3. Міжетнічні взаємини в Україні

 

За даними перепису населення 1926 р., тут найчисель-нішими етнічними групами були росіяни — 9,3 %, євреї — 5,4, поляки — 1,6, німці — 1,4. Етнічні українці становили 80 %. За переписом 1989 р., відбулися істотні зміни: корінний етнос, най-чисельніший, — українці становили 37,4 млн., або 72,7 %; іншое-тнічне населення — понад 14 млн., або 27,3 %, у тому числі 21,9 % — росіяни, 0,9 % — євреї, 0,8 % — білоруси, 0,6 % — мол­давани, по 0,4 % — поляки і болгари, 2,8 % — представники ін­ших етносів. Отже, відбулися зміни в бік збільшення частки росі­ян і зменшення українців, інших етнічних груп. При цьому важливо, що ці етнічні групи представляють нації, основне ядро яких знаходиться за межами України. Виняток становлять крим­ські татари, кримчаки і караїми, що, як і українці, є корінними етносами в Україні.

Зрозуміло, що етнічні групи, які мешкають в рамках певної національної держави, повинні мати відповідний правовий ста­тус. Так, у 20—30-х роках ХХ ст., коли здійснювалася так звана політика коренізації, вони мали право на рідну мову в судочинст­ві, освіті, на участь у роботі державних та громадських організа­цій, розвиток своєї культури. В Україні, зокрема, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Це були на­ціональні райони, селищні, сільські радянські органи з діловодст­вом рідною мовою більшості населення. У 1929 р. тут функціо­нувало 24 районні, 106 селищних і 1087 сільських національних Рад (німецькі, болгарські, польські, єврейські та ін.). У 1924 р. у складі України було утворено Молдавську автономну республіку.

Створювалися національні школи з німецькою, єврейською, мол­давською, польською, болгарською, татарською та іншими мова­ми навчання. Мови етнічних груп запроваджувалися у вузах та середніх спеціальних навчальних закладах, бібліотеках, клубах, театрах, засобах масової інформації. У системі Академії наук дія­ли інститути єврейської і польської культури. Однак унаслідок утвердження в СРСР у середині 1930-х років централістсько-шовіністичної концепції в усіх сферах суспільного життя ця ро­бота припинилася, почався період активної русифікації, цілі на­роди зазнали гонінь і репресій.

Новий етап у розвитку етнічних груп почався після розпаду світової соціалістичної системи та СРСР, в умовах становлення суверенних держав. У низці країн (колишніх республік Радянсь­кого Союзу) перемогла ідея етнонаціоналізму, тобто така, за якою нації оголошуються типом етнічної спільноти, етносоціаль-ним організмом, основою для легітимізації державності. Такий підхід відрізняється від світового досвіду, коли нація розгляда­ється насамперед як співгромадянство, політична спільність гро­мадян держави. Саме в цьому контексті існують і вживаються поняття «національна держава», «національні інтереси» тощо. Тут йдеться про те, що принципи демократії вищі за етнонаціо-налізм. Ураховуючи те, що в Україні проживають громадяни по­над 100 національностей, держава, демократичні сили домага­ються створення найсприятливіших умов для міжетнічної солідарності та консолідації.

Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. прийняла Декла­рацію прав національностей України. Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, Акта про незалежність України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікова­ними Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, еко­номічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за націо­нальною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традицій­ного розселення і забезпечує існування національно-адміністра­тивних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умо­ви для розвитку їх мов і культур. Верховна Рада України 25 червня 1992 р. прийняла закон «Про національні меншини Украї­ни», який регламентує статус національних меншин, їхні права, гарантії задоволення національних прав людини й етнічних груп. Україна підтримує рішення женевської конференції (1990 р.) про пошанування державами прав національних меншин. Але нехту-ється в Україні рішення, прийняте на тій же конференції, про те, що й меншина повинна бути готова до співробітництва з держа­вою, на території якої вона проживає. Тобто — поважати культу­ру, звичаї, мову українців.

Свідченням демократичної етнополітики Української держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема, ст. 11 Основ­ного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, ку­льтурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно із ст. 24 не може бути у громадян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного похо­дження. Ст. 53 гарантує «громадянам, які належать до національ­них меншин», право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація доб­ровільного повернення кримськотатарського народу та представ­ників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму — 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських та­тар (72 % з Узбекистану, 16 % з Росії та 3 % з Казахстану), 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців.

В Україні відбувається активний процес створення етнокуль­турних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На кінець 1999 р. діяло 430 офіційно зареєстрованих національно-культурних то­вариств, 26 з яких мали всеукраїнський статус.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. «Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами на­ціональних меншин України» всеукраїнські державні видавницт­ва «Каменяр» у Львові (польською мовою), «Карпати» в Ужгоро­ді (угорською, чеською, словацькою), «Маяк» в Одесі (єврей­ською, болгарською, гагаузькою), «Донбас» у Донецьку (мовою греків Приазов'я), «Січ» у Дніпропетровську (німецькою), «Тав-рія» у Сімферополі (кримськотатарською).

У 1995 р. Кабінет Міністрів схвалив Концепцію розвитку ку­льтур етнічних груп. Було створено Центр циганської культури в Києві та болгарський культурний центр у Болграді Одеської об­ласті. У серпні цього ж року прийнято постанову «Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим».

Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спи­раючись на діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно виступає за досягнення відповідного рівня захи­сту українців у всіх країнах їх проживання. У ст. 12 Конституції України проголошується, що наша країна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які прожи­вають за межами держави. Здійснюється допомога їм через різні державні й громадські організації — літературою, культурниць­кими акціями тощо. Україна бере участь у розробці універсаль­них міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Єв­ропи, інших міжнародних організацій. Проте заходи ці є вкрай недостатніми, а зволікання з вирішенням окремих питань є прос­то небезпечним. Особливо це стосується ситуації в Криму.

Як відомо, наша держава, разом з країнами Балканського пі­вострова, належить до групи європейських країн, які мають влас­не корінне мусульманське населення. Серед мусульман чітко ви­діляється провідна етнічна група — це кримські татари, які складають майже 57 % загальної чисельності мусульманських народів, три найбільші етнічні групи (кримські татари, волго-уральські татари, азербайджанці) разом становлять 84 %. Абсо­лютна більшість з 248193 кримських татар проживає в Криму (близько 245 тис. чол.) та найближчих районах Херсонської (2072 чол.) та Запорізької областей (570 чол., з них 255 у м. Меліто­поль). В інших регіонах проживає вкрай незначна кількість крим­ських татар, і навіть у Києві їх чисельність складає лише 44 осо­би.

Друга за чисельністю етнічна група — волго-уральські татари (73 тис. в 2001 р.), географія розселення яких: Донецька обл. (19 116 чол.), Луганська обл. (8543 чол.), Херсонська (5353 чол.). За останні два-три десятиліття серед волго-уральських татар України відбуваються активні асиміляційні процеси. Зараз наяв­ність серед волго-уральських татар Донбасу групи впливових бі­знесменів є одним із чинників збереження громадою свого місця на етноконфесійній карті України. У Криму релігійна активність національно-культурних товариств волго-уральських татар (як і башкир) є досить незначною. Значно менші за чисельністю баш­кири (4253 чол.), як правило, солідаризуються з волго-ураль-ськими татарами в культурних та релігійних заходах.

Чисельність азербайджанців в Україні за період між переписа­ми 1998 і 2001 року зросла на 22,2 % і становить 45 176 чоловік.

Більшість азербайджанців проживає на Сході країни. В окремих регіонах (Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Полтавська, Київська, Кіровоградська, Вінницька, Черкаська, Сумська, Чернівецька, Рівненська області та м. Київ) саме азер­байджанці становлять більшість мусульманського населення.

Чисельність турок-месхетинців в Україні оцінюється в межах близько 9 тис. чол. Чисельність арабів, згідно перепису, складає 6575 чоловік, які проживають у великих містах — столиці (1426 чол.) і регіональних університетських центрах: Одесі (1320 чол.), Харкові (985 чол.), Дніпропетровську (525 чол.), До­нецьку (470 чол.), Запоріжжі (271 чол.) та інших студентських центрах.

Іслам є однією з важливих тем суспільної дискусії в Криму, особливо серед молодших вікових груп. Всі учасники дискусії надають перевагу ісламській ідентичності перед етнічною, мов­ною тощо. Серед етнічних груп, окрім кримських татар, найбільш активною в царині ісламського «відродження» є волго-уральські татари.

За період між переписами 1989 та 2001 років зросла чисель­ність лише кримських татар, азербайджанців, чеченців, таджиків, туркменів, турок-месхетинців. Всі інші народи, що традиційно сповідують іслам, скоротили, в деяких випадках, суттєво свою чисельність. Найзначнішою подією для ісламу в Україні стало повернення кримських татар на свою історичну батьківщину. Структура та чисельність народів, що традиційно сповідують іс­лам, в значній мірі склалася саме протягом 1990-х років. Виріша­льним чинником у формуванні сучасного становища стали мігра­ційні процеси, які активно проходили після розпаду СРСР. Зменшення інтенсивності міграційних процесів, яке спостеріга­ється з кінця 90-х рр. ХХ століття, дозволяє стверджувати, що національний склад мусульманських народів України склався і в середньостроковій перспективі картина не зазнає суттєвих змін.

Особливою напруженістю вирізняються ситуація в Криму. Між Україною і Росією не втрачає гостроти суперечка щодо істо­ричних прав на півострів. Ще до часів перших руських князів Аскольда та Дира сягають зв'язки наших предків з таврами. У 945 р. князь Ігор уклав з Візантією договір про захист Криму від нападів чорних болгар з Приазов'я. У 965 р. князь Святослав ор­ганізував похід проти Хозарського каганату. У той же час на Ке­рченському та Таманському півострові засновано Тмутаракансь-ке князівство.

Похід київського князя Володимира у Херсонес закріпив три­валі зв'язки з Тавридою. У Корсуні князь Володимир прийняв хрещення. Син Володимира князь Мстислав правив у Тмутарака-ні. Згодом після цього тут були князі Гліб, Роман і Олег — сини чернігівського князя Святослава. За легендою після відвідин Бо­сфору і Феодосії в Корсуні або Херсонесі побував апостол Анд­рій Первозванний.

У середині XV Крим повністю підпадає під владу татарської держави, очолюваної династією Гіреїв. До XVI ст. землеробська Україна-Русь серйозно постраждала від набігів татар. Її захисни­ками стає козацтво. В кінці XVIII ст., значною мірою, завдяки досвіду боротьби з татарами та військовій майстерності козацтва, Російська імперія здобуває Крим.

Сьогодні в російськомовних засобах масової інформації пре­тензій щодо півострова обгрунтовані тим, що росіяни утвердили­ся в Криму раніше, ніж тут з'явилися татари, а в Тавриді існувало російське князівство Тмутаракань. Особливо наголошується на тому, що православ'я в Криму з'явилося раніше, ніж іслам. Ці дві тези використовуються як аргумент на користь права первородс­тва на Крим і спростування тверджень нібито анексія Криму, що її вчинила Катерина ІІ, була окупацією. Публікації, що звеличу­ють політику Катерини ІІ в Криму, почастішали після рішення мера Севастополя та міської ради відновити пам'ятник російській цариці в центрі міста.

Присутність на півострові до 2017 р. Чорноморського флоту Росії, що дислокується у бухтах Козача, Карантинна, Південна і Севастопольська і складається з 50 бойових кораблів, понад 120 допоміжних суден, 90 літаків та гелікоптерів, корабельних баз, аеродромів та берегових військ, спричиняє напруження в цьому регіоні. Проросійські сили, які впливають на ситуацію в автоно­мії, ведуть політику, яка неодноразово спричиняла гострі конфлі­кти з кримськими татарами, загрожує територіальній цілісності України.

Отже, Україна є державою в якій окрім переважаючих чисель­но корінних українців проживають інші народи. Більшість націо­нальних груп сприймають Україну за батьківщину, як і третина українців — в інших державах і серед інших народів. При цьому слід наголосити, що реальна етнічна картина набагато розмаїті­ша, ніж та, що міститься в рамках даної лекції. Будучи громадя­нами незалежної України, етнічно-національної групи залиша­ються своєрідними утвореннями з притаманною їм етнічною самосвідомістю та самобутньою культурою.

Література:

Богомолов О., Семиволос І. Alter ego імперії: уявлена цивілізація слов'янського Криму // Критика. — 2008, бере­зень. — С. 8-11.

Борисенко В. К. Етнічний склад населення України // Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисе­нко. — К.: Либідь, 2007. — С. 60—66.

Заставний Ф. Географія України: У 2-х книгах. — Львів: Світ, 1994.

Зіневич Н. О. Цигани в Україні: формування і сучас­ний стан // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та су­часність / О.Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. мен­шин України, 2001.

Ісламська ідентичність в Україні / Богомолов О. В., Данилов С. І., Семиволос І. М., Яворська Г. М. — К.: AMES, 2005.

Наулко В. І. Формування сучасного етнічного складу населення України // Етнонаціональні процеси в Україні: іс­торія та сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001.

 

Пономарьов А. Українська етнографія: курс лекцій. — К.: Либідь. 1994.

Сергійчук В. Польська етнічна меншина України // Ет­нонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наул­ка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001.

9. Шевченко А. Росіяни України в контексті етнонаціо-нальних процесів // Етнонаціональні процеси в Україні: іс­торія та сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001.