МОДУЛЬ 2 КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ТЕМА 4 1. Культура, її етнічні та національні прояви

6 У даній лекції використано праці: Дзюба І. Між політикою і культурою. — К.: В-во «Сфера», 1998; Енциклопедія етнокультурознавства / Ю. Римаренко, В. Г. Чернець та ін.; За ред. Ю. І. Римаренка. — К.: Державна академія керівних кадрів культури і мис­тецтв, 2000; Кримський С. Деякі універсали української культури // Українська культу­ра. — 2003. — № 1. — С. 6.; Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Губернський Л., Андрущенко В., Михальченко М. — К.: Знання України, 2002; Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій. — К: Тандем, 1997.; Огієнко І. Українська культу­ра. — К.: Абрис, 1991; Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1994.; Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999; Українознавст­во: Посібник (М. Тараненко, С. Болтівець, К. Гордиця та ін.). — К.: КМІУВ ім. Б. Грін-

ченка, 1999.

Поняття «культура» — багатозначне, його зміст зале­жить від сфер його застосування. Науці відомо до півтисячі ви­значень поняття «культура». Найбільш загальне філософське ви­значення: культура — це все те, що створено людством на відміну від того, що створено природою.

Матеріальна і духовна культури засвідчують, що у світі не іс­нує таких людських спільнот, яким би не була властива культура. Кожен етнос має свій стиль життя — властиві йому культурно-побутові особливості, що проявляються в матеріальній і духовній культурі, етнічних стереотипах. Кожна культура — це інтерпре­тація тлумачення життя. Етноси, будучи певними традиційними культурно-побутовими спільнотами, є носіями величезного ком­плексу етнічних особливостей та специфічної культурної інфор­мації. Саме вони складають основу етнічної культури — ядро своєрідних і специфічних рис, що виконують етноідентифікуючу роль, дають можливість себе протиставити іншим: «ми не такі, як...». У культурі кожного етносу виділяються такі явища, які властиві лише йому, чи навіть окремим його частинам (субетно­сам, етнографічним групам чи етнографічним районам). Такі ри­си культури називають етнічними.

Людина, яка несе з минулого в майбутнє властивості свого народу, властивості етнічності, є результатом культурного розви­тку етносів і людства. Цим засвідчується культурно-побутова і психологічна єдність кожного з етносів, стиль їхнього життя: японець не може зрозуміти, чому людина ходить в одному взутті на вулиці і вдома; корейцю дивно, якщо хтось відмовиться від собачого, чи котячого м'яса; південний китаєць гидує, якщо хтось п'є коров'яче молоко; єврей обуриться, якщо йому запро­понувати свинину і т. д. Саме в етнічній культурі спостерігається нерозривна лінія збереження і передачі традиції з покоління в покоління.

Це свідчить, що етнічна культура — успадкований від предків комплекс господарського і соціального життя, матеріальної і духовної культури, які визначають стиль життя, виконують етноідентифікуючу роль, дають можливість виділити і проти­ставити себе іншим етносам. Культурно-побутові особливості передаються з покоління в покоління, стають традиційними, стійкими і живуть навіть тоді, коли умови життя етносу змі­нилися.

Традиція (лат. traditio — передача, розповідь) — це процес по-забіологічної передачі від покоління до покоління усталених ку­льтурно-побутових особливостей. Складаються вони в різні іс­торичні епохи у зв 'язку з особливостями проживання етносів у своєрідних природно-географічних, соціально-економічних, істо-рико-культурних та інших умовах. Комплекси, сукупності уста­лених способів господарювання, форми матеріальної і духовної культури суспільного життя і побуту етносів, що передаються від покоління до покоління в незмінному вигляді, називаємо етні­чними традиціями.

Культурно-побутова специфіка і культурне обличчя є дуже важливими критеріями за якими розмежовують етноси. Культур­на специфіка етносів — це не лише сукупність традиційно-побутових особливостей матеріальної і духовної культури, що склались у минулому, а й культурні досягнення народу, його вне­сок у сучасну світову культуру. Нині люди визначають свою на­лежність до того чи іншого етносу по тому, що вони є спадкоєм­цями культурного надбання свого народу, є продовжувачами його традицій у господарському, суспільному, культурному жит­ті і мистецтві.

Втрата етносом культурно-побутової специфіки є свідченням того, що він сходить з історичної арени як самостійна етнічна спільнота, бо в культурному відношенні починає поглинатися су­сідами, асимілюватися ними. Чимало етносів не вимерло біологі­чно, а зійшли з історичної арени, бо в культурно-побутовому від­ношенні злилися з сусідніми етносами.

У вітчизняній науці склалося так, що інтереси дослідників концентрувалися переважно на вивченні етнічної культури (тра­дицій, звичаїв, обрядів, ритуалів), залишаючи осторонь осмис­лення національної культури. Коли ж про неї все-таки йшлося, то здійснювалося це, як правило, з однобічних позицій, у рамках ідеологізованих концепцій. Зокрема, більшовицька культурна програма полягала в тому, щоб створити нову культуру, гідну нового суспільства. Ця культура мала бути вищою за всю попе­редню культуру людства настільки, наскільки нове суспільство буде досконаліше і справедливіше за всі попередні. Але мета бу­ла утопічною, а засоби злочинними (тим більше, що для «нової» культури доводилося розчищати місце, усуваючи ті культурні елементи і явища, які «заважали»). В результаті, ми не можемо навіть дати чіткого визначення того, що ж являє собою націона­льна культура, і це при тому, що у сучасній публіцистиці це сло­во — найпопулярніше. Науковці ж, як і колись, намагаються уникати цього терміна, застосовуючи більш нейтральні понят­тя — традиційно-побутова або ж народна культура. Але вони ра­дше придатні для традиційного суспільства, етнонаціональні процеси в якому ще не пробуджені.

У сучасній науці існують дві основні точки зору на національ­ну культуру. Прихильники першої твердять, що національну ку­льтуру може мати лише той народ, який має або принаймні мав у минулому власну державу. З іншої точки зору, фактор державно­сті не є обов'язковим для виникнення й розвитку національної культури, хоча його наявність відіграє позитивну роль у цьому процесі. Наприклад, не можна заперечувати наявність шотланд­ської культури, відмінної від англійської чи ірландської, хоча традиції національної державності Шотландія позбавлена протя­гом багатьох століть. У зв'язку з цим, дослідники проблем націо­нальних культур відзначають, що найважливіший механізм само­збереження культури, є продуктом розвитку не держави, а етносу. Держава може бути суто політичним об 'єднанням різ­них народів, кожний з яких має, зберігає й творить власну куль­туру.

Національну культуру не можна обмежувати рамками лише традиційного, оскільки відбувається постійна взаємодія нового й старого, тобто інновацій і традицій, а поряд із національно-специфічними особливостями існують та розвиваються загально­людські, які стають надбанням усіх народів. На думку сучасного українського філософа С. Кримського: «Нація, на відміну від ет­носу, який може вести й ізольоване існування, характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайдення свого досвіду творення загальнозначущого...».

Можна сказати напевно, що народна творчість і саме життя народу визначили характер професійного мистецтва на Украї­ні. Адже українська література починалася з творів про народ­не життя, український професійний театр — із п' єс про народ­не життя, образотворче мистецтво — з народних картин «Козак-бандурист» і «Козак Мамай», а творчість простих укра­їнських селянок Катерини Білокур і Марії Приймаченко стоїть в одному ряду з професійними митцями. Між високим народ­ним і високим професійним мистецтвом не існує непереборних кордонів.

У творенні української культури брали участь усі соціальні верстви суспільства, як і, до речі, представники усіх народів, що живуть серед українців. І тому культура України — це творча спадщина і сина молдавського господаря, видатного політичного, церковного й освітнього діяча Петра Могили, і одного з заснов­ників Слов' яно-греко-латинської академії білоруса Симеона По­лоцького, і полотна росіянина Іллі Рєпіна, який оспівував героїч­не минуле України, і полум'яні вірші поляка Юліуша Словаць­кого, і пронизані теплим гумором твори єврея Шолом-Алейхема, і малюнки «чужинця з чистим серцем» — француза Деля-Фліза. Це і наукові здобутки француза Гійома Левассер де Боплана, ні­мця Зігмунда Герберштейна, поляка Зоріяна Доленги-Ходаков­ського, шведки Софії Русової, грузина Миколи Цертелєва, росія­нки Олександри Єфименко...

Проблема вивчення історії української культури постає на­самперед як проблема національного самоусвідомлення з усіма її позитивами та «хворобами зростання». Українська національна культура пройшла складний шлях, увібравши в себе кращі над­бання минулого, збагатившись культурами інших народів і збага­тивши світову культуру. На цьому шляху було багато досягнень і втрат. Українська національна культура є узагальненим вира­женням творчих зусиль усього українського народу, його світо­розуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки і філосо­фії. І водночас — видом самореалізації. Культура стає способом вираження національної ідентичності та виявлення сенсу буття на­роду.

Отже, національна культура — категорія не етнічна, а етно-соціальна. Це система національних символів, в яких у концент­рованому вигляді виражені гасла, етносоціальні сподівання та національні інтереси. Вона пов 'язана з певним станом націона­льного розвитку — загальним національним піднесенням та спалахом національної самосвідомості. Саме у такі історичні моменти і формується національна культура — свого роду ви­бух духовності нації. Він не тільки концентрує сплеск націона­льного життя, а й тривалий час слугує джерелом, яке живить культуру у більш спокійні періоди, включаючи певні спади наці­онального розвою. Яскраво виражену національну культуру зда­тний мати не кожний етнос. Спади у розвитку культури не є трагедією для нації, а становить обов'язковий компонент меха­нізму її розвитку, період накопичення духовно-національного потенціалу народу.