Розділ XV.  ПРАВОСЛАВ'Я

 

Православ'я є одним з основних відгалужень у хрис­тиянстві, що офіційно оформилося на території Візантії після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. Має мільйони послідовників, переважно в країнах Східної Європи, Близь­кого Сходу. Отриманий у IV ст. статус державної релігії узале-жнив його від імператорської влади (католицька церква дис-танціюється від політичної влади, намагається перебувати над нею), зробив ревним прихильником традиційних догматики і культу. На відміну від католицизму, православ'я не має єди­ного церковного центру. Якщо католицька церква є інтернаці­ональною щодо тлумачення канонів, обрядів і свят, то в право­слав'ї домінують національні особливості: кожна з церков ви­робляє свою традицію, має свої свята. Наприклад, для укра­їнської церкви Покрова є великим святом, у російському церковному календарі нічим особливим не вирізняється, в гру­зинському - його немає взагалі.

В основі православного віровчення - Святе Письмо (Біб­лія), Святий Переказ (рішення вселенських і помісних соборів V-VIII ст., праці отців церкви), Символ віри (визнання триє-диності Бога, боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, за­гробного ушанування, також визнання церкви як посередника між Богом і людьми). Відвідування храмів, молитва, дотриман­ня постів, таїнств для православних віруючих мають особливе значення. Особлива роль належить культу святих, церковним святам, ушанованню ікон. Православ'я визнає хрещення, при­частя, миропомазання, сповідь, шлюб, священство, єлеосвячен-ня і богослужіння. Заперечує католицькі догмати про філіокве, чистилище, про непогрішимість Папи Римського та ін.

Перші православні центри, які згодом стали контролювати діяльність віруючих на великих територіях, поставали як само­стійні церковні утворення. З розпадом Римської імперії вони сформувалися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єру­салимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили осла­блення взаємозалежності між цими територіями, внаслідок чого кожний церковний центр став самостійним у православному світі. З часом православні церкви виникли і в інших регіонах, здобуваючи самостійність у релігійно-церковному житті.

У сучасному світі є п'ятнадцять автокефальних і кілька автономних православних церков. Відповідно до тради­ційного переліку (диптиху) кожна з них посідає точно ви­значене місце у структурі Вселенського православ'я. Крім них, існують і інші православні церковні утворення, з певних при­чин не внесені до цього переліку.

Церкви Вселенського православ'я

Вселенське православ'я охоплює всі православні церкви, які неухильно дотримуються принципів віровчення, норм це­рковних канонів, мають багато спільного в обрядово-культовій сфері, зберігаючи певну специфіку щодо мови богослужінь, культу й обрядовості, архітектури, структури та зовнішнього вигляду кліру. Формування автокефальних церков було спри­чинене їх намаганнями звільнитися від опіки Константино­польських імператора і патріарха. Першими домоглися авто­кефалії Константинопольська, Антіохійська, Александрійсь-ка та Єрусалимська православні церкви, що перебували тоді у східній частині Римської імперії (IV ст.).

Константинопольська православна церква. Традиційно вона посідає перше місце у структурі Вселенського пра­вослав'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (Константинополь, 381 р.) Константинопольський єпископ посів друге місце по "честі" серед християнських єпископів після Римського. У православному світі й тепер його вважа­ють "першим серед рівних".

Константинопольська кафедра виникла після заснування імператором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.).

Поступаючись авторитетністю іншим християнським цент­рам, вона зміцнила свої позиції за рахунок того, що з 330 р. в Константинополі перебувала столиця Римської імперії. На час проведення четвертого (Халкідонського) Вселенського собо­ру (451 р.) єпископ Константинополя вже володів патріаршим достоїнством. Особливо зміцніли позиції Константинополя після занепаду в VII ст. Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков унаслідок завоювання їхніх територій арабами. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. позиції Константинопольської церкви у православному світі почали слабнути. Спочатку вна­слідок утисків збоку західних християн, коли у 1240 р. Конс­тантинополем оволоділи хрестоносці. А після завоювання Ві­зантії турками-османами становище церкви ще більше ускла­днилося. Відтоді вона змушена була перебувати в мусульман­ському оточенні, дбаючи передусім про самозбереження. Лише в 1923 р., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, її становище нормалізувалося.

Нині Константинопольська церква об'єднує до 65 тис. ві­руючих. На території Туреччини вона має 6 єпархій, у країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Авст­ралії - 23, а також 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні (США). До юрисдикції Константинопольської церкви належать також Фінляндська автономна православна церква, Критська пра­вославна церква та гора Афон у Греції.

Очолює її з 451 р. патріарх, влада якого не поширюється на керівників інших православних церков. При патріархові діють Священний Синод і робочі комісії. Офіційним друкова­ним органом є журнал "Ортодоксія".

Входить до Всесвітньої Ради Церков. Часто між нею і Ру­ською православною церквою виникають дискусії щодо неба­жання Московського патріархату надати автокефалію чи ав­тономію існуючим у ньому національним церквам.

Александрійська православна церква. Вона є однією з найдавніших церков, вважається батьківщиною чернецтва. Початок її історії сягає у ІІ ст., коли в Єгипті було засновано єпископську кафедру. Як і глава Константинопольської, пред­стоятель Александрійської православної церкви на час IV Все­ленського собору мав патріарший титул. Історичний розви­ток її мало чим відрізняється від інших православних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізитів (коптів). Наприкінці першої половини VII ст. територію, на якій жили віруючі, що належа­ли до Александрійського патріархату, завоювали араби, а в XVI ст. - турки-османи. Це скувало діяльність церкви, ослаби­ло її вплив у християнському світі (в середині XIX ст. вона об'єднувала менше 2 тис. віруючих).

Нині Александрійська церква налічує до 30 тис. віруючих, її юрисдикція поширюється на весь африканський континент. У Єгипті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами - 9 єпар­хій, понад 100 храмів. З 1956 р. в м. Одесі має подвір'я з храмом Трійці. До церкви належать 3 монастирі, Вища духовно-педа­гогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На ос­нові бібліотеки Александрійського патріархату працює Інсти­тут східних досліджень. Офіційний друкований орган - жур­нал "Пантенос".

Александрійський предстоятель має титул Блаженній­шого Папи, Патріарха Александрійського і всієї Африки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При Патріархові діє Священний синод, до якого входять усі правлячі архієреї. На­лежить до Всесвітньої Ради Церков.

Антіохійська православна церква. Назва її походить від колишньої столиці Сирії м. Антіохії - свого часу визначного центру християнського богослов'я, місця таємних соборів пе­рших християн. Після Халкідонського собору (451) єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул патріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бур­хливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. - копти (монофізити). З VII по X ст. Антіохією володіли араби, а в 11-13 ст. вона потрапила під гніт хресто­носців. Ще одного удару завдали їй у XIII ст. єгипетські мам­люки (воїни-раби тюркського і кавказького походження, з яких складалася гвардія єгипетських султанів), а в XVI ст. понево­лили турки. Саме тоді зникла й назва Антіохії, натомість з'яв­илася назва Антак'я. А перед тим патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви при­звели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом тиску збоку Константинопольського та Єрусалимського пат­ріархатів. Лише наприкінці ХІХ ст. її становище почало поліп­шуватися. Нині Антіохійська церква має 22 єпархії: 6 - у Сирії, 6 - у Лівані, 1 - в Іраку, 3 - в Туреччині, 6 - на Американсько­му континенті, до 400 храмів, 20 монастирів, Бельментську духовну академію (поблизу м. Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган -журнал "Ан-Нахра".

Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патріарха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція зна­ходиться в столиці Сирії - Дамаску. При Патріархові діє Свя­щенний синод, до складу якого входять правлячі архієреї. Антіо-хійська православна церква є членом Всесвітньої Ради Церков.

Єрусалимська православна церква. Її вважають матір'ю всіх християнських церков, бо її юрисдикція поширена в міс­цевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церкву покладалися обов'язки щодо збережен­ня місць поклоніння християн. З цією метою у 326 р. було ство­рене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були абсолютними володарями християнських святинь, поки на них не поширився вплив ка­толиків і представників інших християнських церков. Нині до головної святині християн - храму Воскресіння - прихо­дять православні, католики, копти, вірменогригоріани та ін. Однак за традицією настоятелем храму може бути лише пред­ставник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гробу, що належить братству, знаходяться інші християнські святині. Найважли­віші серед них - гора Голгофа та Гроб Господній. Тут розміще­на й резиденція Патріарха, який має титул Блаженнійшого Патріарха Святого Града Єрусалима і всієї Палестини.

При Патріархові діє Синод, до якого входять всі архієреї та кілька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічі та 5 жіночих монастирів, Синайська архієписко-пія, яка має автономний статус і значну незалежність від вер­ховної влади, її центром є монастир св. Катерини, що уславив­ся бібліотекою рукописів та найрізноманітнішими історични­ми пам'ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і ти­тул архієпископа. Під його опікою 15 подвір'їв у Єгипті, Туре­ччині, Греції, Лівані та на о. Кіпр. Усього Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видання - журнал "Но­вий Сіон". Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Грузинська православна церква. Започаткувала вона свою історію в IV ст. Процес активної християнізації гру­зинського населення, а згодом і конституювання православної церкви пов'язують з іменами св. Ніни та царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центральній частині Грузії - Картлі християн­ство було державною релігією.

До V ст. архієпископ церкви підпорядковувався Антіо-хійському патріархату. Політичне об'єднання Грузії в 487 р. ца­рем Вахтангом І супроводилося проголошенням автокефалії Грузинської православної церкви. Главою її став католикос, ка­федра якого знаходилась у тодішній столиці - м. Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії одночасно діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди був мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали країну, відчутно позначалися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах запровадити вогнепоклонство - слу­жіння богу вогню ^!^П ст.) та іслам (XVI-XVIII ст.), в неод­норазових руйнуваннях православних святинь та утисках пра­вославних віруючих збоку завойовників.

Відповідно до Георгіївського трактату 1783 р. Грузія опи­нилась у складі Російської імперії, а Грузинська православна церква була підпорядкована Священному синоду Руської пра­вославної церкви. Її глава одержав звання члена синоду. З ча­сом посаду католикоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. було утворено Грузинський екзархат. Лише пі­сля Лютневої (1917) революції місцеве духовенство віднови­ло автокефалію своєї церкви. Московська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної церкви лише у 1943 р.

Нині церква має 15 єпархій, що об'єднують до 300 громад. Кадри духовенства готують семінарія та духовна академія (Мцхет). Керує церквою католикос із титулом Святійший і Блаженнійший. Він є Патріархом усієї Грузії, Архієпископом Мцхетським і Тбіліським. При ньому діє Священний синод з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія (заступника). Офіційний друкований орган - "Джварі Вазиса" ("Хрест ви­ноградної лози"). Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Сербська православна церква. Її історія сягає ІХ ст., коли на прохання світських правителів до неї було направлено гре­цьких священиків. Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю 9 ст. У 1219 р. Сербська церква була визна­на автокефальною, а з 1346 р. - патріархією. Однак невдовзі вона занепала, оскільки наприкінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церква була підпорядкована Кон­стантинопольському патріархові до 1557 р. Проіснувавши са­мостійно у структурі Вселенського православ'я ще два століт­тя, вона знову потрапляє в залежність від Константинополя як митрополія. Лише у 1879 р. повертає собі автокефалію.

Нарівні із Сербською православною церквою на території колишньої Югославії існували й інші православні церкви: в Чорногорії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенів починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завер­шилося у травні 1919 р., а наступного року було поновлено пат­ріаршество. В роки Другої світової війни Сербська православна церква дотримувалася послідовної антифашистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до складу Югославії, у повоєнні роки позначилася і на справах церкви. У 50-ті роки ХХ ст. в її складі виникла автономна Ма­кедонська православна церква, що проголосила себе в 1967 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами, майже 2,3 тис. храмів, понад 1,5 тис. священиків, 180 монастирів та до 8 млн віруючих. Священиків готують богословський факуль­тет Белградського університету та чотири семінарії.

Очолює церкву Патріарх Сербський, архієпископ Печсь-кий, митрополит Белградо-Карловацький.Його резиденція у Белграді. Вища церковна влада - Архієрейський синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіцій­ний друкований орган - журнал "Гласник". Є членом Всесвіт­ньої Ради Церков.

Румунська православна церква. Це - одна з найбільших православних церков, що об'єднує майже 16 млн віруючих. її історія пов'язана з іноземним поневоленням та залежністю від Константинопольського патріархату.

Християнство на території сучасної Румунії виникло в V ст., а в XIV ст. тут було дві митрополії. Автокефальною Ру­мунська православна церква стала лише у 1865 р. завдяки об'є­днанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862 р. утворенням Румунської держави. Проте Константино­польський патріархат визнав автокефалію лише через 20 ро­ків. З 1919 р. Румунська церква має статус патріархату, а її гла­ва - титул Блаженнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника Кесарії Каппадоккійської, митрополита Унгро-Валахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиденція знаходиться в м. Бухаресті. При патріархові діє Священний синод з усіх ар­хієреїв, який збирається один раз на рік, а також постійний синод, до складу якого входять лише митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної тра­диції діють національні церковні збори у складі членів синоду та обраних віруючими представниками кліру й мирян з усіх єпархій. Вищим адміністративним і виконавчим органом цер­кви є обрана на чотирирічний термін Національними церков­ними зборами Національна церковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.

На території Румунії церква має 13 єпархій, об'єднаних у 5 митрополій, її юрисдикція поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північ­ної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Струк­турні підрозділи з різним статусом є у США, Угорщині та ко­лишній Югославії. Церква має понад 8 тис. храмів, 133 монас­тирі. Офіційні друковані органи - журнали "Румунська пра­вославна церква", "Православ'я" та "Богословські досліджен­ня". Крім релігійних, Румунська православна церква виконує й державно-політичні функції, оскільки юридично не відокре­млена від держави. Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Болгарська православна церква. Християнство на те­риторії сучасної Болгарії почало поширюватися у найдавніші часи. Однак масове хрещення відбулося в 864 р. за царя Бори­са - активного прибічника автокефалії Болгарської церкви. Спершу (у 870 р.) їй було надано автономію в межах Констан­тинопольського патріархату. Автокефальною церква стала лише в 919 р. внаслідок зміцнення держави Болгарії періоду Першого болгарського царства. Константинополь визнав за Болгарською церквою автокефалію та патріарше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від Візантії зумовила повернення її церкви у 1010 р. до статусу архієпис-копату та поновлення грецького засилля в ній. У період Дру­гого болгарського царства наприкінці 12 ст. у м. Тирново було засновано патріаршу кафедру, що захищала національні інте­реси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залишалася під грецьким впливом.

З XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків, що було наслідком завоювання Болгарії турками-османами, які нама­галися викоренити християнство.

Відродження Болгарської церкви стало складовою за­гального процесу національного відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грецький вплив. Проти­стояння між віруючими болгарами та Константинопольським патріархатом закінчилося заснуванням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки - відновленням автокефалії Бол­гарської православної церкви, яку Константинополь визнав лише в 1945 р. У 1953 р. глава церкви був наділений титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Священний синод у складі чотирьох митрополитів. Один із них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетенції належать питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.

Болгарська церква налічує понад 6 млн віруючих. На тери­торії Болгарії має 11 єпархій, майже 3200 храмів, понад 120 мо­настирів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межа­ми Болгарії у неї єпархії є в США і Канаді, Південній Америці і в Австралії, кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знаходиться Болгарське церковне намісництво, а в Москві - Болгарський двір. Офіційний орган церкви - журнал "Церковний вісник". Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Кіпрська православна церква. Вона діє на території Кіп­ру поряд з ісламськими, католицькими та протестантськими релігійними інституціями. Належить до апостольських цер­ков. Засновником її вважають апостола Варнаву, а початком існування - 47 рік н.е.

У процесі становлення Кіпрській православній церкві довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність її церкви було визнано лише в 431 р. на Ефеському соборі й підтверджено Константи­нопольською церквою в 488 р.

Починаючи із середини VI ст., Кіпр перебував під владою арабів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації в 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. завоювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут католицизм. Утиски православного населення та приниження церковної ієрархії римо-католицькою церквою змінилися жорс­токими погромами збоку турків-османів, які володіли Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської пра­вославної церкви, надавши її главі повноважень не лише керів­ника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878- 1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974 р. вона здобула повну незалежність та організаційну самостійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція знаходить­ся у столиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, входять усі правлячі архієреї. Церква має понад 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих монастирів, понад 40 шкіл різномані­тного профілю та духовна семінарія. Офіційний орган - жур­нал "Апостол Варнава".

Кіпрська православна церква є впливовою суспільно-по­літичною силою, володіє четвертою частиною сільсько­господарських угідь, монополією на виробництво мінеральних добрив. Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Елладська (грецька) православна церква. Понад 1100 ро­ків вона перебувала у складі Константинопольського па­тріархату. Її автономний розвиток почався в ХІХ ст. із занепа­дом Османської імперії, що активізувало національно-визво­льний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православна ієрархія, його благословив архі­єпископ Патраський - Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація еллад-ських єпархій щодо Константинопольського патріархату. Піс­ля проголошення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність зміцнюється, а православ'я проголошується "па­нівною релігією королівства грецького". Тоді постало питання про статус Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголошено автокефальною, од­нак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв'язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з іншими православними церквами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація нормалізу­валася лише після Помісного собору Константинопольського патріархату 1850 р., який прийняв рішення про надання Ел-ладській церкві автокефалії.

Згідно з Конституцією 1975 р., Елладська церква відо­кремлена від держави. Вона має 77 єпархій, які з 1922 р. імену­ються митрополіями, а всі правлячі архієреї мають титул мит­рополитів. їй належить 7,5 тис. храмів і майже 200 монастирів. Територіальна юрисдикція поширена на півострів Пелопон­нес та материкову Грецію. Центр її знаходиться в Афінах. Ви­щий керівний орган - Священний синод у складі всіх правля­чих архієреїв, Постійний священний синод і Генеральна цер­ковна асамблея, до якої входять делегати єпархій. Постійний священний синод, що об'єднує 12 членів, очолює глава церк­ви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.

Церковні кадри готують на спеціальних факультетах Афін-ського та Фессалонікійського університетів, а також у семи богословських інститутах і восьми семінаріях. Церква випус­кає чимало періодичних видань. Офіційний орган синоду -журнал "Екклесія". Входить до Всесвітньої Ради Церков.

В Україні є дві течії грецького православ'я - Грецька пра­вославна церква (2 громади) та Істинно православна церква Греції (1 громада).

Албанська православна церква. Перші згадки про хри­стиянство в Албанії належить до ІІІ ст. Однак утвердження християнства та формування тут церковних структур відбу­валися повільно. Перша єпископська кафедра була заснована лише в Х ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, маючи у своєму складі кілька єпархій. З IV ст. її общини пере­бували під юрисдикцією Болгарської православної церкви, а з другої половини XVIII ст. - під управлінням Константино­польського патріарха. Лише після здобуття Албанією незале­жності в 1932 р. церква була проголошена автокефальною.

Тривалий час внаслідок проголошення колишнього ке­рівництва Албанії "атеїстичною державою" церква існувала в пригніченому стані. Заборона її діяльності не була знята і в останні роки ХХ ст. З демократизацією албанського суспільс­тва почали відроджуватися церковні структури. Помітну роль у цьому відіграє Албанська єпархія, яка перебуває в складі Автокефальної православної церкви в Америці.

Польська православна церква. Масове поширення хри­стиянства в Польщі почалося в 966 р. і пов'язане з ім'ям князя Мешка (Мечислава). Хрещення Польщі за латинським обрядом спричинило протистояння між католицизмом і православ'ям.

У ХІІ ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Галицько-Волинського князівства київської Русі, було засно­вано православні єпархії, а в 1840 р. - Варшавську єпархію. Пе­рше проголошення автокефалії православної церкви в Польщі (1921 р.) мало політичні причини й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдикцією якої перебувало пра­вославне населення Польщі. Лише в 1948 р. їй було надано авто­кефалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Поль­ська православна церква налічує 5 єпархій, 21 благочиння та понад 200 парафій, має три монастирі, 311 храмів і каплиць.

Церковні кадри готують Християнська богословська ака­демія - вищий міжконфесійний навчальний заклад та духовна семінарія. Друковані видання - журнал "Відомості Автокефа­льної Православної церкви", який є офіційним органом, та га­зета "Тигоднік Подлєскі". Очолює церкву архієрей, що має ти­тул Митрополита Варшавського і всієї Польщі. Його резиден­ція знаходиться у Варшаві.

Православна церква Чехії та Словаччини. Виникнення православ'я на території сучасних Чехії та Словаччини пов'яза­не з діяльністю просвітників Кирила і Мефодія. Масове хре­щення народів Великої Моравії почалось у 863 р. Згодом ці землі стали ареною протиборства між католицизмом і православ'ям. На початку 20-х років ХХ ст. тут була утворена Чехо-Словацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. У роки Другої світової війни фашисти розгромили її. Причиною була активна підтримка церквою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних стру­ктур та їхньої повноцінної діяльності. Спочатку було створе­но екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехо­словацької православної церкви. У наш час церква налічує понад 150 тис. віруючих, до 250 парафій, об'єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Собор. Він має ти­тул Блаженнійшого Митрополита Празького і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Митрополитська рада. Офіційний орган - журнал "Голос православ'я". Резиденція митрополита знаходиться в Празі.

Автокефальна православна церква в Америці. У США проживає до двох мільйонів православних, які перебувають під юрисдикцією Константинопольського, Антіохійського, Румун­ського та Московського патріархатів. Існує також Румунська єпархія, Українська автокефальна православна церква, Руська зарубіжна православна церква та інші церковні структури, що не визнають над собою зверхності відповідних патріархів.

Поширення православ'я на півночі американського кон­тиненту пов'язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один з них - старець Герман, який віддав місіонерству понад сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляскинський.

Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. її розвиток пов'язаний з ім'ям єпископа Камчатського, Куриль-ського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляски (1867) обидві держави визнали юрисдикцію Руської православної церкви (РПЦ) над тамтешніми парафіями та церковними закладами. Перші православні парафії на території США виникли у 60-ті роки ХІХ ст. Зміцнення православ'я пов'язане з міграцією на­селення з європейської частини Російської імперії. У 1898­1907 рр. Американську єпархію очолював майбутній Москов­ський патріарх Тихон. Уже тоді постало питання про значне розширення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Америці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріар­хом Мелентієм IV, який намагався підкорити собі всі правос­лавні церкви діаспори. Однак згідно з рішеннями Всеамери-канського собору в Детройті (1924) на основі колишньої аме­риканської єпархії було створено Тимчасовий митрополичий округ.

У 30-ті роки ХХ ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебував під духовною опікою РПЦ. Згодом, уже з полі­тичних мотивів, було утворено третю церковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ. У роки Другої світової війни на­мітилися можливості для об'єднання цих трьох центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питання про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнання наданої автокефалії зацікавленими православни­ми церквами.

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підготовку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нью-Йоркського, Мит­рополита всієї Америки і Канади. Його резиденція - в Нью-Йорку. Офіційний орган - газета "Православна Церква".

Руська православна церква. Вона є найбільшою серед сучасних помісних православних церков. В диптиху (тра­диційному списку церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає запровадження християнства в Київській Русі наприкінці Х ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у формальній залежності від Константинополь­ської церкви. Північно-східні території Київської Русі були християнізовані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Во-лодимира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміцненням Московської держави. У 1354 р. Конс­тантинопольський патріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться "пер­шим її престолом і першою кафедрою".

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською дер­жавами у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовсь­ку (Київську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебу­вання на кафедрі митрополита Йони, поставленого в 1448 р. без згоди Константинополя, московські митрополити носили титул "Київського і всія Русі". Лише наступник Йони митропо­лит Феодосій почав іменуватися "Московським і всія Русі". Саме 1448 р. вважають початком автокефалії Московської митрополії. Але митрополитів на Київську кафедру продовжував призна­чати Константинополь. Московська та Київська митрополії розвивалися незалежно одна від одної до кінця XVII ст.

Зі зміцненням Московської держави, особливо за Івана Грозного, почалися її претензії на особливе місце у пра­вославному світі, у зв'язку з чим було висунуто доктрину про Москву як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада зро­била кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафедру. Цієї мети вона досягла у 1589 р.

Після політичного підпорядкування українських земель Росії Московський патріархат поглинув Київську митрополію, яка поступово стала рядовою єпархією РПЦ.

З 1921 р. українське православ'я існує як екзархат Мос­ковського патріархату. Паралельно діють і православні цер­ковні структури національного спрямування, найвпливові-шою серед яких була Українська автокефальна православна церква. Сучасне національно-релігійне пробудження в право­славному середовищі України змусило Московську патріар­хію надати православним структурам певну самостійність. В офіційній грамоті московського патріарха, переданій синоду УПЦ 28 жовтня 1990 р., йшлося, що бути УПЦ "незалежною й самостійною у своєму управлінні". Це надавало право УПЦ самостійно вирішувати кадрові, фінансові, господарські питан­ня, створювати єпархії. Однак глава церкви - Митрополит Київський і всієї України повинен обиратися українським єпи­скопатом, а Московський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священноначалія РПЦ з проханням надати їй повну канонічну незалежність - автокефалію. Однак, як відомо, архієрейський собор РПЦ відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намаган­ня втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарха Московського і всієї Русі. При ньому діє Свя­щенний синод. Предстоятель УПЦ є постійним членом Свя­щенного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви вклю­чає в себе чотири ступені: парафія, благочиння, єпархія, патрі­архія. Винятком є лише УПЦ та Білоруський екзархат. Закор­донні єпархії, окремі благочиння та парафії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патріархії. Церква має тристу­пеневу систему духовної освіти: парафіяльні училища, семі­нарії та академії. Місцезнаходження центральних керівних органів РПЦ - Святоданилів монастир у Москві. РПЦ є чле­ном Всесвітньої Ради Церков.

Давні вірування та християнство в Україні Дохристиянські вірування українського народу

Вірування давніх українців були політеїстичними: вони поклонялися річкам, німфам, різноманітним божествам, жер­твуючи їм усячину та ворожачи під час жертвоприношень. Серед усіх божеств найвищим визнавали бога, який, за уяв­леннями, посилав блискавку, уособлювали його з вогнем. Він фігурує під різними назвами: Перун - бог грому і блискавок, Хорс - бог сонця, Сварог - бог вогню. Поклонялися вони Ве-лесові (Волосові) - богові достатку, опікунові багатства, тор­гівлі, худоби; Стрибогові - богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Цілком можливо, що Перун є інтерпретацією давньо­германського Донара, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хорс, очевидно, перейнятий від давніх іранців.

Жертви божествам приносили у річках, болотах, коло­дязях, у гаях, під деревами, при вогнищах. Купці, перепра­вляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував - зарізану чи живу.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень бо­гів. Лише в Києві перед княжим двором стояли статуї голов­них божеств (Володимирових богів). Для відправи релігійно­го культу не потрібні були жерці - кожний вчиняв жертво­принесення сам. У великій шанобі були знахарі й чаклуни, які займалися лікуванням людей, ворожінням. Називали їх волх­вами, потворниками, обавниками, відунами, зілійниками.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними ритуалів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Елементи цього свята пізніше було інтегро­вані у християнські Великдень і Трійцю, яку ще називають Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений ру­салкам, що виходили з води й гуляли на березі. Свято Купала, що злилося з Різдвом Іоанна Хрестителя (7 липня) - це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогни­ще, влаштовувала довкола нього хороводи, перестрибувала через вогонь, переганяла через нього худобу, щоб уберегти її від чарів. Під осінь приходило свято Коструба (прощання з літом): тоді ховали ляльку, що символізувала смерть. Потойбі­чний світ уявляли раєм, вирієм, чарівним садом, де по смерті щасливо проживали праведники. Тому до могил приносили страви та різні ужиткові речі. Люди, які зажили недоброї сла­ви, мали бути прокляті і по смерті стати вічними рабами.

Головні дохристиянські боги

Остаточно не встановлено, чи мали давні слов'яни єди­ного бога, але багато відомостей свідчать про них як про бага-тобожників. Грецький письменник VI ст. Прокопій у праці "Про готську війну" розповідав, що слов'яни та анти шанува­ли "єдиного бога, що посилає блискавку", визнаючи його "вла­дикою всіх". У літописах ідеться про одного бога в киян.

Предки українців обожнювали небо, оскільки бачили, що воно дає їм світло й дощ. За їхнім уявленнями, небо є місцем, де живуть боги, палата божа, а зорі - то вікна, через які вони дивляться на світ. Усе найкраще - на небі, бо то - боже, звідси давня приказка: живе, як у бога за дверима.

Сварог. Можливо, спершу слов'яни головним богом вва­жали Сварога - бога неба, сонця, небесного вогню. Його назва, ймовірно, походить від санскритського 8уаг, зуа^а - небо, сон­це, сонячне світло (хорватський дослідник В.Ягич виводить його із слов'янського - варити). Сварога вважали основою всьо­го, прабогом, владикою світу. Від нього пішли всі інші боги -Сварожичі, які правлять світом.

Свого часу були намагання довести, що Сварог не був най­вищим богом у слов'ян і в давніх пам'ятках з'явився випадко­во або що він взагалі не був богом, його назва походить від слова - сварожич, що означає священний вогонь біля стодо­ли. Тому він відсутній серед Володимирових богів, хоча хлібо­роби його поважали. Але не всі погоджуються з цими твер­дженнями, визнаючи Сварога найголовнішим богом - воло­дарем українського Олімпу. Сварога вважали й опікуном ко­вальства і ковалів, винахідником плуга, під чиєю опікою пере­бували ремесла, шлюб та родинне щастя. У грецькій міфології аналогічні йому боги - Гефест і Прометей.

Перун. У Х ст. українська міфологія визнавала найго­ловнішим не Сварога, а бога родючості, грому й блискавки, володаря неба Перуна, відомого й іншим слов'янським наро­дам, а також литовцям. Його вважали і творчою силою, що оживляє все, дарує дощ, а пізніше і богом-воїном, покровите­лем війська, яке завжди присягалося Перуном. У Києві на од­ному з пагорбів стояв його дерев'яний бовван (статуя) зі сріб­ною головою та золотими вусами.

За уявленнями, він їздив по небу на вогненній колісниці, запряженій крилатими вогнистими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні зозуля, прилетівши з вирію, будила Перуна від зимового сну, і він одмикав небо, пускав на землю тепло, і все знову оживало.

У літописах Перуна згадано кілька разів. У договорах з греками 945 й 971 рр. русичі клянуться Перуном як найголов­нішим серед богів. У давньослов'янському перекладі грецько­го оповідання про Александра Македонського ім'я бога Зевса перекладено словом Перун, що свідчить про його місце в дав­ньоукраїнському пантеоні. Це підтверджує і чеський Глосарій 1202 р., в якому слово "Перун" потрактовано як "Юпітер". Пе­руна згадують і багато інших пам'яток.

Перун, вважалось, на всіх наводить страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів, лихих людей. У деяких областях України дотепер збереглося давнє прокляття "Бодай тебе Пе­рун побив!". Уявлення і повір'я про грім та блискавку мають дуже давню історію. Під час грому заборонялося свистіти, спі­вати, їсти, спати, щоб він не забив. Злі сили бояться грому й шукають собі порятунку під деревами, тому там не слід хова­тися, щоб ненароком не постраждати разом з ними.

Перун, виїжджаючи після зими на небо, своїм першим гро­мом воскрешає землю. Цей грім дає силу й людям. Дотепер збе­реглося повір'я: коли гримить, слід перехреститися й оперти­ся спиною об дерево чи якийсь предмет, і вона не болітиме весь рік, а людина буде щасливою. Перун посилає блискавки, які навесні будять землю до життя й запліднюють її дощами, проганяють хмари, злих демонів і випускають на волю Світло. Те, що запалила блискавка, гасити не можна, хіба що козиним молоком або сироваткою.

З прийняттям християнства культ Перуна відходив дуже поволі й був перенесений на святих Іллю, Михайла та ін. У липні відзначають кілька пов'язаних з громом свят: Гавриїла ­13, Кирика - 15, Іллі - 20, тріскучої Анни - 25, Паликопа (Пан­телеймона) - 27. Найпопулярніший громовик - Ілля. Він їздить небом на вогняному возі, полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі на Гуцульщині звуть "гро­мовим". Володарем блискавки часто вважають Паликопа. Під час грози, коли Перун чи Ілля женуться за нечистою силою або за демоном, треба заткнути комини, щоб вони не вскочи­ли до хати.

Існує твердження, що Перун був головним богом тільки ки­ївських князів та їхніх військ, а купецтво і селянство мали своїх богів, тому й не боронили Перуна, коли його скидали в Дніпро. За іншими версіями, він був богом всенародним. Та й літопис згадує, що народ плакав, коли скидали Перуна в Дніпро.

Даждьбог (Дажбог). Як богові Сонця (син Сварога і Неба), йому поклонявся весь слов'янський світ. Уперше зга­дується про нього у південно-слов'янському перекладі візан­тійського хронографа VI-VIII ст. Іоанна Малали. Іпатієвсь-кий літопис (1114) подає з цього хронографу уривок, де Геліо-са названо Даждь-богом. Він - сонячний бог, визначає сили й дію сонця як основу життя. Пізніше його стали вважати родо­начальником руського народу.

В історичних пам'ятках це ім'я подано в давньослов'янсь-кому (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. До нього входять слова "даждь" -дай, і "бог" - "багатство".

Хорс. Як бог Сонця він належав до Володимирових богів, про що йдеться в літописі від 980 р. Можливо, його ідентифі­кували з "нічним світилом" - Місяцем. Дехто з учених тве­рдить, що Хорс і Даждьбог - одна особа. Але пам'ятки подають цих богів окремо.

Назва Хорс фігурує в різних варіантах - Харс, Хурс, Хурьс, Хорс, Хьрс, Хрос. У "Слові про Ігорів похід" Хорс - бог Сонця зветься Великим. У слов'янських перекладах грецьке ім'я Апо­ллон часом подано як Хорс. Був він добре відомий і західним слов'янам, що засвідчують непоодинокі згадки про нього у да­вніх пам'ятках.

Велес (Волос). Одним з найважливіших богів Київської Русі був і бог достатку Велес ("скотній бог"). Спершу він теж був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Сло­во "скот" у давнину означало багатство, гроші при міновій то­ргівлі, тому Велес, як і римський Меркурій, вважався богом багатства, достатку, торгівлі, опікуном купців, охоронцем че­реди на землі й пастухом небесних стад. Значущість його під­тверджується тим, що князь і дружина клялися Велесом, як і Перуном, у договорах з греками. Починаючи з 907 р., щодо ньо­го вживають назву "скотній бог". У Літописах домінує форма Волос, а в інших пам'ятках - Велес. У "Слові про Ігорів похід" поета і співця Бояна названо Велесовим онуком: "Віщий Боя-не, Велесов внуче". Це свідчить про те, що Велеса вважали і богом поезії, музики, богом мистецтв загалом.

У переліку богів, яким Володимир поставив боввани у Києві, Велеса немає. Але відомо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а на початку ХІ ст. - у Ростові. Пізніше Велес був ши­роко відомий, його ім'я збереглося у східнослов'янських топо­графічних назвах. У Новгороді також стояв ідол Велеса і цю вулицю довго звали Волосовою. Були там монастир Волотов, церква Богоматері на Волотові. Поблизу Санкт-Петербурга є місцевість, що зветься Волотово, а в Болгарії є місто Велес, у Боснії - гора Велесова, що свідчить про поклоніння йому пів­денних та західних слов'ян.

Слово "велес" відоме й іншим народам Східної Європи. У чехів уеіез - нечиста сила, латиське уєЬ - біс, литовське уєІІ8 -небіжчик, уеіе - душі померлих. Припускають, що Велес був раніше духом предків, що дбав про свійську худобу, а тому й став "скотнім богом".

За християнських часів Велеса заступив св. Власій Мабуть, не тільки через фонетичну співзвучність. У його життєписі йдеться, що св. Власій був добрим пастухом, тому й замінив па­стуха Велеса, покровительствуючи чередам (стадам). Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з давньоукраїнської міфології, вважаючи, що він постав із св. Власія. У Греції св. Вла-сія здавна вважають охоронцем худоби, таким його вшанову­ють і в Європі. На іконах зображують його з кіньми, худобою, а під час хвороби худоби йому моляться. У Новгородському лі­тописі (1187) Волос уже виступає як Власій.

Стрибог. Його вважали богом вітру, покровителем пого­ди. Він часто згадується у давніх пам'ятках. У "Слові про Іго­рів похід" йдеться про "вітри Стрибожі". А княгиня Ярославна звертається до вітру, як до бога: "О Вітре, Вітрило, чому, Гос­подине, насильно вієши?". У 980 р. князь Володимир поста­вив у Києві Стрибогів бовван для поклоніння.

Серед дослідників були спроби трактувати його як бога-нищителя, бога війни. Одні вчені шукали у його назві чеський слід (шетржити) - берегти, милувати, інші - іранські корені: високий бог (Всевишній). Відомі й намагання взагалі викрес­лити його з переліку давньоукраїнських богів, видаючи це сло­во за назву якогось племені. Цілісної міфологічної історії Стри-бога не встановлено.

Мокоша. Ця богиня теж належить до Володимирових бо­гів. Відомостей про неї небагато. Східні слов'яни, очевидно, вва­жали Мокошу сестрою Сонця, богинею дощу. Початковий літо­пис називав її "Мокошь", інші пам'ятки подають ще форму "Ма-кош", пізніше "Мокоша". "Слово св. Григорія Богослова" згадує її серед першорядних богів: "І нині по українам (по окраїнах) моляться єму, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші".

Походження цього слова не з'ясовано, у ньому є елемен­ти, споріднені з мордовським "Мокоша", черемиським "Мокш".

Існують припущення, що Мокошу вважали й богинею пряжі. Коли вона до когось ставилася добре, то й пряла йому або за нього. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Лада (Ладо). Ця богиня належить до східнослов'янської та давньоукраїнської міфології, її вважали матір'ю-благодійни-цею, що оберігає лад у сім'ї, пізніше - богинею весни, кохання, добробуту; її чоловік Лад (Ладо) - бог вірного подружнього життя, любові, веселощів, щастя. Слово "лада" означає "вірна дружина", "любка", "полюбовниця", а "лад" чи "ладо" - "вір­ний чоловік", "полюбовник". Вони часто трапляються в геог­рафічних назвах усіх слов'янських народів.

Деякі дослідники доводять, що бога Лада зовсім не було. В українських весільних піснях згадується "ладо", тобто моло­дий чи молода. Збереглося це слово й у приспівах веснянок: "Ой, лад-ладо виорем".

Лель (Полель). Згідно з міфологією, він - син Лади, бог кохання. Уявляли його вродливим юнаком, який закохував у себе дівчат. З'являвся він навесні й жив (за деякими версіями) зі своїм братом у лісі. Разом вони виходили вранці зустрічати Ярила. Його ім'я часто згадується у фольклорних піснях. Не виключено, що іменами Лель і Полель давні слов'яни назива­ли одне й те саме божество. Значення слова не з'ясоване. Зга­дується воно і в польському фольклорі.

Ярило. Відомий він із давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Яри­ло - яр, ярий - означає сильний, особливо в любовній при­страсті, завзятий, весняний, гнівний.

У давніх пам'ятках згадок про Ярила нема, але традиція його святкування дуже сильна. Свято це припадало на запус­ти (останні дні перед постом, коли ще дозволялося вживати скоромне) перед Петрівкою або відразу по Петрі. Цей бог біль­ше знаний у середній та східній Росії, Білорусі. В Україні зви­чаї, пов'язані з Ярилом, виявилися менше живучими, але свя­то похорону Ярила (3 червня) ще подекуди пам'ятають.

Купало (Купайло). Його вважали богом літнього сонця, плодючості, радості, згоди та любові. Часто його пов'язували з Ярилом. Представлений він і жіночою постаттю - Купала. Гу-стинський літопис XVII ст. подає Купала богом достатку та врожаю, а архімандрит Інокентій Гізель у "Синопсисі" 1674 р. стверджує, що це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив. З приходом християнства свято Купала зли­лося зі Святом Різдва Івана Хрестителя (7 липня) і стало зва­тися Івана Купала.

Див (Діва). Це - демонічний персонаж східнослов'ян­ської міфології, який жив у верховіттях лісових дерев. Уночі він спускався вниз і лякав подорожніх своїм страшним вигля­дом і грізними вигуками. Слова "див", "диво", "дивний" одно­го походження з санскритським і перським Deva - божество, латинським Deus - бог, грецьким Zeus - Зевс. Його уявляли драконом, змієм, велетом, чудовиськом. Крик Дива вважався недобрим знаком, про що є свідчення у "Слові про Ігорів по­хід". Тут згадується й богиня Діва, але дослідники здебільшого Діву приймають за Дива.

Висловлювались міркування, що Див - лиховісний птах, пугач, лісовик. Побутують твердження, як і заперечення, що він належав до божків.

Тур. Серед інших богів історичні пам'ятки згадують і бога Тура, але що це за бог - невідомо. Інколи його ототожнюють із сонячними богами. Слово "тур" здавен існує як епітет хороб­рості. Князь Всеволод у "Слові..." зветься Яр-тур, Буй-тур або просто Тур. У Галичині (Подністров'ї), згідно з дослідження­ми, під час святкування Тура (Туриці) на честь бога Тура во­дили по селу бичка й приспівували: "Ой Туре, небоже, ой обе­рнися та й подивися". А самі тури (чорні лісові бики) водили­ся в Україні до XVI ст.

Слово "тур" є елементом багатьох геоографічних назв: Турія, Турійськ, Турковичі, Турів та ін. Активно викорис­товується воно в народних приказках.

Род. Рожаниці. Давні пам'ятки згадують про них як про богів, але не окреслюють їх значення. В "Питаннях" Кирика з ХІІ ст. йдеться: "Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед". Отже, цим богам приносили жертви. За деякими версія­ми, Род - бог долі, доля, талан, суд-присуд. А Рожаниці - бо­гині долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки; феї, що з'яв­ляються при народженні дітей.

Устав св. Сави в "Сповідальних питаннях" зараховує Рода і Рожаницю до головних богів. В Україні Рожаниці відзнача­ли на Другу Пречисту.

Як свідчить "Слово Данила Заточника", Родом лякали ді­тей: "Діти бігають Рода". Дехто сприймає Рода за лісовика.

Троян. Давні пам'ятки часто згадують бога Трояна, але що це за бог, не пояснюють. За словами автора "Ходіння Богоро­диці по муках" (ХІІ ст.), "грішники" поробили собі ідолів -Трояна, Хорса, Велеса, Перуна. У рукописі XVI ст. "Слово і откровеніє св. Апостола" зазначено, що люди сприймають "бо­гів Перуна і Хорса, Дия і Трояна".

Бог Троян добре відомий і в сербів. В одному з оповідань ідеться про те, що він мав три голови, воскові крила й цапині вуха.

Доля. Про бога Долю пам'ятки не згадують, але пізніші дані свідчать про його належність до давньоукраїнського пан­теону. За повір'ям, кожен має свою долю, призначену Богом. Ця Доля з'являється в образі нової зірки в небі одразу після народження людини, а з її смертю зірка падає з неба додолу. Пі­зніше Доля поставала у двох, тобто добрій і лихій іпостасях -Долі й Недолі.

Серед українського народу віра в долю здавна надзвичайно сильна: "Кожному доля визначає шлях від колиски", "Від долі не втекти, але ніхто не знає, яка доля його чекає", "Його спітка­ла зла доля", "Що має бути, того не минути", "Що Бог дасть, те й у вікно подасть".

На свято Катерини справляють обряд кликання своєї долі: дівчата вилазять на ворота й кличуть долю.

Таке розуміння долі дійшло ще з Чорноморсько-Дунай­ських часів від римлян. Римська Фортуна була тісно пов'язана з релігією. Поняття фаталістичної долі відоме всюди, де були поширені римські впливи: у східних слов'ян, сербів, румунів, греків, іспанців.

Переплут. У "Слові св. Івана Злотовустого" (1407 р.) йдеться про те, що люди "вірують у Стрибога, Даждьбога і Пе­реплута". Але детальніших відомостей про нього немає. Ети­мологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутання, блудіння.

Марена. Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над во­дою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми - Море­на, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

Початок християнства на українських землях. Хрещення Київської Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причор­номор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апок­рифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апос­тол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був за­снований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поста­вив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років ІХ ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством причорно­морських земель у VI-VII ст. пов'язують з геополітичними інте­ресами до них візантійських імператорів. Але не тільки в При­чорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджу­вати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином. Стверджують, що хрестився він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського патріархату з'яв­илася ще одна єпархія - Руська. Значилася вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населен­ням слов'янського світу.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церко­вна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.

Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церк­ви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Під час суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та зго­дом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги - Володимира. Наприкінці Х ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими дер­жавами, що й зумовило вибір київських князів прийняти хри­стиянство. Крім того, Володимирові більше до душі був хрис­тиянський обряд. Мало значення і те, що християнство у бага­тьох державах виявилося ефективним чинником у налаго­дженні внутрішньополітичного життя. А на Русі тоді родопле­мінний лад і його язичеська релігія переживали кризу, утвер­джувалися феодальні відносини. Постала необхідність у ре­лігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об'єднань, тра­нсформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі - князя, царя більше сприяла центра­лізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культа­ми. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство ста­ло панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв'язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язи­чеські вірування.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Васи-лій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки сестри імператора, грецької царівни Анни. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Ва-рда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Воло­димир вирушив у Крим - тодішню візантійську колонію, і об­логою взяв місто Херсонес (Корсунь), тепер це околиця Сева­стополя. Василій II змушений був погодитися на шлюб Воло­димира з Анною за умови, що він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсо­несі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї дер­жави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хре­щенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ю­чи його залізом. Коли ідола кинули в річку, князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги -тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Піз­ніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали бож­ницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі. Це був болісний процес. Активно противилося христия­нізації населення Новгорода, Ярослава, інших міст, але ці виступи Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988-991 рр. Але населення ще довго не сприймало нової віри.

Побутують різні версії з приводу того, до якого християн­ського обряду - західного чи східного - схилявся Володимир. Традиційно домінує версія, що вибір східного обряду був за­здалегідь продуманим і цілеспрямованим. Водночас не позба­влені аргументів міркування, що метою Володимира було утве­рдження на землях Києворуської держави слов'янського варі­анту християнства, ідея якого виношувалася Кирилом і Ме-фодієм.

Очевидно, запроваджуючи християнство, Володимир на­магався максимально використати усі політичні, економічні можливості від зносин з Константинополем, проте не міг ціл­ком ігнорувати достатньо впливового в західному світі Риму. Будучи амбітним і далекосяжним політиком, він розумів, що розрив з Римом навряд чи сприятиме відносинам з держава­ми, володарі та населення яких перебували під крилом захід­ної традиції. Чи не тому в першій побудованій Володимиром у Києві церкві - Десятинній був приділ святого Климента, яко­му віддавали шану, як Римському Папі.

Крім того, будь-яка, навіть пряма релігійна підпоряд­кованість вдарила по авторитетові Київської Русі як однієї з наймогутніших на той час європейських держав, що теж, оче­видно, не входило до планів Володимира. У цьому контексті досить цікавим є міркування, "що хрещення своєї країни Во­лодимир здійснював не під опікою якої-небудь церкви, а само­стійно, керуючись ідеєю створення незалежної церкви ".

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священики та особи, які виконува­ли певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церко­вним уставом Володимира до них належали ігумен, піп, дия­кон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, палом­ник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Але рішучі спроби Володимира, який був слабо обізнаним з особливостями церковних відносин, розбудувати церкву, незалежну від будь-якого християнського центру, були мар­ними. Бо жодна з існуючих на той час церков не могла визна­ти Руську церкву. Тому вже Ярославові Мудрому довелося вступити в переговори щодо створення на Русі церковної ієрархії. Наміри київського князя щодо церковної автокефалії Візантія відкинула, погодившися згодом послати в Київ мит­рополита. Ним був присланий у 1039 р. грек Феопемпт, який внаслідок протистоянь з місцевим духовенством змушений був у 1042 р. втекти до Константинополя, що спричинило вій­ну між Візантією та Києвом.

Згодом сформувалася централізована релігійна органі­зація на чолі з митрополитом, якого призначав константино­польський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київ­ська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Тим часом Ярослав завдяки династичним шлю­бам, в орбіті яких опинилися чи не всі правлячі двори євро­пейських країн, у тому числі й Візантії, успішно утверджував міжнародний авторитет своєї держави. У 1051 р. після смерті митрополита-грека князь без погодження з імператором і Кон­стантинопольським патріархом уперше призначив митропо­литом руського священика Іларіона, автора відомого "Слова про закон і благодать", а пізніше - ученого-книжника, філосо­фа Клима Смолятича. Це були спроби вивести Руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на укра­їнських теренах поряд з язичеством, прибічники якого, ево­люціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми бо­гами, це породило своєрідний релігійний феномен - двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язи­чеських богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язи­чеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у па­ралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам - єгиптя­нам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше за­стосував Феодосій Печерський (ХІ ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвитку економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава ста­ла королевою Польщі, три його дочки - королевами Угорщи­ни, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали в ІХ-Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині ХІ ст. між ними розпочалася боротьба за вплив на Русь.

Митрополія Київська і всієї Русі

Християнство на Русі мало особливу підтримку держави. Митрополити були керівниками церковної організації в релі­гійно-канонічних справах і радниками князя у справах гро­мадських. Після поділу церков (1054) на православну і като­лицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядку­ванні Візантійської церкви. Толерантними були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посольствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Пе­реяслав, а пізніше Київ, де на настояння Візантії було збудова­но храм Святої Софії. На межі Х-ХІ ст. було засновано єпархії (єпископські кафедри), як правило, в межах удільних кня­зівств з центрами у Білгороді (нині - с. Білогородка на Київ­щині), Юр'єві (нині - м. Біла Церква), Володимирі-Волинсь-кому, Чернігові, Ростові, Новгороді, Переславлі, Перемишлі, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку,

Суздалі та ін. У різні часи існувало до 20 єпархій. З ХІ ст. єпархії отримували у власність землю, а соборні храми (головні хра­ми єпархій) ставали навіть власниками окремих сіл. Церква почала привласнювати особливу данину - десятину (десяту частину від доходів), яку збирали церковні чиновники - деся­тники. Хоч у Х-ХІ ст. митрополити й архієреї (керівники єпа­рхій) були греками (лише двічі ними були не греки) і їх при­значав Константинопольський патріарх, Київська митрополія фактично була автономною, а митрополит користувався бага­тьма патріаршими правами.

Єпископства ставали центрами поширення культури, оскільки разом з єпископами туди прибували переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі. Активно поширювалися пе­реклади Біблії, твори отців Церкви, тестодневи (коло тижне­вих богослужінь), історичні праці.

Духовенство поділялось на "біле" - парафіяльні свя­щеники, що не давали обітниці безшлюбності, та "чорне" -ченці, здебільшого високі духовні ієрархи. У ХІІІ ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 - у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засно­вані школи для підготовки священнослужителів та перепису­вачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стали центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується ро­бота над першими руськими літописами.

Тоді сформувався один з релігійних феноменів - київське християнство, яке, запозичивши візантійські обрядові та ку­льтові форми, не сприймало її теократії (форма правління, за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаро-папизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, до компетенції якого належало і призначення ієрархів). Київ­ське християнство виступало за розмежування функцій цер­кви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однако­вої відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у "Слові про закон і благодать" митрополита Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла най­вищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого починався її посту­повий занепад, головною причиною та ознакою якого було дрібнення єдиної держави на численні удільні князівства, що часто ворогували між собою. Нащадки Ярослава, змагаючись між собою за київський стіл, прагнули бачити і на митрополи­чій кафедрі свого ставленика. Ослаблений чварами Київ по­чав втрачати значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такої ролі не відігравало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою ком­пенсувала відсутність державної єдності Русі. На зміцнення авторитету церкви впливало й те, що вона була наділена пев­ними судовими правами не тільки стосовно священнослужи­телів і осіб, що проживали при церквах, а й щодо мирян (у спра­вах про розлучення, двоєженство, позацерковні форми шлю­бу, успадкування майна дітьми, чародійство, марновірство та ін.). Наглядала вона за торговими мірами і вагами.

Під час монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, багато храмів було зруйновано, пограбовано, церковні книги знищено, священиків і монахів піддано гонін­ням, багатьох страчено, що спричинило занепад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив і зруйнував Київ, який ще перед тим втратив значення загальноруського церковного центру.

Усі ці руйнації здебільшого відбувалися після битв, коли захоплені міста піддавалися пограбуванню. Цілеспрямованого релігійного переслідування татаро-монголами, які спершу були язичниками, не було, оскільки для язичників не такою гострою є проблема, хто якому богу поклоняється. Релігійна нетерпи­мість до християн з'явилася після прийняття ординською вла­дою мусульманства. А до того митрополити, як і князі, щоб при­ступити до реалізації своїх повноважень, повинні були отрима­ти ярлик (дозвіл) у ханській столиці. Ярлик гарантував особисті і майнові права духовенства, звільняв його від данини.

І все-таки монголо-татарська навала спричинилася до того, що кафедра митрополитів київських, формально перебуваючи в Києві, фактично діяла у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299 р.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством, яке перебрало від Київської Русі державотворчу традицію, постала необхідність створити свою митрополію. Це вдалося здійснити у 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича - внука Данила Галицько­го. Вона поширювала свій вплив на південно-західні руські землі, непідвладні Золотій Орді, але її неодноразово скасову­вали й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвя­чення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митрополитом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще селища Москви як майбутнього центру, П.Ратенський без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира-на-Клязьмі митрополичу кафедру (1325 р.) і стає духовним натхненни­ком московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира було надано значно пізніше - в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "пер­шим її престолом і першою кафедрою".

Київська митрополія ще понад сто років по тому збері­гала свою першу назву - митрополія Київська і всієї Русі. Сло­восполучення "Руська церква" і "Київська митрополія" тоді ще виражали різні назви однієї й тієї ж релігійної організації. Але в 1448 р. Руська церква фактично, хоч і без канонічного оформлення, стала автокефальною, самоврядною, незалежною від Константинополя. Митрополит Іон останнім мав титул "Київський і всієї Русі". Наступний уже звався митрополитом Московським і всієї Русі.

Тим часом (на початку XIV ст.) українські землі опинили­ся під владою литовських князів, а за вплив на Руську правос­лавну церкву змагалися московські і литовські влади, прагну­чи мати на київській митрополичій кафедрі свого ставленика. Оскільки кожна сторона у 1354 р. надіслала на висвячення сво­го претендента, Константинопольський партріарх висвятив двох митрополитів: Алексія - Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа - Митрополитом Литов­ським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Біло­русі та України. Романові не вдалося утвердитися в Києві, а московсько-литовське протистояння спричинило розкол Ки­ївської митрополії, яка тривалий час перебувала без мит­рополита.

Лише в 1458 р. Константинополь, не без допомоги Папи Римського, висвятив на Київську митрополичу кафедру Гри­горія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Казимиром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литов­ську (Київську) і Московську. Охоплюючи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично при­пинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під вер­ховенство Константинопольського патріарха. Насправді укра­їнське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати цер­ковні справи, призначати єпископів і навіть самого митропо­лита. А митрополити, хоч і називалися київськими, фактично перебували у Вільно.

Якщо на перших порах литовські князі підтримували пра­вослав'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перей­шов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я, відповідно, опинилося в дискримінованому ста­новищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константино­поля теж підірвало авторитет православ'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589-1593 рр. офіційно оформила автокефальні права своєї церкви, висунувши претензії на роль "третього й останнього Риму".

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Берестейсь­кої уній православна ієрархія в Україні зазнала особливої дис­кримінації. Відновлення православної ієрархії в її правах відбу­лося в 1620 р. стараннями Єрусалимського патріарха за підтри­мки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді митрополи­том Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького. Патріаршою грамотою дозволя­лося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константинопольським патріархом.

Після укладення в 1654 р. російсько-українського по­літичного договору постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріар­ха до Московського. Така перспектива влаштовувала далеко не всіх ієрархів. Одних непокоїла ймовірність втрати україн­ською православною церквою національних особливостей, інші більше хилилися до Польщі, треті вважали неможливим вирішувати такі питання поза волею Константинопольського патріарха. Але в 1685 р. на православному соборі в Києві Лу­цького єпископа Гедеона Четвертинського за підтримки гетьмана Івана Самойловича було обрано митрополитом Ки­ївським, який присягнув на вірність Московському патріар­хатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріар­хату. Цими подіями на довгі роки обривається літопис Київсь­кої митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

Українська автокефальна православна церква

(УАПЦ)

Після запровадження християнства на Русі церква під­порядковувалася Константинополю, що певною мірою ско­вувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанці-юватися від Константинополя Ярослав Мудрий ініціював об­рання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після їхньої смерті - у 1072 р. Ще одна спроба проголоси­ти автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру його ставленику Климентові Смолятичу. Однак усі спроби здобути автокефалію були нев­далими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії за­ступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) заво­йовниками.

Автокефалія (від грец. autos - сам, kephale - голова) -самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії пра­вославна церква набирає рис національної української церк­ви, особливо за діяльності митрополита Петра Могили. У на­родно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єди­ним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви. Зі скасуванням у 1721 р. Петром І па­тріаршества і заснуванням Священного синоду - бюрократи­чної установи для нагляду за справами церкви, позбавленням волею Катерини II в 1764 р. земельних володінь Руська право­славна церква стала цілковито залежною від самодержавства, елементом державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, на догоду волі Москви відчутно доклався рук до процесу нівеляції специфіч­них національних рис православ'я в Україні. Про це свідчить хоч би той факт, що в українських церквах проголошувалася анафема гетьману Іванові Мазепі.

Зрощення верхівки Руської православної церкви із са­модержавством загострило проблему автокефальності украї­нської церкви. Серед нижчого українського православного духовенства, інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії неодноразово наштовхувалася на опір. У середині ХІХ ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову почала порушу­вати питання про автокефалію православної церкви в Україні.

Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905-1907 рр., коли в Руській православній церкві зароджувалася внутрішня криза. Тогочасні українські лібе­ральні газети систематично друкували матеріали про злиден­ний стан українського духовенства, байдужість до нього цер­ковного керівництва. Непоодинокими були заклики до наці­онального оновлення, демократизації церковного життя. Про­те рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р., коли на пастирських зібраннях у березні було створено ініціа­тивний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ -Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Централь­ну Раду. До Центральної Ради були делеговані протоієрей Нестор Шараївський, 3 священики. Мали вони свого предста­вника й у виконкомі Центральної Ради.

Однак не всі українські священики приєдналися до на­ціонального руху. На пастирських зборах, патріарших з'їз­дах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень - парафіяльний актив (миряни). Рішуче виступили за відокремлення української церкви Українська партія соціалістів-федералістів, Укра­їнська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масови­ми. Робітники церковним перетворенням не надавали вели­кого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній полі­тичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без пого­дження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською пра­вославною церковною радою (ВПЦР) - найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініці­аторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його про­веденням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники єдності з РПУ намагалися дати відсіч автокефалістам. Назрівав реальний конфлікт. Запобігаючи йому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада ого­лосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920 р.) було запи­сано, що "богослужбовою мовою в православній церкві в Укра­їні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в про­повіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників со­бору розцінили його рішення як такі, що не відповідають націо­нально-демократичним соборним основам церковного будів­ництва. Комісія в церковних справах на чолі зі священиком Ю.Жевченком - одним з майбутніх єпископів УАПЦ - вима­гала "звільнення української церкви від зовнішньої інодержав­ної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії)".

Реальні можливості для здобуття автокефалії з'явилися лише після краху Гетьманату. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, праг­нення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. При­хильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: Володимир Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань - Іван Липа.

Оскільки становлення Української автокефалії було ускладнене опозиційними діями ієрархів Руської право­славної церкви, 1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарб­ниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духов­ною ієрархєю в жодній залежності від Всеросійського патріар­ха не перебуває.

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на до­сягнення автокефалії, зазнала переслідувань збоку денікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Бо­ротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, за­тверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнсь­ким. Велено було перевести богослужіння, церковне листуван­ня на російську мову та поминати на всіх службах "Богохрани-му Державу Російську, її верховного вождя з градоправителя­ми і христолюбиве воїнство". Було ліквідовано автокефальні парафії, відібрано храми, в тому числі храм св. Софії у Києві.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії вико­ристали для відновлення своїх позицій у Правобережній Укра­їні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чин­ність "Закону про Українську автокефальну православну це­ркву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР ого­лосила такими, які відкололися від української церкви.

З метою визнання канонічності УАПЦ розпочалися ене­ргійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради було на­діслано прохання до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для УАПЦ. Пер­ший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріа­ршого престолу митрополита Дорофея. У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, пославшись на нездужан­ня. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення авто­кефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним з етапів підготовки Всеук­раїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впро­ваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Вод­ночас відбулася спроба канонізувати УАПЦ в обхід церков­них канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор у складі до 500 представників духовенства і мирян. Були запро­шені екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпи­скопи. Та оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домі­нували противники автокефалії, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А екзарх України, митрополит Київський Михаїл, хоч і при­був на зібрання, заявив, що його він за собор не визнає і про­хання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному цер­ковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від зале­жності від Московської церкви, тому що вона здійснює руси­фікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпо­рядкування Української церкви Московському патріарху не­дійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання україн­ської мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Доцільними і "єдино можливими" було визнано правила церковного уст­рою, встановлені вселенськими та помісними соборами, із за­уваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Було обрано і висвячено пресвітерським чином (через рукопокладення священиків і мирян) на первоієрарха Укра­їнської автокефальної православної церкви Василя Липківсь-кого, а на архієпископа Київщини Нестора Шараївського. Вони вже традиційним чином висвятили ще чотирьох єпископів.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території су­часних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кірово­градської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ роз­глядало УАПЦ як споріднену течію. На підготовленому обно-вленцями Помісному соборі РПЦ 1923 р. в Москві було ви­знано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України, митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років XX ст. мав кілька напрямів. Група обновленців РПЦ "Жива церква" виступала за створення умов для богослужіння рід­ною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі пер­вісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготов­ки священнослужителів, перекладачів релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціаль­них підприємств (свічкарень, книгарень, церковних крам­ниць), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Хар­кові проголосили створення Української православної авто­кефальної церкви (УПАЦ). Очолив її митрополит усієї Украї­ни Пимен (Пегов). На початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, спеціальну літературу. УПАЦ приваблюва­ла віруючих демократичними засадами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), каноніч­ністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ - визнання своїх ка­нонів, у тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заяв­ляла про своє лояльне ставлення до радянської влади, потра­пила під ідеологічний прес органів НКВС. Були створені пе­решкоди в реєстрації її статуту, а керівництво церкви - митро­полита Василя Липківського та благовісника Володимира Чехівського стали переслідувати. Під час інспірованої НКВС кампанії проти Спілки визволення України у 1929 р. за ґрати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. ІІІ Всеукраїнський православний собор оголошує про саморо­зпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. їх не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла ПАПЦ (Польська автокефальна православна це­рква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антико­муністичних поглядів і перебувала в напружених стосунках з УАПЦ. Її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено кілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії, країнах Латинської Америки та Західної Європи, де проживали українці.

Новий імпульс отримала ідея відродження УАПЦ зі ство­ренням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді - інтронізація патріарха, яким було обрано митро­полита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної цер­кви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну ка­нонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву - Київський патріархат. Про­те рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті глави УАПЦ митрополита Мстислава на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополи­том Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в західних областях України. Всього їх до 1200.

Рішуче виступила проти УАІЩ Руська православна цер­ква. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український ав-токефалізм не є монолітним у своїй основі. Існує і два його центри - Київ і Львів. Автокефалія в західних областях поро­джена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У східних областях до автокефалії більш схильне міське насе­лення, особливо інтелігенція. Їх ще називають віруючими се-кулярного (світського) типу.

Прихильники автокефалії цілком визнають православне віровчення. Суперечність полягає лише в тому, хто очолюватиме церкву, де бути її центру, якою мовою правити богослужіння.

Нині православні віруючі України об'єднані навколо Укра­їнської православної церкви - автономного церковного утво­рення при одночасному канонічному підпорядкуванні Мос­ковському патріархату (УПЦ МП) та Української православ­ної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.

Українська греко-католицька церква

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окре­мих представників як католицизму, так і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в ХІІІ ст., а двома століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до її втілення. Головною перешкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Представники православ'я передусім побоювалися бути підпорядкованими римській курії (сукупність установ, що правлять католицькою церквою). І небезпідставно, адже методи, одним з яких була унія - об'єд­нання церкви католицької та православної шляхом церковно­го союзу, реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь припадають на часи князювання Володимира. Існуючі тоді два християнських центри - грецький (візантійський), очолюва­ний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський на чолі з Папою Римським намагалися через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправ­да, спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офі­ційного запровадження християнства виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкува­ти собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом "єпископа руського", але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський об­ряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Попри те, окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь хрестили римські місіонери, і саме тому багато руських єпископів прагнули до унії. Але цього погляду не поділяють навіть представники греко-католицького духовенства.

У 988 р., після того як князь Володимир прийняв хри­стиянство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приво­дом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак пос­лам і цього разу не вдалося виконати свою місію. Після поділу церков у 1054 р. один із головних учасників цього процесу ка­рдинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але марно.

У 1204 р. Папа Інокентій III через своїх послів запропо­нував галицько-волинському князеві Роману Мстиславо­вичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою "меча Пе­трового" затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхи­лив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорсь­кий король Андрій II, який почав насаджувати католицьку віру. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв, що цього прагнуть вель­можі та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко-като-лицькі історики називають цю унію "історичною ефемери­дою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягну­лося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втек­ло багато бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з до­говором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але після того, як князь Олек­сандр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям, Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відноси­ни і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче від­мовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-та-тарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокен-тія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку Папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні-Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію при­йняти католицьку віру та встановити мирні відносини з като­лицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів перего­вори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови під­порядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з іншого - польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Рим­ського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською цер­квою, але Данило, переконавшись у намірах Папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. Папа вдру­ге пропонує Данилові королівську корону, обіцяючи органі­зувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило корону­вався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневіри­вшися, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський ім­ператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.) унії. Однак на Русь вони не були по­ширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432 р.) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовсь­кий князь Свидригайло послав у Константинополь свого кан­дидата на Руську митрополію - смоленського єпископа Гера­сима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тіль­ки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя на утвердження, йому відмовили, повідомивши, що митрополи­том усієї Русі вже поставлено грека Ісидора - активного при­хильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу Папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити до унії з ним і визнати верховенс­тво римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити пи­тання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литов­ських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римсь­кого в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 р., від­правляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грецького походження на чолі Руської цер­кви. Саме Флорентійський собор став однією з основних при­чин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Конс­тантинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків - із заходу, турків і ногайців - з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь папа Григорій XIII пропонує царю підкоритися "на­міснику Бога на землі" та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводився ще одним неприємним для неї чинником: зрос­танням могутності сусідніх держав - Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українсь­ких земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом - По­ділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводилося збройни­ми протистояннями між ними. Але в 1385 р., відчуваючи за­грозу Тевтонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію - політичний союз двох держав, скріплений одружен­ням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядві-гою. Галичина, як і значна частина території Південно-Захід­ної Русі, опинилася в межах єдиної Польсько-Литовської дер­жави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. Позиції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя монголо-та-тар резиденцію митрополита було перенесено до Володими-ра-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городель-ської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені в правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. У Галичині почався наступ на "схизматів" -відступників, розкольників (так католики називали правос­лавних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її ста­новище ускладнюється тим, що в Польщі відпала потреба оглядатися на Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів - членів католицького чер­нечого ордену, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової "вогнем і мечем" утверджувати хрест католицької церкви "на кресах східних", набувала поширення ідея унезале-жнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, ство­рили ефективну систему окатоличення литовського, білорусь­кого та українського народів, насамперед шляхти і православ­ного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на пев­ний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засобом поступового навернення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискре­дитацію православної церкви. Польсько-литовська феодальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на українців і біло­русів, намагалася створити незалежну від Москви митропо­лію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували правосла­в'я. Так, у 1583 р. Київським митрополитом був Онисифор Ді-вочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав свяще­никами багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підко­рення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучивши Західну Русь до като­лицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі пред­ставники вищого православного духовенства. У 1590 р. львів­ський єпископ Гедеон Балабан, роздратований суперечками з братством, втручанням у справи збоку Константинопольсь­кого патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський - Дионісій Збируйський, пінський -Леонтій Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урівняє в політичних і соціальних пра­вах як православне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками ко­ролівського двору, папським нунцієм (послом, представником) вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право свя­щеників на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догматики. Передбачалося, що новоутворена церква не входитиме до польської католицької церкви, а підпорядковуватиметься Риму. Крім того, єпископи сподівалися на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті про­тягом 1594-1595 рр. Так були підготовлені докладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умови її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада сприй­няла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї автори­тетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів "вовками в овечій шкурі", він закликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обста­вин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, перейшов в опо­зицію до неї. Єпископ перемишльський Михайло Копистен-ський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не погодився на скликання собору, відправивши єпископів Іпатія Потія, Ки­рила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали про­хання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри (філіокве), визнали верховну владу Папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обря­дів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополи­там призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викарбувано медаль: з одного боку зображено портрет

Папи, з іншого - Папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, да­тованими 7 лютого 1596 р., Папа просив Сигізмунда III та ка­толицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого самого спо­відування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запро­шенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став со­бором і православної церкви. Члени уніатського собору не до­пускали й думки про можливість спільного собору з против­никами унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандритів під керівництвом трьох пап­ських легатів і трьох королівських послів виконав волю Папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоєм­цям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів - уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6-10 жовтня 1596 р., були по­дані королю Сигізмунду III, але постанову православного со­бору король проігнорував. Так православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православ­них кліру та мирян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в укра­їнському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), антикато-лицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно ви­ступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Мо­гильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органа­ми оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних ві­дносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єписко­пами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константино­польські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтри­мки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єли-сея Плетенецького, Захарії Копистенського перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновуєть­ся Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті коро­ля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київсь­ку митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Переми­шльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинсь­ких школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприя­ла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви геть­мана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися "на добрих конях, зі справною зброєю невід­кладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів".

Визвольна війна 1648-1654 рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі віднов­лювалася тільки на землях, що залишилися під польською вла­дою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. На­приклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська - в 1700 р., Луцька - в 1702 р., до 1720 р. - Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сфе­ру обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження перей­мати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний ук­лад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і мо­настирів, а їхні землі конфісковано. На основі конфіскованих земель було створено релігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не тіль­ки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-като-лицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам по­вне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Запровадження унії спричинило пробудження націо­нальної свідомості українців. Невдовзі під тиском обставин і представники греко-католицького духовенства дійшли висно­вку, що їхня церква повинна стати однією із сил, які б протиді­яли б денаціоналізації та полонізації українського народу. Польські власті дуже скоро переконалися, що "унія їм не вигі­дна", бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали пе­реслідувати уніатів. Вони намагалися латинізувати, полонізу­вати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову укра­їнізувалися, ставали осередками української духовності, спри­яли збереженню української мови.

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Лу­цької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціа­льного департаменту. Членом його був протоієрей Й. Семаш­ко (згодом єпископ Литовський і Брестський), який став од­ним із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніа­тів. У березні 1838 р. він був призначений головою греко-уні-атської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необ­хідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православ­ною церквою. Внаслідок його діяльності греко-уніатська коле­гія в 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного сино­ду, отримавши назву Білорусько-Литовська. Головою її став Й. Семашко, рукоположений у сан архієпископа.

30 березня 1839 р. у синодальному храмі возз'єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою. Таким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до складу Руської правос­лавної церкви. Брестська унія залишилася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за като­лицьким зразком. Галичину заполонили польські монахи, які принесли із собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рух за очищення богослужбового обряду від латинських нашарувань розпочався на хвилі національного відродження в Галичині в середині ХІХ ст. під впливом "Руської трійці", революційних подій 1848 р. Але суттєвого значення він не мав. На Львівському синоді (1891 р.) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папсь­ким обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919-1939 рр. поси­лила політичний та економічний тиск на українське населен­ня: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою мет­рику про хрещення передав до костелу, тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського духовенства, греко-ка-толицька церква.

За Ризьким договором 1921 р., Польща одержала, крім Га­личини, великі простори західноукраїнських земель з правос­лавним населенням - майже 4 млн осіб (1200 єпархій). За та­ких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-визво­льному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Польщі були відлучені від Мос­ковського патріархату наданням православній церкві статусу автокефальної, визнаного Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено.

Наступною акцією, яка повинна була блокувати мож­ливий союз православних і греко-католиків, була Пінська унія -щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р., де обговорювався про­цес навернення православних Західної України і Західної Бі­лорусі в католицьку віру. Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допус­кали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище пе­ред Римом з польським костелом. Категорично виступали вони і проти збереження східного обряду, що давало змогу гре­ко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність.

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню ве­ликодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: "З акцією нищення православної церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви". Існував навіть перелік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світо­вої класики, серед авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянсь-ка, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Укра­їнка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лєсков, Л. Толстой, А. Че­хов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіо­нерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-като-лицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, особливо після Великої Вітчизняної війни, на Укра­їнську греко-католицьку церкву посилилися нападки збоку ра­дянської влади. її звинувачували у співробітництві з фа­шистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у сто­сунках з Ватиканом. Дратувало владу й те, що вона діяла пере­дусім як церква національна.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі й ново­обраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богослов­ських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Га­личині священик Гаврило Костельник організував групу гре­ко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньо­му єпископів - неканонічний), який прийняв заздалегідь під­готовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., про розрив з Римом і "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Внаслідок цього всі гре-ко-католицькі парафії автоматично було оголошено правос­лавними. На початку 50-х років було знищено греко-католи-цьку церкву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перей­ти до православ'я; хто не погоджувався - опинявся в сибірсь­ких казематах. Але остаточно викоренити прихильність насе­лення до греко-католицької віри радянській владі так і не вда­лося. Чотири десятиліття греко-католицька церква на захід­но-українських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була конституційна свобода совісті.

Починаючи з 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви став організованим. Створений Комітет захисту Украї­нської католицької церкви звернувся до державних органів вла­ди, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнаро­дних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви на території західних областей Укра­їни. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Мініст­рів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад гре­ко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко-като­лицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєс­тровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Ми­рослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив кардинал Любомир Гузар.

Наприкінці 90-х років ХХ ст. Українська греко-католиць­ка церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпис­копів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єдна­но більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків діють майже в усіх областях України. Відродження греко-католиць-ких парафій нерідко супроводилося конфліктами з правосла­вними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени - васи-ліани, редемптористи, студити; жіночі - василіанки, йосафат-ки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої Родини, сестри-служе-бниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність се­ред населення. Кожен з орденів має свої особливості. Напри­клад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сест­рами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслу­говують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студи­ти здійснюють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семі­наристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька церква відновила у Львові діяльність На­родної лікарні ім. Андрея Шептицького, яку митрополит за­снував у 1903 р., взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької це­ркви відіграв синод єпископів УГКЦ, що відбувся в травні 1992 р. - перший після багатьох десятиріч, під час якого єпис­копи з України та зарубіжних громад виробили план діяль­ності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі ІІ і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і ку­льтів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних гро­мад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

Між православними церквами триває змагання за лі­дерство, віруючих, майно. На початку ХХІ ст. УПЦ МП мала понад 6 тис. громад, УПЦ КП - понад 1750, УАПЦ - понад 600.

Українці й надалі залишаються поліконфесійним народом. Активні намагання багатьох їх представників до створення єдиної національної церкви поки що успіху не принесли. З великими труднощами утверджується на українських теренах християнський плюралізм. Багато в чому перешкоджають йому ідеологізація церковного життя, надмірне зближення церкви й політики, різноманітні зовнішні впливи. І надалі складною залишається проблема екуменізації (об'єднання) українських християнських церков. Усе це певною мірою простежувалося під час візиту у 2001 р. до Києва і Львова Папи Римського Іоан-на Павла ІІ

Запитання і завдання для закріплення знань

Проаналізуйте спільні та відмінні риси античної та укра­їнської міфології.

Які політичні, духовні чинники сприяли запроваджен­ню християнства на Русі? Чому, на вашу думку, Русь була хре­щена за східним християнським обрядом?

Наведіть аргументи на користь того, що Володимир, дбаючи про християнізацію Русі, мав намір утвердити його слов'янський варіант.

Чому, на вашу думку, Київ утратив у певний момент статус центру Руської православної церкви?

Анафема Іванові Мазепі є актом справедливої оцінки його політичної діяльності чи наруги над цінностями українсь­кого народу?

Чим було зумовлено те, що активний спротив греко-като-лицькій церкві на українських землях з часом переріс у не менш активну підтримку її значною кількістю населення України?

На чому базуються аргументи за і проти утворення в Україні єдиної помісної православної церкви? На перехрес­тях яких політичних інтересів перебуває ця проблема? Яка ваша думка з цього приводу?

Теми рефератів

Особливості української міфології.

Роль християнізації Русі в прилученні її до європейсь­ких цінностей і традицій.

Особливості становлення православної церкви в Україні.

Історичний досвід і перспективи автокефалії українсь­кої церкви.

Проблеми християнського екуменізму в Україні.

Література

Балагушкин М.Н. Православие в наши дни. - М., 1990.

Булгаков С. Православие. - М., 1991.

Власов В.Г. Двухтысячелетие христианства и его распрос­транение на Руси. - М., 1992.

Дмитриев Д.В. Православие и реформация. - М., 1990.

Протоирей Зноско-Боровецкий М. Православие. Римо-католичество. Протестантизм. Сектанство. - М., 1998.

Начала православия. - М., 1991.

Православие. Словарь. - М., 1989.

Скурат К.В. История поместных православных церквей. -1, 2 т. - М., 1994.

Старообрядчество. Опыт энциклопедического словаря. -

М., 1996.

Субботин Ю.К. Православные таинства. - М., 1990. Шлеман А. Исторический путь православия. - М., 1990. Яннарс Х. Вера церквей. Введение в православное бого­словие. - М., 1992.

Авторы:  А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

Книги: 407 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я