TEMA 9 КРИТИЧНИЙ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИЙ МАРКСИЗМ

 

Критичний марксизм Карла Каутського.

«Антимарксизм» Едуарда Бернштейна.

 

Концептуальні засади класичного марксизму як ідеології піддавалися суворій критиці різними опонентами. Особливого значення для політологічної науки має конструктивна критика марксизму на завершальних етапах його формування, зок­рема після поразки Паризької комуни. Яким шляхом іти до завоювання політичної влади, які форми і методи застосовувати — ці питання стали для робітничого руху нагальними. Особливо вони дискутувалися серед його теоретиків і практиків. їх на­зивали реформістами, ревізіоністами, опортуністами тощо. Розбіжності між двома суперечливими уявленнями про шляхи і цілі соціалізму (революційний і реформі­стський) так і не було подолано.

На той час серед партій і рухів, що орієнтувалися на марксизм, посилилися су­перечності в самосвідомості. Особливо це торкнулося німецької соціал-демократії: Август Бебель (1840—1913) — лідер німецького робітничого руху; Едуард Бернш-тейн (1850—1932) — засновник ревізіонізму в німецькій соціал-демократії; Карл Каутський (1854—1938) — авторитетний інтерпретатор і «продовжувач» марксиз­му; Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) — провідний теоретик німецької соціал-демократії та ін.

Соціал-демократія бере свій початок від часів Великої французької революції та ідей соціалістів-утопістів. Головним стимулом утвердження та інституціалізації со­ціал-демократії було посилення наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. ролі робітничого руху в індустріально розвинутих країнах Європи. Спершу майже всі соціал-демократичні партії виникали як позапарламентські, покликані відстоювати інтере­си робітничого класу в політичній сфері.

Соціал-демократія спочатку поділяла налаштованість марксизму на ліквідацію капіталізму і докорінне перетворення суспільства на принципах диктатури проле­таріату, відокремлення засобів виробництва, загальної рівності. Згодом соціал-демократичні партії стали парламентськими партіями, і подальшу історію соціал-демократії можна розглядати як історію поступового відходу від марксизму.

Майже всі соціалістичні і соціал-демократичні партії ставили своєю метою «розрив з капіталізмом». їх програми наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. не були по-справжньому революційними, хоч і містили радикальні лозунги.

Поняття «демократичний соціалізм» вперше використав у 1888 р. англійський драматург і громадський діяч Джордж-Бернард Шоу (1856—1950) для позначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше його вжив німецький соціал-демократ, один із лідерів ІІ Інтернаціоналу Едуард Бернштейн, а остаточному утвердженню сприяв один із лідерів німецької, австрійської соціал-демократії, ІІ Інтернаціоналу, теоретик австромарксизму Рудольф Гільфердінг (1877—1941). В основу концепції демократичного соціалізму було покладено розроблену в середині XIX ст. Л. фон Штайном програму політичної, економічної і культурної інтеграції робітничого ру­ху в існуючу систему. Представники цієї традиції вважають правову державу важ­ливим чинником поступового реформування і трансформації капіталістичного сус­пільства.

У програмі відсутні руйнівні установки марксизму, реалізація яких у Росії та інших країнах призвела до встановлення тоталітарного режиму. (Йдеться про зни­щення старого світу (капіталізму), встановлення диктатури пролетаріату, неприми­ренну класову боротьбу, соціальну революцію як єдиний шлях.) Заперечення ідеї диктатури пролетаріату поєднано з проголошенням необхідності переходу соціал-демократії до парламентської діяльності, народного представництва, народного за­конодавства, які суперечать цій ідеї. Соціал-демократія відмовляється від насиль­ницьких форм переходу до прогресивнішого соціального устрою, оскільки, як стве­рджував Бернштейн, класова диктатура належить більш низькій культурі.

Нинішня соціал-демократія є ідеологічною і політичною течією, що виступає за реалізацію ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства. Вона охоплює теорію і практику партій, які входять до соціалістичного інтернаціоналу. До неї належать соціальні і політичні сили, які утворюють ці партії. У політичній практиці реалізується і як соціально-політичний рух, і як ідейно-політична течія, що охоплює різноманітні регіональні та національні варіанти.