3. Встановлення державних кордонів

 

Сучасні етнографічні межі України не збігаються з державними кордонами — останні оконтурюють значно меншу площу (загальна протяжність державних кордонів України стано­вить 6500 км). Сухопутні кордони розмежовують Україну з Росі­єю, Білорусією, Молдовою, Румунією, Польщею, Угорщиною та Словаччиною.

Протягом історії названі межі та кордони зазнавали суттєвих змін. За часів Богдана Хмельницького, наприклад, до складу ко­зацької держави входили майже всі наявні тоді українські етнічні землі (250—300 тис. км2). У наступні роки південні, південно-східні та східні райони переважно заселяли українці, в результаті чого українська етнічна територія помітно розширилася.

Етнічні межі Української Народної Республіки (УНР), вклю­чаючи ЗУНР (1917—1921), також в основному збігалися з держа­вними кордонами. Державні кордони з Польщею згідно з Брест­ським мирним договором проходили на захід від Холмщини і Підляшшя. За часів Гетьманщини уряд УНР не проводив розме­жування на сході і південному сході з Росією. До складу УНР не були включені заселені українцями райони Області Війська Дон­ського, Кубанщини, південні райони Воронежчини, Курщини. Лише на дуже короткий час до складу УНР були включені засе­лені українцями Буковина, Закарпаття, Лемківщина, Хотинщина, частина Воронежчини. На півночі державний кордон з Білору­сією і Росією проходив в основному по етнічній межі (до УНР увійшла частина сучасної Брестщини, чотири північні повіти Че­рнігівщини). Загальна площа Української Народної Республіки становила тоді 630 тис. км2 (без земель, що на короткий час вхо­дили до УНР; з цими землями (включаючи Крим) — 690 тис. км2).

Після Першої світової війни де на початку 1920-х років УСРР увійшла площею 443 тис. км2, де проживало 31 млн населення (23 % населення колишнього СРСР) було включено 132 тис. км2 українських земель (Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Лемківщина, Холмщина, з 10,2 млн населення (29,5 % усього Польщі). Тоді ж 14,9 тис. км2 земель (у тому числі 11,4 тис. км2 Закарпаття і 3,5 тис. кв. км. — Пряшівщини), де проживало 0,7 млн чол., з них — 0,5 млн українців, було передано Чехо-Словаччині (5 % усього населення цієї країни). А 18 тис. кв. км території (Південна і Північна Буковина, Хотинщина, Марморо-щина, Акерманщина, Ізмаїльщина), де жило 1,4 млн чол., окупу­вала Румунія (населення цих земель становило 6,8 % жителів да­ної країни).

Під час Другої світової війни відбулись зміни в західних кор­донах України. У 1940 р. від Румунії відійшли Північна Буковина, північна і південна частини Бессарабії (з переважанням українсь­кого населення). В березні 1939 р. всю Карпатську Україну і Схід­ну Словаччину окупувала Угорщина. Захоплення німцями також призвело до певних територіальних змін. До Румунії перейшли ко­лишні землі, які були загарбані нею раніше і тоді входили до її складу, а також значна південно-західна частина республіки (між Дністром і Південним Бугом). У Галичині було створено Генерал-губернаторство з центром у м. Кракові, на інших українських зем­лях — Райхскомісаріат України з центром у м. Рівне.

У повоєнний час від Чехо-Словаччини до України перейшла Підкарпатська Україна; за Румунією залишалися ті українські зе­млі, якими вона володіла до середини 1940 р. Кордон між УРСР і Польщею в основному збігався з кордоном, який проходив тут до вересня 1939 р. (так звана лінія Керзона; з невеликими відхилен­нями на схід на користь Польщі).

І в повоєнні роки до складу України також не увійшли всі українські етнічні землі. В Польщі залишилося 19,5 тис. км 2 (звідти українське населення в 1947 р. згідно з операцією «Вісла» було насильно виселене на колишні німецькі території, в колиш­ній Чехо — Словаччині — 2,6 тис. км2, у Румунії — 1,7 тис. км2.

Поза межами України опинилися не включені до її складу пі­вденні землі Воронезької та Курської областей, де в 1920-х ро­ках переважали українці (43,9 тис. км2, 2,4 млн чол. в 1926 р.) Східна Донщина (західна частина Ростовської обл., 23,8 тис. км2, 0,9 млн чол.), частина Ростовщини і Кубані (46,6 тис. км2, 1,9 млн чол.) та інші з переважанням українського населення. Чекає свого уточнення на етнічних засадах кордон між Украї­ною і Білорусією.

За даними переписів населення 1930-х років територія україн­ських етнічних земель переважного розміщення українців стано­вила 741,7 тис. км2 (у тому числі за межами колишньої УРСР 165,1 тис. км2 з населенням 7,9 млн чол.), на яких жило 49, 2 млн. чол. Крім цього, згідно з оцінками, українсько-російська змішана територія (Крим, Північна Чернігівщина і центральна частина Північного Кавказу) охоплювала площу 203,6 тис. км2 з населен­ням 5,7 млн чол. У свою чергу, до складу України увійшли неве­ликі райони з переважанням російського (на сході і півдні), ру­мунського (переважно в Чернівецькій обл.) і угорського (Закар­паття) населення. В 1954 р. до УРСР відійшов Крим. Певні зміни в кордонах відбулися, як буде вказано далі, між Польщею і ко­лишнім СРСР.

Відомо, що державний кордон України з Польщею почав фо­рмуватися одразу після Першої світової війни, в тісному зв'язку з процесами, які відбувалися тоді в політичному житті цієї країни. Польський уряд відмовився визнати західні кодони УНР, вів зі східними сусідами війни і 6 травня 1920 р. його війська захопили Київ. Неодноразово ставилося питання про передачу Польщі час­тини західноукраїнських земель.

Після контрнаступу Червоної Армії польський уряд звернувся за допомогою до країн Антанти. 12 липня 1920 р. англійський мі­ністр закордонних справ Керзон запропонував перемир'я з роз­межуванням між Україною і Польщею вздовж лінії Гродно— Ялівка—Немирів—Брест—Дорогуськ—Грубешів—Крилів — на захід від Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. Ця лінія, відома як «лінія Керзона», неодноразово бралася до уваги при формуванні західних українських кордонів. За даною межею в Польщі залишалася значна площа українських етнічних земель. У зв'язку з контрнаступом польських військ Польща поставила вимоги про переміщення її державного кордону далеко на схід: на лінію Збруч — сучасна східна межа Рівненської обл. Згідно з Ризьким договором (1921), у результаті польсько-радянської вій­ни до Польщі відійшли західноукраїнські землі зі східними ме­жами по сучасних східних кордонах Тернопільської і Рівненської областей. Польща окупувала Східну Галичину (55 тис. км2, 5,9 млн чол.), Холмщину і Підляшшя (12,7 тис. км2), Західну Во­линь (35,8 тис. км2; 2,4 млн чол.), Західне Полісся (27,8 тис. км2; 1,1 млн чол.).

Після загарбання Польщі нацистською Німеччиною державні кордони між нею і СРСР пройшли по лінії Керзона. Після війни (16 серпня 1945 р.) був підписаний договір про радянсько-польський кордон, згідно з яким значна територія українських етнічних земель була віддана Польщі. Такий «подарунок» зроби­ли Польщі керівники колишнього СРСР, Великобританії, США, Франції. Але польський лондонський уряд не задовольнявся цим. Він вимагав відновлення Польщі в кордонах до 1 вересня 1939 р. Керівники польської Крайової Ради Народової поставили питан­ня про відселення з «нової» Польщі українців, білорусів, литов­ців, що було зроблено зі застосуванням дуже жорстоких тоталі­тарних методів.

Документи про східний кордон Польщі (і західний кордон України) були офіційно розроблені на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) керівниками трьох держав — СРСР, США, Вели­кобританії. Зокрема, в їх заяві вказувалося, що «...східний кордон Польщі повинен проходити вздовж лінії Керзона з відступом від неї в деяких районах від 5 до 8 км на користь Польщі».

Згідно з названим договором між Радянським Союзом і Польщею (від 16 серпня 1945 р.) територія, розміщена «...на схід від «лінії Керзона» до ріки Західний Буг і ріки Солокія, на пів­день від м. Крилів з відхиленням на користь Польщі максимально до 30 км».

У наступний період цей кордон неодноразово «уточнювався», переважно на користь Польщі. Із Львівщини, наприклад, до Поль­щі повністю чи частково відійшли такі райони: Синявський (0,2 тис. км2; 25 092 чол.), Любачівський (0,3 тис. км2; 25 092 чол.), Городецький (0,3 тис. км2; 22127 чол.); Угнівський (10 991 чол.), Рава-Руський (14 135 чол.), Немирівський (2410 чол.)

Згідно з «Договором між Польською Республікою і СРСР про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 р. до України відійшли землі, розміщені в трикутнику між Західним Бугом та його лівою притокою р. Солокією, взамін території в районі Нижніх Устрик (південно-західна частина Львівщини).

У Польщі залишилися такі історико-географічні українські землі, як Надсяння, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя загальною площею в 19,5 тис. км2 (у повоєнні роки ці землі займали частини Білостоцького, Краківського, Люблінського і Ряшівського воє­водств).

Питання про державні кордони України з Росією також має значну історію. Воно виникло одразу після Лютневої революції 1917 р., Згідно з «Інструкцією Генеральному секретаріатові», пі­дписаною О. Керенським 4 серпня 1917 р., юрисдикція Центра­льної Ради спочатку поширилася на 5 губерній — Волинську, Подільську, Київську, Полтавську і Чернігівську. Від останньої відійшли Стародубський, Мглинський, Суразький і Новозибків-ський повіти.

На спільному засіданні представників Росії та України 25 лю­того 1919 р. за останньою було визнано Волинську, Подільську, Київську, Полтавську губернії (крім двох повітів Чернігівської губернії — Новозибківського і Суразького, які відійшли до Росії). Адже розмежування земель велося за таким принципом: терито­рії, де переважає українське населення, коли їх обласний центр зосереджений в Росії, також віддаються Росії.

Таким чином, за Україною було визнано лише частину тери­торії, заселеної українцями, що викликало незадоволення біль­шості розміщеного там населення.

У першій половині 1920-х років на Україні велася підготовча робота щодо уточнення її кордонів з Росією та Білорусією. На союзно-паритетній комісії ЦВК СРСР (вона працювала з 1 липня по 28 листопада 1924 р.) було рекомендовано повернути Україні територію з числом жителів 1 019 230 чол. З цієї кількості украї­нці становили 58,1 %. Зауважимо, що українська делегація за­пропонувала проект рекомендації (до її обґрунтування залучали­ся відомі історики М. Грушевський та Д. Багалій; про їх пропозиції щодо українсько-російського кордону про повернення Росією республіці території, на якій жило 2 050 956 чол., з них 69 % українців. Проект же російської делегації рекомендував до­цільність повернення Україні території з населенням 236 тис. чол., з яких тільки 53,5 % були українцями.

Питання, про встановлення державних кордонів між Україною і Росією розглядалося на початку 1925 р. у ЦК РКП(б), який при­йняв постанову про повернення Україні незначної території (де мешкало 278,1 тис. чол.). Зрештою, за основу вказаної постанови взяли варіант проекту російської делегації. Але й передача цієї території була досить умовною, бо з 1919 по червень 1928 р. від України відійшли до Росії землі з населенням в 478 тис. чол., у тому числі переважно заселені українцями такі важливі індустрі­альні регіони, як Шахтинський і частина Таганрозького повітів. Таким чином, питання про повернення Україні її етнічних земель практично звелося до їх закріплення за Росією.

Тим часом результати достатньо повного перепису населення, який відбувався в колишньому СРСР у 1926 р., показали, що пи­тання перегляду (не уточнення, а саме перегляду) українсько­російських державних кордонів стало набагато актуальнішим, ніж було раніше. Зокрема, до перепису вважалося, що в прилег­лих до України районах Росії компактно проживало близько 2 млн українців. Фактично тут жило, як виявив перепис, 3357 тис. чол., які назвали себе українцями (66,0 % усього населення). До складу цієї території входили Донщина (частина Ростовської обл., 23,8 тис. км 2, 597 тис. українців, або 76,8 % усього насе­лення), південні частини Курської та Воронезької губерній (43,9 тис. км 2, 1412 тис. чол., 64,2 %), західна частина Північного Кав­казу (46,6 тис. км2, 1348 тис, 63,8 %). Сюди не увійшли так звані змішані території, де питома вага українців становила 10,8 — 33,4 % на цих територіях (203,6 тис. км2) жило 1371 тис. україн­ців — 27,0 % усіх жителів, у тому числі в центральній частині Північного Кавказу — 163,4 тис. км2, 1170 тис. чол. (33,4 %), пів­денно-західній частині Брянської губернії — 14,2 тис. км2, 124 тис. чол. (14,1 %), Кримській АРСР — 26,0 тис. км2, 77 тис. чол. (10,8 %). Таким чином, на суцільних українських територіях у Росії (228,6 тис. км2), де українці переважали, жило 5093 тис. чол., у тому числі 66,0 % українців і 30,3 % росіян, на змішаних територіях — 5094 тис. чол., у тому числі 27,0 % українців і 59,2 % росіян.

Слід підкреслити, що вище йшлося лише про так звані суціль­ні та змішані українські території в складі Росії, де 4728 тис. чол. називали себе українцями. Чисельність же всіх українців, що жи­ли на всій території названих областей, була значно більшою. Так, за даними перепису на Північному Кавказі налічувалося 3107 тис. українців (з них на суцільних українських територіях — 1348 тис, на змішаних — 1170 тис), в Центральних Чорноземних областях — 1652 тис. (відповідно 1412 тис. і 124 тис).

Перепис населення 1926 р. дуже гостро висвітлив необхід­ність якнайшвидшого завершення розмежування територій між Україною і Росією. Його справедливе вирішення мало б принци­пове значення, оскільки повсюдно в Росії широким фронтом про­водилася політика русифікації, особливо українців, їх пересліду­вання на національно-етнічному ґрунті. Ось колективний лист жителів села Воронцовки Добровського повіту Воронезької гу­бернії, який свідчить про це: «Нещодавно в нас було поставлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралися тисячі людей. І що ми з цього одержали? Ті лю­ди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до Украї­ни, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані». Аналогі­чні приклади можна продовжити. За умов посилення тоталітари­зму до перегляду українсько-російських кордонів уже не повер­талися.

Щодо північного державного кордону України (з Білорусією), то він уточнювався протягом 1920-х років і був остаточно сфор­мований після включення Західної України і Західної Білорусії до складу колишнього СРСР.

У 1924 р. після обстеження прикордонних територій України і Білорусії було підготовлено український проект урегулювання державних кордонів між Україною, Росією і Білорусією, згідно з яким до колишньої УРСР повинна була відійти невелика частина Мінської губернії; мало бути проведено розмежування і на пів­ночі Чернігівської губернії, Білорусії, зокрема передбачалося по­вернути частину Коростенської округи Волинської губернії. Цей проект і було прийнято.

Південно-західний державний кордон між Молдовією і Украї­ною, а також між Румунією і Україною сформувався після Пер­шої світової війни (в грудні 1917 — січні 1918 рр.), коли румун­ські війська вийшли на р. Дністер і 9 квітня 1918 р. приєднали Бессарабію до Румунії. Цей факт не був визнаний Центральною Радою. Вже 13 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла «Заяву румун­ському урядові», в якій засудила приєднання Бессарабії і запро­понувала дати бессарабському населенню можливість вільно ви­рішити це питання. Цього акту не визнав і колишній СРСР. 12 жовтня 1924 р. на лівобережжі Дністра в складі України була створена Молдавська АРСР, до якої увійшла частина Балтської та Одеської губернії, а також невелика частина Тульчинської округи Подільської губернії. На цій території жило 419 238 чол., у тому числі 48,7 % молдаван, 34,2 % українців, 7,9 % росіян, 5,1 % єв­реїв, 2,1 % німців, 1 % болгар та інші національності (26 листо­пада 1924 р. до складу Молдавської АРСР були включені м. Бал-та і Балтський район Балтської округи, а до кінця 1926 р. від України до Молдавії відійшло ще 11 районів Дністровського Лі­вобережжя з переважанням українців, у результаті чого вони ста­ли тут більшістю).

28 червня 1940 р. радянські війська окупували Бессарабію та Північну Буковину. В Північній Буковині, Акерманському, Ізма­їльському і Хотинському повітах переважали українці. Тут згідно з даними румунського перепису населення на 29 грудня 1930 р. проживало 1212 тис. чол., у тому числі 763 тис. (близько 65 %) українців і 150 тис. молдаван та румунів.

У межах суцільних українських етнічних земель південної і північної Бессарабії налічувалося 750 тис. чол., у тому числі 461 тис. українців (61,5 %), Північної Буковини — 462 тис. чол., у тому числі 302 тис. українців (65,4 %).

2 серпня 1940 р. була утворена Молдавська союзна республі­ка. Ряд районів, переданих колишньою УРСР Молдавській АРСР і переважно заселених українцями, було повернуто рес­публіці. 7 серпня 1940 р. на основі Північної Буковини і Хотин­ського повіту Бессарабії було створено невелику за площею (8,1 тис. км2) Чернівецьку обл. На основі південних районів Бесса­рабії — Акерманського та Ізмаїльського — була створена Аке-рманська область (з грудня 1940 р. Ізмаїльська; тепер західна частина Одеської обл.). 4 листопада 1940 р. з України до Мол­давії повністю відійшли чотири райони (з Акерманської обл. — Волонтирівський; з Чернівецької обл. — Єдинецький, Бричан-ський, Липканський) і три — частково (з Акерманської обл. — Олонештський і Вулканештський, з Чернівецької обл. — Окни-цький).

Слід відзначити, що етнічна межа між українцями і молдава­нами в основному збігається з державним кордоном. Сучасний державний кордон України з Румунією проходить в межах Чер­нівецької та західної частини Одеської обл. Він вимагає певного уточнення, оскільки частина суцільних українських земель з пе­реважанням українського населення (Південна Буковина) віддана Румунії, а частина румунської етнічної території (поблизу Чер­нівців) відійшла до України..

У контексті договору 2 червня 1997 р. між Румунією і Украї­ною уточнюється режим державного кордону, вирішення про­блем делімітації континентального шельфу. Реалізація договору часто наштовхувалася на різні перепони. Наприклад, виникла проблема острова Зміїного. Румунська сторона наполягає на то­му, що о. Зміїний не є островом, а морською скелею, тому вона має право на 12-мильні територіальні води та відповідну еконо­мічну зону. Отже, Україна повинна довести, що о. Зміїний відпо­відає нормам морського права, прийнятих у Гаазі, де серед іншо­го вимагається, аби острів мав можливості цивілізованого проживання громадян.

Крайня західна частина України (Закарпаття) межує з Угор­щиною, Словаччиною і Румунією. Включення Закарпаття після Першої світової війни до Чехо-Словаччини було підтверджено Сен-Жерменським договором (вересень 1919 р.) як результат ре­алізації рішень проведених в Ужгороді, Хусті та Пряшеві народ­них зборів. Передбачалося через певний час надати Закарпаттю автономію і незалежність.

Напередодні окупації Чехо-Словаччини німцями в Закарпатті була проголошена автономія (жовтень 1938 р.), а згодом — неза­лежність. Але скоро за згодою Гітлера війська Хорті зайняли За­карпаття і перебували тут до осені 1944 р., тобто до часу, коли Закарпаття увійшло до складу України (26 листопада 1944 р.) як Закарпатська обл. Крайня західна частина суцільних українських етнічних земель на межі зі словацьким етносом (Пряшівщина) не була включена до Закарпатської обл. і залишилася в складі Чехо-Словаччини. її площа відносно невелика — 2,6 тис. км 2. (За пере­писом на 1 грудня 1930 р. тут проживало 118 тис. чол., у тому числі 87 тис. українців — 73,8 % усього населення).

Проявом місцевого сепаратизму на Закарпатті стало відрод­ження «карпаторусинства» — культурно-політичної течії, яка виникла у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. Кін­цевою метою «карпаторосів» було проголошення себе окремим народом. Після розвалу СРСР відбулась реанімація віджилої і не­популярної ідеї відрубності корінного населення Закарпаття від України, роблячи спробу витворити з нього новий народ з антиу­країнською або ж будапештською чи празькою орієнтацією. Оскільки і Росія, і Угорщина, і Чехія шукають і захищають свої інтереси в Карпатах, виникає грунт, що живить політичне русин-ство, становлячи загрозу цілісності України.

Державні кордони України, як і державні кордони інших єв­ропейських країн, не повинні змінюватися. Але державні кордо­ни України, як і державні кордони країн західної і центральної Європи, не повинні бути «прозорими». «Прозорість» кордонів є однією з головних ознак лише часткової незалежності будь-якої держави, в тому числі й України.

 

Література:

 

1. Бача Ю., Маркусь В., Мишанич О., Чучка П. «Карпа-торусинство»: історія і сучасність. — К., 1994.

Балушок В. Етногенез українців. — К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2004.

Заставний Ф. Географія України: У 2-х книгах. — Львів: Світ, 1994.

Кияк Т. Українсько-румунсько-молдавські міжетнічні взаємини // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та

сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001.

7. Мишанич О. «Карпаторусинство»: історія та сучас­ність // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучас­ність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001.

Пономарьов А. Українська етнографія: курс лекцій. — К.: Либідь. 1994.

Сергійчук В. Етнічні межі та державні кордони Украї­ни. — Т., 1996.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньо-модерної України. — 2-ге вид., перероблене та розшир. —

К.: Критика, 2005.