1. Формування території України

 

Україна розташована в Центральній і Південно-Схід­ній Європі. Розміщення на перехресті важливих торговельних шляхів сприяло розвитку її господарства, культури, суспільно-політичних відносин.

4У даній лекції використано праці: Заставний Ф. Географія України. — Львів: Світ, 1994; Кияк Т. Українсько-румунсько-молдавські міжетнічні взаємини // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001; Миша-нич О. «Карпаторусинство»: історія та сучасність // Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність / О. Б. Беренштейн, Н. А. Зіневич та ін.; За ред. В. І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001; Пономарьов А. Українська етнографія: курс лекцій. — К.: Либідь, 1994.; Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. К. Борисенко. — К.: Либідь, 2007; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — 2-ге вид., перероблене та розшир. — К.: Критика, 2005.

Візуально знайомі кожному обриси території України устали­лися в ХХ ст. Процес цей тривав майже тисячу років. Приєдную­чись за різних історичних обставин і в різний час до первісного — Київського ядра, яке відігравало роль своєрідного центру тяжіння, вони поволі формували єдину цілісність. А перша згадка про тери­торію, яка сприймалась як щось цілісне, міститься у трактаті візан­тійського імператора Константина Багрянородного «Про управ­ління імперією» (948—952 роки): «Зовнішній Русі» (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлено «Внутрішню Русь» — Київську, Чернігівську і Переяславську землі. В баченні автора «Повісти минулих літ» — літописі київського походження, укладеного наприкінці XI — на початку XII ст., — поняттям Русь уже охоплено і східнослов'янський ареал: «Бо се тільки слов'ян­ський народ Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дрего­вичі, сіверяни, бужани — бо сидять вони по [ріці] Бугу, а потім же волиняни». Знадобилося ще кілька століть, щоб із цієї розмитої те­риторії сучасники виокремили простір теперішньої України. Дос­татньої чіткості його обриси набули аж у першій половині — се­редині XVII ст., ототожнюючись з Київщиною, Чернігово-Сівер-щиною, Волинню, Поділлям та Галичиною. Водночас точніше окреслилися й кордони. Наприклад, у 1670-х рр. гетьман Іван Са-мойлович бачить західні межі України такими, що обіймають «Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і всю Червону Русь, де сто­ять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін (!), Луцьк, Володимир, Остріг, Заслав, Корець».

Інший тогочасний гетьман, Петро Дорошенко, ототожнює Україну на заході з землями «за Перемишлем і Самбором аж до Сянока», а на сході — «до Сєвська і Путивля». Сакральним же ядром цієї території уявлялася Руська земля княжої доби з центром у Києві, або Внутрішня Русь Константина Багрянород­ного. Саме її козацький історик Самійло Величко на початку XVIII ст. назве «предковічною вітчизною нашою, яка сяє прав-дешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням».

Отже, в уявленні людей кінця XVII — початку XVIII ст. захід­ні межі української спільноти спиралися на річку Сян і пониззя Західного Бугу, північні — на річку Прип'ять, північно-східні тя-глися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а пі­вденні — обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною-Уманщиною-Брацлавщиною. Висунутим далеко в степ форпос­том залишалася Запорозька Січ. Такий географічний образ влас­ної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи — всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австрією, Радянським Союзом та Польщею.

Згадки про південні та східні терени сучасної України у де­клараціях XVII ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурд­ною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов'ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансильванії та Молдови. Поступове поширення на ці терени уявлень про їх зв'язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця XVII аж до середини XX ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і полі­тичні зміни, особливо ті, що змінили карту Європи внаслідок Першої та Другої світових воєн. На сході у другій половині XVII — на початку XVIII ст. фактично українськими стали зем­лі незалюднених південно-степових околиць Московської дер­жави, де внаслідок козацької колонізації витворилася так звана Слобідська Україна — пізніші Сумщина, Харківщина, Курщина та Вороніжчина (дві останні, як заселені мішаним українсько-російським населенням, у ході адміністративно-територіальної реформи 1923—1925 рр. було віднесено до Російської Федера­ції). Впродовж XVIII ст., мірою ослаблення Кримського ханату й витіснення з Приазов'я Єдичкульської та Джамбойлуцької но­гайських орд, українське, головним чином козацьке, населення, просуваючись вздовж ріки Сіверський Донець у бік моря коло­нізує території сучасних найсхідніших областей України — До­нецької та Луганської (1778 р. російська влада примусово висе­лила сюди з Криму всіх християн, які проживали на півострові: греків, вірмен та християнізованих тюрків-кипчаків, а парале­льно почала розселяти тут же іммігрантів із Туреччини, Австрії та Прусії; попри русифікаторські зусилля царського, а далі й ра­дянська урядів, цей реґіон донині лишається одним із найстро-катіших етнічно).

Паралельний наступ у Причорномор'ї йшов на землі Єдисансь-кої та Буджацької Орд. Унаслідок російсько-турецьких воєн 1768—1774 та 1787—1791 рр., а особливо після ліквідації Кримсь­кого ханства (1783 р.) експансія Російської імперії на південь на­була масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки частина причорноморського степу на той час уже вважалася во­лодіннями Запорозької Січі (приблизно сучасні Запорізька, Дніп-ропропетровська і частково — Кіровоградська та Миколаївська обл.), то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено пере­селенцями з Балкан, Молдови та Волощини, Прусії, Росії. Стабіль­не хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських ко-чів'ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсь­ко-сербського компоненту. А все разом це строкате новообжите пасмо від Дінця до Дунаю отримало назву Новоросії (на відміну від Малоросії, тобто козацького Гетьманату). На його краю опи­нився і Кримський півострів, 1783 р. приєднаний до Російської імперії. Її розпад на окремі державницькі утворення (наприкінці 1922 р. об'єднані з СРСР) уперше поставив питання про демар­кацію кордонів України. Серед регіонів, «українськість» яких не викликала сумніву, були й землі колишньої Новоросії. Натомість у складі Росії залишився Крим (Верховна Рада СРСР офіційно передасть його Україні у 1954 р. на доказ «вічної дружби» з на­годи святкування 300-ліття Переяславської угоди). В уточнення міжреспубліканських кордонів у 1923—1925 рр. до Російської

Федерації відійшла також частина старої козацької території — Стародубщини (в склад Брянської обл.).

Друга світова війна принесла нові доповнення. За встановленим після неї розподілом до СРСР (формально — до України було приєднано старі території Австро-Угорщини, які після 1918 р. на­лежали Польщі, Румунії, Чехословаччині, Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ — причорноморсь­ке узбережжя між річками Дністром і Дунаєм (нині південно-західні райони Одеської обл.) і Буковини (нині Чернівецька обл.), від Угорщини — Закарпаття, а від Польщі — стара історична те­риторія Галичини за винятком Сяноччини та західних частин Пе-ремищини й Холмщини з містами Сянок, Перемишль, Холм, Яро­слав та ін. — саме тут, згідно з домовленостями Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею.

Отже, остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене впродовж ХХ ст., стало підсумком політичних домов­леностей, які від України залежали хіба в тому розумінні, що факт її існування використовували в аргументації радянські дип­ломати. Інтересами українського народу керівники СРСР перей­малися щонайменше, проте завдяки їхнім стратегічним розраху­нкам майже всі відлами етносу вперше було об'єднано в рамках єдиного політично-географічного тіла — Української Радянської Соціалістичної Республіки, спадкоємицею якого в аспекті зовні­шніх кордонів стала Українська держава.