3. Традиційна та сучасна культура України

 

Із часів первіснообщинного ладу на сучасній території України відомі статуетки з бивня мамонта, унікальні житла пері­оду палеоліту (Мізинська стоянка на Чернігівщині), петрогліфи Кам' яної Могили в Приазов' ї різних епох, антропоморфні стели бронзового віку. Про високий рівень найдавнішого мистецтва свідчать пам' ятники трипільської культури, пов' язані з культом землеробства. Самобутністю відзначалася культура скіфів, сар-матів та інших народів, які в подальшому відчули вплив антич­них міст-країн Північного Причорномор'я (VI ст. до н.е.— IV ст. н.е.).

Давньоруська культура формувалася на основі надбань схід­нослов'янських племен. В епоху Київської Русі високого рівня досягають архітектура і монументальний живопис (Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський храм Печерського монастиря в Києві, Спаський собор у Чернігові та ін.), зароджуються й удосконалюються писемність і прикладне мистецтво, дальшого розвитку набуває усна поетична творчість, витоки якої сягають світоглядних уявлень та обрядовості пра-слов' янських часів.

Із формуванням української народності складається її самобу­тня культура. У XV—XVII ст. в образотворчому мистецтві Укра­їни виникають нові жанри — портрет, пейзаж, історична, побуто­ва картина. Поряд із настінним розписом на релігійну тематику та іконами з' являється жанр батального живопису, в якому зна­ходять місце ідеї визвольної боротьби українського. З появою книгодрукування починається розвиток гравюри (друкарні у Львові, Острозі, Києві, Чернігові, Почаєві та ін.). Пануючими стилями у XVI—XVIII ст. стають місцеві варіанти ренессансу і барокко. У плануванні міст з' являється регулярна забудова, по­ряд із дерев' яною архітектурою — кам' яна, виникають визначні культові та фортифікаційні споруди.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. образотворче мистец­тво в Україні розвивається у напрямі класицизму, потім романти­зму. Чимало вихідців з України, у майбутньому відомих худож­ників, пройшли навчання у Петербурзькій Академії художеств (А. Лосенко, І. Мартос, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Куїнджі). Цю ж Академію закінчив Тарас Шевченко — засно­вник критичного реалізму в українському образотворчому мис­тецтві.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. дальшого розвитку на­буває портретний, жанровий та пейзажний живопис. Національ­ною самобутністю відзначаються полотна українських художни­ків цього періоду — К. Трутовського, М. Пимоненка, О. Мураш­ка, С. Васильківського, І. Труша, О. Новаківського, а пізніше —

0.         Сластіона, Г. Нарбута, О. Кульчицької. Не лише всесвітньові-
домі «Запорожці» І. Рєпіна, а й полотна І. Айвазовського, М. Ге,

1.         Крамського, М. Ківшенка, М. Ярошенка, братів Маковських та
інші — були присвячені Україні.

Після включення України до складу СРСР попри ідеологічні догми, в творах українських художників чільне місце посідають теми історичного минулого, краси рідного краю, праці. Такі по­лотна, як «Хліб» Т. Яблонської, «Думи мої, думи мої...» М. Бо-жія, «Повернення» В. Костецького, «На місці колишніх боїв» В. Задорожного та багато інших, стали загальновідомими. Сфор­мувались мистецькі школи, найсильнішими з яких були: київсь­ка, харківська, одеська та львівська, які здобули визнання, зокре­ма, і за межами України.

Значного розвитку в Україні досягло декоративно-прикладне мистецтво. Поруч із традиційними (художній розпис, вишивка, килимарство, декоративне ткацтво, різьблення по дереву, металу, кості, плетення, декоративна кераміка) виникають нові його ви­ди: монументальна декоративна скульптура (Закарпаття), підла-ковий розпис (Петриківка на Дніпропетровщині), розпис на пор­целяні, декоративний живопис. У ряді районів на основі місцевих традицій створені художньо-промислові артілі (Кролевець, Опі-шня, Решетилівка, Косів та ін.).

Професійна музика на території України формувалася на ос­нові звукових образів стародавніх слов' ян. Зображення музикан­тів знаходимо на фресках Софійського собору у Києві. Деякі піс­ні («А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та весняночка») вважаються пам' ятками музичної культури Давньоруської дер­жави. Високого художнього рівня досягла церковна музика — як одноголосна (ірмологіони), так і особливо багатоголосна (парте-сні співи). У XV—XVI ст. зародилося кобзарське мистецтво, ши­роко популярним став народний героїчний епос — думи. У XVIII ст. виникають перші співацькі капели, кріпацькі оркестри, оперні та балетні трупи. Найбільш відомі серед українських композиторів того часу — М. Березовський, А. Ведель і Д. Бортнянський. На­прикінці XVIII ст. з'являються перші симфонічні твори («Україн­ська симфония» і симфонія соль-мінор з «казачком» невідомих авторів), а також романси. У 1862 р. була поставлена перша укра­їнська опера — «Запорожець за Дунаем» С. Гулака-Арте-мовського. Основоположником української музичної класики вважається М. Лисенко — автор опер, романсів, пісень, інстру­ментальних творів, збирач і дослідник музичного фольклору. На українські теми писали російські композитори-класики М. Глінка, П. Чайковський, М. Мусоргський, М. Римський-Корсаков; украї­нські народні мелодії використовували Л. Бетховен, Ф. Ліст, А. Дворжак, Ф. Шопен.

У повоєнний період найвищих вершин українська пісня сяг­нула завдяки буковинському композиторові, автору славнозвісної Червоної рути» В. Івасюку, доля якого була яскравою і трагіч­ною. Ще під час навчання у Львівській консерваторії (1973— 1979 роках), у 1977 р. у видавництві «Музична Україна» вихо­дить велика збірка його пісень. Тоді ж він здійснює керівництво записом платівки-гіганта «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка» (1977 р.). У період з 1977 по 1979 роки композитор на­писав кантати на вірші М. Рильського і П. Тичини «Зустрічайте мене — я ваш син», на вірші Р. Братуня оперету «Одруження жу­рналіста» та цілий ряд нових пісень. Завдяки композиторові тра­диційна українська пісня набула небувалої популярності.

У цей же час під впливом західної музики виникають нові не­формальні явища молодіжної культури: джаз, поп-арт, рок. В Україні серед неформальних музичних течій, що виникли у 1960—1980-х роках, виділяють три основні етапи.

Перший етап почався ще у 1950-х роках, коли з' явились перші джазові виконавці та прихильники рок-н-ролу. В Україні це була музика з одного боку заборонена, а з іншого — вважалася озна­кою вишуканості і мала шанувальників серед радянської мисте­цької еліти. Оскільки існував такий попит, через «Київконцерт» на гастролі запрошували багатьох західних кумирів. До любите­лів джазу в Україні належали члени Спілки композиторів УРСР М. Скорик, К. Винницький. Джаз культивували у Київській вечі­рній музичній школі ім. К. Стеценка.

З другої половини 1960-х років в Україні виникає новий музи­чний напрямок — рок-музика (радянський еквівалент — вокаль­но-інструментальний ансамбль (ВІА). З 1966 р. по всій Україні з' являються десятки колективів, зокрема, такі популярні, як: чер­нівецька «Смерічка», львівська «Ватра», київський «Еней», «Ко­бза» тощо. На початку 1968 р. відбулись перші конкурси: «Биг-біт» за участю ВІА у Києві в кафе «Мрія», у технікумі зв' язку, на сьомому поверсі головної пошти — фестиваль «Сьоме небо», що став кульмінаційною точкою цих процесів.

На початку 1980-х почалися гоніння, внаслідок яких з середи­ни 1980-х українська рок-музика другої хвилі почала згасати. З 1986 р. розпочався новий етап розвитку української музики. Ве­ликою популярністю користувались барди Тризубий Стас, А. Панчишин, В. Морозов, групи «Брати Гадюкіни», «Рутенія», «Кому вниз» тощо. З другої половини 1990-х дедалі більше зрос­тає популярність груп: «Океан Ельзи», «Плач Єремії», «Мертвий Півень», «Мандри», «Гайдамаки», Піккардійська терція» та бага­тьох інших, які розвиваються на основі поєднання традиційної української музичної культури, академічних класичних канонів та сучасних світових музичних тенденцій.

Активно розвивається оперне мистецтво. У 1809 р. в Одесі бу­ло відкрито перший постійний оперний театр. Згодом такі театри з'явилися в Києві та Харкові. З другої половини XIX ст., почи­нають функціонувати музичні школи.

У ХХ ст. створені державні оперні й музично-драматичні теа­три та інші творчі організації. Далеко за межами України відомі імена видатних українських співаків М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського, З. Гайдай, Б. Гмирі, Є. Чавдар, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, Б. Руденко, М. Стеф' юк, А. Солов' яненка, а та­кож В. Гришка, В. Лук' янець, В. Степової та ін.

Нині в Україні — три консерваторії, музично-педагогічний інститут, інститут мистецтв, два інститути культури, 33 музич­них і 26 культосвітніх училищ, близько 1260 музичних шкіл. Серед професійних колективів широко відомі Державна заслу­жена академічна капела «Думка», Державна капела бандуристів, Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державний заслужений симфонічний оркестр України.

Розвиток балетного мистецтва в Україні розпочався наприкін­ці XVIII ст. у кріпацьких театрах. Але набагато раніше сформу­валися особливості самобутньої української народної хореографії (типові танцювальні рухи — присядки, стрибки, повзунці, дрібу­шки, голубці та ін.). Для України характерні три основних тан­цювальних жанри: хороводний, побутовий та сюжетний. Танці відтворювали трудові процеси («Просо», «Шевчик»), історичне минуле («Аркан», «Опришки»), родинні взаємини, кохання («Не­люб», «Чорнуха»), явища природи («Гонивітер»). На основі тра­диційних створюються сучасні танці. Широко відоме мистецтво Державного академічного заслуженого ансамблю танцю України ім. Вірського, численних самодіяльних колективів.

Українське театральне мистецтво своїм корінням сягає на­родної творчості праслов' янських племен. Елементи театру бу­ли ще у найдавніших обрядах та іграх, пізніше — у мистецтві бродячих акторів-скоморохів, відомих із часів Київської Русі. У XVI—XVII ст. в Україні виникає так званий шкільний театр. Його розквіт пов'язаний з Київською академією, в стінах якої були поставлені драматичні твори Феофана Прокоповича. З другої половини XVIII ст. відомі вистави народного лялькового театру — вертепу, який був передтечею українського комедій­ного театру.

Наприкінці Х\ПІ ст. на західноукраїнських землях виникають перші професійні трупи. У другій половині XIX ст. професійні драматичні театри з' являються у Харкові, Києві, Львові, Полтаві, Одесі та інших містах. У їх репертуарі поряд із п' єсами, які йшли російською мовою, а на західноукраїнських землях — польсь­кою, з' являються твори І. Котляревського, Г. Квітки-Осно-в' яненка. Початок українського національного професійного теа­тру пов' язується з постановкою 1819 р. у Полтавському вільному театрі спектаклів «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського.

Розвиток українського театру другої половини XIX — поча­тку XX ст. невідривний від творчості видатних акторів та ре­жисерів М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької, М. Садовського, П. Саксаганського, про яких К. Станіславський писав як про блискучу плеяду майстрів, чиї імена вписані золотими літерами у скрижалі сві­тового мистецтва.

Після більшовицького перевороту 1917 р. професійні драм-театри були націоналізовані. У 1919 р. було створено Перший державний драматичний театр УРСР ім. Т. Г. Шевченка у Киє­ві (пізніше — Український драматичний театр ім. І. Франка), з' являються театри для Дітей та юнацтва, пересувні робітничо-селянські театри. Надзвичайно плідною була діяльність актора і режисера, реформатора українського театру Л. Курбаса, дра­матургів М. Куліша, І. Кочерги, І. Микитенка, Ю. Яновського, О. Корнійчука. Усього в Україні працює близько 100 профе­сійних драматичних театрів. Серед режисерів-новаторів виок­ремлюються постаті С. Данченка, В. Козьменко-Делінде, Р. Ві-ктюка, акторів Б. Ступки, А. Роговцевої, Б. Бенюка та багатьох інших.

Народження кіномистецтва в Україні датується 90-ми роками XIX ст., коли в Одесі були продемонстровані перші хронікальні фільми. Згодом з' являються художні стрічки. Однак постійне ви­робництво повнометражних фільмів розпочалося тільки з 1923 р. (фільм «Остап Бандура» режисера В. Гардіна за участю М. Зань-ковецької). У період німого кіно було створено ряд стрічок, які увійшли в історію кіномистецтва, зокрема фільм О. Довженка «Звенигора» (1928 р.).

Кращі фільми українського кінематографа — серед них «Зем­ля», який на Всесвітній виставці у Брюсселі був визнаний одним із 12 кращих фільмів усіх часів і народів, «Арсенал», «Іванна», «Тіні забутих предков» (101 міжнародна нагорода), «Воєнно-польовий роман», «Вавілон-ХХ», «Криниця для спраглих», «Ка­мінний хрест», «Польоти уві сні та наяву» — відомі вітчизняно­му і зарубіжному глядачеві. Серед сучасних, на жаль, нечисель-них успіхів: художній фільм О. Саніна «Мамай», О. Янчука «За­лізна сотня», «Нескорений», «Митрополит Андрей», М. Мащенка «Вінчання зі смертю», Р. Синька «Сад Гетсиманський» тощо.

Значного розвитку досягло українське хронікально-докумен­тальне, науково-популярне та мультиплікаційне кіно. Фільми «До таємниць довголіття, «Мова тварин», «Сім кроків за гори­зонт» та інші відзначені низкою міжнародних нагород. Сучасни­ми здобутками є роботи С. Буковського, зокрема, «Війна. Украї­нський рахунок», а також документальний багатосерійний цикл «Невідома Україна» тощо.

В Україні набувають дальшого розвитку інші жанри і форми мистецтва — естрада, цирк, авторська пісня тощо, які також є важливим виявом національної культури.

На основі народних витоків сформувалася українська літера­тура. Серед імен поетів і письменників минулого, які піднесли українську літературу до світового рівня: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Ва­силь Стефаник, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Ко­цюбинський і передусім такі велетні, як Тарас Шевченко та Іван Франко.

Для її розвитку багато зробили П. Тичина, М. Рильський, В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, О. Олесь, М. Бажан, В. Со-сюра, М. Зеров, Остап Вишня, О. Гончар, Ю. Яновський, А. Ма­лишко, М. Стельмах, Г. Тютюнник, Ю. Смолич, В. Стус, Л. Кос­тенко та багато інших. Серед наших сучасників, які здобули визнання також і за межами України: А. Курков, О. Забужко, Ю. Андрухович, М. Матіос.

Книгодрукування в Україні тісно пов' язане з історією загаль-нослов' янської культури (першодруки Івана Федорова у Львові, друкарні при братських монастирях). Як вказує український мит­рополит і вчений І. Огієнко: «На Україні в віки XVI—XVII була сила друкарень і вони книжками своїми вкрили увесь наш край... Коли пішла у нас на Україні боротьба за свою віру, друкарні ба­гато допомогли у цій справі, — вони постачали десятки тисяч книжок, що бадьорили українців і закликали їх крепко боронити стару свою віру. Друкарні ці випускали і наукові твори, такі кни­жки, що навчали народ, що розганяли темноту людську.

В історії культурного життя України ці наші перші друкарні мають велику вагу, — вони допомогли Україні крепко звестись на ноги і визнати себе окремим народом. Таке ж значіння мають ці друкарні навіть для всього славянського мира, бо Україна дов­го постачала книжки всім православним слов'янам». У 1685 р. українську церкву було підпорядковано Москві і саме з цього ча­су почались заборони українцям на видання книжок рідною мо­вою. Зокрема, у 1677 р. патріарх Іоаким дав наказ видирати з української книги листки, бо їх зміст відрізнявся від московсь­ких. Так почалася цензура української книги, яка має довгу істо­рію і вкрай руйнівні наслідки.

Сучасне книговидання в Україні набирає обертів, проте має низку серйозних проблем. На відміну від 1960—1980-х років, ко­ли держава була замовником і розповсюджувачем мистецької продукції, з 1990-х років — книговидання стало індустрією еко­номіки, держава — посередником між автором і читачем, оскіль­ки законодавчо регулює ці відносини. Проте, українська книжка через відсутність відповідних законів за своєю чисельністю сут­тєво поступається російській. На цьому Україна щороку втрачає близько 100 млн неоподаткованих доларів, які йдуть в Росію за їх друковану продукцію, яку читають в Україні (Росія ще в 1995 р. прийняла закон про звільнення від оподаткування національної книгопродукції). Як наслідок — тираж української книги — 2 тис., в Угорщині, Польщі — 10 тис. Окрім того, катастрофічно скорочується кількість книгарень, бібліотек, читачів. За офіцій­ними даними в Україні на сьогодні залишилось всього лише бли­зько 200 книгарень, на півдні України у Херсонській області на 10 тис. мешканців припадає 5 бібліотек, читає літературу лише 10—15 млн українців. На жаль, ця статистика має тенденцію до прогресування.

Джерела наукових знань також слід шукати у духовній куль­турі Київської Русі, у світоглядних уявленнях давніх слов' ян. Важливу роль у формуванні української науки відіграли раціо­нальні знання, набуті народом протягом віків. Цікаво, що пер­ший університет у Росії — Московський створено у 1775 р., а на Україні подібний заклад Києво-Могилянська академія — існу­вав з 1632 р., Львівський університет — з 1661 р. Серед профе­сорів Слов' янолатинської академії — першого вищого навчаль­ного закладу Росії було 95 професорів з Києво-Могилянської академії.

У XIX ст. наука в Україні досягла значного розвитку. Тільки у галузі гуманітарних наук варто підкреслити діяльність Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, створеного 1893 року у Львові, та Українського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, заснова­ного 1907 року в Києві. Непересічний внесок у розвиток суспіль­них наук в Україні зробили історики М. І. Костомаров, О. М. Ла­заревський, М. П. Драгоманов, Д. І. Яворницький, Д. І. Багалій, О. Я. Єфименко, М. С. Грушевський, економісти Д. П. Журавсь-кий, М. І. Зібер, археолог В. В. Хвойка, етнографи П. П. Чубин-ський, П. О. Куліш, Ф. К. Вовк, М. Ф. Сумцов, мовознавці А. А. Потебня, Б. Д. Грінченко та багато інших.

За радянських часів центром наукової думки в Україні стає за­снована 1919 р. Академія наук УРСР. Тоді вона мала у складі лише три інститути з 140 співробітниками. Нині ж в АН України налічуються сотні науково-дослідних закладів.

Учені України вносять помітний вклад у розвиток різних га­лузей науки, розробку її найважливіших напрямів. У 1931 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР були дослі­джені важливі ядерні реакції, процеси поділу ядра, а у 1935— 1936 рр. було побудовано перший в СРСР прискорювач елемен­тарних часток. Українськими вченими під керівництвом акад. С. О. Лебедєва вперше у континентальній Європі була створена електронно-обчислювальна машина.

Імена мікробіолога Л. К. Заболотного, геохіміка В. І. Вернад-ського, фізіолога О. О. Богомольця, вже згаданих істориків М. С. Грушевського, Д. І. Багалія і Д. І. Яворницького, сходозна­вця А. Ю. Кримського, демографа М. В. Птухи, літературознавця О. І. Білецького, вченого в галузі електрозварювання Є. О. Пато-на, хірурга М. М. Амосова, математика і кібернетика В. М. Глу-шкова, металурга і конструктора електрозварювальної апаратури Б. Є. Патона, авіаконструктора О. К. Антонова загальновідомі. Значні заслуги українських учених у дослідженні космосу. В Україні народився і навчався генеральний конструктор перших космічних кораблів С. П. Корольов.

Фундаментальні праці були видані і в галузі суспільних наук. Це, зокрема, багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР», цілий ряд томів «Української Радянської Енциклопедії».

Традиційно високим є освітній рівень українців. З другої по­ловини ХХ ст., Україна за рівнем освіченості та культури насе­лення, розвитком навчальних і наукових центрів та інфраструк­тури, науково-технічними традиціями являла собою дуже зручний для розвитку сучасної мирної і військової техніки регіон, значного розвитку також досягла й гуманітарна культура Украї­ни. Дедалі більша увага приділяється охороні пам' яток історії і культури — архітектурних споруд, творів мистецтва, рукописів, а також надбань народної поетичної творчості, яка використову­ється у різних галузях культури, пропагується зі сцени, по радіо і телебаченню. З' являються нові періодичні видання з питань ку­льтури, зокрема таке популярне, як «Пам' ятки України». Профе­сійні митці широко використовують сюжети, мотиви, образи на­родного мистецтва. Розкриттю сторінок історичного минулого присвячуються вистави, кінострічки, літературні твори. Пожвав­люється робота по відродженню та розвитку українських народ­них промислів, які дістали всесвітнє визнання. В архітектурній творчості ширше впроваджуються національні традиції, особливо у декоративному оформленні будівель. Чимало аспектів народної етики, моралі, етнопедагогіки дістають гідну оцінку. Протягом останніх років повертаються із забуття імена багатьох видатних діячів української культури. Змінилися погляди на місце і роль релігії в нашій історії та культурі. Сучасна церква активно сприяє утвердженню втрачених моральних ідеалів, формуванню культу­ри людей.

На сьогодні піднесення авторитету української культури бага­то в чому залежить від реалізації курсу на утвердження держав­ної незалежності України, на національно-культурне відроджен­ня народу, його національної свідомості, життєдайних джерел народної творчості, органічний зв' язок із кращими надбаннями загальнолюдської культури.

 

Література:

Грушевський М. Про українську мову і українську школу. — К.: Веселка, 1991.

Дзюба І. Між політикою і культурою. — К.: В-во «Сфера», 1998.

Енциклопедія етнокультурознавства / Ю. Римаренко, В. Г. Чер­нець та ін.; За ред. Ю. І. Римаренка. — К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2000.

Енциклопедія етнокультурознавства / Ю. Римаренко, В. Г. Чер­нець та ін.; За ред. Ю. І. Римаренка. — К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. — Ч. 1. — Кн. 2.

Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К.,

1994.

Кримський С. Деякі універсали української культури // Українська культура. — 2003. — № 1. — С. 6.

Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем, 1997.

ОгієнкоІ. Українська культура. — К.: Абрис, 1991.

Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999.

Потебня А. Мысль и язык. — К.: СИНТО, 1993.

Скуратівський В. Історія і культура. — К., 1996.

Українознавство: Посібник (М. Тараненко, С. Болтівець, К. Гор­диня та ін.). — К.: КМІУВ ім. Б. Грінченка, 1999.