2. Основні етнічні групи

 

Росіяни — найбільша після українців національна гру­па (11 356 тис. осіб, складають 22,1 % всього населення). Вони представлені двома основними етногенетичними шарами: автох­тонним давньослов' янським населенням — горюнами — та міг­рантами із внутрішніх губерній Росії, що переселялись на україн­ські землі у XV—XIX ст. Горюни зберегли архаїчні риси побуту і регіональну самосвідомість. Мешкають вони у Путивльському районі Сумської області (села Линово, Нова Слобода, Юр'єво, Горки та ін.).

Основна ж частина росіян України — це нащадки мігрантів — «служило-ратних людей», так званих однодворців, які за свою службу отримували «слободні» землі. Таке ж право мали військові поселенці в районі Чугуєва на Харківщині, а також донські козаки, котрі, охороняючи південні кордони Російської держави, поступо­во колонізували (разом із українцями) Слобожанщину. Це була перша форма колонізації Слобідської України. Другою стала «державна колонізація» — переведення «дворових» селян Ростов­ської, Ярославської та Костромської губерній на «слободні» землі. Лише на початку XVIII ст. їх було переведено близько 9 тис. Ма­сово переселялися на Слобожанщину і селяни втікачі, заснувавши цілий ряд поселень у Куп' янському, Ольховатському, Волчансь-кому повітах спочатку на Слобідській Україні, а з приєднанням Новоросії — у причорноморсько-приазовських землях. Ці посе­лення просувалися на південь після звільнення цих земель від кримських татар, утворюючи так звані лінії, що мали військово-стратегічний характер. Такими були поселення Української лінії (Слов' янський, Бахмутський, Маріупольський повіти), після ро­сійсько-турецької війни — Катеринославське козацьке військо, а з оволодінням Кримом — поселення у Сімферопольському повіті (Нова Слобода, Санкт-Петербурзькі Мазанки, Мангуш, Куруї).

Окрему категорію російських переселенців становили «роз­кольники» та сектанти, котрі тікали від релігійних переслідувань.

У XVI ст. в Росії виник релігійно-громадський рух, який породив цілу низку сектантських відгалужень. Перші з них склалися на ґрунті протесту проти релігійних утисків (скопці, духобори, мо­локани), а у XIX ст. поширилися секти західноєвропейського по­ходження (баптисти, євангелісти, адвентисти, штундисти та ін.).

Перші старообрядські поселення в Україні з' являються на по­чатку XVII ст. в Чернігово-Сіверщині (села Машево, Добрянка, Радуль), пізніше — у Новосербії (Микольське, Клинці, Лиса Го­ра), а відтак — у Херсонській та Катеринославській губерніях. З освоєнням південних районів України чимало переселенців, у тому числі старообрядці, одержують пільги (звільнення від пода­тей, військової повинності тощо), що пожвавило їхню міграцію. Духобори в основному розселялися в Мелітопольському повіті (на річці Молочні Води); там же пізніше, у 1817 р., поселилися молокани (частина їх згодом перебралася до Хотинського пові­ту); нащадки донських козаків, що зазнали поразки під с. Вилко-во. Останні прибували також із-за Дунаю та з Бессарабії, оселяю­чись на Буковині (села Біла Криниця, Липовани, Грубна) та на Поділлі (с. Пилипи Боровські). На Поділлі розташувалася ще од­на гілка старообрядців — пилипівці (с. Курники сучасної Вінни­цької області).

Росіяни в Україні мають добрі можливості для розвитку. Ста­ном на 1 січня 1997 р. за даними Державного комітету України в справах національностей та міграції в Україні видавалося 1356 російськомовних газет і журналів, причому значна їхня частка мала державну підтримку. На початку 1996 р. російською мовою навчалися 56,2 % студентів у вузів, а в Луганській, Донецькій, Дніпропетровській областях і досі відсоток викладання російсь­кою мовою сягає цифри 95—97 %, і ця цифра має тенденцію до збільшення. В Україні російськомовними залишаються 35 теат­рів, а 36 існують як змішані російсько-українські. На одну украї­нську припадає 69 російських книг. Проте, на цьому тлі підніма­ється проблема українізації росіян. На жаль, окремі російські національно-культурні товариства, політичні партії, як «Союз», «Партія слов' янської єдності України» та інші не стільки опіку­ються проблемами культури, скільки прагнуть скористатися етні­чним фактором для сприяння вирішенню тих політичних питань, у яких виявляє зацікавленість Російська держава.

Білоруси — друга за чисельністю національна група населення України (439,9 тис. осіб). Значна їх частина — автохтонне населен­ня Полісся, а також ті, що переселилися до суміжного з Білоруссю Українського Полісся у XVIII ст. після першого поділу Польщі (так звані пінчуки — вихідці з Пінської округи). Чимала кількість біло­русів мігрувала у Слобідську Україну (на початку XIX ст. на Харкі­вщині налічувалося аж 27 білоруських поселень — Каменецьке, Ні-цаха, Протопопівка та ін.). Переселення білорусів у південні райони України припадає на першу половину XIX ст. Переселенців заохо­чували пільгами, особливо з тих губерній Росії, що були перенасе­леними, а такими, зокрема, були Могилівська та Смоленська губер­нії. Білоруси заснували ряд сіл у Катеринославській губернії (Гусарське, Сурське-Литовське та ін.). Мешканці останнього, до ре­чі, зберегли давній етнонім — литвини, жителі ж інших населених пунктів, як правило, називалися білорусами. За даними переписів, значна частина білорусів Півдня України втратили свою етнічну самосвідомість, бо записувалися росіянами — на відміну від тих, що мешкали в районах Полісся, Сіверщини (там вони вважали себе литвинами) та частково Слобожанщини.

Поляки налічують в Україні 218,9 тис. осіб. В основному вони мешкають на Правобережжі України та у Східній Галичині (в се­лах Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей, част­ково на Волині, Донбасі, Дніпропетровщині). Переселення поля­ків в Україну розпочалося ще з колонізацією Польщею Галицько-Волинського князівства у XIV ст. і продовжилося з її експансією на Правобережжя у XV—XVIII ст., а відтак — із колонізацією західноукраїнських земель у 1918—1939 рр.

Першими польськими переселенцями в основному були замож­ні шляхтичі, духовенство, службовці, меншою мірою — «чиншова шляхта», міщани та селяни; наступна міграційна хвиля включала переважно селян та міську бідноту з Краківського, Жешувського, Люблінського та Келецького воєводств, котрі отримували тут віль­ні землі.

Найбільш масові переселення польських селян припадають на XVII—XVIII ст., зумовлені посиленням у Речі Посполитій фео­дального гноблення та її поразкою у війні з Туреччиною.

У ті ж часи чимало поляків осідає на Катеринославщині, де во­ни залучалися до роботи на Луганському ливарному заводі. Разом із російськими старообрядцями вони утворили там низку сіл: Го­родище, Ольховатку, Петропавлівку, Чорнухіно, Хвощівку. Поля­ки брали участь і у військово-землеробській колонізації Півдня, зокрема межиріччя Дністра та Бугу. З приєднанням у 1814 р. Бес-сарабії так звані «варшавські переселенці» разом із німецькими колоністами освоювали Буджак, заснувавши там с. Католицьке.

Специфічність колонізації поляками українських земель зумо­вила і своєрідність їхнього розселення: як правило, це окремі компактні етнорелігійні громади, вкраплені в суцільний україн­ський етнічний масив. Проте склад польських колоній не був од­норідним, а включав дві групи: мазурів — бідних селян, вихідців із Мазовії, та шляхту — дрібне дворянство, котре забезпечувало охорону польських кордонів та порядок на охопленій території. Цей порядок мав на меті, зокрема, насаджування чужої для укра­їнців релігії. Наслідком стало не лише покатоличення значної ча­стини місцевого населення, а й його спольщення: чимало україн­ців, які жили поблизу польських колоній, стали називати себе поляками. У цьому проявлялися і певні меркантильні інтереси: ті, хто приймав католицьку релігію і польську національну прина­лежність, отримував відповідні пільги.

Після другої світової війни кількість польського населення в Україні значно зменшилася. Це відбувалось як за рахунок репат­ріації майже мільйона поляків згідно з договором між Радянсь­ким Союзом і Польщею, так і внаслідок асиміляційних процесів, особливо відчутних у польському середовищі.

Сьогодні в Україні функціонують польські школи, полоністи­ка вивчається у Київському, Львівському національних універси­тетах, у Тернопільському педагогічному та приватному Слов' янському університетах.

Молдовани в Україні налічують 324,9 тис. осіб, розселених переважно в Чернівецькій та Одеській, частково в Кіровоградсь­кій, Миколаївській та Донецькій областях. Романський субстрат, як відомо, брав участь в етногенетичному процесі формування населення Українських Карпат, наслідком чого стало, зокрема, формування волохів — етнічної основи молдован. Ці процеси ся­гають ще V—VII ст., а починаючи з Х—XIII ст. присутність мол­довського населення стає постійною: спочатку в Київській Русі, пізніше — в Галицькому та Галицько-Волинському князівствах, а відтак і в Україні.

Історичні зв'язки українців і молдован завжди були найтісні­шими, навіть більше, ніж зі спорідненими слов' янськими наро­дами. Свого часу українці шукали притулку в Бессарабії, а мол­довани, рятуючись від експлуатації власних господарів та репресій турецьких завойовників, переселялися в Україну. Особ­ливо масовими міграції молдован стають у XVI ст.: саме тоді з' являється велика кількість молдовських та молдовсько-українських поселень у Буковині та Лівобережній Наддністрян­щині. Пізніше, в XVII—XVIII ст., молдовські поселення виника­ють на Правобережжі та у межиріччі Дністра і Бугу (Тирасполь­ський та Ананьївський повіти), а також у південніших районах

Сіверського Донця — мало військово-землеробський характер. Так, молдовський гусарський полк заснував села Віска, Піщаний Брід, Плетений Ташлик та інші, а колишні військові-молдовани утворювали своєрідні селища — роти (наприклад, сучасне село Осьма на Кіровоградщині). Наприкінці XVIII ст. молдовські по­селення складали до 18 % у Херсонській губернії, до 5 % — у Ка­теринославській, у тому числі в Єлисаветградському повіті— 11,3 %. Із звільненням від турків Південної Бессарабії на початку XIX ст. молдовани інтенсивно колонізують (разом із болгарами) цей край, а після возз'єднання з Україною Буковини — північні її райони (наприклад, Хотинський). Назагал молдовські поселення були або компактними, або мішаними з українцями, проте пов­сюдно молдовани зберігали етнічну самосвідомість, виявляючи її часом навіть через давній етнонім — волохи. Це особливо харак­терно для Дніпропетровщини та Донбасу.

Румуни (134,7 тис. осіб) — одна з найдавніших національних груп населення України. Перші поселення румунів засновані в XIII ст. у Підкарпатській Русі (нинішні Тячівський та Рахівський райони) вихідцями з Марамурешу (Північно-Західна Волощина) і Південної Трансильванії та в Північній Буковині (переважно Гли-боцький район). З утворенням у середині XIX ст. румунської дер­жави і відсутністю держави у молдован, частина молдаван почала ідентифікувати себе з румунами. Це явище спостерігається і ни­ні — з відродженням руху за возз' єднання Молдови з Румунією.

Румуни та молдавани задовольняють свої культурні запити у молдавських й румунських школах, а вищу освіту здобувають на спеціальних відділеннях Чернівецького університету. На терито­рії Буковини працює 187 шкіл з румунською мовою навчання; румуни мають 35 годин на місяць ефірного часу на телебаченні і радіо, виходить друком за державної підтримки більше десяти періодичних видань румунською мовою.

Євреї (їх чисельність становить нині 103,6 тис. осіб). Існує ве­рсія, що перші єврейські общини на території України з' явились в перших століттях н.е. в елліністичних державах Криму і При-чорномор' я. Наступний етап єврейської історії України пов' язаний з Хозарським каганатом, який контролював значну частину території сучасної України (у VIII ст. підкорив слов' янські племена полян, сіверян, радимичів, в' ятичів), прави­телі якого сповідували іудаїзм.

Відомо про існування єврейських общин на території України за часів Київської Русі. Походження цих переселенців остаточно не з' ясоване, проте це були слов' яномовні групи, розселені в ос­новному в Києві окремими етнорелігійними громадами — кенаа-нимами. Згадки про єврейські общини регіону зникають після монгольської навали.

Масове переселення євреїв в Україну відбулося пізніше і йшло з Європи через Польщу, коли остання захопила Західну та Правобережну Україну, відкривши, зокрема, шлях для ашкена-зі — європейських євреїв, які розмовляли мовою їдиш. Цей про­цес тривав майже чотири століття, з XV по XVIII, і мав кілька етапів. Перший (XV—XVI ст.) і визначався поступовим пересе­ленням єврейських сімей переважно до західних районів Украї­ни — Галичини та Буковини, і особливо до міст — Львова та Че­рнівців. В середині Х\П ст. в часи повстання Б. Хмельницького значна частина єврейського населення (в першу чергу на лівому березі Дніпра) були винищені, вигнані або втекли. З поділами Польщі 1792 і 1795 років до складу України відійшла частина бі­лоруських губерній, де проживала значна кількість єврейського населення,— як правило, найбідніша його частка. Аби розванта­жити перенаселені райони Білорусії, а разом із тим заселити ма-лоосвоєні південні землі Російської держави, уряд сприяв пере­селенню сюди частини білоруського населення, у тому числі євреїв. Щоправда, законодавство 1796 р. обмежило територію їх проживання дискримінаційною «смугою осілості» — у невелич­ких містах Правобережної України (Барі, Білій Церкві, Бердичеві, Житомирі та ін.). Проте чисельність євреїв швидко зростала, до-сягши наприкінці XVIII ст. 3,5 % усього населення Правобереж­жя. Пізніше, у 1804 р., царський уряд розширив права єврейства, скасувавши, зокрема, закон польського сейму 1778 р., який забо­роняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом. Відтоді вони дістали таку можливість і були зараховані до станів купців, мі­щан, а згодом і землевласників.

Наслідком прийнятого законодавства стало утворення великих єврейських громад у містах, а пізніше — землеробських колоній. Громади складалися переважно у південних районах України (Но-воросії, Бессарабії та колишній «смузі осілості»). У Новоросії, на­приклад, у тому числі в Одесі, кількість єврейських громад зросла у чотири рази. Щодо землеробських колоній, то в середині XIX ст. лише у Новоросії їх утворилося до 20, у Херсонській губернії — 26, Катеринославській — 17, у Бессарабії — 18. Усі вони будува­лися на основі традиційної громади — кегили та усталених прин­ципів громадського самоуправління — кагалу.

Поступове розширення прав єврейського населення позначи­лося на зростанні його чисельності. У 20-х роках ХХ століття в

Україні мешкали близько 2 млн євреїв, напередодні війни — до 3 млн. Під час нацистської окупації вижило не більше 10 000 єв­реїв (в основному в румунській зоні окупації), і більше мільйона встигли евакуюватися. Всі інші були знищені. У вересні 1941 р. у Києві в Бабиному яру лише за три дні було розстріляно більше 33 000 євреїв.

В кінці 1940-х років були закриті останні єврейські культурні установи, що існували в Україні. З цього моменту і до кінця 1980-х рр. єдиним легальним єврейським інститутом залишалась синагога. Число релігійних общин суттєво скоротилось в період антирелігійної кампанії 1958—1964 рр. В 1960—1980-і рр. Укра­їна стала одним з центрів єврейського руху незалежності. В Україні для євреїв відкрито гімназію та Соломонів університет у Києві, єврейські школи є в багатьох областях Правобережжя.

Згідно з переписом населення 1989 р., на Україні проживало 487,3 тисячі євреїв. В основному це жителі крупних і середніх міст. В 1989—1990 рр. з республіки в Ізраїль, США, ФРН виїхало понад 450 000 осіб. В останні роки спостерігається процес повер­нення євреїв в Україну. За деякими даними, повернулись від 30 до 50 тис. осіб. За даними перепису 2001 р., чисельність єв­рейського населення України складає 103 600 осіб.

Болгари проживають в основному в селах Одеської (у Ниж­ньому Подунав'ї), Запорізької, частково — Миколаївської та Кі­ровоградської областей. Нині в Україні їх налічується 232,8 тис. Переселення болгар пов'язано з агресивними діями Туреччини проти християнського світу. Рятуючись від знищення, болгари шукали притулку в Російській державі, зокрема в Україні. Споча­тку це були військові переселенці, розміщені царським урядом у 1752 р. в так званій Новосербії, і пізніше, у 1774 р., передані до Бузького козацького війська. Згодом вони утворили і власні вій­ськові поселення Новоросії. До речі, болгарські переселенці, кот­рі осіли на території Буджаку (Бендерський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти), намагались утворити своє козацтво на зра­зок Донського. Проте ця ідея не знайшла підтримки з боку царсь­кого уряду, котрий уникав небажаних інцидентів з Туреччиною.

Міграційний рух болгар в Україну був тривалим і відбувався у кілька етапів. Він розпочався у середині XVIII ст. і наприкінці століття стає масовим та інтенсивним, особливо у Подунав'ї. У 1819 р. царський уряд надав цьому стихійному рухові певного спрямування, виділивши переселенцям землі Бессарабії. До сере­дини XIX ст. там було засновано 92 колонії. У 60-ті роки ХІХ ст. значна частина Бессарабії була підкорена Румунією, котра скасу­вала привілеї болгарським колоністам, через це значна їх частина мігрувала у Приазов'я.

Майже одночасно з бессарабською колонізацією відбувалося переселення болгар Чорним морем до Криму та Новоросії. Так виникли села поблизу Одеси (Великий Буялик, Малий Буялик, Катаржино, Кубанка), біля Миколаєва (Тернівка) та в Криму (Кишлав, Балточокри, Старий Крим). Ці переселенці, на відміну від бессарабських, одразу ж одержали права колоністів, і тому їхнє життя на новому місці мало надійнішу основу. Всі болгарсь­кі переселенці — землероби за родом занять, крім усього іншого, привнесли до української скарбниці багату культуру городництва.

Греки — найдавніше етнічне угрупування на території Украї­ни (нинішня чисельність — 98,6 тис). Перші грецькі колонії у Криму та Північному Причорномор'ї, на місці яких виникла низ­ка південноукраїнських міст, відомі з VI ст. до н.е. Тривала істо­рія грецької діаспори в Україні складалася відповідно до різних етнополітичних ситуацій на території Кримського півострова та прилеглих земель. Протягом XV—XVII ст. Туреччина неоднора­зово проводила масові виселення греків у межі Кримського ханс­тва, а останнє, у свою чергу, розселяло їх по своїх провінціях. Та­кі переселення проводилися і за спільною угодою між кримським ханом та царським урядом з метою освоєння південних земель «єдиновірцями». Так, у 1778 р. частина греків була переселена на Катеринославщину, пізніше — у Приазов'я, де з'явилися місто Маріуполь та 12 сіл, і т.д.

Давні й тісні зв'язки Візантії з Київською Руссю, Росією та Україною визначили особливі права та привілеї грецьких колоні­стів, як і своєрідність їх соціальної організації. Вони нерідко утворювали братства як в пізньому середньовіччі, котрі відігра­вали важливу роль в економічних та культурних взаєминах між східними слов'янами і народами Балкан.

Розселені в Україні греки етнічно неоднорідні й поділяються на дві групи: греки-елліни (новогрецької мови) та греки-татари (тюрк­ської мовної групи). Греки-татари формувалися в умовах багатові­кового спілкування з кримськими татарами, частково перейнявши їхню мову, етнонім і топоніміку (поселення Урзуф, Ялта, Аутка у Приазов'ї). Греки-елліни (самоназва — румеї) — переселенці пізні­шого часу — мешкають переважно поблизу Маріуполя в селищах Сартана, Стила, Волноваха, Константинополь. Нині серед греків функціонують обидві мови, щоправда, в обмеженій сфері — сімей­но-побутовій. Проте помітна тенденція до відродження новогрець­кої мови, що свідчить про наявність серед греків України етнічної самосвідомості. В сучасній Україні для греків створено факультет у Маріупольському гуманітарному університеті.

Корінними народами України є кримські татари, караїми, кримчаки.

Татари представлені в Україні переважно двома етнографіч­ними групами — казанськими (поволзькими) та кримськими. Ет-ногенетичні основи кожної з них різні. Казанські татари форму­валися на Середній Волзі на ґрунті давніх тюркських племен, частково змішавшись із місцевими фіноугорськими племенами і прийнявши давню самоназву — татар. В Україну вони мігрува­ли порівняно недавно у зв'язку з потребою робочих рук у проми­словості, передусім на шахтах Донбасу. Нині поволзькі татари являють собою дисперсні вкраплення в середовище міського на­селення цього регіону, налічуючи 86,8 тис. осіб.

Кримські татари (самоназва — крим татарлар) формувалися на просторах Великого Степу з різних тюркськомовних пле­мен — хозарів, половців, татаро-монголів. VII—XIII ст. вони діс­талися Кримського півострова, де змішалися з місцевими етніч­ними групами. Нині їхня чисельність — до 44 тис. Кримські татари живуть також у Туреччині (близько 3 млн чоловік) й ін­ших країнах світу.

Караїми (від арамейського «караїм» — читець, самоназва — карай) — народ, що живе переважно у Криму, Тракайському та Паневежському районах Литви. Загальна чисельність у колиш­ньому СРСР — 2809 чоловік (1989 р.), з них в Україні — 1396. За мовою належать до кипчацької підгрупи тюркської групи наро­дів. Їхнє походження остаточно не з'ясоване, проте є дві досить обґрунтованих гіпотези. Одна пов'язує етногенез караїмів з кара-містичною сектою іудаїзму, котра виникла у VIII ст. в Месопота­мії і не визнавала Талмуду; інша — з правлячою верхівкою Хо­зарського каганату, яка прийняла іудейську релігію, а після роз­грому каганату київськими князями осіла у Криму. Останню гіпотезу, до речі, — підтверджують антропологічні дослідження.

Більшість нинішніх караїмів живуть на своїй етнічній батькі­вщині — у Криму, а також невеликими групами представлені у місцях їх давнього (з XV ст.) розселення — Києві, Львові, Луць­ку, Самборі, Галичі та ін. Ці колонії утворювалися різними шля­хами; нерідко караїмів запрошували як умілих ремісників, а були випадки, коли їх брали у полон. Колонії складалися з окремих етнорелігійних общин, очолюваних хазаном, котрий виконував як адміністративно-судові, так і релігійні функції. Таке управлін­ня зберігалося майже до XIX ст. Нинішні караїми чітко усвідом­люють причетність до своєї етнічної спільності, рідної мови (хо­ча володіють російською, українською і навіть польською), збері­гають традиційну антропоніміку.

Кримчаки — невелика етнічна група тюркської гілки кримсь­кого населення, що мешкає переважно у містах: Сімферополі, Севастополі, Керчі та Феодосії. Їхнє походження також не вияв­лене до кінця. Самі кримчаки вважають себе самостійною автох­тонною народністю іудейського віросповідання, проте антропо­логи вважають, що їхньою етнічною основою було не лише корінне населення, а й хозари, татари, євреї і навіть італійці (ба­гато кримчакських родин мають прізвища Ломброзо, Тіастро та ін.). Існує й інший погляд на походження кримчаків: вважається, що це єврейське населення Криму, яке перейняло тюркську мову.

Гагаузи — тюркськомовна, православного віросповідання ет­нічна група, що проживає в Ізмаїльському, Килійському та Бол-градському районах Одеської області (чисельність — до 32 тис.).

Донедавна існувало з десяток гіпотез щодо походження гагау­зів. Одні вважали їх слов'янським народом балканського похо­дження зі значними домішками інших етнічних елементів; ін­ші — болгарами, котрі прийняли тюркську мову, але зберегли православ'я. Найбільш обґрунтованою нині вважається «тюрксь­ка» гіпотеза, хоча і вона не є загальноприйнятою. Основні розбі­жності стосуються визначення етнічної основи гагаузів: чи то тюркськомовні кумани, що переселилися з Північного Причор­номор'я у Добруджу, чи то турки-сельджуки, чи гагаузи. Остан­нім часом з'явилися комплексні дослідження, що дають підстави твердити: гагаузи — неоднорідна етнічна група, яка увібрала в себе кілька етнічних субстратів: або нащадків кочових тюрків, які змішувалися з різними етнічними групами Балкан, або ж пів-нічнотюркських племен — печенігів, узів та куманів, котрі ще в доосманський період переселилися на Балкани, уникнувши там болгарської асиміляції. На користь останнього говорить насампе­ред мова гагаузів: вона належить до огузької лінгвістичної групи, куди входили узи та печеніги. Це підтверджується і гагаузькою термінологією, яка ґрунтується на скотарській лексиці, характер­ній для їхніх давніх предків і не притаманній болгарам.

Певна річ, проблема етногенезу гагаузів потребує подальшого дослідження. Зокрема невідомо, коли і на якій основі формувала­ся їхня релігія — спільна з релігією болгар. Скоріше за все у про­цесі формування гагаузів брав участь і слов'янський субстрат. Для цього є серйозні підстави: адже гагаузи і нині не є однорід­ною етнічною спільнотою, а складаються з двох етнографічних груп: так званих «болгарських» гагаузів, які в основному прожи­вають Україні, і «приморських», або «справжніх», — ближчих грецького етносу (Болгарія та Румунія). Українська частина гага­узів досить міцно зберігає етнічну самосвідомість, рідну мову та релігію і залишається одним із найсамобутніших народів у складі населення України.

Угорці (самоназва — мадяра) належать до угорської підгрупи уральської етномовної сім'ї. Їхнє формування відбувалося на по­чатку нашого тисячоліття у зауральських землях, звідки вони по­ступово рухалися у західному напрямку, через Поволжя та Приа-зов'я. У Приазов'ї в VI—VII ст. вони потрапили під владу оно-гурських племен, а після розпаду останніх — під владу Хозарського каганату, звільнившись від нього в середині IX ст. Наприкінці IX ст., пройшовши слов'янські землі, у тому числі Карпати, угорці розселилися у Середньому Подунав'ї. Це була перша хвиля міграції угорців у слов'янство.

Друга хвиля відбувалася в XI ст. і йшла вже із заходу, коли угорські феодали здійснили наступ на слов'янське населення Кар­пат, частково відтіснивши його у гірську частину. Третя хвиля пов'язана з нападом на Угорщину Отаманської імперії, що при­мусило частину угорського населення мігрувати у передгірські райони Карпат. Переселення угорців тривало й пізніше, по мірі зміцнення влади Угорщини у Підкарпатській Русі, що дало мож­ливість угорцям колонізувати найбільш родючі карпатські землі. У долинній частині Закарпаття угорці розселені і нині. Це — пе­реважно Берегівський, частково Виноградівський, Мукачівський та Ужгородський райони Закарпатської області. Всього угорців в Україні налічується 163,3 тис. осіб. У місті Берегово Закарпатсь­кої області функціонує Угорський університет.

Естонці (інший фіноугорський народ) з'явилися в Україні у 1861 р. Це були учасники сектантського руху, котрий розгорнув­ся в Естонії на знак протесту проти соціального та релігійного гноблення з боку прибалтійських поміщиків та духовенства. Очолював рух ярвамаський селянин Ю. Ленберг (пророк Малтс-вет). Перші поселення естонців були засновані в Криму, поблизу Севастополя. (Самруки), та у степовій частині півострова (Кончі-Щавва, Сирт-Каракгора, Учкуй-Тархан, Куят-Орка, Джурчі-Перекопек та ін.). Ці місця естонські родини заселяли протягом (1861—1879 рр.).

Нині естонці компактно проживають переважно у Червоно-гвардійському районі, в інших селах та містах Криму — дис­персно.

Циган (самоназва — рома) в Європі налічується від 7 до 12 млн чол., в Україні — 40—100 тис. чол. Вони належать до ін-доарійської групи індоєвропейської етномовної сім'ї. Як етнос цигани сформувалися у північно-західних районах Індії, звідки наприкінці І тисячоліття н. е. розпочали рух на захід. Щодо по­ходження циган, то в ХVIII—ХІХ століттях розглядалися три ос­новні теорії: «азіатська», «єгипетська» та «індійська». Мовознав­чі та антропологічні дослідження другої половини ХІХ ст. увінчалися підтвердженням індійської теорії походження циган та започаткували глибше вивчення романі. Вперше було відзна­чено неоднорідність циганського етносу, значні діалектні, куль­турно-побутові відмінності в різних регіонах Європи і проголо­шено необхідність регіонального дослідження циган. Характер­ною особливістю циганського етносу є те, що він перебуває і функціонує у вигляді етнічних груп. Сучасне територіальне роз­шарування циган стало результатом різних за часом міграцій, які подекуди продовжуються і до сьогодні. Цигани прибували на те­рени України різними міграційними маршрутами і осідали в різні історичні періоди протягом ХV—ХХ ст.

Поділ циган на групи був обумовлений їхньою історичною долею: способом життя, часом і місцем розселення. Руска рома є нащадками тих циган, які прибули на терени Росії в XVI— XVII ст. із Німеччини через Польщу і Литву. Вони розмовляють діалектом, який належить до балтської або північної мовної гру­пи циганської мови (романі). Нині представники руска рома ме­шкають не лише в Росії та країнах Балтії, а також в Україні, Біло­русі, меншою мірою в Казахстані, Киргістані, і досі підтримують шлюбні зв'язки. Так звані «українські» цигани є другою за чисе­льністю групою в СНД. Вони називають себе серви (сервуря). Лі­нгвісти визначають їх діалект як «провлашський» романі. Вони оселились на Лівобережній Україні в ХVI—ХVII ст., куди при­були із земель Валахії і Молдови. Крім України, вони мешкають в Росії (Москва, південні області Поволжя) і Казахстані. На Пра­вобережжі України живуть влахи (влахуря), які прибули із Валахії і Молдови у XVII—XVIII ст., нині мешкають також в південній Росії та на Поволжі.

Представники найбільшої балканськоі діалектної групи рома­ні мігрували на терени України з Балканського півострова в різні історичні періоди. Насамперед це крімітіка (крімлітіка) рома (себе називають крімуря або крімчі). їхнє минуле пов'язане з Кримом, однак нині більшість представників групи мешкає па пі­вдні України та на Поволжі, Кубані, Північному Кавказі, Москві та Підмосков'ї. Деякі родини, які мешкали в кавказьких респуб­ліках та Середній Азії, на початку 90-х рр. XX ст. повернулися в Росію та Україну. Дайфа (тайфа) — з Балкан або Малої Азії у точно не встановлений час мігрували в Крим. Нині це найбільша циганська група в Криму, яка розмовляє романі. Обидві групи сповідують мусульманство. Представники балканськоі діалектної групи урсарі, які мігрували на терени Молдови і України у XVIII—XIX ст., є православними християнами.

За часів т.зв. «великої келдерарської інвазії» (масового пересе­лення циган-келдерарів) в кінці XIX — на початку XX ст., носії нововлашського діалекту, з теренів сучасної Румунії розселилися по всьому світу, і, зокрема, переселилися в Україну. Це т.зв. киши-ньовці, їхня ізольована підгрупа бріждяя мешкає на півдні Украї­ни, а в Молдові споріднені катунаря і чукунаря. Імовірно, останні представники цієї хвилі міграції прибули на українські землі з те­ренів Австро-Угорщини на початку XX ст. — групи келдерара і ловара. Румуномовні цигани (бесарабці, лінгурарі та ін.) мешкають в Молдові та на півдні України, куди переселились з Румунії.

У карпатських регіонах України, які тривалий час входили до складу Австро-Угорщини, живуть групи сервіка рома, які розмов­ляють карпатським діалектом романі та унгріка рома («угорські» цигани), які називають себе румунгри або мадяри (угорці). Вони розмовляють угорською мовою і сповідують католицизм. Група плащунів переселилася на ці терени, ймовірно з півдня України, розмовляють центральним карпатським діалектом романі.

В останнє десятиліття з Узбекістану і Таджикістану на схід України та в Київ мігрували невеликі групи люлі (мугат), які іде­нтифікують себе таджиками, та, на думку вчених, ймовірно ма­ють індійське походження.

Представники більшості циганських груп у неконфліктних си­туаціях визнають свою спорідненість. В таких випадках вони на­зивають себе «ром» (з мови романі — «чоловік, «людина»). На­йменування, які семантично походять від слів — «людина», «люди», «справжні люди», характерні для багатьох народів, що підбиває певний етноцентризм. Щодо етнічної самоназви циган, ступеня її сформованості, вчені вважають, що формування її ще незавершене, а її виокремлення тісно пов'язано із стосунками з оточуючим нециганським середовищем. Неадекватність між ета­пом розвитку, досягнутим циганами, і оточуючим їх етносоці-альним середовищем, вимагають певного державного втручання, оскільки відсутність такого веде до поглиблення етнокультурної марґінальності. Зокрема, потребує вирішення проблема ромської освіти, як одна з передумов збереження самобутності циганської національної меншини України. Існує зв'язок між підвищенням освітнього рівня, збереженням мови і культури і інтеграцією ци­ган в українське суспільство.

В українському етнічному масиві є й багато інших етнічних вкраплень, що колись становили досить великі осередки. Серед них вірменські, грузинські, азербайджанські, албанські, словацькі поселення, а також колонії західноєвропейських переселенців, з яких, варто виділити шведів, що є протестантами.

Перші вірменські колонії виникли у VII ст. в Криму; в VII— XI ст. відбувалося масове переселення вірменів, викликане анти-вірменською політикою арабів, турків-сельджуків, а пізніше Ві­зантії. Крим був для них своєрідним плацдармом, звідки вони ро­зселилися по Україні, переважно у Подунав'я та в західні землі. У XIII—XVIII ст. постало понад 20 вірменських колоній у Льво­ві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах. Ці колонії постійно поновлювалися переселенцями, у тому числі в останні роки. Загальна чисельність вірменів в Україні становить до 60 тис.

Грузинські поселення в Україні з'являються у 40-х роках XVIII ст., коли картлійський цар Вахтанг VI мігрував у Росію, розраховуючи на її військову допомогу в боротьбі проти турець­ких та перських завойовників. Разом із царем переселилося бага­то військових, які сформували гусарський полк, розміщений в Україні — поблизу Полтави, Миргорода, Прилук. У подальшому, як правило, невеликими партіями грузини переселялися на Пів­день України або стихійно, або під контролем царського уряду, який не заперечував, аби схильні до торгівлі грузини, вірмени та греки «увійшли б до складу міщан». Такі мігранти-грузини утво­рили, зокрема, свої поселення у Приазов'ї та Криму.

Албанські переселенці ще на початку XIX ст. складали разом із греками так звані албанські війська. Нащадки давніх мігрантів у Добруджу з Південної Албанії, вони потрапляли в Україну кі­лькома партіями, кожна з яких утворювала свої села у Приазов'ї, Таврії (Тиюшки, Гамівка) та Бессарабії (Каракурт). Тепер албанці проживають, як правило, в етнічно мішаних селах.

Словаки (близько 10 тис. осіб) здавна проживають на україн­сько-словацькому міжетнічному порубіжжі, переважно в Ужго­родському та частково Мукачівському районах Закарпатської об­ласті.

Серед західноєвропейських колоністів найбільш чисельними були німці, розселені у Чернігівській губернії (1763—1774 рр.),

Новоросії та Правобережжі (1804—1858), а також у Галичині, Буковині та Закарпатті (50-ті роки XVIII ст.). Німецькі (як і авст­рійські, шведські, голандські, швейцарські, французькі) пересе­ленці запрошувались царським урядом для освоєння вільних зе­мель та для роботи на промислових підприємствах. Їм надавалися особливі пільги, тому, природно, їхня чисельність зростала. За даними перепису 1897 р., вони становили до півмільйона, а напе­редодні Великої Вітчизняної війни — понад 600 тис осіб. На по­чатку війни більша їх частина була депортована у східні райони СРСР. Тепер це неправомірне рішення скасовано, і українські ні­мці помалу повертаються в Україну. Нині в нашій державі налі­чується 47,9 тис. німців.