2. ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ ЖАРЕЛЯ-АЛЕКСІСА-КРЕРЕЛЯ ДЕ ТОКВІЛЯ

 

На початку 30-х років ХІХ ст. суспільно-політична думка Франції постала перед необхідністю переосмислення багатьох принципових політико-правових положень. Спричинено це було передусім осмисленням робітничого і селянського питань, що визріли на хвилі бурхливого розвитку промислової революції. Нового погляду по­требували на той час і проблематика, що стосувалася глибини і тривалості револю­ційного процесу у Франції, і сама ідея свободи. Суспільна думка вже не могла ми­ритися з тлумаченням її як привілею заможної і родовитої меншості. Начасі була необхідність проголошення її надбанням більшості народу. Французька ліберальна школа відповіла на ці та інші питання вченням Ж.-А.-К. Токвіля.

п

Довідка

 

Жарель-Алексіс-Кререль де Токвіль народився 29 липня 1805 року в аристократичній нормандській родині в Парижі. Його батько, який дивом уникнув страти якобінцями, служив префектом у часи реставрації монархії. В 1820—1823 рр. Ж.-А.-К. Токвіль навча­вся в коледжі м. Мец, а з 1823 по 1826 рік студіював право в Парижі. 3 1827 р. перебував на державній службі — був помічником судді судової палати м. Версаль. Під час Липне­вої революції Токвіль, будучи вірним родинним традиціям, не присягнув новій орлеансь­кій династії, хоча вважав неможливим відновлення правління Бурбонів. Політичні події у Франції, очевидно, змусили його вирушити до Америки, де він перебував у 1831—1832 рр. Почерпнуті в цій країні враження вилились у фундаментальну працю «Демократія в Аме­риці», дві частини якої побачили світ у 1835 і 1840 роках. У 1839 р. Токвіля було обрано членом парламенту, у тому ж році він став членом Академії моральних і політичних наук, а в 1841 р. — членом французької Академії наук.

Ж.-А.-К. Токвіль був активним депутатом, але особливого визнання на цьому попри­щі не здобув, мабуть, через те, що був не надто вправним промовцем, а почасти й тому, що займав політичну позицію між урядом Гіза і опозицією. Впливовішою була його дія­льність у часи Другої республіки. Після лютневої революції 1848 р. Токвіля обрали депу­татом установчих зборів, де він працював у складі комісії, що розробляла республікансь­ку конституцію, а в 1849 р. — і до нових законодавчих зборів. Він став віце-президентом, а з червня по жовтень того ж року працював міністром закордонних справ. Його політич­на кар'єра обірвалася з державним переворотом, здійсненим Луї Наполеоном.

Решту свого життя Токвіль присвятив написанню історії революції та імперії — «Старий лад і революція» (1856), в якій намагався розкрити ідеологічні течії і суспільні рухи, що визначали особливості політичних подій.

Помер 16 квітня 1856 року в Каннах.

 

Пророк, захисник і критик демократії, Ж.-А.-К. Токвіль близько знав майже всіх великих діячів культури Франції свого часу і сам був частиною цієї культури. Зви­чні для сучасної свідомості поняття «індивідуалізм», «бюрократія», «соціалізм», «ідеологія», «культура» увійшли у вжиток за його часів, окремі з них обгрунтував саме він. Дотепер Токвіль є одним із найпопулярніших авторів європейського лібе­ралізму ХІХ ст.

Сутність світової «демократичної» революції. Вивчаючи американську і фра­нцузьку історію, Токвіль прагнув пізнати особливості виникнення, сутність і вплив демократії на суспільні процеси. Ці студії мали для нього практичне значення, оскільки він передусім намагався з'ясувати, які політичні заходи можуть забезпе­чити збереження свободи, яку, як йому видавалося, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і політичне життя було підпорядковано узгодженню теорії і прак­тики, застосуванню своєї теорії для збереження свободи.

Стрижнем концепції Токвіля було положення про розвиток у світі демократи­чного процесу, мета якого — встановити формально-правову рівність. Витоки йо­го Токвіль пов'язував з виникненням християнства (всі люди рівні перед Богом), а свою епоху розглядав як «демократичну революцію», що охопила весь західний світ». її він характеризував як егалітарний патерналізм. Спрямовуючи свій по­гляд у майбутнє, Токвіль висловив припущення, що в історичній перспективі США і Росія визначатимуть долю обох півкуль світу. До них перейде політична активність, вони перебуватимуть у постійному протистоянні, оскільки спонукою до дії для американця є свобода, а для росіянина — служіння. Мета американ­ця — приватний інтерес, ментальності росіянина близька всеохопна влада суспі­льства над людиною. Однак домінуючими тенденціями світової «демократичної» революції є процеси, які найповніше втілені в житті американського суспільства і підтверджуються новими аспектами буття європейських народів, зокрема Фран­ції. З цих міркувань Токвіль зосередився на аналізі розвитку сучасного йому сус­пільства, намагаючись описати його без критики, упередження, особистих симпа­тій, бачити його «далі, ніж партії». Він прагнув осягнути суспільну реальність, з якої відкриваються перспективи майбутнього розвитку, оскільки сучасність вва­жав точкою перетину минулого і прийдешнього. Згідно з такою орієнтацією фік­сував і аналізував зміни в суспільстві, виявляв і розкривав сутність структур, що знаменували тенденції його буття і розвитку. Добутий матеріал вважав засобом з' ясування сутнісних характеристик, на підставі яких можна судити про дух часу і його місце у процесі розвитку. Сутність тогочасної демократичної революції він вбачав у перетворенні суспільних відносин на нові, засновані на рівності всіх за-садничих суспільних норм.

Для Токвіля рівність, як і свобода, є головним критерієм суспільного буття і суспільного процесу, оцінки конкретних суспільно-історичних процесів і фактів, тому він вважав Велику французьку революцію незавершеною подією. В ній, на його думку, знайшли свій вияв неосяжна революціонізація всіх відносин, своєрід­ний перелом, але процес цієї боротьби за рівність не збігається ні з її (революції) початком, ні з її закінченням. Розпочався він ще у середньовіччі, але не завершив­ся. Революція у Франції лише прискорила розвиток демократії там, де вона за­трималась або розвивалася надто повільно. Суспільство увесь час розвивається, перетворюється, але нерідко дуже повільно, що створює враження спокою і стабі­льності. За мирної еволюції суспільні та політичні інституції пристосовуються до нового суспільного порядку. Відсутність еволюції породжує глибокий розрив між змістом і формою суспільства, що робить неминучим напруження в ньому і як на­слідок — виникнення революційної ситуації. Спалах революції може бути спро­вокований навіть випадковістю, непорозумінням, тому що за таких умов револю­ція є історичною необхідністю. Еволюція і революція — взаємозумовлюючі форми єдиного процесу. Саме тому закінчення революції ще не є завершенням революційного процесу. Токвіль одним із перших з' ясував, що минуле — визна­чальний чинник сучасності, хоча його сучасникам більше імпонували прагнення подолати це минуле.

Демократична революція сприяє утвердженню суспільства, заснованого на рів­ності умов. Рівність умов є політичною рівністю, ліквідацією будь-якої станової нерівності, яка, склавшись у глибині віків, продовжувала існувати як традиція. Во­на є рівністю всіх перед законом відповідно до Декларації прав людини і громадя­нина 1789 р. Ця вимога рівності була для непривілейованої буржуазії засобом боро­тьби з соціальним домінуванням шляхти, за свободу реалізації своїх можливостей. Намагання утвердити форму правління, за якої легітимність влади базувалася б не на спадковому праві, а на суспільній згоді, може бути обгрунтоване лише загаль­ною політичною рівністю. Ця ідея була концептуалізована напередодні революції, яка ставила за мету заснування нового політичного ладу на основі рівності свободи. Наприклад, коли третій стан вимагав у 1789 р. у Національних зборах голосування відповідно до кількості людей, а не станової належності, то вимога рівності була засобом боротьби за його свободу. Тому Токвіль стверджував, що революція при­вела у відповідність наслідок і причину, легалізувала те, причиною чого вона була. Попереднє суспільство зазнало б краху і без революції, а «демократична револю­ція» має забезпечити утвердження егалітарного суспільного устрою, за якого мате­ріальні й інтелектуальні блага рівномірно розподілятимуться серед людей. Рівність умов у такому суспільстві буде реалізовано через нівелювання суспільних класів, уніфікацію життєвого укладу, поглядів, манер.

«Демократичної революції» неможливо уникнути. Ніхто не в силі зупинити її, оскільки «поступовий розвиток в напрямі рівності умов є справою провидіння; він є загальним, неперервним, не залежить від влади людини. Події, як і люди, є знаряддям його розвитку». Намагання затримати демократію означає «боротися проти самого Бога», який контролює природний порядок речей, визначений на­прям подій.

Загалом міркування Ж.-А.-К. Токвіля щодо демократичних процесів можна зве­сти до таких трьох положень:

Демократичний процес неможливо повернути назад, а будь-які намагання зага­льмувати його, призупинити виявляться марними. Для Токвіля важливе те, чи буде новий лад досконалішим, чи принесе він більше свободи, більше можливостей для реалізації особи, її духовного та інтелектуального потенціалів.

Історичність історії полягає в тому, що давно сформований феномен у будь-який час приходить до людей як їхнє майбутнє. Людина мусить миритися зі своєю долею, навіть коли їй боляче, бо вона є Божою волею. Своїми діями людина може лише намагатися впливати на майбутнє, формувати його, але неспроможна вплива­ти на минуле і сучасне. Це може виявлятися у спробах впливати на новітні феноме­ни, тобто якщо постає новий устрій життя, його необхідно визнати, заздалегідь бу­дучи налаштованим, що нове неминуче має постати: «Чи розумно було б повірити, що соціальний рух, започаткований давно, буде зупинений зусиллями певного по­коління? Чи думали, що демократія, яка перемогла феодалізм і короля, буде відля­кувати громадян і країни? Чи зупиниться вона, коли стала такою сильною, а проти­вники — такими слабкими? Куди ми йдемо? Ніхто нам цього не зможе сказати, бо нам вже бракує можливостей порівняння. Суспільні умови християнських народів сьогодні вирівнюються більше, ніж будь-коли, і більше, ніж будь-де у світі; вони перешкоджають величі зробленого, передбаченню того, що ще має бути зроблено».

Демократичний процес завершується встановленням рівності у тісній взаємодії зі свободою або без неї. У цьому процесі можливі два види рівності — рівність ві­льних громадян або рівність у рабстві. Кожне суспільство розвиватиметься одним із цих шляхів.

Отже, вчення А. Токвіля про сутність світової «демократичної» революції на­лаштовувало на оптимістичне бачення перспектив розвитку людства, яке повинно поєднуватися з критичним і водночас із дбайливим ставленням до вже подоланих його історичних етапів.

Ознаки демократії. Токвіль був переконаний, що рівність умов ставить під за­грозу свободу, оскільки егалітарному суспільству, де політичні права існують неза­лежно від походження, стану, престижу, тощо і де подолано інституційну і правову нерівність, загрожує інша небезпека. Вона проявляється в тому, що всемогутність громадської думки і панування більшості породжують конформізм, який нівелює окреме. А чим подібнішими ставатимуть громадяни, тим беззахиснішими будуть вони щодо загалу. Більшість вимагає від індивіда підкорятися її рішенню, якщо він не хоче, щоб його вважали диваком або аутсайдером. Завдяки цьому публічна воля стає тиранічно всемогутньою, насаджує конформізм, який поглинає індивіда. «Де­мократія, — за словами Токвіля, — стримує людей від того, щоб вони наближалися до ближніх». Вона змушує їх «відсторонюватися від маси інших людей, відособлю­ватися в колі сім'ї і друзів». У наслідок цього втрачається об'єднуючий сенс. Оскі­льки рівність не передбачає допомоги ближнім, ніхто не може очікувати її від бли­жнього, а тому «кожен є однаково незалежним і слабким». У такому суспільстві кожен покладається лише на себе: «Я бачу багато схожих один на одного людей, які невтомно бігають по колу, щоб створити собі маленькі звичайні радощі, що на­повнюють їхню душу: їхні діти і їхні близькі друзі є для них втіленням усього люд­ського роду; стосовно решти співгромадян, то хоча вони й перебувають поруч, їх не помічають». Над цими людьми існує влада, яка опікується ними, «турбується лише про те, щоб гарантувати їхні потреби і контролювати їхню долю. Вона необмежена, вникає в деталі, регулярна; передбачлива і м'яка». За таких умов потреба у свободі волі з кожним днем втрачає сенс, що позбавляє людину її самості, а згодом це по­ширюється і на суспільство.

Токвіль рішуче виступав проти нерівності, вбачаючи в ній передумову всемогу­тності і всюдисущості держави, яка обов' язково підминатиме під себе суспільство. «Я наполягаю лише на тому, — писав він в одному з листів, — що політична рів­ність має бути для всіх однаковою, а не такого, як нерідко в наші дні розуміють, що всі однаковою мірою підпорядковані спільному панові». Централізація державної влади, яка в умовах демократії може значно посилитися, розвиватиме схильність людей до уніфікованого врядування.

Людина демократичної епохи підкоряється рівному їй сусідові, відчуваючи до нього антипатію, вона відмовляється визнати його інтелектуальну перевагу, не вірить у його справедливість і заздрить його силі. Вона боїться і зневажає його. Ця заздрість сприяє поступовому зосередженню всіх політичних прав у руках центральної влади, а «кожному здається, що привілеї, які вона надає тому чи іншому, вона відбирає у ближнього». З огляду на це централізація уявляється багатьом як природний спосіб правління. Загалом Токвіль допускав можливість досконалої демократії, за якої ко­жен є рівним і вільним. Він лише скептично ставився до можливості її утвердження. Централізацію розглядав як тенденцію розвитку «демократичної революції». На практиці вона реалізується як концентрація сил у державі, яка, вдаючись до всеохоп-ної системи приписів, більше нікому не дозволяє йти власною дорогою.

Повільне і надзвичайно складне формування суспільств країн європейської ци­вілізації підстерігали, за Токвілем, такі основні небезпеки:

егалітаризм. Приводить до управління державою широкі верстви громадян, непідготовлених до цієї складної справи;

загроза «тиранії більшості». Токвіль був переконаний, що влада в будь-якому суспільстві має належати народові, виходити з народу і здійснюватися в його інтересах. Однак влада цього суверена, як і будь-кого іншого, повинна бути обме­жена і чітко окреслена конституцією.

Межами її є права людини в природному розумінні і права демократичної мен­шості:

централізація влади. Токвіль вів мову про два її різновиди: політичну і адмі­ністративну. Першу вважав обов'язковою умовою нормального розвитку суспільс­тва і високо цінував, маючи на увазі вищі органи державної влади, що діють в інте­ресах держави, суспільства і народу.

Отже, за Токвілем, егалітаризація, тиранія більшості та адміністративна центра­лізація, якщо суспільство не дає їм рішучої відсічі, неминуче породжують новий деспотизм. При цьому народ формально є верховним носієм влади, а фактично він позбавлений можливості не лише здійснювати її, а й спостерігати за процесом її здійснення. На його думку, політичний досвід США підтверджує, що Франція мог­ла уникнути такого «демократичного деспотизму і розбудувати справжню демокра­тію». Через аналіз американської демократії Токвіль розглядав демократію взагалі, зазначаючи, що настає епоха, в якій у Північній Америці 150 мільйонів бачать себе рівноправними людьми, що утворюють одну сім' ю, мають однакову позицію, одна­ковий культурний рівень, однакову мову, однакову релігію, однакові звички, одна­кові звичаї, а їхні думки пульсують, забарвлені однаковими фарбами, в однаковій формі.

Термін «демократія» Токвіль вживав у двох значеннях. У політичному контексті він використовував його для позначення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві. Нерідко співвідносив його з поняттям «соціальна де­мократія», маючи на увазі суспільство, в якому загальноприйнятою базовою цінніс­тю є рівність. З' ясовуючи вплив на суспільні відносини відданості ідеї рівності, То-квіль послуговується поняттям «індивідуалізм», що позначає такі аспекти індивідуалістичного характеру демократичного суспільства: віру в індивідуальний розум як єдину основу мислення і самозаглиблення, егоїстичне зосередження на особистих цілях.

Природним для демократії він вважав невизнання інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. В демократичній Америці, за його спостереженнями, було прийнято універсальне положення, за яким усі ідеї — і за­пропоновані видатними діячами, посвячені традицією — мають бути перевірені ін­дивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу їх перевірити.

Інша грань демократичного індивідуалізму — нестримний егоїзм, поширена те­нденція ухилення від суспільних турбот, зосередження на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевій меті життя. Такий егоїзм проявляється почасти в особи­стих амбіціях і в змагальності. У суспільстві, в якому шлях до влади і власності відкритий або вважається відкритим для всіх, а аутсайдерство неможна списати на низьке походження, змагальність неминуче породжуватиме запеклу боротьбу. її ідеологічним здобутком є утвердження рівності можливостей. Егоїзм проявляється в обмеженому матеріалізмі. Нестримний потяг середнього класу до матеріальної забезпеченості, на думку Токвіля, є природним для суспільства. Цей феномен зумо­влений страхами перед загрозою зубожіння. Однак такий потяг пов' язаний і з роз­чаруванням, оскільки жагу володіння неможливо вдовольнити повністю, бо отри­мання жаданого породжує ще більші й гостріші бажання.

Сутність свободи. Згідно з Токвілем серцевиною поняття «свобода» є невідчу-жені права людини. Для нього свобода є самоцінною, імперативом, який неможли­во виправдати жодними вторинними вигодами. Хоч як би сприяла вона економіч­ному процвітанню, особистому щастю, її неможливо лише через це вважати моральним імперативом: «Ті, хто цінує свободу тільки тому, що вона дає матеріа­льну вигоду, не володітимуть нею довго», бо «людина, яка очікує від свободи чо­гось більшого, ніж вона є сама по собі, народжена бути рабом». Свобода, на його думку, — вершина прагнень: «Свободу любили в усі часи, але сьогодні я схиляюся до того, що її слід обожнювати». Токвіль розумів свободу як «властиве кожній лю­дині від народження право в усьому, що стосується тільки її, жити незалежно від своїх ближніх і визначати свою долю на власний розсуд». Це — демократичне тлу­мачення свободи цілком протилежне уявленням про неї як про привілеї, що було властиво добі феодалізму. Однак таке трактування свободи існувало доти, доки фе­одальні інституції зберігали свою силу й ефективність. Цілком закономірно, що за­снована на рівності демократична свобода існуватиме до тих пір, поки діятимуть інституції свободи. Токвіль досить скептично ставився до людських взаємин, оче­видно зважаючи на те, що в злиденних умовах люди не завжди дбають про свою свободу. Коли громадяни звертаються до інших звабливих благ, підтримують сво­боду, на його думку, лише інституції свободи. Саме ці інституції й увага до особис­тих прав гарантують індивідуальність людини.

Розглядаючи цю проблему у практичній площині, Токвіль вів мову про децент­ралізацію політичного життя, окреслював завдання місцевого і регіонального само­управління, орієнтував на виборність службовців, незалежність судової влади із су­дами присяжних, засноване на традиції судочинство, свободу друку, аристократію. Нею він вважав громадян, які постійно мусять бути готовими стати на заваді жерт­вуванню їхніх особистих прав на користь реалізації владою своїх планів. Не пови­нно бути жодного пересічного громадянина, якого можна було б безборонно утис­кувати, і жодного незначного права особи, яке можна було б безкарно піддати сва­віллю. Тому Токвіль наголошував, що нову, масово-демократичну, адміністративно-централістську державну і суспільну систему необхідно узгоджувати з цінностями особистості. Реалізуватися вони повинні в суспільстві за ретельного врівноваження прав і обов' язків. Лише в такий спосіб можуть розвиватися самостійність і почуття солідарності як обов' язкові передумови живого демократичного цілого.

Розмірковуючи про інституційні засоби як такі, що зміцнюють і забезпечують свободу, Токвіль робить висновок, що оновлений світ, потребує нової політичної науки, критерії якої закорінені у вихованні, демократії. Лідери демократії мають дбати про політичну освіту. Оскільки суспільний лад є справою всіх, політичне ви­ховання належить до основних потреб існування людини. Воно є моральною про­блемою, яка підпорядковує собі духовні сили людини, вимагає від неї відповідаль­ності за це. Від людини залежить, який політичний лад є бажаним або можливим, оскільки інституції є дійсними формами співжиття. Якщо ці форми дійсності змі­нюються, новий світ потребує нової політичної науки і нового політичного вихо­вання як необхідних умов розвитку спільноти, бо лише керуючись знанням і осві­ченою волею, можна не схибити з правильного шляху. Багато положень Токвіля й тепер є актуальними для політичної науки і можуть бути застосовані до політичних проблем сучасності.

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Алексіс де Токвіль

Тиранія більшості

Вади й слабкості демократичної форми правління лежать на поверхні, для їхнього доказу можна навести очевидні факти. Водночас благодатний вплив такої форми прав­ління відбувається непомітно, можна навіть сказати, приховано. її недоліки вражають з першого погляду, а достойності відкриваються тільки з певним часом.

* * *

Підґрунтям демократичних форм правління є неподільна влада більшості, позаяк, крім неї, в демократичних державах нема нічого постійного.

У більшій частині американських конституцій спостерігається прагнення збільшити природну силу більшості.

З усіх видів політичної влади законодавча влада найліпше піддається волі більшості. З волі американців її представники обираються безпосередньо народом і на дуже корот­кий термін. Це змушує їх виявляти не тільки засадничі погляди своїх виборців, а й їхні минущі пристрасті.

Членами обох палат можуть стати представники одних і тих самих класів, проце­дура їхнього обрання однакова. У зв'язку з цим увесь законодавчий корпус підданий таким самим швидким та невідворотним змінам, як і одна окремо взята законодавча асамблея.

Надавши законодавчій владі такої структури, американці віддали до її рук майже всі функції управління.

Закон зміцнював ті види влади, які були сильними самі собою, й послаблював ті, які були слабкими. Представникам виконавчої влади він не забезпечував ні стабільності, ні незалежності, він цілком підпорядковував їхнім примхам законодавців і в такий спосіб позбавляв тієї незначної сили, якою вони могли б розпоряджатися в демократичній дер­жаві. У багатьох штатах формування судової влади також віддавалося на волю більшості, позаяк вона обиралася, й у всіх штатах судова влада в якомусь сенсі залежала від законо­давчої: народні представники мали право щороку призначати заробітну платню суддям. Звичаї йшли ще далі, ніж закони.

У Сполучених Штатах усе більше й більше поширюється звичка, яка може звести на­нівець можливості представницької форми правління. Дуже часто виборці, обираючи де­путата, накреслюють йому план дій та дають конкретні доручення, які він зобов'язаний виконувати. Це вже дуже схоже на дебати більшості на майдані, тільки галасу менше.

Є також багато інших причин, внаслідок яких влада більшості в Америці не просто велика, а нездоланна.

Моральна влада більшості почасти ґрунтується на уявленні про те, що збори, які складаються з багатьох людей, володіють більшими знаннями та мудрістю, ніж одна лю­дина, на довірі кількості законодавців, а не їхній якості. Це — теорія рівності, поширена на розумові здібності людини, вчення, яке завдає удару людській гордості в її останньому пристановищі. Тому меншості нелегко прийняти це вчення, й вона звикає до нього тільки з часом. Як будь-яка влада, а може, більше ніж будь-яка влада, влада більшості сприйма­ється як законна тільки після тривалого існування. Попервах вона домагається підкорення примусом. Люди починають ставитися до неї з пошаною тільки після того, як вони довго пожили за її законами.

Думка про те, що більшість має право керувати суспільством у силу своєї мудрості, була принесена до Сполучених Штатів першими поселенцями цієї країни. Однієї ідеї до­сить для того, аби народ став вільним. У Сполучених Штатах вона проникла до народних звичаїв і тепер виказує себе в найдрібніших звичках.

За часів старої монархії французи були переконані в тому, що король не може припу­ститися похибки й коли йому траплялося чинити якесь зло, то винними, на їхню думку, були його радники. Це дуже полегшувало їм бути слухняними. З'являлася змога водночас і нарікати на закон, і любити та шанувати законодавця. Саме так американці ставляться до більшості.

Моральна сила більшості ґрунтується також на принципі, який говорить, що інтереси більшості повинні брати гору над інтересами невеликих гуртів людей. Одначе цілком зрозуміло, що дотримання цього права більшості природним чином збільшується чи зме­ншується залежно від єдності чи розпорошеності народу. Коли націю роздирають непри­миримі інтереси, то про виключне право більшості забувають, оскільки коритися його волі надто болісно.

Якби в Америці існував клас, що його законодавці прагнули б позбавити якихось ви­няткових переваг, що існували століттями, з метою поставити його в таке саме станови­ще, яке займає більшість громадян, то, може, було б зовсім не просто примусити цю ме­ншість підкорятися законам.

Але в Сполучених Штатах усі рівні між собою, і в жителів іще немає природної та постійної відмінності в інтересах.

Часто за своїм соціальним становищем меншість не може й сподіватися опинитись у більшості. Для цього їй треба було б просто припинити боротьбу, яку вона провадить проти більшості. Аристократія, наприклад, не може стати більшістю й зберегти при цьо­му свої виняткові привілеї. Якщо ж вона від них відмовиться, то вона не буде більше ари­стократією.

Одначе в Сполучених Штатах політична боротьба не може бути ні загальною, ні ве­льми глибокою, всі групи населення ладні визнавати права більшості, позаяк кожна з них сподівається колись скористатися ними в своїх інтересах.

Отже, більшість у Сполучених Штатах справляє величезний вплив як на справи, так і на думки. Коли вона виступає за щось, можна сказати, що ніяка сила не спроможна не тільки зу­пинити її, а й сповільнити її рух і дати їй змогу вислухати тих, кого вона мимохідь знищує.

Таке становище речей може привести в майбутньому до згубних і небезпечних нас­лідків.

 

Всесилля більшості в Америці посилює непослідовність у законодавстві та управлінні, властиву всім демократичним державам

Я вже вів мову про вади демократичної форми правління. Треба відзначити, що всі вони збільшуються в міру посилення влади більшості. Почнемо з найзнаменитішої із них.

Непослідовність законодавчої діяльності — це лихо, притаманне демократичному правлінню, бо для нього природна часта зміна людей, наділених владою. Ця влада може мати більші чи менші наслідки залежно від того, наскільки велика влада законодавців і які засоби її здійснення.

В Америці державні органи, що займаються законодавством, мають найбільшу владу. Вони формуються з представників, що обираються на один рік і які можуть швидко й не наштовхуючись ні на жодний опір утілювати в життя всі свої ухвали. Отже, структура за­конодавчої влади така, що вона найбільшою мірою сприяє розвиткові властивої демокра­тії нестабільності й може коїти свою зрадливу демократичну волю в найважливіших дер­жавних справах.

Тому в сучасній Америці закони живуть недовго. За тридцять років свого існування американські конституції зазнали не однієї зміни. Немає жодного штату, який би не зро­бив змін у своєму основному законі протягом цього періоду.

Що ж до самих законів, то варто тільки зазирнути до архівів різних штатів Сою­зу, аби переконатися, що законодавча діяльність в Америці не припиняється ні на мить. Річ у тім, що американська демократія менш стабільна, ніж будь-яка інша. Просто під час розробки законів вона має змогу дотримуватися своєї природної при­страсті до мінливості.

Всесилля більшості, а також негайне й беззастережне виконання її ухвал у Сполуче­них Штатах веде не тільки до частих змін законів, воно впливає також на застосування законів та на діяльність державної адміністрації.

Оскільки більшість — це єдина сила, якій треба догоджати, то всі запопадливо спри­яють її починанням. Та тільки-но вона переключає свою увагу на щось інше, старе зали­шається без будь-якої підтримки. Що ж до вільних європейських держав, де виконавча влада незалежна й міцна, ухвали законодавчих органів влади виконуються й тоді, коли вони зайняті іншими справами.

Американці старанніші й активніші, ніж інші народи, у вдосконаленні громадських інститутів.

Європейське суспільство витрачає на це значно менше сил, але діє послідовніше.

Кілька років тому група релігійних діячів зайнялася поліпшенням стану в'язниць, їхні промови схвилювали людей, і перевиховання злочинців стало загальнонародною справою.

З'явилися нові в'язниці. Вперше в ставленні до людей, що порушили закон, поруч з ідеєю покарання з'явилася ідея виховання. Однак ця щаслива зміна, яку так палко під­тримали широкі маси і яка завдяки їхнім зусиллям стала необоротною, не могла здійсни­тися за короткий час.

З волі більшості стало з'являтися дедалі більше в'язниць, але існували ще й старі, в яких утримувалося багато в'язнів. У той час як у перших умови життя в'язнів поліпшува­лися, а можливості виправитися збільшувались, другі ставали дедалі згубнішими для тіла й душі. Пояснити це неважко: більшість, захоплена думкою про створення нових в'язниць, забула про ті, що вже діяли. Позаяк ними перестала цікавитися більшість, вони взагалі залишилися без будь-чиєї уваги. Це призвело до послаблення нагляду. Благотвор­на для таких закладів дисципліна спочатку послабішала, а відтак і зовсім зруйнувалася. Внаслідок цього поруч із в'язницями, на яких яскраво відбивалися м'якість та освіченість нашої доби, можна було натрапити на кам'яний мішок, що нагадував про середньовічне варварство.

 

Свавілля більшості

Думка про те, що в царині управління суспільством більшість народу має необмежені права, видається мені лицемірною й огидною. Водночас я вважаю, що джерелом будь-якої влади мусить бути воля більшості. Чи це означає, що я суперечу сам собі?

Існує загальний закон, створений чи принаймні визнаний не тільки більшістю того чи того народу, а й більшістю всього людства. Таким законом є справедливість.

Справедливість обмежує права кожного народу.

Держава становить собою щось на взірець гурту народних обранців, зобов'язаних представляти інтереси всього суспільства й здійснювати основний його закон — справед­ливість. Чи повинні люди, які репрезентують суспільство, бути могутнішими, ніж саме суспільство, закон якого вони втілюють у життя?

Тож, відмовляючись коритися несправедливому законові, я аж ніяк не заперечую права більшості керувати суспільством, просто в цьому разі я визнаю верховенство зага­льнолюдського закону над законами якого-небудь народу.

Деякі люди не посоромилися заявити, що жоден народ не здатен піти проти закону справедливості й розуму в справах, що стосуються тільки його самого. Тому, мовляв, можна, нічого не побоюючись, віддати всю владу до рук більшості, що репрезентує його. Але це — рабські розмірковування.

Що таке більшість, узята в цілому? Хіба вона не схожа на індивідуума, який має пе­реконання й інтереси, протилежні переконанням та інтересам іншого індивідуума, що на­зивається меншістю? Одначе, якщо ми припускаємо, що одна людина, наділена всією по­внотою влади, може надуживати нею стосовно своїх супротивників, чому ми не хочемо згодитися, що те саме може зробити й більшість? Хіба об'єднання людей змінює їхній ха­рактер? Хіба люди, набуваючи більше влади, стають терплячішими в подоланні пере­шкод? Що ж до мене, то я не можу в це повірити й рішуче протестую проти вседозволе­ності як для однієї людини, так і для багатьох.

Неможливо, на мою думку, збудувати правління на засадах кількох принципів, що справді суперечать один одному.

Так зване змішане правління завше здавалося мені химерою. Справді, змішаного пра­вління (в тому розумінні, в якому звичайно вживають ці слова) не існує, позаяк у кожно­му суспільстві врешті-решт якийсь один принцип дії підпорядковує собі всі інші.

Як приклад такої форми правління особливо часто наводили Англію минулого сто­ліття, але вона була переважно аристократичною державою, хоча й мала помітні демок­ратичні риси. Закони й звичаї були там такі, що зрештою аристократія неминуче брала гору й одноосібно керувала державними справами.

Причина цієї омани полягає в такому: постійна боротьба інтересів аристократії та на­роду так привернула до себе увагу спостерігачів, що вони не помічали її наслідків, а вони ж бо й мали головне значення. Коли в суспільстві справді встановлюється змішане прав­ління, цебто таке, що ґрунтується на протилежних принципах, то воно чи то розпадається, чи то в ньому відбувається революція.

Усе це схиляє мене до думки, що верховна влада в суспільстві мусить спиратися на якісь певні принципи, одначе якщо при цьому вона не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод, які могли б стримати її дії й дати їй змогу самій послабити свої поривання, то свобода піддається серйозній небезпеці.

Всевладдя саме собою погане й небезпечне. Воно не під силу жодній людині. Воно не є небезпечним тільки для Бога, позаяк його мудрість та справедливість не поступаються перед його всесиллям. На землі немає такої влади, хоч би яка вона шанована була й хоч би яким священним правом вона володіла, якій можна було б дозволити діяти без будь-якого контролю чи наказувати, не зустрічаючи жодного опору. Й коли я бачу, що комусь, хай то буде народ чи монарх, демократія чи аристократія, монархія чи республіка, нада­ється право й можливість робити все, що йому забагнеться, я кажу: зароджується тира­нія — й намагаюсь поїхати жити туди, де панують інші закони.

Демократична форма правління в тому вигляді, в якому вона існує в Сполучених Штатах, заслуговує найсерйознішого докору не за свою слабкість, як це вважають у Європі, а навпаки, за свою нездоланну силу. Що мені найбільше не подобається в Аме­риці, то це аж ніяк не крайній рівень свободи, що там панує, а відсутність гарантій про­ти свавілля.

До кого, справді ж, може звернутися в Сполучених Штатах людина чи група лю­дей, що стали жертвою несправедливості? До громадської думки? Але ж вона відбиває переконання більшості. До законодавчого корпусу? Але він репрезентує більшість і сліпо йому кориться. До виконавчої влади? Але вона призначається більшістю і є паси­вним інструментом у її руках. До суду присяжних — це більшість, що має право вино­сити вироки. Навіть судді в деяких штатах обираються більшістю. Отже, хоч би як не­справедливо чи безглуздо з вами обійшлися, ви маєте лише одну можливість — підкоритися.

Але ж може існувати й такий законодавчий корпус, який би репрезентував більшість, не бувши рабом його пристрастей, така законодавча влада, яка мала б свої власні сили, й, нарешті, судова влада, незалежна від двох перших. І тоді правління буде також демокра­тичним, але не буде майже ніякої змоги для виникнення свавілля. Я не хочу сказати, що в сучасній Америці свавілля — це явище, яке часто трапляється, але ніщо не оберігає аме­риканців проти нього, а що ж до м'якості правління, то нею вони зобов'язані передусім не законам, а обставинам та звичаям.

 

Всесилля більшості веде до свавілля в діяльності американських державних службовців

Треба чітко розрізняти свавілля та тиранію. Тиранія може здійснюватися шляхом за­конів, і тоді це свавілля. Свавілля може здійснюватися в інтересах громадян, і тоді його не можна прирівнювати до тиранії.

Тиранія часто виказує себе в свавіллі, але за потреби може обходитися й без нього.

Всесилля більшості в Сполучених Штатах призводить як до деспотизму законодав­ців, так і до свавілля державних службовців. Тільки більшості належить у цій країні право створювати закони й контролювати їх виконання, тільки в її владі перебувають як урядо­вці, так і громадяни. Тому вона дивиться на державних службовців як на пасивних вико­навців її волі, цілком покладається на них у втіленні в життя своїх задумів і не примушує себе заздалегідь визначити коло їхніх прав та обов'язків. У її поведінці з ними є щось від поведінки господаря зі своїми служниками: адже вони постійно діють під його наглядом і він у будь-який момент може втрутитися й виправити їхні дії.

Як правило, за законом американські державні службовці мають куди ширше коло обов'язків, ніж європейські. Іноді навіть правляча більшість дозволяє їм виходити за його межі. Оскільки переконання більшості підтримують і охороняють їх, вони поде­коли наважуються коїти такі справи, які дивують навіть європейців, що звикли до сва­вілля. В такий спосіб у вільному суспільстві складаються звички, які з часом можуть його занапастити.

Про те, як більшість у Сполучених Штатах володарює над думкою

Аналіз духовного життя Сполучених Штатів особливо яскраво показує, наскільки вплив більшості переважає будь-який інший вплив з тих, які відомі нам у Європі.

Мислення володіє невидимою й невловимою силою, здатною протистояти будь-якій тиранії. В наші дні монархії, які мають найнеобмеженішу владу, не можуть перешкодити поширенню в своїх державах і навіть при своїх дворах деяких ворожих їм ідей. В Амери­ці ж справа стоїть інакше: доти, поки більшість не має єдиної думки з якогось питання, вона обговорюється. Та тільки-но вона висловлює остаточне міркування, всі замовкають, і створюється враження, що всі — і прихильники, й супротивники — поділяють її. Це легко пояснюється: немає монарха на світі, який володіє достатньою владою для того, щоб об'єднати всі сили суспільства й подолати будь-який опір, тимчасом як більшість, яка користується правом створювати закони й приводити їх до виконання, легко може це зробити.

Крім того, монарх володіє тільки матеріальною силою: він може не допустити яки­хось дій, але не має впливу на людей. Що ж до більшості, то вона володіє як матеріаль­ною, так і моральною силою, вона не тільки зупиняє будь-які дії, а й, впливаючи на волю людей, може позбавити їх бажання діяти Я не знаю жодної країни, де загалом свобода духу й свобода слова були б так обмежені, як у Америці. Нема такої релігійної чи полі­тичної доктрини, які не можна було б сповідувати в конституційних державах Європи й яка звідти не поширювалася б до інших держав. Це відбувається тому, що в жодній євро­пейській країні немає такої політичної сили, яка володарювала б неподільно. Тому люди­на, яка хоче там сказати правду, завше знайде підтримку й захист у разі, якщо її незалеж­на позиція приведе до небезпечних для неї наслідків. Якщо вона має нещастя жити в країні, де при владі перебуває абсолютний монарх, то на її бік часто стає народ, а якщо ж вона живе в конституційній державі, то за потреби вона може шукати захист у королівсь­кої влади. В демократичних країнах на її захист може виступити аристократична частина суспільства, а в інших — демократична. Але в такій країні, як Сполучені Штати, де життя суспільства організоване на засадах демократії, є тільки одна умова сили та успіху, тільки одна влада, й усе підпорядковано їй.

В Америці межі розумової діяльності, визначені більшістю, надзвичайно широкі. В них письменник вільний у своїй творчості, але горе йому, якщо він наважиться вийти за ці межі. Звісно, йому не загрожує аутодафе, але він зіштовхується з осоругою в усіх її ви­дах і з щоденним переслідуванням. Політична кар'єра_для нього закрита, адже він обра­зив єдину силу, здатну відкрити шлях до цієї кар'єри. Йому відмовляють у всьому, навіть у славі. До того як він поділився своїми переконаннями, письменник гадав, що він має прихильників. Тепер же, коли він виставив свої переконання на загальний суд, йому зда­ється, що прихильників він не має, бо ті, хто його засуджує, говорять гучно, а ті, хто по­діляє його думки, але не має його мужності, мовчать і віддаляються від нього. Нарешті, під градом ударів він поступається, здається й замикається в мовчанці, так ніби його му­чать докори сумління за те, що він сказав правду.

У минулому тиранія вдавалася до грубих знарядь, таких, як кайдани та кати; сучасна цивілізація вдосконалила навіть деспотизм, хоча здавалося, що він уже не здатний ні на який розвиток.

Володарі минулого перетворили жорстокість на матеріальну силу, а демократичні ре­спубліки наших днів зробили з цього минулого таку саму духовну силу, юс людська воля, яку воно прагне зламати. За абсолютної влади однієї людини деспотизм, бажаючи врази­ти душу, жорстоко катував тіло, але душа вислизала від цих катувань і тріумфувала над тілом. Тиранія демократичних республік діє зовсім інакше. її не цікавить тіло, вона звер­тається навпростець до душі. Володар більше не каже: «Ти думатимеш, як я, або по­мреш». Він каже: «Ти можеш не поділяти моїх думок, ти збережеш своє життя й майно, але віднині ти чужинець серед нас. За тобою залишаться громадянські права, але вони будуть для тебе марними. Якщо ти захочеш, щоб тебе обрали твої співгромадяни, вони тобі в цьому відмовляють; якщо ти домагатимешся їхньої пошани, вони вдадуть, що ти її не заслуговуєш. Ти залишишся серед людей, але втратиш право спілкування з ними. Й коли ти захочеш зблизитися з іншими людьми, вони уникатимуть тебе, наче нечистої іс­тоти. Навіть ті, хто вірить у твою невинність, навіть вони відвернуться від тебе, позаяк у іншому разі їх спіткала б та сама доля. Йди з миром, я зберігаю тобі життя, але воно буде для тебе болючішим, ніж смерть».

Абсолютні монархії знеславили деспотизм. Будьмо ж обережними: демократичні ре­спубліки можуть його реабілітувати й, зробивши його особливо нестерпним для небага­тьох, позбавити його в очах більшості принизливих і мерзотних властивостей.

У найбільш гордих народів старого світу публікувалися книжки, що описували вади та смішні сторони сучасників. Лабрюйєр писав свій розділ про вельмож, проживаючи в дворі Людовіка XIV, Мольєр критикував двір і розігрував свої п'єси перед придворними. Але сила, яка панує в Сполучених Штатах, зовсім не бажає, аби її брали на кпини. її об­ражає найм'якший докір, лякає правда з найменшим відтінком уїдливості. Все має вихва­лятися, починаючи від форм мови й завершуючи найстійкішими чеснотами. Жоден пись­менник, хоч би яка велика була його слава, не вільний від обов'язку курити фіміам своїм співгромадянам. Отже, більшість живе в самозакоханості, й тільки чужоземці або власний досвід можуть примусити американців почути деякі істини.

Саме тому в Америці досі нема великих письменників. Геніальним літераторам по­трібна свобода духу, а в Америці її немає.

Інквізиції ніколи не вдавалося цілком припинити в Іспанії поширення книжок, що су­перечать релігії, яку сповідувала більшість народу. Владі більшості в Сполучених Штатах вдалося досягти більшого: вона позбавила людей самої думки про можливість їх публіку­вати. В Америці можна зустріти невіруючих, але невіра позбавлена змоги бути вираже­ною словесно.

Є уряди, які, прагнучи зберегти добрі моральні принципи, притягують до суду авто­рів непристойних книжок. У Сполучених Штатах за такі книжки нікого не притягують до суду, просто ні в кого не виникає бажання їх писати. Річ, звісно, не в тому, що всі грома­дяни дотримуються бездоганних моральних принципів, одначе ними відзначається біль­шість.

Цього разу влада більшості, безперечно, приносить користь суспільству, й, розпові­даючи про це, я хочу тільки показати її силу. Ця нездоланна влада виказує себе в усьому, а користь, яку вона приносить, становить собою не що інше, як випадок.

 

Як неподільна влада більшості позначається на американському характері. Про придворний дух у Сполучених Штатах Америки

Тиранічна влада більшості поки що слабко позначається на політичному житті суспі­льства, але її прикрі наслідки помітні в американському національному характері. Гадаю, що невелике число значущих діячів на політичній арені сучасних Сполучених Штатів по­яснюється передусім деспотизмом більшості, що постійно зростає. Коли в Америці вибу­хнула революція, там з'явилося багато великих політиків. У той час громадська думка спрямовувала волю людей, але не гнітила її. Прославлені люди тієї доби, що вільно при­єдналися до тої чи тої духовної течії, мали власну велич, і цю велич вони не запозичили в народу, а навпаки, через них вона ширилася на народ.

У державах з абсолютною монархією вельможі, які оточують трон, потурають при­страстям свого володаря й залюбки піддаються його примхам. Але народні маси не пла­зують. Вони коряться абсолютній владі через слабкість, зі звички або через своє неуцтво, а подеколи з любові до королівства чи короля. В історії існували народи, які відчували задоволення та гордість, підкоряючи свою волю волі монарха, народи переживають не­щастя, але вони не піддаються моральному розкладові. Адже робити щось, не схвалюючи цього, далеко не те саме, що вдавано схвалювати те, що робиш. Перше засвідчує про сла­бкість людини, а друге — про лакейські звички.

У вільних країнах, де кожен може так чи так висловити свою думку про державні справи, в демократичних республіках, де громадське життя постійно перетинається з приватним, де народ, верховний володар, вселяє в усіх любов, де для того, аби тебе почу­ли, достатньо тобі заговорити, є чимало людей, які спекулюють на слабкостях народу та прагнуть нажитися за рахунок його пристрастей. У абсолютних монархіях значно менше. Річ не в тому, що в демократичних країнах люди гірші за своєю природою, ніж у інших місцях, але вони піддаються сильнішій і більш масовій спокусі, й це призводить до зага­льного падіння душевних якостей.

У демократичних республіках придворний дух отримує велике поширення, він про­никає до всіх класів суспільства. Це головне, в чому їм можна дорікнути.

Це особливо яскраво видно в демократичних державах, що мають таку саму структу­ру, як американські республіки, де більшість володарює так неподільно й нездоланно, що для того, аби відхилитися від накресленого нею шляху, потрібно в якомусь сенсі відмови­тися від прав громадянина та людини.

Серед безлічі людей, які в Сполучених Штатах займаються політичною діяльністю, дуже мало хто вирізняється мужньою щирістю й незалежністю мислення, такою власти­вою американцям минулих часів, що скрізь є основною рисою людей сильної вдачі. На перший погляд може видатися, що в інтелектуальному вихованні американців немає жо­дних відмінностей, так однаково вони думають. Щоправда, подеколи чужоземець може натрапити в Америці на людей, переконання яких не збігаються достоту з громадськими. Вони іноді нарікають на вади законів, непостійність демократії, властивий їй низький рі­вень освіти. Вони навіть часто відзначають недоліки, які справляють негативний вплив на національний характер, і вказують на засоби їхнього виправлення. Але ніхто, крім чужо­земців, їх не слухає, а чужоземці, з якими вони діляться своїми таємними думками, ніде надовго не затримуються. Американці залюбки розповідають про все це чужоземцям, для яких усі ці речі не мають особливого значення, але серед своїх співвітчизників вони ве­дуть зовсім інші розмови.

Якщо американці колись прочитають ці рядки, то я певен, що спершу вони всі одно­стайно засудять мене, а відтак багато хто з них подумки вибачить мені.

Я чув, як американці говорять про свою батьківщину, й бачив щиро патріотичні по­чуття в американського народу. Одначе я не помітив цих почуттів у тих, хто цим народом керує. Це легко зрозуміти, якщо вдатися до аналогії: деспотизм куди дужче розбещує підлеглих, ніж володарів. У абсолютних монархіях король часто-густо має великі чесно­ти, але придворні завше вирізняються ницістю.

Звісно, в Америці придворні не кажуть «сер» і «ваша величносте» — ось яка величе­зна різниця. Але вони без угаву торочать про природну освіченість свого володаря. Вони не змагаються в спробах визначити найбільш виняткову чесноту свого володаря, а просто запевняють, що він, незалежно від своєї волі й не докладаючи до цього анітрохи зусиль, володіє всіма чеснотами. Вони не віддають йому своїх дружин та дочок для того, аби він зволив піднести їх до рангу своїх коханок, але вони віддають йому в жертву свої переко­нання й продаються самі.

Американські моралісти та філософи не мають потреби приховувати свої думки під пологом алегорії, але щоразу, коли вони наважуються висловити якусь неприємну істину, вони спочатку кажуть: «Ми знаємо, що ми розмовляємо з народом, духовні якості якого настільки вищі за людські слабкості, що він ніколи не може втратити самовладання. Ми не стали б говорити такі речі, якби не знали, що звертаємося до людей, які завдяки своїм чеснотам та освіченості посідають виняткове місце серед усіх народів, гідних жити віль­ними».

Чи могли підлабузники Людовіка XIV вигадати щось більш витончене?

На мою думку, завше й у будь-яких формах вияву ницість і сила, лестощі й влада стоятимуть у сусідстві, й є тільки один спосіб не допустити морального розкладу людей: ніхто не повинен володіти повнотою влади в суспільстві й тоді ніхто не буде достатньо сильний для того, аби їх образити.

 

Всесилля більшості приховує в собі найбільшу небезпеку для американських республік

Звичайною причиною загибелі якого-небудь уряду є його безсилля або тиранія. В першому випадку він втрачає владу, в другому — її в нього відбирають. Позаяк демокра­тичні держави часто-густо закінчують анархією, багато людей дійшли висновку, що їхні уряди слабкі й безпорадні. Справді, коли в демократичних державах спалахує боротьба між партіями, вплив уряду на суспільство зменшується. Одначе не можна сказати, що де­мократична влада від природи позбавлена сил та можливостей, навпаки, вона майже зав­ше гине від надуживання силою та невдалого використання можливостей. Анархію май­же завжди спричиняє її тиранія або її невміння, а не її немічність.

Не слід плутати стійкість та силу, велич чогось і довговічність. У демократичних ре­спубліках влада, яка керує суспільством, непостійна, оскільки вона часто переходить з одних рук до інших, часто змінюється її мета. Одначе скрізь, де ця влада є, вона має май­же нездоланну силу.

Уряди американських республік уявляються мені не менш централізованими й рішу­чішими, ніж уряди європейських абсолютних монархій. Тому я не гадаю, що їх може за­напастити слабкість.

Якщо Америка колись утратить свободу, то звинувачувати за це слід буде всевладдя більшості. Це може статися в тому разі, якщо більшість доведе меншість до розпачу й штовхне її до застосування грубої сили. Тоді може настати анархія, але настане вона як наслідок деспотизму.

Такі самі думки висловлював президент Джеймс Медісон (див. «Федераліст», № 51).

«У республіках, — казав він, — дуже важливо не лише захищати суспільство від при­гнічення урядовців, а й оберігати одну частину суспільства від несправедливих дій іншої його частини. Справедливість — ось мета, до якої повинен прагнути кожен уряд, саме її ставлять перед собою люди, згуртовуючись. Народи завше робили й робитимуть все для того, щоб домогтися цієї мети, доти, аж поки вони досягнуть цього чи поки вони втратять свободу.

Про суспільство, в якому одна частина, наймогутніша, могла би легко згуртуватися й придушити найслабкішу частину, можна сказати, що в ньому процвітає анархія. Його можна було б порівняти зі станом речей у природі, коли слабкий беззахисний проти си­льного. Одначе мінливості долі, що є супутниками природного стану речей, схиляють си­льних до підкорення урядові, який однаково піклується й про них, і про слабких. З тих самих причин сильна частина суспільства, що має анархічне правління, з часом прагну­тиме до такого уряду, який однаковою мірою оберігатиме інтереси всіх його частин. Якби штат Род-Айленд вийшов із складу федерації й мав народний уряд, який здійснював би свою верховну владу на такій невеликій території, то, безперечно, тиранія більшості при­звела б до цілковитого безправ'я. Справа скінчилася б тим, що люди зажадали б встано­вити владу, цілком незалежну від народу. До такої влади закликали б навіть ті угрупо­вання, які й породили безправ'я».

Джефферсон говорив: «Виконавча влада в нашому державному устрої — це не єдина й навіть не головна моя турбота. Нині й ще впродовж багатьох років найбільшу небезпеку становитиме тиранія законодавців. Законодавча влада також може стати тиранічною, але це трапляється пізніше».

Ведучи мову про це, я завше цитую Джефферсона, а не когось іншого, бо вважаю йо­го найбільшим поборником демократії.

Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. — К.: Смолоскип, 2005.