст. Інтерес до етнічних проблем у Російській імперії обумов­лювався як її багатонаціональністю, так і бажанням визначитись, оскільки вона була країною двох континентів.

Детальне висвітлення проблем етнопсихології особливо спо­стерігається в роботах В. Бєлінського, М Добролюбова, М. Чер-нишевського. Серед українських філософів, письменників і сус­пільних діячів проблеми етнопсихології розглядали І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка, П. Грабовський, С. Подолинсь-кий, В. Шухевич, М. Сумцов, В. Охримович, П. Юркевич.

Як бачимо, серед дослідників, яких цікавили проблеми психо­логії етносу, значне місце посідають так звані революційні демо­крати, тобто та частина інтелігенції Російської імперії, що була опозиційно налаштована до царської влади.

Так, М. Чернишевський запропонував тезу про рівнозначність усіх народів, з одного боку, а з іншого — висловлював думку про те, що за властивостями характеру представники панівних класів більш схожі один на одного, аніж на селян своєї країни.

Великою заслугою М. Чернишевського було те, що він здійс­нив критичний аналіз стереотипним уявленням про характер на­родів. Він відзначав, що етнічні портрети народів складені пере­важно під впливом симпатій або антипатій, що не відповідають справжньому характеру того чи іншого народу і мають, скоріш, соціально-політичний характер. Так, М. Чернишевський звернув увагу на стереотипне сприймання іспанцями, французами та нім­цями італійців як боягузливих і підступних. Ці риси були припи­сані італійцям тими народами, які намагалися завоювати Італію. Тож пояснити ці стереотипи можна, з одного боку, досадою за­войовників, які не могли повністю підкорити собі цей народ, а з іншого — роздробленістю Італії і у зв'язку з цим послабленням її боротьби проти загарбників.

Особливу лінію у дослідженні психології етносу проводили слов' янофіли, які наполягали на унікальності шляху розвитку ро­сійського народу, на так званій руській самобутності. До слов' я-нофілів належали: О. Хом'яков, П. Киреєвський, С. Аксаков, К. Аксаков, Ю. Самарін.

Значне місце проблемам російського етносу приділяють у своїх працях філософи В. Соловйов, Н. Бердяєв, Н. Данилевський.

У книжці Н. Данилевського «Росія та Європа» центральною є ідея про принципову протилежність Росії та Європи. К. Леонтьсв пізніше напише про те, що книга Н. Данилевського «Росія та Єв­ропа» справила на нього велике враження і він також, слідом за іншими слов'янофілами, напише про винятковість російського народу-богоносця. Навіть між російським та українським наро­дами, як вважав К. Леонтьсв, загальним є тільки православ'я.

У радянській Росії проблемами етнопсихології у 20—30 роки XX ст. займались Г. Шпет, В. Бехтерев, Л. Виготський, А. Лурія. Велика увага приділялась питанням предмета і методів етнопси­хології. Значний вклад у розвиток етнічної психології зробив ви­датний російський філософ Г. Шпет, який в 1920 р. організував у Московському університеті кабінет етнічної психології, а в 1927 р. видав книжку «Вступ до етнічної психології».

Г. Шпет вважав, що етнічна психологія має бути описовою, а не пояснювальною наукою. Це означає, що етнопсихологія по­винна запозичити в етнології класифікацію соціальних явищ і ставити запитання на кшталт: «Як те чи інше явище пережива­ється народом?», «Що він любить? Чого боїться? Кого шанує і перед ким схиляється?».

Г. Шпет значно розвинув ідеї своїх попередників — X. Штей-нталя, М Лацаруса, В. Вундта. Г. Шпет першим у Росії почав ви­кладати курс етнічної психології. У 1920 р. він організовує при Московському університеті перший в країні кабінет етнопсихо­логії, який було закрито після звільнення Г. Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Цьому талановитому досліднику так і не вдалося розвинути свої ідеї до кінця через політичні пересліду­вання та загибель 1937 р.

Прийнятнішим для репресивної радянської системи був підхід до етнопсихології В. Бехтерева, який не визнавав поняття «на­родна душа», «народні почуття», «народний дух». Він вважав, що психологію народів повинна вивчати колективна рефлексологія, для якої вивчення міфів, звичаїв, мови є непотрібним. А необхід­ним для етнопсихології він вважав визначення настроїв суспільс­тва, творчої роботи та суспільних дій.

Наприкінці 20-х років XX ст. проблеми етнопсихології почали розроблятися культурно-історичною школою, яку очолював ви­датний психолог Л. Виготський. Предметом етнічної психології, на думку представників цієї школи, є вивчення соціально-історичного розвитку поведінки етносу.

Говорячи про етнічну психологію, Л. Виготський мав на увазі перш за все так звану «психологію примітивних народів», тому необхідним вважав проведення порівняльного аналізу психічної діяльності «культурної людини» та «примітиву». Він вважав, що потрібно проводити перш за все міжетнічні порівняльні психоло­гічні дослідження представників «традиційних» і цивілізованих суспільств.

Експериментальне підтвердження ідей культурно-історичного підходу Л. Виготського було здійснено його учнем О. Лурія у 1931—1932 рр. в Узбекистані. Результати досліджень показали, що зміна суспільно-історичної формації та характеру суспільної практики призвела до корінних змін психічних процесів узбе­ків — сприймання, мислення, уяви. Але матеріалам цієї експеди­ції поталанило побачити світ тільки через 40 років.

У 30-ті роки XX ст. почалися гоніння на психологічну науку, апогеєм яких стала постанова «Про педологічні збочення у сис­темі Наркомпросу». Не допомогли тут покаянні публікації Т. Ба-ранової, С. Балабуєва та ін. Але все це не могло зупинити ви­гнання психології взагалі та етнопсихології зокрема з наукової арени у радянський час.

3. Український національний характер

Наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні теж акти­вно досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, філософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський.

У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюбленпя у при­роду, що пронизує український фольклор. Але ці окремі опису­вання, на думку сучасного дослідника В. Хруща, не давали ціліс­ної характеристики українській нації. Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запропонував принципово но­вий напрям розвитку досліджень етнопсихології.

На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був національний характер, або особливості певного етносу, О. Поте­бня запропонував досліджувати механізми формування психоло­гії етносу. У таких працях, як «Думка та мова», «Мова і народ­ність», «Про націоналізм», він розглядає поняття «народність» як таке, що відрізняє один народ від іншого, тобто становить його національну своєрідність.

О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних відмінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслід­ком прогресу в житті суспільства.

Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсян-нко-Куликовського «Психологія національності», в якій автор визначає механізми та засоби формування психологічної своєрід­ності націй. Слідом за О. Потебнею, Д. Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і націо­нальна своєрідність полягає в особливостях мислення.

Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої половини XIX ст., можна зазначити, що проблематика дослі­джень поділялась на три групи:

дослідження національного характеру народу або певної нації;

дослідження механізмів формування етнічної специфіки;

дослідження проблем національної самосвідомості.

Перша спроба виявити сукупність ознак, що складають націо­нальний характер українського народу, пов' язана з іменем М. Костомарова. Він вважав за неможливе зводити історію лише до вивчення держави, а народ розглядати як своєрідний будіве­льний матеріал для неї. На його думку народ не може бути меха­нічною силою держави. Він завжди є живою стихією, тоді як держава є лише певною формою, що оживляється народними прагненнями. У своїх статтях: «Думки про федеративні заснови-ни на стародавній Русі», «Нариси народної українсько-руської іс­торії», «Іудеям», «Дві руські народності», «Книга буття українсь­кого народу»; через посередництво аналізу характерів росій­ського і українського народів недвозначно проводить ідею про те, що український народ — народ самостійний, який має свою історію, мову, культуру, самобутні психологічні особливості. Ідеї М. Костомарова пізніше розвинули (у другій половині ХГХ сто­ліття) представники так званої народницької школи в українській політичній і історичній науці. Стійка до різноманітних негатив­них обставин народна традиція, а також самобутня система міс­цевого самоврядування (земства) стала поживою для цих науко­вих студій.

Формування національного характеру українців М. Костома­ров пов'язує, перш за все, з географічним положенням країни. Саме географічні умови, на його думку, надають певному наро­дові «своєрідного типу».

В чому ж особливість України? Передусім, історичною особ­ливістю формування українського етносу в умовах кордонної ци­вілізації. На його становлення впливали: боротьба зі степовими ордами, спустошення і колосальні людські втрати, необхідність постійного пересування і освоєння нових земель для осілого жит­тя; рідке населення і невироблені комунікації при величезній те­риторії. Умови формування українського етносу М. Грушевський порівнює з «припливами і відпливами», які поглинули величезну масу народної енергії.

Як свідчить правник А. Яковлів, «за виключенням так харак­терного для українського народу нахилу до індивідуальної сво­боди, устрій життя в родових та племінних зв'язках і в примітив­них племінних державах України-Руси за доісторичної доби мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов'янських народів, а де в чому і з старогерманським світом. Він вважав, що поруч з державною владою, яка базувалася на інституціях народного ві­че, князя і княжої ради, у Київській Русі існувала також місцева народна самоуправа, яка «найдовше заховала риси прадавнього родового й племінного устрою».

Отже, змінюються форми державності, змінюються правите­лі, та залишаються досить сталими головні риси національного характеру, які проходять майже незмінними крізь віки й тисячо­ліття.

У Київській Русі компетенція народного віче обіймала всі фу­нкції державної влади, і насамперед вибір князя, укладання з ним угоди та раду з князем у важливих державних справах. Це IX— X ст.

Військо Запорозьке мало Генеральну раду, яка виконувала всі функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Вона ухвалювала закони, обирала гетьмана і козацьку старшину, вирішувала питання війни й миру, укладала угоди з іншими дер­жавами, мала право суду над гетьманом і старшиною.

Як і за часів народного віче, козаки демократично обирали со­бі лідерів. Особа, яка обиралася на козацький уряд, мусила двічі відмовитися від виявленої честі й погоджувалася лише на третій раз, після тривалих умовлянь, ритуальної лайки і погроз. А вся церемонія виборів завершувалася покладанням старими козаками на голову обраного жмені землі. Цей символ означав, що обраний є слугою товариства, яке наставило його своїм володарем.

Виходячи з того, що соціальною основою козацької держави бу­ла рухлива маргінальна соціальна група — козацтво, яка приймала до свого гурту незалежно від соціального статусу пошукувача «ли­царського» звання Військо Запорозьке об'єктивно було «прирече­не» на демократичні процедури обрання своєї правлячої еліти.

Перехід України під протекторат Росії, що була вже тоді абсо­лютною монархією, безперечно, негативно вплинув на рівень де­мократизму українського суспільства, але соціальна пам'ять на­роду і соціальні інститути суспільства ще досить довго регене­рували демократичні процедури вирішення проблем громади.

Але не тільки державна та освітня сфери суспільств були до­сить демократичними. Місцеве самоврядування також великою мірою успадкувало демократичні процедури виборів усіх урядо­вців та чиновників, які, за свідченням І. Огієнка, «вибиралися з самих городян і завше одповідали тій громаді, що їх поставила». Аналогічна ситуація була і в церковному житті, де «вільними го­лосам вибирали священників, ігуменів і навіть митрополита».

Отже, здійснивши аналіз даних історичних джерел можна зробити висновок стосовно досить високого рівня розвиненості такої риси української вдачі, як волелюбність, природний демок­ратизм, що була закріплена у політичній культурі українців, які мали досить широкі виборчі права і певний досвід участі у безпо­середній демократії.

Після руйнування української автономії і реалізації російсь­кою монархією курсу на русифікацію та закріпачення козацтва, фактичного знищення української церкви та культури, демокра­тичні цінності в українському суспільстві поступово «вимива­ються» й слабнуть. Це процес значною мірою підсилився перехо­дом або перетягуванням чималої частини української еліти в ро­сійську адміністративну та культурну сфери.

Внаслідок цього український народ був утягнений до величез­ного виру Російської імперії, який безжалісно перемелював етно­си заради розширення своєї території та сфери впливу.

Зрозуміло, що такі умови існування руйнівно діяли на індиві­дуалістичну українську психіку, скеровану на власні внутрішні переживання та відчуття.

Відомий соціопсихолог української діаспори О. Кульчицький, котрий розглядав українську психіку через вивчення впливу на формування останньої расових (біологічних), географічних, істо­ричних, соціологічних, культуроморфологічних, суто психічних чинників, також виокремлював емоційність української душі. На його думку, безкраї українські простори сприяли формуванню схильності до почуття любові до безконечного й абсолютного, а по суті — мрійного.

В історичному аспекті формування української психіки про­ходило під впливом геополітичного розташування України — між Заходом і Сходом. З одного боку авантюрно-козацький (ли­царський) стиль життя, з іншого — стиль таємного існування, спричинений переховуванням від небезпечних ворогів. Якщо пе­рший є джерелом активності, то другий спонукає до «відступу у себе» з життєвою філософією «моя хата з краю...». Слід погоди­тися із згаданим уже О. Кульчицьким, котрий аналізуючи куль-туроморфологічний аспект формування української психіки, дійшов висновку, що європейська ідея з її сцієнтизмом і персона­лізмом докотилася до України в значно послабленому вигляді.

Соціопсихологічний аспект дослідження українське вдачі ви­являє її селянську структуру, а з нею — схильність до індивідуа­лізму та малих спільнот.

І з цим можна погодитися, маючи на увазі, що головним носі­єм національної культури й самосвідомості у важкі часи бездер­жавності виступало саме селянство, натомість елітарні «вершки суспільства» продавалися за польські або російські дворянські титули, чини та маєтки.

Особливо динамічним елементом в українській психічній структурі є несвідоме. Персональне несвідоме великою мірою характеризується «комплексами меншовартості», а колективне несвідоме, з урахуванням переважно селянської структури украї­нської психіки, може бути впізнане в архетипі Доброї Матері Зе­млі. Це сприйняття спрямовує формування національної психіки у бік м'якості й лагідності, забарвленої романтичною емоційністю.

Ось ці чинники й сприяли зменшенню соціальної активності українців, що нині деякими людьми сприймається як консерва­тизм з комуністичним забарвленням.

Взагалі, можна сказати, що наша ментальність багато в чому формувалася під впливом української родини, яка зберегла чима­ло рис, успадкованих від матріархату. Водночас тип родини, який домінує у Західній Європі, є патріархальним.

У зв'язку з тим, що соціальні та психічні норми, ідеали, уста­новки, ієрархія моральних цінностей українства є типовими для жіночої свідомості, вплив батька у родині менший, ніж у західно­європейських народів. А звідси й висновок: найпоширенішим у суспільній свідомості українців є не енергійний, войовничий та аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від Західної Європи). Він за всіх дбає, вболіває, гуртом з товаришами радиться перед прийняттям рішень. Такий собі гетьман з «мате­ринськими рисами».

Однією з головних рис національного характеру є природа ставлення громадянина до влади. Вона будується на несприйнят-ті деспотичного характеру останньої. Українець боїться влади і через те всіляко намагається позбутися її, власноруч вирішувати свою долю. Влада а його підсвідомості є постійним насильством і наругою.

Ми вже згадували про досить вагомий селянський компонент у структурі української психіки. Й це не є винятком. Аналогічну ситуацію можна побачити розглядаючи особливості, наприклад, французької або польської психіки.

Вся справа в тому, що під впливом сильного колективного стресу (революції, війни, стихійного лиха), який діє впродовж досить тривалого часу, національна психіка свідомо починає ви­робляти інші психічні, соціальні, а згодом і правові норми регу­ляції суспільного життя. Передовсім пріоритетні напрями фор­мування домінантних соціотипів у національному характері.

Під загрозою кочовиків та інших недругів нашого народу вит­ворився у XVI—XVII ст. козацький соціотип, тип вояка-хлібороба. Зрозуміло, що він не виникнув раптово, на порожньо­му місці, а тільки на основі комбінування рис національного ха­рактеру, успадкованих від попередніх генерацій за й до Київської доби. Оскільки військо в усі часи було однією з головних держа­вних інституцій, під його впливом відповідним чином визрівали й особливості національної ментальності.

Українці належать до групи слов'янських народів, і їхні ро­динні стосунки з іншими слов'янами, спільна історія з багатьма й спільна державність відбилися на суспільній свідомості сучасно­го українського суспільства.

Маючи кількісні дані про рівень психологічної спорідненості з іншими народами, пам'ятаючи про ментальність як глибинний рі­вень колективної та індивідуальної свідомості ми можемо твердити про спорідненість української ментальності з ментальністю слов'ян­ських народів — насамперед білорусів, росіян, болгар, словаків і поляків. Разом з тим, аналізуючи цю проблему, слід пам'ятати слова батька психоаналізу З. Фрейда, котрий ще в 1921 р. писав: «Близько пов'язані між собою раси тримають одна одну на дистанції, півден­ні німці не люблять північних німців, англійці всіляко зневажають шотландців, іспанці сповнені презирства до португальців». У від­критій антипатії й відчутті відштовхування до інших рас З. Фрейд убачав любов до себе або нарцисизм. Ця любов спрямована на збе­реження індивідуального національного обличчя й має під собою культурно-психологічну основу, яку не можна ігнорувати, вивчаю­чи проблему ментальності українства.

Незважаючи на слов'янську спорідненість українці загострено сприймають зверхнє ставлення з боку т. зв. «старшого» брата», пам'ятаючи політику русифікації й знищення української автономії. Схоже ставлення й до західних сусідів, котрі впродовж тривалого часу намагалися нав'язати свій стиль життя нашому народові.

В усякому разі треба розуміти, що національна свідомість та­ки далася взнаки й виявилася у творенні української державності. Схоже на те, що цей процес є досить могутнім і розрахованим на тривалий час розвитку.

Українська ментальність, попри тривале притлумлене існу­вання українства за умов певного приниження й переслідування, все-таки не втратила своїх природних рис демократизму й воле­любності. А це дає підстави говорити, що українська психіка є сприятливим особистісним тлом для розбудови демократичного суспільства з пріоритетом загальнолюдських цінностей.

 

Література:

Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропо­логії. — К.: «Мистецтво», 1995.

Гнатенко П. И. Национальный характер: Моногра­фія. — Днепропетровск, 1992.

Гнатенко П. И. Национальная психология. Моногра­фия. — Днепропетровск, 2000.

Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

Кримський С. Дім — Поле — Храм // Сучасність. — 2005. — № 10. — С. 139—145.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філадельфія, 1995.

Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем, 1997.

Проблеми теорії ментальності. Відпов. ред. М. В. По­пович. — К.: Наукова думка, 2006.

 

Савицька О. В. Етнопсихологія (конспект лекцій). — Кам'янець-Подільський, 2002.

Чижевський Д. Український національний характер і світогляд // Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії: Навчальний посібник. — К.: Україна, 2000.