2. РЕВОЛЮЦІЙНО-КОМУНІСТИЧНА ТЕОРІЯ МАРКСИЗМУ

 

Революції — локомотиви історії. Концепція класових інтересів, уявлення про історію як безперервність класових суперечностей і конфліктів — ще один внесок Маркса та Енгельса в методологію політичної науки. Історія суспільств, зазначали вони, є історією класової боротьби. Однак існування класів відкрили не вони. Як зазначав Маркс у листі до Вайдемайєра, це задовго до нього зробили буржуазні лі­тератори, обґрунтувавши такі положення:

а)         існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами в розвитку
виробництва;

б)         класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату;

в)         сама диктатура є тільки переходом до ліквідації всіх класів і до безкласового
суспільства.

Засновники марксизму доводили, що зміна будь-якого ладу завжди відбувається шляхом революції, завданням якої є завоювання влади, а кожен клас, який прагне до панування, повинен передусім завоювати політичну владу. Відчувши на собі всю глибину проблем, пов' язаних з відчуженням, пролетаріат найбільше зацікавле­ний у ліквідації всіх відносин, за яких «людина є приниженою, поневоленою, поки­нутою, знехтуваною істотою». Ліквідація цих відносин в економічній, соціальній, політичній сферах і є революцією. У зв'язку з цим ідея революції у Марксовій полі­тичній теорії стає центральною, з часом набуває певного розвитку. У ранніх творах він надавав перевагу революції, націленій на повернення відчуженої людяності лю­дині. Пізніше її стратегічною метою стає завоювання пролетаріатом політичної влади. Маркс не поділяв поглядів прихильників волюнтаристсисої революції (Ба-куніна, Бланкі), які найголовнішим для революційного нанесення удару вважали сильне вольове рішення. Успіх революції він убачав в економічних передумовах, був переконаний, що суспільна формація не зійде зі сцени, доки не будуть розвину­ті всі продуктивні сили, для яких й достатньо, а нові, вищі виробничі відносини не з' являються, доки матеріальні умови їх існування не будуть виношені в лоні старо­го суспільства. Тому людство ставить завжди ті завдання, які воно здатне вирішити, бо реальні завдання виникають лише там, де наявні умови їх вирішення. З цих по­зицій він аналізував причини поразки революцій у Франції та Німеччині (1848).

Революції, маючи насильницький характер, завжди були локомотивами історії. У праці «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельс зауважував, що насильство відіграє не лише не­гативну, а й прогресивну роль, є, за словами К. Маркса, повитухою старого суспі­льства, коли воно вагітне новим, тому пролетаріат, можливо, змушений буде вдати­ся до нього.

Аналіз революції 1848—1849 рр. започаткував новий період у розвитку Марк­сом і Енгельсом матеріалістичної методології дослідження політичних вчень. Якщо раніше соціалістичні ідеї досліджувалися у процесі критики утопічних ідеалістич­них теорій і переконань, то Маркс і Енгельс аналізували їх на конкретних історич­них прикладах. Розглядаючи революційні події у Західній Європі, вони зосереджу­валися на ідеології, настроях, соціальній психології різних класів. Щодо цього характерною є теза Маркса про необхідність розрізняти об' єктивні, матеріальні, спонукальні мотиви дій конкретних учасників визвольної боротьби і те, як ці моти­ви оволодівають їх свідомістю, як впливають на їх переконання і принципи.

Порівнюючи революції 1789 і 1848 рр., Маркс і Енгельс з'ясували, що із мобілі­зацією пролетаріатом сили, організованості, усвідомленості й політичної активнос­ті буржуазія покидає реформістські позиції, вступає у спілку з феодальною реакці­єю, зближується з контрреволюцією. На цій підставі вони зробили висновок, що прогресивність буржуазії під час буржуазно-демократичних революцій пропорцій­на силі робітничого класу. З виникненням передумов для втрати буржуазією влади вона перестає бути зацікавлена в повній перемозі буржуазної революції і намага­ється зупинити її. Буржуа, які ще недавно вважали себе лібералами щодо трудівни­ків, починають їх боятися. Так поводилися буржуазні депутати Національних збо­рів Франції, відхиляючи навіть законопроекти, що пропонували найменші демокра­тичні зміни. Нічим не відрізнялася і поведінка депутатів від буржуазії Франкфурт­ського парламенту, які відмовлялися включити до конституції як одне з основних прав право народу на працю. Це дало Енгельсу підставу зробити висновок, що хоч німецька буржуазія і виступає проти феодалізму, її супроводжує страх перед проле­таріатом. Такою була її політика і щодо селянства. Замість того щоб радикальним знищенням феодальних повинностей у селі підірвати економічну основу господа­рювання юнкерства (дворян-землевласників), було зроблено все, щоб ще міцніше закріпити феодальні повинності. Селянство в Пруссії та Австрії піднімалося на ре­волюції, намагаючись позбавитися від феодальної залежності, але прусська буржу­азія повернулася проти нього, якого тривалий час вважала своїм союзником, а тому феодалізм був реконструйований її ж руками, хоч донедавна вона була антифео­дальною.

Узагальнюючи досвід революційних подій 1848 р., Маркс характеризував прусську буржуазію як безініціативну, зневірену в собі і народі, позбавлену все­світньо-історичного покликання — як руїну. На середину ХІХ ст. помітно дегра­дувала і французька буржуазія порівняно з тією, якою вона була в період Великої французької революції, тому революція 1848 р. розвивалася по низхідній, керівну роль у ній перехоплювали праві партії. Вона розкололася на дві великі групи, які по черзі перебирали владу: великі землевласники (в період Реставрації), фінансо­ва аристократія і промислова буржуазія (в період Липневої монархії). Однак по­при їх жорстоку міжусобну боротьбу за економічне і політичне панування загаль­не становище буржуазії в економічній системі й антагонізм її щодо пролетаріату об' єднують їх. Бо як тільки з боку пролетаріату повіє загрозою існуванню буржу­азії, вона забуває про внутрішні незгоди, об'єднуючись навколо найконсерватив-ніших і найреакційніших груп.

З огляду на місце і роль в економічній системі класом була і дрібна буржуазія на першій стадії розвитку товарного господарства, коли панувало дрібне ремесло. У процесі розвитку буржуазного суспільства вона залишалася впливовою силою, оскільки поряд з великомасштабним існувало дрібне виробництво. Маркс і Енгельс простежили своєрідну тенденцію її подальшого розвитку, згідно з якою одна її час­тина постійно поповнювала клас буржуазії, інша — пролетаріату. Це об' єктивно зумовлено розвитком великого капіталістичного виробництва, коли у процесі кон­центрації і централізації капіталу і праці скорочується кількість власників засобів виробництва і зростають лави людей найманої праці.

Подвійна природа дрібної буржуазії зумовлює і відповідну політичну поведінку, головне в якій — забезпечення умов для дрібної власності. Дбаючи про це, вона ініціювала заходи щодо стримування зростання капіталу, усунення тиску великого капіталу на дрібний. Будь-які соціально-політичні ідеї, в тому числі й соціалістичні, теоретиків дрібної буржуазії мають на меті саме її інтереси. їх ідеал заперечує кла­сову боротьбу, тому вступає у конфлікт із пролетарським ідеалом.

Як і велика буржуазія, дрібна буржуазія боялася революції і революційного пролетаріату, фанатично боролася за збереження своєї власності. Роздвоєність дрі­бної буржуазії засвідчувала намагання піднятися до рівня великого чи середнього буржуа і страх перед ймовірністю опинитися в рядах пролетаріату, бідноти; дома­гання участі в управлінні суспільними справами і небажання конфліктувати з уря­дом або збурити до революційних дій пролетаріат. Відчуваючи тиск великої бур­жуазії, вона робить своїм прапором лібералізм, а коли та перебирає до своїх рук владу, починає діяти з демократичних засад.

Характерно, підкреслювали Маркс і Енгельс, що після перемоги великої буржу­азії над пролетаріатом дрібна буржуазія також опиняється під її контролем попри те, що в цій перемозі є й її заслуга, оскільки боротьба точилася в ім'я власності. Однак плоди перемоги пожинає великий капітал і його уряд.

З таких методологічних засад Маркс і Енгельс аналізують розвиток селянства. Будучи у певні часи провідною продуктивною силою, воно виступало щодо феода­лів і поміщиків єдиним цілим, тобто класом. З розвитком товарного виробництва селяни поступово ставали товарними виробниками, втрачаючи колишню єдність. Серед них виокремилися два протилежні класи — сільськогосподарські робітники і дрібні буржуа.

Енгельс вирізняв у селянстві дві основні групи: орендарів, яким однаково, кому належить земля — державі чи великим землевласникам, і селян-власників. Цю ка­тегорію він поділяв на три групи: заможних селян, які за своєю політичною суттю є реакційною силою; середній прошарок, представники якого прагнуть більшого, ніж мають, багатства і, як правило, діють з реакційних позицій; власники, які весь час борються з боргами, балансуючи на межі розорення. Ці міркування він висловив у листі до Маркса від 1 листопада 1869 року.

Використовуючи таке становище селянства, буржуазія, великі землевласники втягували його в орбіту своєї політики, протиставляючи пролетаріату. Однак між селянами і пролетаріатом більше однакових рис, ніж відмінностей. Експлуатація селянства лише за формою відрізняється від експлуатації промислового пролетаріа­ту. їх експлуататор — капітал. Розвиток свідомості селян, поглиблення суперечнос­тей між ними і буржуазією обов' язково спонукають селян до союзу з робітничим класом.

Аналізуючи розвиток класової структури суспільства, класову боротьбу, особ­ливо в революційні періоди, роль у цій боротьбі партій, К. Маркс і Ф. Енгельс вва­жали своїм завданням довести нездатність буржуазних лібералів і дрібнобуржуаз­них демократів до керівництва революційними діями мас. Ця нездатність характерна, на їхню думку, передусім для дрібної буржуазії, яка займає проміжне становище в суспільстві і яку розривають суперечності, оскільки в її свідомості по­єднуються антикапіталістичні і антипролетарські елементи.

Розвиток пролетаріату Маркс і Енгельс пов'язували з розвитком продуктивних сил суспільства, промислової буржуазії. Масові рухи пролетаріату спершу не були наслідком його самоусвідомлення, класового розвитку. Здебільшого пролетаріат втягувала в політичну боротьбу буржуазія, яка мала власні політичні цілі. Таким чином, вона кувала зброю проти себе. Коли розвиток виробничих сил і самої бур­жуазії створив можливості для захоплення нею політичної влади, вона вже не могла давати робітникам обіцянки, які не збиралася виконувати, бо це неминуче поро­джувало конфлікти між ними. Поки буржуазія була політично безправною, її полі­тичну відмінність від робітничого класу згладжувала спільна боротьба за реформи. Тому на початкових етапах розвитку пролетаріат відстоював інтереси разом з інте­ресами буржуазії замість того, щоб висунути їх як революційні інтереси всього су­спільного розвитку. В Англії, наприклад, у 1832 р. буржуазія з допомогою пролета­ріату завоювала парламентську владу. Подібні наслідки мала революція 1848 р.

У Франції буржуазія, взявши владу, відразу розвіяла ілюзії пролетаріату. Це ще один доказ того, стверджували Маркс і Енгельс, що навіть найменше поліпшення його становища в межах буржуазної республіки є утопією, а будь-які спроби проле­таріату зробити це розцінюються як злочин. Саме цей аспект, за словами Маркса, є «вирішальним для розуміння пролетаріатом своїх класових інтересів у тій прірві, яка відділяє його від буржуазії». Глибинна суперечність між пролетаріатом і бур­жуазією як джерело соціальних конфліктів між ними є підставою для того, щоб пролетаріат, виокремившись із буржуазних партій, створив партію робітничу. Мо­мент, коли пролетаріат робить цей вирішальний крок, і є моментом його станов­лення як конституйованого класу, що протистоїть класу буржуазії. Свої цілі й за­вдання він формулює у програмних документах, що означає початок його політичної та ідеологічної боротьби зі своїм класовим противником.

Становлення пролетаріату як конституйованого класу є тривалим і складним процесом, у якому відбувається його політичний, ідейний і моральний розвиток, визрівання і кристалізація соціальних ідеалів. Боротьба пролетаріату поступово стає боротьбою за соціалізм. У цьому полягає докорінна відмінність пролетарсько -го ідеалу від ідеалів інших класів — учасників революції.

Проблеми єдності і солідарності в суспільстві. К. Маркс і Ф. Енгельс були пе­реконані, що соціалістична революція повинна перемогти одночасно в усіх провід­них капіталістичних країнах. її мета — знищення експлуатації людини людиною, побудова безкласового суспільства. Це передбачає ліквідацію приватної власності, піднесення виробництва, розвиток культури і добробуту мас. Ці завдання є суспі­льними, класовими. З їх вирішенням тісно пов'язані людські виміри комунізму — розквіт особи, її гармонійне існування в суспільстві. В комуністичному суспільстві, наголошується в «Маніфесті комуністичної партії», вільний розвиток кожного є за­порукою вільного розвитку всіх. Формування такого суспільства — тривалий про­цес, результат об' єднання зусиль усіх пролетарів та їх прихильників.

Ідеї єдності і солідарності в класовому суспільстві ніколи не втрачали своєї жи­вучості. Кожен клас по-своєму усвідомлював і реалізовував їх. Панівні класи вико­ристовували ці ідеї у боротьбі з революційними рухами експлуатованих мас. У се­редні віки проти повстань селян, ремісників імператори, королі, князі, дворяни і буржуазія виступали єдиним фронтом. Історії відомі й хрестові походи проти «єре­тиків» (повстання селян у Північній Італії, гуситів). Особливу класову солідарність виявили панівні класи Німецької імперії під час Селянської війни 1525 р. Уроки Великої французької революції солідарність панівних класів набула міжнародного масштабу. Під ударами реакційних сил феодального суспільства європейських країн французька революційна буржуазія разом із пролетаріатом протиставили їм солідарність сил нового суспільства. Запропоновані нею гасла «Братерство, рівність і свобода» і «Мир хатам, війна палацам» відчутно вплинули на класову свідомість, революційну діяльність пролетаріату.

Єдину тактику пролетарської боротьби Маркс і Енгельс виклали в програмних документах — Установчому маніфесті і Тимчасовому Статуті Міжнародного Това­риства Робітників, поклавши в їх основу принципи, сформульовані в «Маніфесті комуністичної партії». Розглядаючи в Установчому Маніфесті політичні події в Єв­ропі у 1848—1850 рр., Маркс зазначав, що розвиток капіталізму суттєво погіршив становище широких мас робітничого класу. «Приголомшливе» зростання багатства капіталістичного світу підтвердило, що ні технічний прогрес, ні використання нау­ки у виробництві, ні відкриття нових континентів, розширення ринків, ні все це ра­зом не подолає бідності трудящих мас. Навпаки, розвиток продуктивних сил «по­глиблює суспільні контрасти і загострює суспільні антагонізми».

На підставі розвитку кооперативного руху Маркс доводив, що великомасштабне виробництво відповідно до вимог сучасної науки можливе лише за відсутності кла­су хазяїв. Цей рух довів, за його словами, неспроможність буржуазних концепцій, які проголошували організаторські функції справою лише капіталістів, прирікали робітничий клас на роль технічного виконавця творчих задумів буржуазії. Вироб­ничі кооперативи засвідчили, що велика промисловість не потребує монополізації праці буржуазією. Буржуазія робить найману працю головним знаряддям збагачен­ня, грабує пролетаріат. Розвиток кооперації переконує, що наймана праця є перехі­дною, нижчою формою праці, її повинна замінити добровільна праця в асоціаціях.

Масштабне втілення ідеї кооперації можливе лише в демократичному суспільс­тві. Кооперативна праця витіснить найману капіталістичну працю лише після того, як робітничий клас завоює політичну владу. Маркс і Енгельс вважали це можливим за інтернаціональної єдності, співпраці, союзу робітників усіх націй. Інтернаціона­льна єдність є передумовою звільнення пролетаріату як класу. «Боротьба за звіль­нення робітничого класу означає боротьбу не за класові привілеї і монополії, а за рівні права і обов' язки і за знищення будь-якого класового панування. Накреслюю­чи шляхи досягнення цього ідеалу, Маркс переконував, що звільнення пролетаріату від політичної залежності, соціальної знедоленості, розумового і духовного прини­ження можливе за подолання економічної залежності від експлуататорів, переду­мовою якого є ліквідація соціально-економічних основ існуючого ладу. Засобом соціально-економічного звільнення є політична боротьба.

Саме тому політичний рух повинен бути підпорядкований економічному звіль­ненню як засобу. Магнати землі і магнати капіталу, за словами Маркса, завжди ви­користовуватимуть свої політичні привілеї для захисту і увічнення своїх економіч­них монополій, протидію чи справі звільнення праці.

Основні програмні документи І Інтернаціоналу були пройняті духом пролетар­ського інтернаціоналізму, єдності робітників усіх країн в їх боротьбі за звільнення. Йдеться в них про рівноправність націй, їх союз після перемоги пролетаріату.

Боротьба К. Маркса і Ф. Енгельса за соціалістичну загальнотеоретичну програ­му І Інтернаціоналу почалася з перших днів діяльності цієї організації. Створення такої програми, яка б враховувала рівень робітничого руху в окремих країнах, була привабливою і для багатьох представників різних течій дрібнобуржуазного соціалі­зму, не допускала розвитку сектантських поглядів, вважалося великим успіхом ос­новоположників марксизму.

Конкретизація соціалістичних ідеалів стосувалася проблем власності, передусім земельної. Прибічники Маркса висунули тезу, згідно з якою пролетаріат повинен домагатися передання землі у власність суспільства, що унеможливило б перетво­рення робітничих кооперативів на буржуазні акціонерні товариства. Проти ідеї усу­спільнення земельної власності виступали прудоністи, які відстоювали інтереси дрібноселянської власності, вважали кооперативи єдино можливим шляхом людст­ва до соціалізму. Маркс стверджував, що кооперативний рух є лише однією з сил, здатних перетворити капіталістичне суспільство. Сам по собі він безсилий перед капіталізмом. Рабство найманої праці і соціальну невлаштованість можна подолати лише з переходом державної влади до робітників.

На противагу твердженням прудоністів, які вважали індивідуальну власність на землю гарантом незалежності і свободи індивіда, на Лозаннському конгресі (1867) було порушено питання про передання державі всіх засобів виробництва, великих промислових підприємств. Не заперечивши цього, прихильники ідей Прудона кате­горично виступили проти усуспільнення земних надр і земельної власності.

З огляду на це лише резолюція Брюссельського конгресу (1868) проголошувала, що всі копальні, шахти, канали, залізниці, телеграфні лінії та інші засоби зв'язку, землі під сільськогосподарськими угіддями і ліси повинні перейти до суспільства і стати колективною власністю. Цю резолюцію підтвердив і Базельський конгрес (1870), на якому наголошувалося, що економічний розвиток тогочасного суспільст­ва (створення масштабних виробництв, які використовували б досягнення агроно­мії, високопродуктивну техніку) потребує усуспільнення землі, а відтак передання її від імені держави сільськогосподарським товариствам на умовах, що забезпечать раціональний обробіток землі. Упевненість у необхідності суспільної власності на землю, у важливій ролі машинного виробництва стали передумовою обґрунтування Марксом економічних засад соціалістичного суспільства. Розкриваючи негативні наслідки капіталістичного використання машин (інтенсифікація праці робітників, тривалий робочий день, експлуатація праці жінок і дітей тощо), Маркс доводив, що воно є технічною базою соціалізму, оскільки має важливим наслідком організовану працю. Історична роль машинного виробництва полягає, з одного боку, в забезпе­ченні асоційованої праці, а з іншого — в руйнуванні існуючих доти суспільних і сі­мейних відносин. Використання машин якнайсильнішої зброї деспотизму створило матеріальні передумови для заміни найманої праці суспільною системою вироб­ництва.

Важливою особливістю діяльності І Інтернаціоналу було спрямування міжнаро­дного робітничого руху на боротьбу за демократичні свободи. У зверненні до Лін­кольна з нагоди переобрання його президентом США, Маркс вітав наміри Лінколь­на покінчити з рабством на континенті, реалізувати основні положення «Декларації незалежності». Він звертав увагу на порушення американською буржуазією і вели­кими землевласниками таких основних демократичних принципів, як свобода осо­бистості, рівність громадян перед законом, народний суверенітет тощо, оскільки вони (буржуазія і землевласники) не допускали народні маси до участі в політич­ному житті і зберігали інститут рабства. Війну проти рабства в Америці Маркс роз­глядав як початок епохи панування робітничого класу.

Діяльність І Інтернаціоналу передбачала боротьбу за економічні інтереси робіт­ничого класу, перетворення профспілок на захисників його інтересів. Уже в перших резолюціях із цього питання зазначалося, що профспілки повинні використовувати свої організаторські сили для остаточного звільнення робітничого класу, тобто лік­відації системи найманої праці. Особлива роль відводилася інтернаціональному об' єднанню їхніх дій щодо скорочення робочого дня, праці дітей і підлітків, коопе­ративної праці. Резолюція Женевського конгресу про профспілки визнала їх зако­номірним і необхідним явищем за капіталізму, в його наступі на капітал.

К. Маркс і Ф. Енгельс домагалися, щоб політика І Інтернаціоналу була наскрізь соціалістичною, ставили завдання ліквідації класової структури суспільства, класів узагалі. Всупереч різним ідейним рухам, що відкидали політичну боротьбу, відда­ючи перевагу стихійним бунтам, вони, аналізуючи досвід Паризької комуни, дійш­ли висновку, що першочерговою за тогочасних умов є не безпосередня боротьба за негайне знищення капіталізму, а об' єднання пролетаріату, формування і розвиток його класової свідомості, домінантою якої було б прагнення до політичного пану­вання. Політичне гноблення змушує робітників, як стверджував Енгельс на Лон­донській конференції, займатися політикою. Агітація за утримання від політики означала б виштовхування їх в обійми буржуазної політики. Це тим більше немож­ливо після Паризької комуни, яка актуалізувала політичну діяльність пролетаріату. Вважаючи революцію «вищим актом політики», він переконував у необхідності «політичних дій, які виховують робітників для революції». З огляду на це робітни­ча партія повинна конституюватися не як додаток буржуазної партії, а як партія не­залежна, що має власну мету, власну політику. Зброєю робітничої партії є політичні свободи, право зібрань і союзів, свобода друку, а оскільки правлячі класи прагнуть позбавити її цієї зброї, тим більше не слід уникати політики. Навіть при тому, що будь-які політичні дії рівносильні визнанню існуючого стану речей. Однак якщо такий стан речей озброює робітників засобами боротьби проти нього, то викорис­тання цієї зброї не означає визнання існуючого стану. У резолюції Лондонської конференції зазначалося, що пролетаріат може діяти як клас, тільки об'єднавшись у політичну партію, яка протистоятиме всім партіям, створеним правлячими класами.

К. Маркс і Ф. Енгельс наполягали на політичній та економічній єдності робітни­ків у їх боротьбі з буржуазією, яка неминуче завершиться здобуттям ними політич­ної влади. Шлях до неї, її форми залежатимуть від історичних обставин. Де це буде можливим, вони домагатимуться влади мирними засобами, де необхідно — вико­ристовуватимуть зброю.

Вироблення основних принципів пролетарського інтернаціоналізму, як і інших ідеалів соціалізму, відбувалося в жорстокій боротьбі як усередині І Інтернаціоналу, так і поза ним. Наскільки ці принципи були сприйняті різними партіями, свідчить їх ставлення до національно-визвольної боротьби пригноблених народів, до націона­льного питання загалом. Під час революції 1848 р. Маркс і Енгельс виступили за незалежність Польщі, переконуючи, що відбудова демократичної Польщі є умовою відбудови демократії в Німеччині. З самого початку діяльності І Інтернаціоналу во­ни піднімали питання про надання незалежності Польщі на соціальній і демократи­чній основі, вважаючи, що воно є відправною точкою революції в Європі, політич­ного виховання, залучення до політичної боротьби європейського пролетаріату, подолання національної упередженості і вироблення єдиної пролетарської тактики.

Проти незалежності Польщі виступили Прудон і його прихильники. Свою пози­цію вони аргументували тим, що це питання політичне і не стосується завдань І Ін­тернаціоналу, який, на їхню думку, має перейматися розв'язанням соціальних про­блем. У такий спосіб вони відривали політичну боротьбу від соціально-економіч­ної. Прудоністи не брали до уваги, що загарбання Польщі російським, прусським та австрійським самодержавством підтримували всі уряди Європи. Маркс і Енгельс вбачали в цьому його ворожість і європейській демократії, адже без демократичної Польщі Німеччина стане форпостом Священного Союзу, за інших умов змушена буде співпрацювати з республіканською Францією. Доки цього не станеться, робіт­ничий рух натикатиметься на перепони, зазнаватиме поразок, а його розвиток упо­вільниться. Енгельс критикував позицію прудоністів за те, що національне питання вони вважали вигадкою бонапартистів. Розглядаючи суть бонапартистського «прин­ципу національностей», він підкреслював, що Наполеон ІІІ використовував праг­нення пригноблених націй до самовизначення у контрреволюційних цілях.

Вважаючи Англію найбільш визрілою для революції країною, вивчаючи боро­тьбу англійського пролетаріату, Маркс і Енгельс бачили, наскільки революціонізу-ючим фактором є боротьба Ірландії за національну незалежність. Відокремлення Ірландії від Англії неминуче спричинило б там аграрну революцію проти лендлор-дизму (великого землевласництва), що підірвало б його основи і в Англії. Ще од­ним наслідком такого відокремлення було б ослаблення англійської буржуазії, яка експлуатувала дешеву ірландську робочу силу; що конкурувала з робочою силою в Англії, породжуючи національний антагонізм між англійськими та ірландськими робітниками. Панівний клас штучно підтримував цей антагонізм, який був джере­лом його влади. Водночас цей антагонізм свідчить і про безсилля англійського ро­бітничого класу, хоча він був одним із найорганізованіших на той час. Тому І Ін­тернаціонал вважав за необхідне вироблення в англійського пролетаріату політично правильного ставлення до національно-визвольної боротьби ірландського народу.

Одна з тез Маркса щодо цього полягала в тому, щоб пролетаріат Англії вимагав ві­докремлення Ірландії, надання ірландцям можливості самостійно вирішувати земе­льне питання.

Домагаючись інтернаціональної солідарності англійських робітників з ірландсь­ким національно-визвольним рухом, Маркс обґрунтовував право ірландських пат­ріотів на повстання проти буржуазного панування, законність їхніх домагань. Ана­лізуючи процес насильницького обезземелення ірландських селян на користь англійських лендлордів і буржуазії, наголошував, що ірландське питання є не прос­то питанням національним, а питанням про землю, про право на існування. З такого контексту логічно випливав висновок, що національне гноблення одного народу іншим є гальмом міцного союзу між робітниками. З цих засад Маркс і Енгельс роз­кривали намагання урядів Росії, Пруссії, Австрії, Франції та Англії використовува­ти національно-визвольні рухи у власних цілях. Наприклад, уряд Бісмарка загравав з робітничим класом, ліберальною буржуазією, яка, лякаючись революційних ви­ступів народу, підтримувала мілітаристський курс прусського уряду. Ця підтримка була зумовлена прагненням буржуазії мати сильну армію для «національних по­двигів» в імперії та за її межами.

Свої погляди на регулярну армію Маркс виклав у «Інструкції», в якій йшлося про згубний вплив великих постійних армій. Зважаючи на це, він пропонував: а) всезагальне озброєння народу і всезагальне навчання користування зброєю; б) мо­жливість тимчасового існування невеликих постійних армій, у яких відбували б вишкіл командний склад міліції, кожний чоловік. Війну Маркс вважав варварством, оскільки в інтересах сильних світу вона знищує народ, проливає його кров, відри­ває від мирної праці, гальмує розвиток цивілізації.

На противагу пролетарському мирному ідеалу ліберальна і дрібна буржуазія ви­сували своє розуміння його. Узагальнено воно зводилося до знищення постійних армій, створення федерації вільних штатів Європи. Очолила цей рух міжнародна організація — Ліга миру і свободи. Маркс вважав її неспроможною боротися з при­чинами, що породжують війни, принагідно наголошуючи, що пролетаріат не пови­нен допускати змішування своїх принципів збуржуазно-національними. Вироблені І Інтернаціоналом під впливом Маркса і Енгельса антимілітаристські принципи ді­яльності робітничого класу розглядалися у нерозривному зв' язку з його політич­ною діяльністю. Вони ґрунтувалися на усвідомленні того, що джерелом війни є не окремі правлячі особи, не конкретна форма правління, а недосконалість соціально-економічного ладу, за докорінну зміну якого повинен боротися робітничий клас. Існування чисельних армій є однією з причин його бідності, тому що мільйони лю­дей руйнують матеріальні цінності, знищують одне одного, а безкінечна гонка озброєнь має своїм наслідком розруху і деградацію.

Щоразу із початком війни або виникненням напруження між державами Гене­ральна Рада Інтернаціоналу обговорювала ситуацію, що склалася, ухвалювала від­повідні резолюції. Так, навесні 1864 р., коли до краю загострилися відносини між Англією і США, вона прийняла підготовлене Марксом звернення до американсько­го Національного робітничого союзу, в якому закликала американських робітників протистояти війні, що могла заподіяти непоправної шкоди робітничому руху по обидва боки Атлантики.

Маркс вважав серйозним випробуванням для міжнародного пролетаріату фран-ко-прусську війну. Він акцентував на єдності інтересів німецьких і французьких робітників, які опинилися перед випробовуванням завойовницьких домагань панів­них кіл обох держав. Війна з боку Німеччини була, на його думку, оборонною. Од­нак це не знімало завдання німецьких робітників не допустити перетворення її на загарбницьку. Водночас Маркс критикував правлячі кола Пруссії за безпосереднє розв' язання війни, доводив їх відповідальність за це, що свідчило про усвідомлення ним відмінностей між національними інтересами німецького народу і династично-завойовницькими прагненнями прусської еліти. Енгельс вважав, що ці Марксові розмірковування прояснюють те, що лише у робітників є справжня зовнішня полі­тика. Після війни вони відновлять перервану боротьбу.

Під час війни значна частина німецького робітничого класу не брала участі в організованих урядом маніфестаціях на користь оборонної війни, виступала проти зазіхань прусських правителів на Ельзас і Лотарингію. З протилежних позицій ді­яли представники ліберальної, дрібної буржуазії. Наприклад, лассальянці, прибі­чники Швейцера, розглядали війну і як національну, і як «війну за соціалізм», об­стоювали «громадянський мир», оголошували усіх інакомислячих зрадниками. Маркс вважав, що війна дала багатьом їм чудову нагоду зганьбити себе перед сві­том, а її наслідки є переконливою пропагандою принципів пролетарської солідар­ності.

Держава і влада: історичний досвід і перспективи майбутнього. Проблеми держави і права є одними з ключових у політичній творчості К. Маркса і Ф. Енге­льса. У праці «До критики гегелівської філософії і права. Вступ» Маркс писав, що правові відносини, як і форми держави, не можуть бути зрозумілими ні з самих се­бе, ні з так званого людського духу, вони закорінені в матеріальних відносинах, анатомію яких слід шукати в політичній економії. З огляду на це, не держава ви­значає власність, а власність визначає сутність держави. Він критикував намагання розглядати державу як самостійну сукупність, відкидав висунутий у «Готській про­грамі» лозунг «вільної народної держави». Держава, згідно з концепцією Маркса і Енгельса, виникає й існує у класовому суспільстві. Вона є формою реалізації панів­ними класами своїх політичних інтересів. З цих позицій було потрактовано в «Ма­ніфесті» європейські держави середини ХІХ ст. як комітет управління спільними справами буржуазії. Але це не означає, що держава реалізує лише інтереси панівно­го класу. В «Капіталі» Маркс підкреслював, що діяльність держави охоплює про­блематику, яка стосується всього суспільства, а також специфічні функції, що ви­пливають із протилежності між урядом і народними масами. Він також зазначав, що інтереси панівного класу не слід розглядати в чистому вигляді, оскільки він, взаємодіючи з іншими соціальними прошарками і класами, змушений певною мі­рою рахуватися з ними.

У «Німецькій ідеології» виникнення держави пов' язано із суспільним поділом праці, появою приватної власності та антагоністичних класів. Енгельс розвинув цю тезу в «Походженні сім'ї, приватної власності і держави». На відміну від більшості своїх попередників, він не ототожнював державу з публічною владою. На його ду­мку, держава обов' язково охоплює управління спільними справами, але не зводить­ся тільки до цього. її характеризує ще одна ознака — класовість влади. Обидві ці властивості (реалізація загальних управлінських функцій і класовість) Енгельс вва­жав нероздільними.

За первісних (додержавних) відносин усе було інакше. Публічна влада та її ор­гани (вождь, народні збори) ще не виокремилися в особливу корпорацію. Вона спи­ралася на все населення, а всі чоловіки, будучи озброєними, становили і реальну частину влади, і її захисника. Авторитет влади базувався на повазі до звичаїв, вож­дів і старійшин, примус застосовувався у виняткових ситуаціях. За таких умов пуб­лічна влада справді виражала спільні інтереси.

З поділом суспільства на класи виник особливий, виокремлений із суспільства апарат влади, який оберігає верхівку і спирається на підпорядковану йому силу, а не на озброєний народ. Саме на цьому етапі започатковується держава, яка, крім вирішення спільних справ, переймається й інтересами привілейованої меншості. Саме в цьому марксизм вбачає принципову відмінність держави від публічної вла­ди. Як стверджували Маркс і Енгельс, держава — це і є публічна влада в класовому суспільстві. Вона до останку віддана інтересам панівного класу (рабовласників, фе­одалів, буржуа), а не спільному благу, як вважала більшість мислителів минулого.

Таке трактування держави передбачає і концепцію її відмирання. Енгельс про­гнозував, що «суспільство, організувавши виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, ліквідує державну машину». Однак це не означатиме настан­ня анархії. Маркс і Енгельс усвідомлювали необхідність управління в суспільстві з високим розвитком продуктивних сил, але таке управління не матиме класового характеру, повернеться до своєї первісної сутності, будучи, за словами Сен-Сімона, управлінням речами, а не людьми. За передбаченням марксистів, станеться це на вищому щаблі суспільного розвитку, на вищій стадії комунізму, після перехідного періоду, державність якого не може бути нічим іншим, як диктатурою пролетаріа­ту. Термін «диктатура пролетаріату» Маркс уперше використав у праці «Класова боротьба у Франції». В «Маніфесті» він не вживається, але ця ідея пронизує поло­ження, які проголошують, що пролетаріат утверджує своє панування насильниць­ким поваленням буржуазії, а найближча його мета завоювання політичної влади; перший крок у революції перетворення пролетаріату на панівний клас.

За Марксом, диктатура пролетаріату не означає нав'язану силою владу одного класу. Вона відкрита до об'єднання з революційними елементами дрібної буржуазії та селянства. У «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Маркс писав, що селяни знаходять свого природного союзника і вождя в міському пролетаріаті, який прире­чений повалити буржуазний порядок. Думки Маркса і Енгельса про можливість мирних шляхів здійснення соціалістичної революції і визнання ними Паризької ко­муни, якій був властивий високий рівень диктатури пролетаріату («Громадянська війна у Франції»), свідчать, що вони не абсолютизували і не відкидали жодної з її форм.

Про буржуазну державу і владу. Розпочавши аналіз буржуазної держави у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», Маркс значно поглибив його у праці «Громадянська війна у Франції». Буржуазна держава, зауважував він, стала зброєю влади капіталу над працею, суспільною силою, організованою для закріпачення мас. Цей аспект буржуазної державної влади дедалі помітніший з розвитком класо­вої боротьби, особливо відчутний під час революційних виступів народу. Цю тезу Маркс ілюстрував послідовною централізацією буржуазної державної влади у Франції після революції 1848 р., що виявлялася в діях армії, бюрократії, поліції, ду­ховенства і судової системи. Ще одним аспектом експлуататорської держави, на думку Маркса, є наростаюча відкрита гнітючість державної влади, яка стає очевид­ною після перемоги кожної революції (йдеться про буржуазні, буржуазно-демократичні революції). Наприклад, напередодні Паризької комуни буржуазія ще безжалісніше використовувала державну машину як засіб війни капіталу проти праці. Розмірковуючи про еволюцію буржуазної державної влади від її зародження до періоду розвинутого буржуазного суспільства, Маркс писав: «Режим імперії є найгнилішою і останньою формою тієї державної влади, яку почало створювати буржуазне суспільство (на стадії становлення) як засіб свого звільнення від феода­лізму, і яку розвинуте буржуазне суспільство врешті-решт перетворило на засіб підкорення праці капіталом». У замітках до «Громадянської війни у Франції» він звернув увагу на те, що в процесі свого розвитку буржуазна машина у Франції пе­ретворилася із засобу насильницького панування буржуазії над пролетаріатом ще й на засіб, який доповнював пряму економічну експлуатацію народу вторинною його експлуатацією, закріпивши за буржуазією всі прибуткові місця в державному гос­подарстві. Ця державна машина під час придушення народної революції і після нього завжди безжально використовувалася проти робітничого класу, тому вона є засобом класового деспотизму. З урахуванням цього у другій замітці до «Грома­дянської війни у Франції» Маркс дав таке визначення державної влади: «Державна влада завжди була владою, що охороняє порядок, тобто існуючий суспільний лад, і, відповідно, підкорення та експлуатацію виробничого класу привласнюючим». У ньому Маркс акцентує на тому, що державна влада охороняє порядок, який задово­льняє панівний клас, а оскільки порядок у буржуазному суспільстві є буржуазним порядком, пролетаріат «не може просто оволодіти готовою державною машиною і використати її для власних цілей, тому що політичні засоби закріпачення пролета­ріату не можуть бути політичними засобами його звільнення».

На думку Маркса, Паризька комуна була революцією не проти конкретної форми експлуататорської держави, а революцією «проти самої держави», тобто держави експлуататорської. Вона ставила за мету знищення цієї машини класового панування. На досвіді Паризької комуни основоположники марксизму проаналізували суть дер­жавних органів. Це дало їм підстави для висновків, що органи урядової влади пови­нні не вивищуватися над суспільством, а бути його відповідальними слугами.

Марксистське розуміння злої буржуазної державної машини несумісне із запе­реченням усіх попередніх державно-правових інститутів, йому чужі анархістські пристрасті. Воно полягає в усвідомленні необхідності зруйнувати її органи гноб­лення (військово-бюрократичний апарат, антинародні армію і поліцію, відірваний від мас корпус чиновників). Правомірні функції центральної влади, зумовлені голо­вними і загальними потребами суспільства, мають бути передані «відповідальним силам суспільства», а держава повинна цілком підпорядковуватися суспільству.

Про суть держави і влади нового типу. К. Маркс стверджував, що комуна в найпростішому трактуванні означає руйнування старої урядової машини і заміну її справжнім самоуправлінням народу, яке в Парижі було представлене урядом робіт­ничого класу. Отже, зруйнувавши старий державний апарат, комуна створила орга­нізацію нового типу. Досвід Паризької комуни дав змогу Марксу і Енгельсу роз­глядати пролетарську державу як новий і вищий історичний тип держави. Особливість її як держави вони вбачали у тому, що вона була урядом робітничого класу, «політичною формулою, завдяки якій могло здійснитися економічне звіль­нення праці». Справжній соціальний характер Паризької комуни полягав у тому, що нею керували робітники.

Тезі прихильників одного з російських ідеологів анархізму і народництва Ми­хайла Бакуніна (1814—1876), що соціалістичний переворот руйнує всяку держав­ність, комуна протиставила державу пролетарської диктатури. Створення її, на ду­мку Маркса, було наслідком поглинання суспільством державної влади, коли на місце сил, які підкоряли і закріпачували суспільство, виходять його власні живі си­ли, переходом влади до народних мас. Перехід усіх суспільних, політичних та ін­ших функцій до паризьких робітників, реалізація такою державною владою інтере­сів абсолютної більшості нації Енгельс вважав принциповою особливістю пролетар­ської держави.

Досвід комуни актуалізував, на думку Маркса і Енгельса, проблему союзників робітничого класу. Комуна спиралася на широку соціальну основу. її політика ціл­ком відповідала інтересам селянства, що мало забезпечити його довіру до проле­тарської держави. Ще одним союзником пролетаріату в боротьбі за загальнодемок­ратичні цінності може бути дрібна і середня буржуазія.

Крім того, вони зазначали, що економічна діяльність пролетарської держави ма­тиме після революції найвагоміше значення, тому що ця держава покликана пере­будувати всю економіку задля звільнення робітничого класу.

Розвиваючи досвід Паризької комуни, основи вчення про перехідний період від капіталізму до соціалізму, Маркс і Енгельс зосередилися на особливостях кла­сової боротьби у цей період. Робітничий клас, зауважував Маркс у першій замітці до «Громадянської війни у Франції», має пройти різні стадії класової боротьби. Комуна не відкидає класову боротьбу взагалі, завдяки якій пролетаріат добива­ється ліквідації класів. Більше того, Маркс доводив, що боротьба робітничого класу за нове суспільство уповільнюватиметься через опір традиційних інтересів і класовий егоїзм. Комуна лише започатковує процес звільнення праці, а захоплен­ня пролетаріатом влади не припиняє класової боротьби. З цього моменту зміню­ється лише її форма.

Пролетаріат має бути готовий до жорсткого опору його владі переможених кла­сів, який може вилитися і в громадянську війну. За таких обставин він змушений буде вдатися до крайніх заходів. Війну «рабів проти їх гнобителів».

Маркс вважав правомірною. Пролетаріат, що приходить до влади, повинен не ухилятися від класової боротьби, а, використовуючи всі сили своєї держави, вести її проти скинутих експлуататорських класів рішуче, енергійно і цілеспрямовано. Нехтування цією вимогою, на думку Маркса, було однією з причин поразки Пари­зької комуни. Водночас взяття пролетаріатом влади створює умови, за яких класова боротьба може відбутися раціональним і гуманним шляхом.

Маркс наголошував, що Паризька комуна була принципово відмінною від усіх експлуататорських держав не лише своєю класовою суттю, а й формою організації державної влади. Як демократична республіка нового типу, вона уособлювала на­род, що діяв сам і для самого себе. її важливу особливість Маркс вбачав у демокра­тичній організації державної влади, заснованої на принципі рішучої, постійної уча­сті мас в управлінні державними справами. Республіканський устрій комуни відки­дав не представницьку систему, а лише ієрархічну структуру.

Критикуючи систему буржуазного парламентаризму і буржуазної демократії, Маркс не виключав можливості використання традиційних демократичних інститу­тів, пристосованих до народних інтересів. Йшлося про ставлення до парламентари­зму, всезагального виборчого права тощо.

Відомо, що Паризька комуна була сформована в результаті міських публічних, прямих виборів на основі всезагального виборчого права. Вона не передбачала жо­дних привілеїв депутатам, навпаки, було вжито заходів для унеможливлення їх ві­дірваності від народу, безконтрольності. Своєю відкритою діяльністю (публікувала звіти засідань, повідомляла про свою діяльність) вона, за словами Маркса, поклала край ілюзії, ніби робітничий клас і трудящі не здатні управляти державою.

Паризька комуна не встигла і не змогла за тих умов поширитися на всю терито­рію Франції, хоча вважала себе вільним союзом автономних комун, який забезпе­чує єдність Франції (Декларація до французького народу від 19 квітня 1971 року). Маркс і Енгельс наголошували й на такій особливості комунальної організації вла­ди, як послідовний інтернаціоналізм.

Система міркувань, аргументів, використаних Марксом у праці «Громадянська війна у Франції», а також у замітках до неї, свідчать, що він вбачав у комуні форму соціалістичної держави. За його словами, проголошений під час революції 1848 р. заклик до «соціальної республіки» виражав ще не зрозуміле прагнення до організа­ції державної влади, яка б усунула не лише монархічну форму класового пануван­ня, а й саме класове панування. Формою такої республіки стала комуна. У найпрос­тішому трактуванні вона є формою держави, в якій робітничий клас бере у свої руки політичну владу. Отже, Маркс розглядав Паризьку комуну як соціалістичну державу.

Ще у праці «Вісімнадцятого брюмера Луї Бонапарта» Маркс дійшов висновку, що оволодіння пролетаріатом владою неможливе без знищення старої державної машини. «Усі перевороти, — писав він, — удосконалювали цю машину замість то­го, щоб повалити її». Досвід Паризької комуни ще раз переконав його в цьому. Злам військово-бюрократичної машини буржуазної держави він вважав обов' я-зковою умовою народної революції. Особливості Комуни вбачав у заміні старої державної машини народним самоуправлінням, постійної армії — всезагальним озброєнням народу, поліції — робітничими загонами, у виборності всіх посадових осіб, які будь-коли могли бути відкликанні населенням. Ліквідувавши поділ зако­нодавчої і виконавчої влади (представницькі органи займалися не тільки законо­творчою, а й організаторською діяльністю), комуна стала, за Марксом, «не парла­ментською, а працюючою корпорацією». її він вважав відкритою формою держави, в якій може здійснитися звільнення праці.

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

К. Маркс, Ф. Енгельс

НІМЕЦЬКА ІДЕОЛОГІЯ

Фюєрбах Протилежність матеріалістичного та ідеалістичного поглядів

Як проголошують німецькі ідеологи, Німеччина вчинила за останні роки переворот, який не має собі рівного. Процес розкладу гегелівської системи, що почався від Штрауса, перетворився у всесвітнє заворушення, яке охопило всі «сили минулого». У загальному хаосі виникали могутні держави, щоб відразу ж знову зникнути, появлялися на мить ге­рої, яких більш сміливі і сильні суперники знову звергали в морок. Це була революція, в порівнянні з якою французька революція — лише дитяча гра, це була світова боротьба, перед якою боротьба діадохів здається незначною. З нечуваною швидкістю одні принци­пи витіснялися іншими, одні герої думки трощили інших, і за три роки — з 1842 по 1845 — у Німеччині була проведена чистка більш ґрунтовна, ніж раніш за три століття.

[1. Ідеологія взагалі, німецька особливо]

Німецька критика аж до своїх останніх силкувань не покидала ґрунту філософії. Всі проблеми цієї критики, — дуже далекої від того, щоб досліджувати свої загальнофіло-софські передпосилки, — виросли на ґрунті певної філософської системи, а саме — сис­теми Гегеля. Не тільки в її відповідях, але вже і в самих її запитаннях була містифікація. Ця залежність від Гегеля — причина того, чому ні один з цих новоявлених критиків на­віть не спробував узятися до всебічної критики гегелівської системи, хоч кожний з них твердить, що вийшов за межі філософії Гегеля, їх полеміка проти Гегеля і одного проти одного обмежується тим, що кожний з них вихоплює яку-небудь одну сторону гегелівсь­кої системи і спрямовує її як проти системи в цілому, так і проти тих сторін, які вихопили

 

інші. Спочатку вихоплювали гегелівські категорії в їх чистому, непідробленому вигляді, як, наприклад, «субстанція» і «самосвідомість»; потім профанували ці категорії, назвав­ши їх більш мирськими іменами, як наприклад, «рід», «єдиний», «людина» і т. д.

Уся німецька філософська критика від Штрауса до Штірнера обмежується критикою релігійних уявлень. Відправною точкою були справжня релігія і теологія у власному ро­зумінні слова. Що таке релігійна свідомість, релігійне уявлення — це далі визначалося по-різному. Весь прогрес полягав у тому, що мнимо пануючі метафізичні, політичні, пра­вові, моральні та інші уявлення так само зводилися до галузі релігійних, або теологічних, уявлень, та ще в тому, що політична, правова, моральна свідомість оголошувалась релі­гійною, або теологічною, свідомістю, а політична, правова, моральна людина — кінець кінцем «людина взагалі» — проголошувалась релігійною людиною. Панування релігії припускалось наперед. Поступово всякі панівні відносини почали оголошуватися релігій­ними відносинами і перетворюватися в культ — культ права, культ держави і т. ін. Всюди фігурували тільки догмати і віра в догмати. Світ канонізувався в усе більшому обсязі, по­ки, нарешті, високоповажний святий Макс не зміг оголосити його святим en bloc і таким чином покінчити з ним раз назавжди.

Старогегельянці вважали, що вони все зрозуміли, як тільки підвели під ту чи іншу ге­гелівську логічну категорію. Молодогегельянці все критикували, підставляючи всюди ре­лігійні уявлення або оголошуючи все теологічним. Молодогегельянці поділяють із старо-гегельянцями їх віру в те, що в існуючому світі панують релігія, поняття, загальне. Але одні повстають проти цього панування як проти узурпації, а інші прославляють його як щось законне.

Оскільки в цих молодогегельянців уявлення, думки, поняття, взагалі продукти свідо­мості, перетвореної ними у щось самостійне, вважаються справжніми оковами людей, — цілком так само, як у старогегельянців вони оголошуються справжніми скріпами людсь­кого суспільства, — то стає зрозумілим, що молодогегельянцям тільки проти цих ілюзій свідомості і належить вести боротьбу. Оскільки, згідно з їх фантазією, відносини людей, усі їхні дії і вся їхня поведінка, їхні окови і межі є продуктами їхньої свідомості, то моло­догегельянці цілком послідовно ставлять людям моральну вимогу замінити їхню тепері­шню свідомість людською, критичною або егоїстичною свідомістю і таким способом усунути границі, що їх обмежують. Ця вимога змінити свідомість зводиться до вимоги ін­акше витлумачити існуюче, що означає визнати його, давши йому інше витлумачення.

Молодогегельянські ідеологи, всупереч їх ніби «світопотрясаючим» фразам, найбі­льші консерватори. Наймолодші з них знайшли точний вираз для своєї діяльності, заяви­вши, що вони борються тільки проти «фраз». Вони тільки забувають, що самі не проти­ставляють цим фразам нічого, крім фраз, і що вони аж ніяк не борються проти дійсного, існуючого світу, коли борються тільки проти фраз цього світу. Єдиний результат, якого могла добитися ця філософська критика, полягає в кількох, та й то однобічних, історико-релігійних роз'ясненнях щодо християнства; а всі інші їхні твердження, це — тільки да­льші прикрашування їх претензії на те, що вони цими незначними роз'ясненнями зробили нібито всесвітньо-історичні відкриття.

Жодному з цих філософів і на думку не спадало поставити собі питання про зв'язок німецької філософії з німецькою дійсністю, про зв'язок їхньої критики з їхнім власним матеріальним середовищем.

[2. Передумови матеріалістичного розуміння історії]

Передумови, з яких ми починаємо, — не довільні, вони — не догми; це — дійсні пе­редумови, від яких можна абстрагуватися тільки в уяві. Це — дійсні індивіди, їхня діяль­ність і матеріальні умови їх життя, як ті, що їх вони знаходять уже готовими, так і ті, які створені їхньою власною діяльністю. Таким чином, передумови ці можна встановити су­то емпіричним шляхом.

Перша передумова всякої людської історії — це, звичайно, існування живих людсь­ких індивідів. Тому перший конкретний факт, який треба констатувати, — тілесна органі­зація цих індивідів і зумовлене нею відношення їх до іншої природи. Ми тут не можемо, зрозуміло, заглиблюватися ні у вивчення фізичних властивостей самих людей, ні у ви­вчення природних умов — геологічних, оро-гідрографічних, кліматичних та інших від­ношень, які вони застають. Усяка історіографія повинна виходити з цих природних основ і тих їх видозмін, яких вони завдяки діяльності людей зазнають у ході історії.

Людей можна відрізняти від тварин за свідомістю, за релігією — взагалі за чим за­вгодно. Самі вони починають відрізняти себе від тварин, як тільки починають виробляти необхідні їм життєві засоби — крок, зумовлений їхньою тілесною організацією. Вироб­ляючи необхідні їм життєві засоби, люди посередньо виробляють і саме своє матеріальне життя.

Спосіб, яким люди виробляють необхідні їм засоби до життя, залежить насамперед від властивостей самих життєвих засобів, які вони знаходять у готовому вигляді і що під­лягають відтворенню.

Цей спосіб виробництва треба розглядати не тільки з того боку, що він є відтворен­ням фізичного існування індивідів. Ще більшою мірою це — певний спосіб діяльності даних індивідів, певний вид їх життєдіяльності, їх певний спосіб життя. Яка життєдія­льність індивідів, такі й вони самі. Те, що вони собою являють, збігається, отже, з їх ви­робництвом — збігається як з тим, що вони виробляють, так і з тим, як вони виробляють. Отже, що являють собою індивіди — це залежить від матеріальних умов їхнього вироб­ництва.

Це виробництво починається вперше із зростанням населення. Саме воно знов-таки передбачає стосунки [Verkehr] індивідів між собою. Форма цих стосунків, у свою чергу, зумовлюється виробництвом.

[3. Виробництво і стосунки. Поділ праці і форми власності: племінна, антична, феодальна]

Взаємовідносини між різними націями залежать від того, наскільки кожна з них роз­винула свої продуктивні сили, поділ праці і внутрішні стосунки. Це положення загально­визнане. Але не тільки відносини однієї нації до інших, а й вся внутрішня структура самої нації залежить від ступеня розвитку її виробництва та її внутрішніх і зовнішніх стосунків. Рівень розвитку продуктивних сил нації виявляється найбільш наочно в тому, в якій мірі розвинутий у неї поділ праці. Всяка нова продуктивна сила, — оскільки це не просто кі­лькісне розширення відомих уже доти продуктивних сил (наприклад, обробіток нових зе­мель), — тягне за собою дальший розвиток поділу праці.

Поділ праці в межах тієї чи іншої нації приводить насамперед до відокремлення про­мислової і торговельної праці від праці землеробської і, тим самим, до відокремлення мі­ста від села і до протилежності їх інтересів. Дальший розвиток поділу праці приводить до відособлення торговельної праці від промислової. Одночасно, внаслідок поділу праці всередині цих різних галузей, розвиваються, в свою чергу, різні підрозділи індивідів, які співробітничають в тій або іншій галузі праці. Становище цих різних підрозділів у відно­шенні один до одного зумовлюється способом застосування землеробської, промислової і торговельної праці (патріархалізм, рабство, стани, класи). При більш розвинутих стосун­ках ті самі відносини виявляються і у взаємовідносинах між різними націями.

Різні ступені в розвитку поділу праці є разом з тим і різними формами власності, тоб­то кожний ступінь поділу праці визначає також і відносини індивідів один до одного від­повідно їхньому ставленню до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Перша форма власності, це — племінна власність. Вона відповідає нерозвинутій ста­дії виробництва, коли люди живуть полюванням і рибальством, скотарством або, щонай­більше, землеробством. В останньому випадку вона передбачає силу-силенну ще неосво-єних земель. На цій стадії поділ праці розвинутий ще дуже слабо і обмежується дальшим розширенням існуючого в сім'ї природно виниклого поділу праці. Тому суспільна струк­тура обмежується тільки розширенням сім'ї: патріархальні голови племені, підлеглі їм члени племені, нарешті, раби. Рабство, яке у прихованому вигляді існує в сім'ї, розвива­ється лише поступово, разом із зростанням населення і потреб і з розширенням зовнішніх стосунків — як у вигляді війни, так і у вигляді мінової торгівлі.

Друга форма власності — це антична общинна і державна власність, яка виникає го­ловним чином завдяки об'єднанню — шляхом договору чи завоювання — кількох племен в одне місто і при якій зберігається рабство. Поряд з общинною власністю розвивається вже і рухома, а згодом і нерухома, приватна власність, але як форма, що відходить від но­рми і підпорядкована общинній власності. Громадяни держави лише спільно володіють своїми працюючими рабами і вже через це зв'язані формою общинної власності. Це — спільна приватна власність активних громадян держави, змушених перед лицем рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації. Тому вся основана на цьому фундаменті структура суспільства, а разом з нею і народовладдя, занепадає в тій самій мірі, в якій розвивається приватна власність, особливо нерухома. Поділ праці має вже більш розви­нутий характер. Ми зустрічаємо вже протилежність між містом і селом, згодом — проти­лежність між державами, з яких одні представляють міські, а другі — сільські інтереси; всередині міст існує протилежність між промисловістю і морською торгівлею. Класові відносини між громадянами і рабами вже досягли свого повного розвитку.

З розвитком приватної власності тут уперше з'являються ті відносини, які ми знов зустрінемо — тільки в більшому масштабі — при розгляді сучасної приватної власності. З одного боку, — концентрація приватної власності, що почалася в Римі дуже рано (до­каз — аграрний закон Ліцінія) і розвивалась дуже швидко з часу громадянських воєн і особливо за імператорів; з другого боку, у зв'язку з цим — перетворення плебейських дрібних селян у пролетаріат, який, однак, внаслідок свого проміжного становища між імущими громадянами і рабами, не дістав самостійного розвитку.

Третя форма, це — феодальна або станова власність. Якщо для античності вихідним пунктом було місто і його невелика округа, то для середньовіччя вихідним пунктом було село. Ця зміна вихідного пункту була зумовлена рідкістю і розкиданістю по великій пло-

 

щі первісного населення, яке приплив завойовників не набагато збільшував. Тому, на протилежність Греції і Риму, феодальний розвиток починається на значно ширшій тери­торії, підготовленій римськими завоюваннями і зв'язаним з ними на початку поширенням землеробства. Останні віки занепадаючої Римської імперії і саме завоювання її варварами зруйнували дуже багато продуктивних сил; землеробство занепало, промисловість, через відсутність збуту, захиріла, торгівля завмерла або була насильно перервана, сільське і мі­ське населення зменшилось. Усі ці умови, з якими зіткнулися завойовники, і зумовлений ними спосіб здійснення завоювання розвинули, під впливом військового устрою герман­ців, феодальну власність. Подібно до племінної і общинної власності, вона базується знов-таки на певній спільності [Gemeinwesen], якій, однак, протистоять, як безпосередньо виробляючий клас, не раби, як в античному світі, а дрібні кріпаки. Разом з повним розви­тком феодалізму виникає і антагонізм у відношенні до міст. Ієрархічна структура земле­володіння і зв'язана з нею система озброєних дружин давали дворянству владу над кріпа­ками. Ця феодальна структура, як і антична общинна власність, була асоціацією, спря­мованою проти поневоленого виробляючого класу; різними були лише форма асоціації і відносини до безпосередніх виробників, бо в наявності були різні умови виробництва.

Цій феодальній структурі землеволодіння відповідала в містах корпоративна влас­ність, феодальна організація ремесла. Власність полягала тут переважно в праці кожного окремого індивіда. Необхідність об'єднання проти об'єднаного розбійницького дворянст­ва, потреба в спільних ринкових приміщеннях у період, коли промисловець був одночас­но і купцем, зростання конкуренції з боку кріпаків-утікачів, які сходилися в розквітаючі тоді міста, феодальна структура всієї країни — все це породило цехи; завдяки тому, що окремі особи серед ремісників, кількість яких лишалася незмінною при зростаючому на­селенні, поступово нагромаджували, шляхом заощаджень, невеликі капітали, — розвину­лась система підмайстрів та учнів, яка створила в містах ієрархію, подібну до ієрархії, що існувала на селі.

Таким чином, головною формою власності у феодальну епоху була, з одного боку, земельна власність, разом з прикованою до неї працею кріпаків, а з другого — власна праця при наявності дрібного капіталу, що панував над працею підмайстрів. Структура обох цих видів власності зумовлювалась обмеженими відносинами виробництва — не­достатнім і примітивним обробітком землі і ремісничим типом промисловості. В епоху розквіту феодалізму поділ праці був незначний. У кожній країні існувала протилеж­ність між містом і селом; станова структура мала, правда, різко виражений характер, але, крім поділу на князів, дворянство, духовенство і селян на селі і на майстрів, підмай­стрів, учнів, а незабаром також і плебеїв-поденників у містах, не було скільки-небудь значного поділу праці. У землеробстві він утруднювався парцелярним обробітком зем­лі, поряд з яким виникла домашня промисловість самих селян; а в промисловості, все­редині окремих ремесел, зовсім не існувало поділу праці, а між окремими ремеслами він був лише дуже незначним. Поділ між промисловістю і торгівлею в старіших містах уже існував раніше; в новіших він розвинувся лише згодом, коли міста вступили у вза­ємовідносини одне з одним.

Об'єднання більших територій у феодальні королівства було потребою як для земе­льного дворянства, так і для міст. Тому на чолі організації пануючого класу — дворянст­ва — всюди стояв монарх.

[4. Суть матеріалістичного розуміння історії. Суспільне буття і суспільна свідомість]

Отже, справа має такий вигляд: певні індивіди, які певним способом займаються ви­робничою діяльністю, вступають у певні суспільні і політичні відносини. Емпіричне спо­стереження повинно в кожному окремому випадку — на досвіді і без усякої містифікації та спекуляції — виявити зв'язок суспільної і політичної структури з виробництвом. Сус­пільна структура і держава постійно виникають з життєвого процесу певних індивідів — не таких, якими вони можуть здаватися у власному або чужому уявленні, а таких, якими вони е в дійсності, тобто як вони діють, матеріально виробляють і, отже, як вони дієво проявляють себе при наявності певних матеріальних, незалежних від їх волі меж, перед­умов і умов.

Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальні стосунки людей, у мову реального життя.

Утворення уявлень, мислення, духовні стосунки людей е тут ще безпосереднім по­родженням їх матеріальних дій. Те саме стосується духовного виробництва, як воно проявляється в мові політики, законів, моралі, релігії, метафізики і т. д. того чи іншого народу. Люди самі виробляють свої уявлення, ідеї і т. д., але мова йде про дійсних, ді­ючих людей, зумовлених певним розвитком їх продуктивних сил і відповідним цьому розвиткові спілкуванням, аж до його найвіддалених форм. Свідомість [das Bewußtsein] ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям [das bewußte Sein], а буття людей є реальний процес їх життя. Якщо в усій ідеології люди та їх відносини постав­лені на голову, наче в камері-обскурі, то і це явище так само походить з історичного процесу їх життя, як зворотне зображення предметів на сітківці ока походить з безпо­середньо фізичного процесу їх життя.

У пряму протилежність німецькій філософії, що спускається з неба на землю, ми тут підносимося з землі на небо, тобто ми виходимо не з того, що люди говорять, думають, уявляють собі, — ми виходимо також не з існуючих тільки на словах, мислимих, уявних, уявлюваних людей, щоб від них прийти до справжніх людей; для нас вихідною точкою є дійсно діяльні люди, і з їхнього дійсного життєвого процесу ми виводимо також і розви­ток ідеологічних відображень і відгуків цього життєвого процесу. Навіть туманні утво­рення в мозку людей, і вони є необхідними продуктами, свого роду випарами їх матеріа­льного життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично і який зв'язаний з матеріальними передумовами. Таким чином, мораль, релігія, метафізика та інші види іде­ології і відповідні їм форми свідомості втрачають видимість самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку: люди, які розвивають своє матеріальне виробництво і свої матеріальні стосунки, змінюють разом з цією своєю дійсністю також своє мислення і продукти свого мислення. Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість. При першому способі розгляду виходять із свідомості, як начебто вона була живим інди­відом; при другому, що відповідає дійсному життю, виходять із самих дійсних живих ін­дивідів і розглядають свідомість тільки як їхню свідомість.

 

[6. Висновки матеріалістичного розуміння історії наступність історичного процесу, перетворення історії у всесвітню історію, необхідність комуністичної революції]

Історія є не що інше, як послідовна зміна окремих поколінь, кожне з яких використо­вує матеріали, капітали, продуктивні сили, передані йому всіма попередніми покоління­ми; внаслідок цього дане покоління, з одного боку, продовжує успадковану діяльність при цілком змінених умовах, а з другого — видозмінює старі умови за допомогою цілком зміненої діяльності. Але в спотворено-спекулятивному уявленні справі надається такий вигляд, ніби подальша історія є метою для попередньої, ніби, наприклад, відкриття Аме­рики мало своєю основною метою допомогти спалахнути французькій революції. Завдяки цьому історія дістає свої особливі цілі і перетворюється в якусь «особу поряд з іншими особами» (як-от: «Самосвідомість», «Критика», «Єдиний» і т. д.). Насправді ж те, що по­значають словами «призначення», «мета», «зародок», «ідея» попередньої історії, є не що інше, як абстракція від пізнішої історії, абстракція від того активного впливу, який ро­бить попередня історія на подальшу.

Чим ширшими стають у ході цього розвитку окремі впливаючі одне на одне кола, чим далі йде знищення первісної замкнутості окремих національностей завдяки більш удосконаленому способу виробництва, спілкуванню, що розвинулось, і стихійно виник­лому внаслідок цього поділові праці між різними націями, тим усе більшою мірою історія стає всесвітньою історією. Так, наприклад, якщо в Англії винаходять машину, яка позба­вляє хліба безліч робітників в Індії і Китаї і робить переворот в усій формі існування цих держав, то цей винахід стає всесвітньо-історичним фактом; так само цукор і кава виявили в XIX столітті своє всесвітньо-історичне значення тим, що викликана наполеонівською континентальною системою недостача цих продуктів штовхнула німців на повстання проти Наполеона і, таким чином, стала реальною основою славних визвольних воєн 1813 року. Звідси виходить, що це перетворення історії у всесвітню історію не є якесь абстрак­тне діяння «самосвідомості», світового духа або ще якого-небудь метафізичного привиду, а є цілком матеріальна, емпірично встановлювана справа, така справа, доказом якій є ко­жний індивід, який він є в житті, як він їсть, п'є і вдягається.

У попередній історії емпіричним фактом є, безперечно, також і та обставина, що окремі індивіди, в міру розширення їхньої діяльності до всесвітньо-історичної діяльності, все більше підпадали під владу чужої їм сили (в цьому гніті вони вбачали підступи так званого світового духа і т. д.) — під владу сили, яка стає все більш масовою і зрештою проявляється як світовий ринок. Але так само емпірично обґрунтовано і те, що ця така таємнича для німецьких теоретиків сила знищиться внаслідок повалення існуючого сус­пільного ладу комуністичною революцією (про що нижче) і внаслідок тотожного з цією революцією знищення приватної власності; при цьому звільнення кожного окремого ін­дивіда здійсниться в тій же самій мірі, в якій історія цілком перетвориться у всесвітню іс­торію. Те, що дійсне духовне багатство індивіда цілком залежить від багатства його дійс­них відносин, ясно із сказаного вище. Тільки внаслідок цього окремі індивіди звільняються від різних національних і місцевих рамок, вступають у практичний зв'язок з виробництвом (також і духовним) усього світу і для них стає можливим здобути собі зда­тність користуватися цим усебічним виробництвом усієї земної кулі (всім тим, що ство­рили люди). Всебічна залежність, ця форма, що стихійно склалася, всесвітньо-історичної спільної діяльності індивідів, перетворюється завдяки комуністичній революції в конт­роль і свідоме панування над силами, які, будучи породжені впливом людей один на од-

 

ного, досі здавалися їм цілком чужими силами і як такі панували над ними. Цей погляд можна знов-таки трактувати спекулятивно-ідеалістично, тобто фантастично, як «самопо-родження роду» («суспільство як суб'єкт»), уявляючи собі весь ряд індивідів, що йдуть один за одним і зв'язані між собою, як одного-єдиного індивіда, який здійснює таїнство породження самого себе. Тут виявляється, що хоч індивіди як фізично, так і духовно тво­рять один одного, проте вони не творять самих себе ні в дусі нісенітниці святого Бруно, ні в розумінні «Єдиної», «створеної» людини.

Нарешті, ми одержуємо ще такі висновки з розвинутого нами розуміння історії: 1) у своєму розвитку продуктивні сили досягають такого ступеня, на якому виникають проду­ктивні сили і засоби спілкування, що приносять з собою при існуючих відносинах самі тільки лиха і є вже не продуктивними, а руйнівними силами (машини і гроші); разом з цим виникає клас, який змушений нести на собі всі тяготи суспільства, не користуючись його благами, який, будучи витіснений із суспільства, неминуче стає в найрішучішу су­перечність з усіма іншими класами; цей клас становить більшість усіх членів суспільства, і від нього виходить усвідомлення необхідності докорінної революції, комуністична сві­домість, яка може, звичайно, завдяки розумінню становища цього класу, утворитися і се­ред інших класів; 2) умови, за яких можуть бути застосовані певні продуктивні сили, є умовами панування певного класу суспільства, соціальна влада якого, що випливає з його майнового становища, знаходить щоразу своє практично-ідеалістичне вираження у від­повідній державній формі, і тому всяка революційна боротьба спрямовується проти кла­су, який панував доти; 3) при всіх минулих революціях характер діяльності завжди лиша­вся незайманим, — завжди йшлося тільки про інший розподіл цієї діяльності, про новий розподіл праці між іншими особами, тоді як комуністична революція виступає проти іс­нуючого досі характер у діяльності, усуває працю і знищує панування яких би то не було класів разом із самими класами, тому що ця революція здійснюється тим класом, який у суспільстві вже не вважається більше класом, не визнається як клас і є вже вираженням розкладу всіх класів, національностей і т. д. в теперішньому суспільстві, і 4) як для масо­вого породження цієї комуністичної свідомості, так і для досягнення самої мети необхід­на масова зміна людей, яка можлива тільки в практичному русі, в революції; отже, рево­люція необхідна не тільки тому, що ніяким іншим способом неможливо повалити пануючий клас, а й тому, що повалюючий клас тільки в революції може скинути з себе всю стару мерзоту і стати здатним створити нову основу суспільства.

[7. Резюме матеріалістичного розуміння історії]

Отже, це розуміння історії полягає в тому, щоб, виходячи саме з матеріального виро­бництва безпосереднього життя, розглянути дійсний процес виробництва і зрозуміти зв'язану з цим способом виробництва і породжену ним форму спілкування — тобто гро­мадянське суспільство на його різних ступенях — як основу всієї історії; потім треба зо­бразити діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя, а також пояс­нити з нього всі різні теоретичні породження і форми свідомості, релігію, філософію, мораль і т. д. і т. д., і простежити процес їх виникнення на цій основі, завдяки чому, зви­чайно, можна буде зобразити весь процес у цілому (а тому також і взаємодію між його рі­зними сторонами). Це розуміння історії, на відміну від ідеалістичного, не розшукує в ко­жній епосі ту чи іншу категорію, а залишається весь час на ґрунті справжньої історії, пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріальної практики і внаслідок цього приходить теж до того висновку, що всі форми і продукти свідомості можуть бути зни­щені не духовною критикою, не розчиненням їх у «самосвідомості» або перетворенням їх у «привиди», «примари», «химери» і т. д., а тільки практичним зруйнуванням реальних суспільних відносин, з яких постала вся ця ідеалістична нісенітниця, — що не критика, а революція є рушійною силою історії, а також релігії, філософії та іншої теорії. Ця конце­пція показує, що історія не розчиняється в «самосвідомості», як «дух від духа», але що кожний її ступінь застає в наявності певний матеріальний результат, певну суму продук­тивних сил, історично створене ставлення людей до природи і один до одного, застає пе­редавану кожному наступному поколінню попереднім йому поколінням масу продуктив­них сил, капіталів і обставин, які, хоч, з одного боку, і видозмінюються новим поколінням, але, з другого боку, диктують йому його власні умови життя і надають йому певного розвитку, особливого характеру. Ця концепція показує, таким чином, що обста­вини в такій же мірі творять людей, в якій люди творять обставини.

Та сума продуктивних сил, капіталів і соціальних форм спілкування, яку кожний ін­дивід і кожне покоління застають як щось дане, є реальна основа того, що філософи уяв­ляли собі як «субстанцію» і як «сутність людини», що вони обожнювали і з чим бороли­ся, — реальна основа, діянню і впливу якої на розвиток людей нітрохи не перешкоджає та обставина, що ці філософи як «самосвідомість» і «Єдині» повстають проти неї. Умови життя, що їх різні покоління застають у наявності, вирішують також і те, чи будуть пері­одично повторювані на протязі історії революційні потрясіння достатньо сильні, чи ні, для того, щоб зруйнувати основу всього існуючого; і коли нема в наявності цих матеріа­льних елементів загального перевороту, а саме: з одного боку, певних продуктивних сил, а з другого, формування революційної маси, що повстає не тільки проти окремих умов колишнього суспільства, а й проти самого колишнього «виробництва життя», проти «су­купної діяльності», на якій воно засноване, — коли цих матеріальних елементів немає в наявності, то, як це доводить історія комунізму, для практичного розвитку не має ніякого значення та обставина що вже сотні разів висловлювалась ідея цього перевороту.

 

[8. Неспроможність усього колишнього, ідеалістичного розуміння історії, особливо — німецької післягегелівської філософії]

Все дотеперішнє розуміння історії або зовсім ігнорувало цю дійсну основу історії, або ж розглядало її тільки як побічний фактор, позбавлений якого б то не було зв' язку з історичним процесом. При такому підході історію завжди повинні були писати» керую­чись якимсь масштабом, що лежить поза нею; дійсне виробництво життя уявлялось чи­мось доісторичним, а історичне — чимось відірваним від звичайного життя, чимось, що стоїть поза світом і над світом. Цим самим з історії виключається ставлення людей до природи, в результаті чого створюється протилежність між природою і історією. Тому ця концепція могла бачити в історії тільки гучні політичні діяння та релігійну, взагалі теоре­тичну, боротьбу, і щоразу, змальовуючи ту чи іншу історичну епоху, вона змушена була поділяти ілюзії цієї епохи. Так, наприклад, коли яка-небудь епоха уявляє, що вона визна­чається суто «політичними» або «релігійними» мотивами — хоч «релігія» і «політика» є тільки форми її дійсних мотивів, — то її історик засвоює собі цей погляд. «Поняття», «уявлення» цих певних людей про свою дійсну практику перетворюється в єдино визна­чальну і активну силу, яка панує над практикою цих людей і визначає її. Якщо та примі­тивна форма, в якій поділ праці існує в індійців і єгиптян, породжує кастовий устрій в державі і в релігії цих народів, то історик думає, ніби кастовий устрій і є та сила, яка по­родила цю примітивну суспільну форму.

У той час як французи і англійці дотримуються принаймні політичної ілюзії, яка все-таки найближча до дійсності, німці обертаються у сфері «чистого духа» і зводять релігій­ну ілюзію в рушійну силу історії. Гегелівська філософія історії — це останній плід усієї цієї німецької історіографії, що досяг свого «найчистішого вираження», з точки зору якої вся справа не в дійсних і навіть не в політичних інтересах, а в чистих думках. Ця філосо­фія історії потім з необхідністю уявляється також і святому Бруно у вигляді ряду «ду­мок», де одна пожирає другу і під кінець зникає в «самосвідомості». Ще послідовніший святий Макс Штірнер, який нічогісінько не знає про дійсну історію і якому історичний процес уявляється всього лише «історією рицарів, розбійників та привидів», історією, від примар якої він може врятуватися, звичайно, тільки «безбожністю». Ця концепція на­справді релігійна: вона має на увазі релігійну людину як первісну людину, від якої похо­дить уся історія, а дійсне виробництво життєвих засобів і самого життя вона заміняє в своїй уяві релігійним виробництвом фантазій...

[9. Ідеалістичне розуміння історії і мнимий комунізм Фоєрбаха]

З усього цього аналізу видно також, до якої міри помиляється Фоєрбах, коли він («Wigand's УіегіеЦаІн^е-Ьгій», 1845, т. 2) за допомогою визначення «суспільна людина» оголошує себе комуністом, перетворюючи це визначення в предикат «Людини» і вважа­ючи, таким чином, що можна знов перетворити в голу категорію слово «комуніст», яке означає в існуючому світі прибічника певної революційної партії. Вся дедукція Фоєрбаха в питанні про відносини людей один до одного спрямована лише на те, щоб довести, що люди мають потребу і завжди мали потребу один в одному. Він хоче зміцнити усвідом­лення цього факту, отже, хоче, як і інші теоретики, добитися тільки правильного усвідом­лення якогось існуючого факту, тоді як завдання справжнього комуніста полягає в тому, щоб зруйнувати це існуюче. А втім, ми цілком визнаємо, що Фоєрбах, прагнучи добитися усвідомлення саме цього факту, іде настільки далеко, наскільки взагалі може піти теоре­тик, не перестаючи бути теоретиком і філософом. Але характерне те, що святі Бруно і Макс негайно підставляють фоєрбахівське уявлення про комуніста на місце справжнього комуніста, що почасти робиться вже для того, щоб вони і з комунізмом могли боротись як з «духом від духа», як з філософською категорією, як з рівним противником, а в святого Бруно це робиться ще і з прагматичних інтересів.

Як приклад, що ілюструє визнання і водночас нерозуміння існуючого, — а це ви­знання і це нерозуміння Фоєрбах усе ще поділяє з нашими противниками, — нагадаємо те місце в «Філософії майбутнього», де він доводить, що буття якої-небудь речі або якої-небудь людини є разом з тим і її сутністю, що певні умови існування, спосіб життя і дія­льність якого-небудь тваринного або людського індивіда є те, що дає його «сутності» по­чуття задоволення. Всякий виняток цілком певно розглядається тут як нещасний випадок, як ненормальність, яку не можна змінити. Отже, коли мільйони пролетарів аж ніяк не за­доволені умовами свого життя, коли їх «буття» навіть найменшою мірою не відповідає їх «суті», — то, згідно із згаданим місцем, це е неминучим нещастям, яке потрібно, мовляв, спокійно переносити. Однак ці мільйони пролетарів або комуністів думають зовсім інак­ше і в свій час доведуть це, коли вони практично, шляхом революції приведуть своє «бут­тя» у відповідність із своєю «суттю». Через це в подібних випадках Фоєрбах ніколи не говорить про світ людини, але кожного разу рятується втечею в сферу зовнішньої приро­ди, і до того ж такої природи, яка ще не підпорядкована пануванню людей. Але з кожним новим винаходом, з кожним кроком уперед промисловості від цієї сфери відривається но­вий шматок, і той ґрунт, на якому виростають приклади для подібних фоєрбахівських по­ложень, стає таким чином дедалі меншим. Обмежимось одним положенням: «суть» риби є її «буття», вода. «Суть» річкової риби є вода річки. Але ця вода перестає бути її «сут­тю», вона стає вже непідходящим середовищем для її існування, як тільки ця річка буде підпорядкована промисловості, як тільки вона буде забруднена барвниками та іншими покидьками, як тільки її почнуть борознити пароплави, як тільки її воду буде відведено в канали, де рибу можна позбавити середовища для її існування, просто припинивши пода­чу води. Проголошення всіх подібних суперечностей неминучою ненормальністю по суті не відрізняється від того втішання, яке святий Макс Штірнер дає незадоволеним, говоря­чи, що ця суперечність є їх власною суперечністю, це погане становище — їх власним поганим становищем, причому вони можуть або заспокоїтися на цьому, або залишити своє власне незадоволення при собі, або ж фантастичним чином збунтуватися проти цьо­го становища. Так само мало відрізняється ця концепція Фоєрбаха і від докору святого Бруно: ці нещасні обставини постають, мовляв, з того, що ті, кого спіткало нещастя, за­стряли в багнюці «субстанцій», не дійшли до «абсолютної самосвідомості» і не пізнали ці погані відносини як дух від свого духа.

[III]

[1. Пануючий клас і пануюча свідомість. Як склалося гегелівське уявлення про панування духа в історії]

Думки пануючого класу є в кожну епоху пануючими думками. Це значить, що той клас, який являє собою пануючу матеріальну силу суспільства, є разом з тим і його па­нуюча духовна сила. Клас, що має в своєму розпорядженні засоби матеріального вироб­ництва, володіє разом з тим і засобами духовного виробництва, і внаслідок цього думки тих, у кого немає засобів для духовного виробництва, виявляються загалом підпорядко­ваними пануючому класові. Пануючі думки є не що інше, як ідеальне вираження паную­чих матеріальних відносин, як виражені у вигляді думок пануючі матеріальні відносини; отже, це — вираження тих відносин, які якраз і роблять один цей клас пануючим, отже, це думки його панування. індивіди, які становлять пануючий клас, мають, між іншим, та­кож і свідомість і, отже, мислять; оскільки вони панують саме як клас і визначають дану історичну епоху в усьому її обсязі, вони, само собою зрозуміло, роблять це в усіх її галу­зях, значить панують також і як мислячі, як виробники думок; вони регулюють виробни­цтво і розподіл думок свого часу; а це означає, що їх думки є пануючі думки епохи. На­приклад, у країні, де в даний час за панування борються королівська влада, аристократія і буржуазія, де, таким чином, панування поділене, там пануючою думкою виявляється вчення про поділ влад, яке і оголошується «вічним законом».

Поділ праці, в якому ми вже вище знайшли одну з головних сил дотеперішньої істо­рії, проявляється тепер також і в середовищі пануючого класу у вигляді поділу духовної і матеріальної праці, так що всередині цього класу одна частина виступає як мислителі цього класу (це — його активні, здатні до узагальнень ідеологи, які роблять головним джерелом свого прожитку розроблення ілюзій цього класу про самого себе), тимчасом як інші ставляться до цих думок та ілюзій більш пасивно і з готовністю сприйняти їх, тому що насправді ці представники даного класу і є його активними членами і мають менше часу для того, щоб робити собі ілюзії і думки про самих себе. Всередині цього класу таке розщеплення може розростися навіть до деякої протилежності і ворожнечі між обома ча­стинами, але ця ворожнеча сама собою відпадає при всякій практичній колізії, коли не­безпека загрожує самому класові, коли зникає навіть і видимість, ніби пануючі думки не є думками пануючого класу і ніби вони мають владу, відмінну від влади цього класу. Існу­вання революційних думок у певну епоху вже передбачає існування революційного кла­су, про передумови якого необхідне сказано вже вище.

Однак, коли, розглядаючи хід історії, відокремлюють думки пануючого класу від са­мого пануючого класу, коли наділяють їх самостійністю, коли, не беручи до уваги ні умов виробництва цих думок, ні їх виробників, задовольняються твердженням, що в дану епо­ху панували такі-то і такі-то думки, коли, таким чином, зовсім не зважають на основу цих думок — індивідів та історичну обстановку, — то можна, наприклад, сказати, що в період панування аристократії панували поняття «честь», «вірність» і т. д., а в період панування буржуазії — поняття «свобода», «рівність» і т. д. Загалом, сам пануючий клас створює собі подібні ілюзії. Це розуміння історії, властиве — починаючи переважно з XVIII сто­ліття — всім історикам, з неминучістю натрапляє на те явище, що до панування прихо­дять дедалі абстрактніші думки, тобто такі думки, які дедалі більше набирають форми за­гальності. Справа в тому, що всякий новий клас, який ставить себе на місце класу, що па­нував до нього, вже для досягнення своєї мети змушений представити свій інтерес як спі­льний інтерес усіх членів суспільства, тобто, висловлюючись абстрактно, надати своїм думкам форми загальності, зобразити їх як єдино розумні, загальнозначущі. Клас, який здійснює революцію, — вже саме через те, що він протистоїть іншому класові, — з самого початку виступає не як клас, а як представник усього суспільства; він фігурує у вигляді всієї маси суспільства на противагу єдиному пануючому класові. Це відбувається тому, що спочатку його інтерес дійсно ще зв'язаний більш або менш із спільним інтересом усіх інших, непануючих класів, не встигши ще під тиском відносин, що існували доти, розви­нутися в окремий інтерес окремого класу. Тому багатьом індивідам з інших класів, які не піднімаються до панування, перемога цього класу також іде на користь, проте лише ості­льки, оскільки вона ставить цих індивідів у становище, яке дає змогу їм піднятися в ряди пануючого класу. Коли французька буржуазія скинула панування аристократії, перед ба­гатьма пролетарями відкрилась через це можливість піднятися над пролетаріатом, але це досягалося лише остільки, оскільки вони ставали буржуа. Таким чином, основа, на якій кожний новий клас встановлює своє панування, ширша від тієї основи, на яку спирався клас, що панував до нього; зате згодом також і протилежність між непануючим класом і класом, що здобув панування, розвивається тим гостріше і глибше. Обидві ці обставини приводять до того, що боротьба, яку непануючому класові доводиться вести проти нового пануючого класу, спрямована, в свою чергу, на рішучіше, радикальніше заперечення по­переднього суспільного ладу, ніж це могли зробити всі попередні класи, що добивалися панування.

Вся ця видимість, ніби панування певного класу є тільки панування певних думок, зникне, звичайно, сама собою, як тільки панування класів перестане взагалі бути формою суспільного ладу, отже, як тільки зникне необхідність у тому, щоб представляти окремий інтерес як загальний або «загальне» як панівне.

Після того як пануючі думки були відокремлені від пануючих індивідів, а головне, від відносин, породжених даним ступенем способу виробництва, і таким чином був зроб­лений висновок, що в історії завжди панують думки, — після цього дуже легко абстрагу­вати від цих різних думок «думку взагалі», ідею і т. д. як те, що панує в історії, і тим са­мим представити всі ці окремі думки і поняття як «самовизначення» Поняття, яке розвивається в історії. В такому разі цілком природно, що всі відносини людей можуть виводитися з поняття людини, з уявної людини, із сутності людини, з «Людини». Це і ро­била спекулятивна філософія. Гегель сам визнає в кінці «Філософії історії», що він «роз­глядав поступальний рух самого тільки поняття» і в історії зобразив «істинну теоди­цею» (ст. 446). І ось після цього можна знов повернутися до виробників «поняття», до теоретиків, ідеологів та філософів, і зробити висновок, що, мовляв, філософи, мислителі як такі, споконвіку панували в історії, — висновок, який, як ми бачили, був висловлений уже Гегелем.

[10. Необхідність, умови і результати знищення приватної власності]

Таким чином, справа дійшла тепер до того, що індивіди повинні привласнити собі іс­нуючу сукупність продуктивних сил не тільки для того, щоб добитися самодіяльності, а вже взагалі для того, щоб забезпечити своє існування.

Це привласнення насамперед зумовлене тим об'єктом, який повинен бути привласне­ний, продуктивними силами, які розвинулися в певну сукупність і існують тільки в рам­ках універсального спілкування. Уже через це привласнення мусить мати універсальний характер, який відповідає продуктивним силам і спілкуванню. Саме привласнення цих сил являє собою не що інше, як розвиток індивідуальних здатностей, відповідних матері­альним знаряддям виробництва. Вже через це привласнення певної сукупності знарядь виробництва рівнозначне розвиткові певної сукупності здібностей у самих індивідів.

Далі, це привласнення зумовлене привласнюючими індивідами. Тільки сучасні про­летарі, цілком позбавлені всякої самодіяльності, можуть добитися своєї повної, вже не обмеженої, самодіяльності, яка полягає у привласненні всієї сукупності продуктивних сил і у випливаючому звідси розвитку всієї сукупності здібностей. Усі попередні револю­ційні привласнення були обмеженими: індивіди, самодіяльність яких була скована обме­женим знаряддям виробництва і обмеженим спілкуванням, привласнювали собі це обме­жене знаряддя виробництва і приходили внаслідок цього тільки до деякої нової обмеженості, їх знаряддя виробництва ставало їх власністю, але самі вони залишались підпорядкованими поділові праці і своєму власному знаряддю виробництва. При всіх по­передніх привласненнях маса індивідів залишалась підпорядкованою якому-небудь єди­ному знаряддю виробництва; при пролетарському привласненні маса знарядь виробницт­ва повинна бути підпорядкована кожному індивіду, а власність — усім індивідам. Сучасне універсальне спілкування не може бути підпорядковане індивідам іншим спосо­бом, як тільки тим, що воно буде підпорядковане усім їм разом.

Привласнення зумовлене, далі, тим способом, яким воно повинно бути здійснене. Воно може бути здійснене тільки за допомогою такого об'єднання, яке внаслідок власти­востей, притаманних самому пролетаріатові, може бути знов-таки тільки універсальним, і за допомогою такої революції, в якій, з одного боку, повалюється влада старого способу виробництва і спілкування, а також старої структури суспільства, а з другого — розвива­ється універсальний характер пролетаріату і енергія, необхідна йому для здійснення цьо­го привласнення, причому пролетаріат скидає з себе все, що ще лишилось у нього від йо­го колишнього суспільного становища.

Тільки на цьому ступені самодіяльність збігається з матеріальним життям, що відпо­відає розвиткові індивідів у цілісних індивідів і усуненню всякої стихійності. Так само відповідають одне одному перетворення праці в самодіяльність і перетворення дотепері­шнього обмеженого спілкування в таке спілкування, в якому беруть участь індивіди як індивіди. Привласнення всієї сукупності продуктивних сил об'єднаними індивідами зни­щує приватну власність. У той час як досі в історії та чи інша особлива умова завжди ви­ступала як випадкова, тепер випадковим стає саме відособлення індивідів, особлива при­ватна професія того чи іншого індивіда.

Громадянське суспільство охоплює все матеріальне спілкування індивідів у рамках певного ступеня розвитку продуктивних сил. Воно охоплює все торговельне і промислове життя даного ступеня і остільки виходить за межі держави і нації, хоч, з другого боку, воно знов-таки повинно виступати назовні як національність і будуватися всередині як держава. Вираз «громадянське суспільство» виник у XVIII столітті, коли відносини влас­ності вже звільнилися від античної і середньовічної спільності [Gemeinwesen]. Громадян­ське суспільство як таке розвивається тільки разом з буржуазією; однак тією ж назвою завжди означалася суспільна організація, що розвивається безпосередньо з виробництва і спілкування і в усі часи становить базис держави та іншої ідеалістичної надбудови.

[ 11. Відношення держави і права до власності]

Перша форма власності як в античному світі, так і в середні віки, це — племінна вла­сність, зумовлена у римлян переважно війною, а в германців — скотарством. В античних народів, внаслідок того, що в одному місті жило разом кілька племен, — племінна влас­ність мала форму державної власності, а право окремого індивіда на неї обмежувалося простим володінням (possessio), яке, однак, як і племінна власність взагалі, поширюва­лось тільки на земельну власність. Приватна власність у власному розумінні слова з'являється у стародавніх, як і в сучасних народів, лише разом з рухомою власністю. — У народів, що ведуть своє походження від середньовіччя, племінна власність проходить ряд різних ступенів — феодальної земельної власності, корпоративної рухомої власності, ма­нуфактурного капіталу, — перш ніж перетворитися в сучасний, породжений великою промисловістю і загальною конкуренцією, капітал, у чисту приватну власність, що відки­нула всяку видимість спільності [Geineinwesen] і усунула який би то не був вплив держа­ви на розвиток власності. Цій сучасній приватній власності відповідає сучасна держава, яка, за допомогою податків, поступово бралась на відкуп приватними власниками і, за­вдяки державним боргам, опинилась цілком в їхній владі; саме існування цієї держави, регульоване підвищенням і зниженням курсу державних цінних паперів на біржі, цілком залежить від комерційного кредиту, що його надають їй приватні власники, буржуа. Оскільки буржуазія вже не є більше станом, а являє собою клас, то вона змушена органі­зуватися не в місцевому, а в національному масштабі і повинна надати своїм звичайним інтересам загальної форми. Завдяки звільненню приватної власності із спільності [Gemeinwesen], держава здобула самостійне існування поряд з громадянським суспільст­вом і поза ним; але насправді держава є не що інше, як форма організації, якої неминуче повинні набрати буржуа, щоб — як зовні, так і всередині країни — взаємно гарантувати свою власність і свої інтереси. Самостійність держави існує в наші часи тільки в таких країнах, де стани ще не до кінця розвинулися в класи, де стани, скасовані вже в більш пе­редових країнах, ще відіграють деяку роль, утворюючи певну суміш, — де через це ні од­на частина населення не може добитися панування над іншими його частинами. Саме та­ке становище в Німеччині. А найбільш досконалим прикладом сучасної держави є Північна Америка. Новітні французькі, англійські й американські письменники одно­стайно висловлюються в тому розумінні, що держава існує тільки заради приватної влас­ності, так що ця думка вже проникла і в звичайну свідомість.

Оскільки держава є та форма, в якій індивіди, що належать до пануючого класу, здій­снюють свої спільні інтереси і в якій все громадянське суспільство даної епохи знаходить своє концентроване вираження, — то з цього виходить, що всі загальні установи опосере­днюються державою, набирають політичної форми. Звідси і походить ілюзія, нібито за­кон ґрунтується на волі, і до того ж на відірваній від своєї реальної основи, вільній волі. Так само і право, в свою чергу, зводять потім до закону.

Приватне право розвивається одночасно з приватною власністю з розкладу природно виниклої форми спільності [Gemeinwesen]. У римлян розвиток приватної власності і при­ватного права не мав дальших промислових і торговельних наслідків, бо весь їх спосіб виробництва залишався незмінним. Для сучасних народів, у яких промисловість і торгів­ля розклали феодальну форму спільності [Gemeinwesen], з виникненням приватної влас­ності і приватного права почалась нова фаза, що виявилась здатною до дальшого розвит­ку. А перше місто, яке в середні віки розгорнуло велику морську торгівлю, Амальфі, виробило і морське право. Як тільки промисловість і торгівля — спершу в Італії, а пізні­ше і в інших країнах — розвинули далі приватну власність, відразу ж було знов сприйня­то і дістало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Коли згодом буржуазія так посилилась, що государі стали захищати її інтереси, щоб з її допомогою розбити феодальну знать, тоді в усіх країнах — у Франції в XVI столітті — почався спра­вжній розвиток права, який відбувався всюди, за винятком Англії, на основі римського кодексу. Але і в Англії для дальшої розробки приватного права (особливо в тій його час­тині, що стосується рухомого майна) довелося вдатися до принципів римського права. (Не треба забувати, що право так само не має своєї власної історії, як і релігія).

У приватному праві існуючі відносини власності виражаються як результат загальної волі. Одне вже jus utendi et abutendi (право вживання і зловживання, тобто право розпоря­джатися річчю по своїй волі) свідчить, з одного боку, про те, що приватна власність стала цілком незалежною від спільності [Gemeinwesen], а з другого — про ілюзію, ніби сама ця приватна власність ґрунтується виключно на приватній волі, на довільному розпоряджанні річчю. На практиці поняття abuti (зловживати) має дуже визначені економічні межі для приватного власника, коли він не хоче, щоб його власність, а отже і його jus abutendi пере­йшли в інші руки; бо взагалі річ, розглядувана тільки щодо його волі, не є зовсім річ; вона стає річчю, дійсною власністю, тільки в процесі спілкування і незалежно від права (відно­шення, те, що філософи називають ідеєю). Ця юридична ілюзія, що зводить право до чистої волі, неминуче приводить — при дальшому розвитку відносин власності — до того, що та чи інша особа може юридичне мати право на яку-небудь річ, не володіючи нею фактично. Якщо, наприклад, внаслідок конкуренції яка-небудь земельна ділянка перестає давати рен­ту, то власник її все ж продовжує юридичне мати право на неї разом з jus utendi et abutendi. Але йому нічого робити з цим правом: як земельний власник він не має нічого, якщо тільки не володіє крім того достатнім капіталом для обробітку своєї землі. Цією ж ілюзією юристів пояснюється те, що для них і для всякого кодексу є взагалі простою випадковістю, що інди­віди вступають між собою у відносини, наприклад, укладають договори; ці відносини вони розглядають як такі, и які за бажанням можна вступати або не вступати і зміст яких цілком залежить від індивідуального розсуду договірних сторін.

Щоразу, коли розвиток промисловості і торгівлі створював нові форми спілкування, наприклад страхові і т. ін. компанії, право змушене було їх санкціонувати як нові види придбання власності.

Маркс К., Енгелс Ф. Соч., 2 изд., Т. 4.

К. Маркс, Ф. Енгельс

Маніфест Комуністичної партії

І. Буржуа і пролетарі1

1          Під буржуазією розуміється клас сучасних капіталістів, власників засобів суспільного виробництва, які за­стосовують найману працю. Під пролетаріатом розуміється клас сучасних найманих робітників, які, будучи позба­влені своїх власних засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу для того, щоб жити. (Примітка Ен­гельса до англійського видання 1888 р.)

2          Тобто вся історія, яка дійшла до нас у письмових джерелах. В 1847 р. передісторія суспільства, суспільна ор­ганізація, що передувала всій писаній історії, була ще майже зовсім невідома. За час, що відтоді минув, Гакстгау-зен відкрив общинну власність на землю в Росії, Маурер довів, що вона була суспільною основою, яка стала вихід­ним пунктом історичного розвитку всіх германських племен, і поступово з'ясувалося, що сільська община із спільним володінням землею є або була в минулому всюди первісною формою суспільства, від Індії до Ірландії. Внутрішню організацію цього первісного комуністичного суспільства, в її типовій формі, з'ясував Морган, який увінчав справу своїм відкриттям справжньої суті роду і його становища в племені. З розкладом цієї первісної об­щини починається розшарування суспільства на окремі і кінець кінцем антагоністичні класи.

3          Цеховий майстер — це повноправний член цеху, майстер усередині цеху, а не старшина його.

Історія всіх суспільств2, що існували до цього часу, була історією боротьби класів. Ві­льний і раб, патрицій і плебей, поміщик і кріпак, майстер3 і підмайстер, коротше кажучи, гнобитель і гноблений перебували у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну, то приховану, то явну боротьбу, яка завжди кінчалася революційною перебудовою всієї суспі­льної будови або загальною загибеллю класів, що вели між собою боротьбу.

В попередні історичні епохи ми знаходимо майже скрізь повне розчленування суспі­льства на різні стани, — цілу градацію різних суспільних становищ. У Стародавньому Римі ми зустрічаємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів; у середні віки — феодальних панів, васалів, цехових майстрів, підмайстрів, кріпаків, і до того ж майже в кожному з цих класів — ще особливі градації.

Сучасне буржуазне суспільство, що вийшло з надр загиблого феодального суспільст­ва, не знищило класових суперечностей. Воно тільки поставило нові класи, нові умови гноблення і нові форми боротьби на місце старих.

Проте наша епоха, епоха буржуазії, відзначається тим, що вона спростила класові су­перечності: суспільство дедалі більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі класи, які стоять один проти одного, — буржуазію і пролетаріат.

З кріпаків середньовіччя вийшло вільне населення перших міст; з цього стану горо­дян розвинулися перші елементи буржуазії.

Відкриття Америки і морського шляху навколо Африки створило для буржуазії, що піднімається, нове поле діяльності. Ост-індський і китайський ринки, колонізація Амери­ки, обмін з колоніями, збільшення кількості засобів обміну і товарів узагалі дали нечува-ний доти поштовх торгівлі, мореплавству, промисловості і тим самим викликали швид­кий розвиток революційного елементу в феодальному суспільстві, що розпадалося.

Колишня феодальна, або цехова, організація промисловості не могла вже задоволь­нити попиту, що зростав разом з новими ринками, її місце зайняла мануфактура. Цехові майстри були витіснені промисловим середнім станом; поділ праці між різними корпора­ціями зник, поступившись місцем поділові праці всередині окремої майстерні.

Але ринки все зростали, попит усе збільшувався. Задовольнити його не могла вже і мануфактура. Тоді пара й машина здійснили революцію у промисловості. Місце мануфа­ктури зайняла сучасна велика промисловість, місце промислового середнього стану за­йняли мільйонери-промисловці, проводирі цілих промислових армій, сучасні буржуа.

Велика промисловість створила всесвітній ринок, який підготувало відкриття Америки. Всесвітній ринок викликав колосальний розвиток торгівлі, мореплавства і засобів сухопут­ного сполучення. Це, у свою чергу, вплинуло на розширення промисловості, і такою ж мі­рою, якою зростали промисловість, торгівля, мореплавство, залізниці, розвивалася буржуа­зія, вона збільшувала свої капітали і відтісняла на задній план усі класи, успадковані від середньовіччя.

Отже, ми бачимо, що сучасна буржуазія сама є продукт тривалого процесу розвитку, ряду переворотів у способі виробництва і обміну.

Кожний з цих ступенів розвитку буржуазії супроводився відповідним політичним ус­піхом. Пригноблений стан при пануванні феодалів, озброєна і самоврядна асоціація в ко­муні[1], тут — незалежна міська республіка, там — третій, податний стан монархії, потім, у період мануфактури, — противага дворянству в

Комуна — так називали городяни Італії і Франції свою міську громаду, після того як вони відкупили або відвоювали у своїх феодальних панів перші права самоврядування.

становій або в абсолютній монархії і головна основа великих монархій взагалі, на­решті, з часу встановлення великої промисловості і всесвітнього ринку, вона завоювала собі виключне політичне панування в сучасній представницькій державі. Сучасна держа­вна влада — це тільки комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії. Буржуазія відіграла в історії надзвичайно революційну роль.

Буржуазія, скрізь, де вона досягла панування, зруйнувала всі феодальні, патріархаль­ні, ідилічні відносини. Безжально розірвала вона строкаті феодальні пута, що прив'язували людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв'язку між людьми, крім голого інтересу, безсердечного «чистогану». В крижаній воді егоїстичного розрахунку втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарсько­го ентузіазму, міщанської сентиментальності. Особисту гідність людини вона перетвори­ла в мінову вартість і поставила на місце незліченних дарованих і набутих свобод одну безсовісну свободу торгівлі. Словом, експлуатацію, прикриту релігійними і політичними ілюзіями, вона замінила експлуатацією відкритою, безсоромною, прямою, черствою.

Буржуазія позбавила священного ореолу всі роди діяльності, які до того часу вважа­лися почесними і на які дивилися з побожним трепетом. Лікаря, юриста, священика, по­ета, людину науки вона перетворила у своїх платних найманих працівників. Буржуазія зі­рвала з сімейних відносин їх зворушливо-сентиментальний покров і звела їх до суто грошових відносин.

Буржуазія показала, що грубий вияв сили в середні віки, що викликає таке захоплен­ня у реакціонерів, природно доповнювався лінощами і нерухомістю. Вона вперше пока­зала, чого може досягти людська діяльність. Вона створила чудеса мистецтва, але зовсім іншого роду, ніж єгипетські піраміди, римські водопроводи і готичні собори; вона здійс­нила зовсім інші походи, ніж переселення народів і хрестові походи.

Буржуазія не може існувати, не викликаючи раз у раз переворотів у знаряддях вироб­ництва, отже, не революціонізуючи виробничих відносин, а значить, і всієї сукупності су­спільних відносин. Навпаки, першою умовою існування всіх попередніх промислових класів було збереження старого способу виробництва у незмінному вигляді. Безперестан­ні перевороти у виробництві, безперервне потрясіння всіх суспільних відносин, вічна не­певність і рух відрізняють буржуазну епоху від усіх інших. Усі застиглі, заіржавілі відно­сини, разом із супутніми їм, віками освяченими уявленнями і поглядами, руйнуються, всі нововиникаючі виявляються застарілими, раніше ніж встигають закостеніти. Все станове і застійне зникає, все священне оскверняється, і люди, нарешті, змушені подивитися тве­резими очима на своє життєве становище і свої взаємні відносини.

Потреба в дедалі збільшуваному збуті продуктів жене буржуазію по всій земній кулі. Скрізь повинна вона вкоренитися, скрізь влаштуватися, скрізь встановити зв'язки.

Буржуазія шляхом експлуатації всесвітнього ринку зробила виробництво і споживан­ня всіх країн космополітичним. На превеликий жаль реакціонерів вона вирвала з-під ніг промисловості національний ґрунт. Споконвічні національні галузі промисловості зни­щені і далі знищуються з кожним днем. їх витісняють нові галузі промисловості, запрова­дження яких стає питанням життя для всіх цивілізованих націй, — галузі, які переробля­ють уже не місцеву сировину, а сировину, що привозять з найвіддаленіших країв земної кулі, галузі, які виробляють фабричні продукти, що їх споживають не тільки всередині даної країни, а й в усіх частинах світу. Замість старих потреб, що задовольнялися вітчиз­няними продуктами, виникають нові, для задоволення яких потрібні продукти найвідда­леніших країн і найрізніших кліматів. На зміну старій місцевій і національній замкнутості та існуванню за рахунок продуктів власного виробництва приходить всебічний зв'язок і всебічна залежність націй одна від одної. Це однаковою мірою стосується як матеріаль­ного, так і духовного виробництва. Плоди духовної діяльності окремих націй стають за­гальним надбанням. Національна однобічність і обмеженість стають все більш і більш неможливими, і з багатьох національних та місцевих літератур утворюється одна всесвіт­ня література.

Буржуазія швидким удосконаленням усіх знарядь виробництва і безмежним полег­шенням засобів сполучення втягує у цивілізацію всі, навіть найбільш варварські, нації. Дешеві ціни її товарів — ось та важка артилерія, з допомогою якої вона руйнує всі китай­ські мури і примушує капітулювати найупертішу ненависть варварів до чужоземців. Вона під страхом загибелі змушує всі нації прийняти буржуазний спосіб виробництва, змушує їх заводити у себе так звану цивілізацію, тобто ставати буржуа. Словом, вона створює со­бі світ за своїм образом і подобою.

Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста. Вона створила величезні міста, ве­ликою мірою збільшила чисельність міського населення в порівнянні з сільським і вирва­ла таким чином значну частину населення з ідіотизму сільського життя. Подібно до того як вона зробила село залежним від міста, так само варварські і напівварварські країни во­на поставила в залежність від країн цивілізованих, селянські народи — від буржуазних народів, Схід — від Заходу.

Буржуазія все більше і більше знищує роздробленість засобів виробництва, власності і населення. Вона згустила населення, централізувала засоби виробництва, концентрувала власність в руках небагатьох. Необхідним наслідком цього була політична централізація. Незалежні, зв'язані майже тільки союзними відносинами області з різними інтересами, законами, урядами і митами, виявилися з'єднані в одну націю, з одним урядом, з одним законодавством, з одним національним класовим інтересом, з одним митним кордоном.

Буржуазія менш ніж за сто років свого класового панування створила більш численні і більш грандіозні продуктивні сили, ніж усі минулі покоління, разом узяті. Підкорення сил природи, машинне виробництво, застосування хімії в промисловості і землеробстві, пароплавство, залізниці, електричний телеграф, освоєння для землеробства цілих частин світу, пристосування річок для судноплавства, цілі, немов з-під землі викликані, маси на­селення,— яке з попередніх століть могло передбачати, що такі продуктивні сили дріма­ють у надрах суспільної праці!

Отже, ми бачили, що засоби виробництва і обміну, на основі яких склалася буржуа­зія, були створені у феодальному суспільстві. На певному ступені розвитку цих засобів виробництва і обміну відносини, за яких відбувалися виробництво і обмін у феодальному суспільстві, феодальна організація землеробства і промисловості, одним словом, феода­льні відносини власності, уже перестали відповідати розвинутим продуктивним силам. Вони гальмували виробництво, замість того щоб розвивати його. Вони перетворилися в його окови. Їх необхідно було розбити, і вони були розбиті.

Місце їх зайняла вільна конкуренція, з відповідним їй суспільним і політичним ла­дом, з економічним і політичним пануванням класу буржуазії.

Такий же рух відбувається на наших очах. Сучасне буржуазне суспільство, з його бу­ржуазними відносинами виробництва і обміну, буржуазними відносинами власності, що немов чарами створило такі могутні засоби виробництва і обміну, схоже на чарівника, що уже неспроможний справитися з підземними силами, які він викликав своїми заклинан­нями. Ось уже кілька десятиріч історія промисловості і торгівлі являє собою лише істо­рію збурення сучасних продуктивних сил проти сучасних виробничих відносин, проти тих відносин власності, які є умовою існування буржуазії га її панування. Досить указати на торговельні кризи, які, періодично повертаючись, дедалі грізніше ставлять під сумнів існування всього буржуазного суспільства.

Під час торговельних криз кожного разу знищується значна частина не тільки виго­товлених продуктів, а навіть створених уже продуктивних сил. Під час криз вибухає сус­пільна епідемія, яка всім попереднім епохам здалася б безглуздям, — епідемія надвироб­ництва. Суспільство несподівано виявляється відкинутим назад у стан варварства, що раптово настало, неначе голод, загальна спустошлива війна позбавили його всіх життєвих засобів; здається, що промисловість, торгівлю знищено, — і чому? Тому, що суспільство має надто велику цивілізацію, у нього надто багато життєвих засобів, надто велика про­мисловість і торгівля. Продуктивні сили, які є в його розпорядженні, не служать більше розвиткові буржуазних відносин власності; навпаки, вони стали непомірно великими для цих відносин, буржуазні відносини затримують їх розвиток; і коли продуктивні сили по­чинають долати ці перешкоди, вони розладнують усе буржуазне суспільство, ставлять під загрозу існування буржуазної власності. Буржуазні відносини стали занадто вузькими, щоб вмістити створене ними багатство. — Яким шляхом буржуазія переборює кризи? З одного боку, вимушеним знищенням цілої маси продуктивних сил, з другого боку, заво­юванням нових ринків і ґрунтовнішою експлуатацією старих. Отже, чим? Тим, що вона готує більш усебічні і більш руйнівні кризи і зменшує засоби протидіяння їм.

Зброя, якою буржуазія повалила феодалізм, спрямовується тепер проти самої буржуазії.

Але буржуазія не тільки викувала зброю, що несе їй смерть; вона породила і людей, які спрямують проти неї цю зброю, — сучасних робітників, пролетарів.

Так само, як розвивається буржуазія, тобто капітал, розвивається і пролетаріат, клас сучасних робітників, які тільки тоді й можуть існувати, коли знаходять роботу, а знахо­дять її лише до того часу, поки їх праця збільшує капітал. Ці робітники, що змушені про­давати себе поштучно, являють собою такий же товар, як і всякий інший предмет торгів­лі, а через те в такій же мірі зазнають усіх випадковостей конкуренції, усіх коливань ринку.

Внаслідок зростаючого застосування машин і поділу праці, праця пролетарів втрати­ла всякий самостійний характер, а разом з тим і всяку привабливість для робітників. Робі­тник стає простим придатком машини, від нього вимагають тільки найпростіших, найод-номанітніших, найлегше засвоюваних прийомів. Витрати на робітника через це зводяться майже виключно до життєвих засобів, необхідних для його утримання і продовження йо­го роду. Але ціна всякого товару, а отже і праці, дорівнює витратам його виробництва. Через це такою ж мірою, якою зростає непривабливість праці, зменшується заробітна плата. Більше того: такою ж мірою, якою зростає застосування машин і поділ праці, зрос­тає і кількість праці, чи то за рахунок збільшення кількості робочих годин, чи внаслідок збільшення кількості праці, яка потрібна в кожний даний проміжок часу, прискорення ходу машин і т. д.

Сучасна промисловість перетворила маленьку майстерню патріархального майстра у велику фабрику промислового капіталіста. Маси робітників, скупчені на фабриці, органі­зовуються по-солдатському. Як рядових промислової армії, їх ставлять під нагляд цілої ієрархії унтер-офіцерів і офіцерів. Вони — раби не тільки класу буржуазії, буржуазної держави, щодня і щогодини поневолює їх машина, наглядач і передусім сам окремий бу­ржуа-фабрикант. Ця деспотія тим дріб'язковіша, ненависніша, вона тим більше озлобляє, чим відвертіше її метою проголошується нажива.

Чим менше вміння і сили потребує ручна праця, тобто чим більше розвивається су­часна промисловість, тим більше чоловіча праця витісняється жіночою і дитячою. Щодо робітничого класу відмінності статі і віку втрачають усяке суспільне значення. Існують лише робочі інструменти, що потребують різних витрат залежно від віку і статі.

Коли кінчається експлуатація робітника фабрикантом і робітник одержує, нарешті, готівкою свою заробітну плату, на нього накидаються інші частини буржуазії — домо­власник, крамар, лихвар та ін.

Нижчі верстви середнього стану: дрібні промисловці, дрібні торговці і рантьє, реміс­ники і селяни — всі ці класи опускаються в ряди пролетаріату, почасти через те, що їх маленького капіталу недостатньо для ведення великих промислових підприємств і він не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти через те, що їх професійна май­стерність знецінюється в результаті запровадження нових методів виробництва. Так рек­рутується пролетаріат з усіх класів населення. и

Пролетаріат проходить різні ступені розвитку. Його боротьба проти буржуазії почи­нається разом з його існуванням.

Спочатку боротьбу ведуть окремі робітники, потім робітники однієї фабрики, далі робітники однієї галузі праці в одній місцевості проти окремого буржуа, який їх безпосе­редньо експлуатує. Робітники спрямовують свої удари не тільки проти буржуазних виро­бничих відносин, а й проти самих знарядь виробництва; вони знищують конкуруючі іно­земні товари, розбивають машини, підпалюють фабрики, силою намагаються відновити втрачене становище середньовічного робітника.

На цьому ступені робітники становлять розкидану по всій країні і роздроблену кон­куренцією масу. Згуртування робітничих мас поки ще є не наслідок їх власного об'єднання, а лише наслідок об'єднання буржуазії, яка для досягнення своїх власних по­літичних цілей повинна, і поки ще може, приводити в рух весь пролетаріат. Отже, на цьому ступені пролетарі борються не із своїми ворогами, а з ворогами своїх ворогів — із залишками абсолютної монархії, землевласниками, непромисловими буржуа, дрібними буржуа. Весь історичний рух зосереджується, таким чином, у руках буржуазії; кожна здобута в таких умовах перемога є перемогою буржуазії.

Але з розвитком промисловості пролетаріат не тільки зростає кількісно; він скупчу­ється у великі маси, сила його зростає, і він дедалі більше її відчуває. Інтереси і умови життя пролетаріату дедалі більше зрівнюються в міру того, як машини дедалі більше сти­рають відмінності між окремими видами праці і майже скрізь зводять заробітну плату до однаково низького рівня. Зростаюча конкуренція буржуа між собою і спричинювані нею торговельні кризи призводять до того, що заробітна плата робітників стає дедалі більш несталою; невпинне вдосконалювання машин, яке дедалі швидше розвивається, робить життєве становище пролетарів дедалі менш забезпеченим; сутички між окремим робітни­ком і окремим буржуа дедалі більше набирають характеру сутичок між двома класами. Робітники починають з того, що утворюють коаліції проти буржуа; вони виступають спі­льно для захисту своєї заробітної плати. Вони засновують навіть постійні асоціації для того, щоб забезпечити себе коштами на випадок можливих сутичок. Подекуди боротьба переходить у відкриті повстання.

Робітники час від часу перемагають, але ці перемоги лише минущі. Дійсним резуль­татом їхборотьби є не безпосередній успіх, а дедалі більш поширюване об'єднання робі­тників. Йому сприяють дедалі зростаючі засоби сполучення, які створює велика промис­ловість і які встановлюють зв'язок між робітниками різних місцевостей. Лише цей зв'язок і потрібен для того, щоб централізувати велику кількість місцевих вогнищ боро­тьби, яка має всюди однаковий характер, і злити їх в одну національну, класову боротьбу. А будь-яка класова боротьба є боротьба політична. І об'єднання, для якого середньовіч­ним городянам з їх польовими дорогами потрібні були століття, досягають сучасні проле­тарі завдяки залізницям, протягом небагатьох років.

Ця організація пролетарів у клас, і тим самим — у політичну партію, щохвилини знову руйнується конкуренцією між самими робітниками. Але вона виникає знову і знову, стаючи щоразу сильнішою, міцнішою, могутнішою. Вона примушує визнати окремі інтереси робітників законодавчим порядком, використовуючи для цього чвари між окремими верствами буржуазії. Наприклад, закон про десятигодинний робочий день в Англії.

Взагалі сутички всередині старого суспільства у багатьох відношеннях сприяють процесові розвитку пролетаріату. Буржуазія веде безперервну боротьбу: спочатку проти аристократії, пізніше проти тих частин самої ж буржуазії, інтереси яких заходять у супе­речність з прогресом промисловості, і завжди — проти буржуазії всіх зарубіжних країн. В усіх цих битвах вона змушена звертатися до пролетаріату, кликати його на допомогу і втягувати його таким чином у політичний рух. Отже, вона сама передає пролетаріатові елементи своєї власної освіти, тобто зброю проти самої себе.

Далі, як ми бачили, прогрес промисловості зштовхує в ряди пролетаріату цілі верстви пануючого класу або, принаймні, ставить під загрозу умови їх життя. Вони також прино­сять пролетаріатові велику кількість елементів освіти.

Нарешті, у ті періоди, коли класова боротьба наближається до розв'язки, процес роз­кладу всередині пануючого класу, всередині всього старого суспільства набирає такого бурхливого, такого різкого характеру, що невелика частина пануючого класу відрікається від нього і приєднується до революційного класу, до того Класу, якому належить майбут­нє. Ось чому, як раніше частина дворянства переходила до буржуазії, так тепер частина буржуазії переходить до пролетаріату, а саме — частина буржуа-ідеологів, які піднеслися до теоретичного розуміння всього ходу історичного руху.

З усіх класів, що протистоять тепер буржуазії, тільки пролетаріат являє собою дійсно революційний клас. Усі інші класи занепадають і знищуються з розвитком великої про­мисловості, а пролетаріат є її власний продукт.

Середні стани: дрібний промисловець, дрібний торговець, ремісник і селянин — всі вони борються з буржуазією для того, щоб урятувати від загибелі своє існування, як се­редні стани. Отже, вони не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії. Якщо вони революційні, то остільки, оскі­льки має відбутися їх перехід в ряди пролетаріату, оскільки вони захищають не свої тепе­рішні, а свої майбутні інтереси, оскільки вони покидають свою власну точку зору для то­го, щоб стати на точку зору пролетаріату.

Люмпен-пролетаріат, цей пасивний продукт гниття найнижчих верств старого суспі­льства, подекуди втягується пролетарською революцією в рух, але внаслідок всього свого життєвого становища він значно більш схильний продавати себе для реакційних підступів.

Життєві умови старого суспільства вже знищені в життєвих умовах пролетаріату. У пролетаря немає власності; його ставлення до дружини і дітей не мас. уже нічого спільно­го з буржуазними сімейними відносинами; сучасна промислова праця, сучасне ярмо капі­талу, однакове як в Англії, так і у Франції, як в Америці, так і в Німеччині, стерли з нього всякий національний характер. Закони, мораль, релігія — все це для нього не більш як буржуазні передсуди, за якими приховуються буржуазні інтереси.

Всі попередні класи, завоювавши собі панування, прагнули зміцнити вже здобуте ними життєве становище, підпорядковуючи все суспільство умовам, що забезпечують їх спосіб привласнення. А пролетарі можуть завоювати суспільні продуктивні сили, лише знищивши Свій власний нинішній спосіб привласнення, а тим самим і весь дотеперішній спосіб при­власнення в цілому. У пролетарів немає нічого свого, що треба було б їм охороняти, вони повинні зруйнувати все, що досі охороняло і забезпечувало приватну власність.

Усі рухи, що відбувалися дотепер, були рухами меншості або здійснювалися в інте­ресах меншості. Пролетарський рух є самостійний рух величезної більшості в інтересах величезної більшості. Пролетаріат, найнижча верства сучасного суспільства, не може піднятися, не може випростатися без того, щоб при цьому не висадити в повітря всю над­будову, що височить над ним з верств, які становлять офіційне суспільство.

Якщо не за змістом, то за формою боротьба пролетаріату проти буржуазії є спочатку боротьба національна. Пролетаріат кожної країни, звичайно, повинен спочатку покінчити із своєю власною буржуазією.

Описуючи найзагальніші фази розвитку пролетаріату, ми простежували більш чи менш прикриту громадянську війну всередині існуючого суспільства аж до того пункту, коли вона перетворюється у відкриту революцію, і пролетаріат засновує своє панування шляхом насильницького повалення буржуазії.

Всі дотепер існуючі суспільства ґрунтувались, як ми бачили, на антагонізмі між кла­сами пригноблюючими і пригнобленими. Але, щоб можна було пригноблювати який-небудь клас, треба забезпечити умови, за яких він міг би, принаймні, по-рабському живо­тіти. Кріпак у стані кріпацтва вибився до становища члена комуни так само, як дрібний буржуа під ярмом феодального абсолютизму вибився до становища буржуа Навпаки, су­часний робітник з прогресом промисловості не піднімається, а дедалі більше опускається нижче умов існування свого власного класу. Робітник стає паупером, і пауперизм зростає ще швидше, ніж населення і багатство. Це ясно показує, що буржуазія нездатна залиша­тися більше пануючим класом суспільства і нав' язувати всьому суспільству умови існу­вання свого класу як регулюючий закон. Вона нездатна панувати, бо нездатна забезпечи­ти своєму рабові навіть рабського рівня існування, бо змушена дати йому опуститися до такого становища, коли вона сама повинна його харчувати, замість того щоб харчуватися за його рахунок. Суспільство не може більше жити під її владою, тобто її життя більше несумісне з суспільством.

Основною умовою існування і панування класу буржуазії є нагромадження багатства в руках приватних осіб, утворення і збільшення капіталу. Умовою існування капіталу є най­мана праця. Наймана праця тримається виключно на конкуренції робітників між собою. Прогрес промисловості, мимовільним носієм якого є буржуазія, безсила чинити йому опір, ставить на місце роз'єднання робітників конкуренцією революційне об'єднання їх через асоціацію. Таким чином, з розвитком великої промисловості з-під ніг буржуазії вириваєть­ся сама основа, на якій вона виробляє і привласнює продукти. Вона виробляє насамперед своїх власних могильників, її загибель і перемога пролетаріату однаково неминучі.

Філософія політики. Хрестоматія. — К., 2003.

 

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ПРОГРАМИ НІМЕЦЬКОЇ РОБІТНИЧОЇ ПАРТІЇ

1. «Праця в джерело всякого багатства і всякої культури, а тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від суспільної праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства»

Перша частина параграфа: «Праця є джерело всякого багатства і всякої культури». Праця не е джерело всякого багатства. Природа в такій же мірі джерело споживних вар­тостей (а саме з них і складається речове багатство!), як і праця, що сама є лише прояв однієї з сил природи, людської робочої сили. Наведену вище фразу ви зустрінете в кож­ному дитячому букварі, і вона правильна остільки, оскільки в ній мається на увазі, що праця здійснюється при наявності відповідних предметів і знарядь. Але соціалістична програма не повинна допускати подібних буржуазних фраз, що обминають мовчанням ті умови, які одні тільки й надають їм смислу. Оскільки людина наперед ставиться до при­роди, цього першоджерела всіх засобів і предметів праці, як власник, поводиться з нею як з належною їй річчю, остільки її праця стає джерелом споживних вартостей, отже, і ба­гатства. У буржуа є дуже серйозні підстави приписувати праці надприродну творчу силу, бо саме з природної зумовленості праці випливає, що людина, яка не мав ніякої іншої власності, крім своєї робочої сили, в усякому суспільному й культурному стані змушена бути рабом інших людей, що заволоділи матеріальними умовами праці. Тільки з їх дозво­лу може вона працювати, отже, тільки з їх дозволу — жити.

Але лишімо вже цю фразу, як вона є, хоч би які були її хиби. Якого ж висновку слід чекати? Очевидно, такого: «Тому що праця є джерело всякого багатства, то ні один член суспільства не може й привласнювати собі багатство інакше, як привласнюючи продукт праці. Якщо ж він сам не працює, то він живе чужою працею, і свою культуру він теж на­буває за рахунок чужої праці».

Замість цього за допомогою словечок «а тому що» до першого речення пристібується друге, щоб висновок зробити з цього другого речення, а не з першого.

Друга частина параграфа: «Праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і че­рез суспільство».

Згідно з першим положенням, праця була джерелом усякого багатства і всякої куль­тури, отже, ніяке суспільство не можливе без праці. Тепер же ми довідуємось, навпаки, що ніяка праця, «яка дає користь», не можлива без суспільства.

З таким самим успіхом можна було б сказати, що тільки в суспільстві некорисна чи на­віть шкідлива для суспільства праця може стати галуззю промисловості, що тільки в суспі­льстві можна жити, нічого не роблячи, і т. д. і т. д.,— коротше, переписати всього Руссо.

А що таке праця, «яка дає користь»? Адже це всього лише така праця, яка досягає наміченого корисного результату. Дикун (а людина — дикун, після того як вона переста­ла бути мавпою), який убиває каменем звіра, збирав плоди і т. д., виконує працю, «яка дає користь».

По-третє. Висновок: «А тому що праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить в неурізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

От так висновок! Якщо праця, яка дає користь, можлива лише в суспільстві і через суспільство, то доход від праці належить суспільству, а окремому робітникові припаде з цього доходу лише те, що не потрібне на утримання «умови» праці — суспільства.

І справді, за всіх часів захисники кожного даного суспільного ладу висували це по­ложення. Насамперед виступають домагання уряду і всього того, що до нього липне,— адже уряд є, мовляв, суспільним органом для збереження суспільного порядку; потім ідуть домагання різних видів приватної власності, тому що різні види приватної власності становлять, мовляв, основи суспільства, і так далі. Ці пусті фрази можна, як бачите, кру­тити і перевертати як завгодно.

Скільки-небудь розумний зв' язок перша і друга частини параграфа можуть мати ли­ше в такій редакції:

«Джерелом багатства і культури праця стає лише як суспільна праця», або, що те са­ме, «в суспільстві і через суспільство».

Це положення, безперечно, правильне, бо якщо відособлена праця (припускається, що її речові умови наявні) і може створювати споживні вартості, то ні багатства, ні куль­тури вона створити не може.

Але так само безперечне й інше положення:

«У міру того як відбувається суспільний розвиток праці і таким чином праця стає джерелом багатства й культури, розвивається бідність і знедоленість на стороні робітни­ка, багатство і культура на стороні неробітника».

Це — закон усієї історії до нинішнього часу. Отже, замість загальних фраз про «пра­цю» і «суспільство» треба було ясно показати, як в сучасному капіталістичному суспільс­тві були, нарешті, створені ті матеріальні й інші умови, які роблять робітників здатними знищити це суспільне прокляття і змушують їх це зробити.

А насправді весь цей параграф, невдалий формою, помилковий змістом, встановлено тут лише для того, щоб лас-салівську формулу про «неурізаний трудовий доход» написа­ти як перший лозунг на партійному прапорі. Я ще повернусь до «трудового доходу», до «рівного права» та ін., бо те саме повторюється в трохи іншій формі і далі.

2. «У сучасному суспільстві засоби праці є монополією класу капіталістів. Зумовлена цим залежність робітничого класу є причина злиднів і поневолення в усіх формах»

Це запозичене з статуту Інтернаціоналу положення в даній «виправленій» редакції хибне.

У сучасному суспільстві засоби праці становлять монополію земельних власників (монополія земельної власності є навіть основою монополії капіталу) і капіталістів. У відповідному пункті статут Інтернаціоналу не називає ні того, ні другого класу монополі­стів. Він говорить про «монополію на засоби праці, тобто на джерела життя». Додаток «джерела життя» достатньо показує, що в засоби праці включена також і земля.

Виправлення було зроблене тому, що Лассаль з мотивів, тепер усім відомих, нападав тільки на клас капіталістів, але не на земельних власників. В Англії капіталіст здебільшо­го не є власником навіть тієї землі, на якій стоїть його фабрика.

3. «Визволення праці вимагає зведення засобів праці у власність усього суспільства і колективного регулювання сукупної праці при справедливому розподілі трудового доходу»

«Зведення засобів праці у власність усього суспільства» (!) означає, очевидно, їх «пе­ретворення у власність усього суспільства». Але це лише мимохідь.

Що таке «трудовий доход»? Продукт праці чи його вартість? А в останньому випад­ку, чи вся вартість продукту, чи тільки та частина вартості, яку праця додала до вартості спожитих засобів шіробництва?

«Трудовий доход» — розпливчасте уявлення, висунуте Лассалом замість певних еко­номічних понять.

Що таке «справедливий» розподіл?

Хіба буржуа не твердять, що сучасний розподіл «справедливий»? І хіба він не є спра­вді єдино «справедливим» розподілом на базі сучасного способу виробництва? Хіба еко­номічні відносини регулюються правовими поняттями, а не навпаки, чи не виникають правові відносини з економічних? І хіба різні соціалістичні сектанти не додержуються найрізноманітніших уявлень про «справедливий» розподіл?

Щоб знати, що в даному разі розуміють під словами «справедливий» розподіл, ми повинні зіставити перший параграф з цим параграфом. Останній має на увазі таке суспі­льство, в якому «засоби праці становлять суспільну власність і сукупна праця регулюєть­ся колективно»,. а в першому параграфі ми бачимо, що «доход від праці належить в не-урізаному вигляді і на рівних правах усім членам суспільства».

«Усім членам суспільства»? Навіть і тим, що не працюють? Де ж тоді «неурізаний трудовий доход»? Тільки тим членам суспільства, що працюють? Де ж тоді «рівне право» всіх членів суспільства? Але «всі члени суспільства» і «рівне право» — очевидно тільки фрази. А суть справи в тому, що в цьому комуністичному суспільстві кожний працівник повинен одержати лассалівський «неурізаний трудовий доход».

Якщо вислів «трудовий доход» ми візьмемо спочатку в розумінні продукту праці, то колективний трудовий доход виявиться сукупним суспільним продуктом. З нього треба тепер відрахувати: по-перше, те, що потрібне для заміщення спожитих засобів виробництва.

По-друге, додаткову частину для розширення виробництва.

По-третє, резервний або страховий фонд для страхування від нещасних випадків, стихійних лих і так далі.

Ці відрахування з «неурізаного трудового доходу» — економічна необхідність, і їх розміри повинні бути визначені на основі наявних засобів і сил, почасти на основі теорії ймовірності, але вони ніяким способом не піддаються обчисленню на основі справедли­вості.

Лишається друга частина сукупного продукту, призначена служити предметами спо­живання.

Перш ніж справа дійде до індивідуальної дільби цієї частини, що лишилася, з неї зно­ву підраховуються:

По-перше, загальні виграти управління, які не стосуються безпосередньо вироб­ництва.

Ця частка відразу ж дуже значно скоротиться порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зменшуватися в міру розвитку нового суспільства.

По-друге, те, що призначається для спільного задоволення потреб, як-от: школи, за­клади охорони здоров' я і так далі.

Ця частка відразу ж значно зросте порівняно з тим, яка вона в сучасному суспільстві, і буде все більше зростати в міру розвитку нового суспільства.

По-третє, фонди для непрацездатних та ін., коротше — те, що тепер відноситься до так званого офіціального опікування бідних.

Лише тепер ми підходимо до того «розподілу», який програма, під лассалівським впливом, так обмежено тільки й має на увазі, а саме до тієї частини предметів споживан­ня, яка ділиться між індивідуальними виробниками колективу.

«Неурізаний трудовий доход» непомітно перетворився вже в «урізаний», хоч усе, що відраховується з виробника як приватної особи, прямо або посередньо йде на користь йо­му ж як членові суспільства.

Подібно до того як зникла фраза про «неурізаний трудовий доход», так зникає тепер і фраза про «трудовий доход» взагалі.

У суспільстві, основаному на началах колективізму, на спільному володінні засобами виробництва, виробники не обмінюють своїх продуктів; так само мало праця, затрачена на виробництво продуктів, проявляється тут як вартість цих продуктів, як якась прита­манна їм речова властивість, тому що тепер, на протилежність капіталістичному суспіль­ству, індивідуальна праця вже не кружним шляхом, а безпосередньо існує як складова ча­стина сукупної праці. Вислів «трудовий доход», неприйнятний і тепер через свою двозначність, втрачає таким чином всякий смисл.

Ми маємо тут справу не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулось на своїй власній основі, а, навпаки, з таким, яко тільки що виходить якраз з капіталістичного суспільства і яке через це в усіх відношеннях, в економічному, моральному й розумово­му, зберігав ще родимі плями старого суспільства, з надр якого воно вийшло. Відповідно до цього кожний окремий виробник одержує назад від суспільства після всіх відрахувань рівно стільки, скільки сам дає йому. Те, що він дав суспільству, становить його індивіду­альний трудовий пай. Наприклад, суспільний робочий день являє собою суму індивідуа­льних робочих годин; індивідуальний робочий час кожного окремого виробника — це доставлена ним частина суспільного робочого дня, його частка в ньому. Він дістає від су­спільства квитанцію в тому, що він доставив таку-то кількість праці (після відрахування його праці на користь суспільних фондів), і по цій квитанції він одержує з суспільних за­пасів таку кількість предметів споживання, на яку затрачено стільки ж праці. Ту ж саму кількість праці, яку він дав суспільству в одній; формі, він одержує назад в іншій формі.

Тут, очевидно, панує той самий принцип, який регулює обмін товарів, оскільки останній є обмін рівних вартостей. Зміст і форма тут змінилися, тому що при змінених обставинах ніхто по може дати нічого, крім своєї праці, і тому що, з другого боку, у влас­ність окремих осіб не може перейти ніщо, крім індивідуальних предметів споживання. Але щодо розподілу останніх між окремими виробниками, то тут панує той самий прин­цип, що й при обміні товарними еквівалентами: певна кількість праці в одній формі обмі­нюється на рівну кількість праці в іншій.

Тому рівне право тут за принципом усе ще є правом буржуазним, хоч принцип і практика тут уже не суперечать одно одному, тоді як при товарообміні обмін еквівален­тами існує лише в середньому, а не в кожному окремому випадку.

Незважаючи на цей прогрес, це рівне право в одному відношенні все ще обмежене буржуазними рамками. Право виробників є пропорціональне праці, яку вони доставля­ють; рівність полягає в тому, що вимірювання робиться рівною мірою — працею.

Але одна людина фізично або розумове переважав іншу, отже, доставляє за той самий час більшу кількість праці або ж здатна працювати довше; а праця, для того щоб вона мо­гла служити мірою, повинна бути визначена за тривалістю або за інтенсивністю, інакше вона перестала б бути мірою. Це рівне право є нерівне право для нерівної праці. Воно не визнає ніяких класових відмінностей, тому що кожний є тільки робітником, як і всі інші; але воно мовчазно визнає нерівну індивідуальну обдарованість, отже, і нерівну працезда­тність природними привілеями. Тому воно своїм змістом с право нерівності, як усяке право. За своєю природою право може полягати лише в застосуванні рівної міри; але не­рівні індивіди (а вони не були б різними індивідами, якби не були нерівними) можуть бу­ти вимірювані однією і тією самою мірою лише остільки, оскільки їх розглядають під од­ним кутом зору, беруть тільки з однієї певної сторони, як у даному, наприклад, випадку, де їх розглядають тільки як робітників і нічого більше в них не бачать, абстрагуються від усього іншого. Далі: один робітник одружений, другий ні, у одного більше дітей, у друго­го менше, і так далі. При рівній праці, отже, при рівній участі в суспільному споживному фонді один одержить насправді більше, ніж другий, буде багатшим від другого і тому по­дібне. Щоб уникнути всього цього, право, замість того щоб бути рівним, повинно б бути нерівним.

Але ці хиби неминучі в першій фазі комуністичного суспільства, в тому його ви­гляді, як воно виходить після довгих мук родів з капіталістичного суспільства. Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і зумовлений ним культурний роз­виток суспільства.

На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне поневолююче люди­ну підкорення її поділові праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізи­чної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а стане сама першою по­требою життя; коли разом з всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, тільки тоді можна буде цілком подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожний по здібностях, кожному по потребах!

Я спинився докладніше на «неурізаному трудовому доході», з одного боку, і на «рів­ному праві» та «справедливому розподілі» — з другого, для того щоб показати, який ве­ликий злочин роблять, коли, з одного боку, намагаються знову нав'язати нашій партії як догми ті уявлення, які у свій час мали деякий смисл, але тепер перетворились у застарі­лий словесний мотлох, а з другого боку, хочуть перекрутити реалістичне розуміння, яке з таким трудом було прищеплене партії, але тепер уже пустило в ній коріння, ідеологічни­ми, правовими та іншими нісенітницями, такими звичними для демократів і французьких соціалістів.

Крім усього сказаного вище, було взагалі помилкою бачити суть справи в так звано­му розподілі і ставити на ньому головний наголос.

Усякий розподіл предметів споживання є завжди лише наслідок розподілу самих умов виробництва. А розподіл останніх виражає характер самого способу виробництва. Наприклад, капіталістичний спосіб виробництва грунтується на тому, що речові умови виробництва у формі власності на капітал і власності на землю перебувають у руках не-робітників, тимчасом як маса володіє тільки особистою умовою виробництва — робочою силою. Раз елементи виробництва розподілені таким способом, то звідси сам собою ви­пливає і сучасний розподіл предметів споживання. Якщо ж речові умови виробництва становитимуть колективну власність самих робітників, то в результаті вийде також і роз­поділ предметів споживання, відмінний від сучасного. Вульгарний соціалізм (а від нього і деяка частина демократії) перейняв від буржуазних економістів манеру розглядати й тра­ктувати розподіл як щось незалежне від способу виробництва, а звідси змальовувати справу так, нібито соціалізм обертається переважно навколо питань розподілу. Але коли справжнє відношення давним-давно вже вияснене, навіщо ж знову повертатися назад?

 

Переходжу тепер до демократичного розділу:

А. «Вільна основа держави».

Насамперед, згідно з II розділом, німецька робітнича партія добивається «вільної держави».

Вільна держава — що це таке?

Зробити держану «вільною» — це аж ніяк не є метою робітників, що позбулися об­меженого вірнопідданчого способу думок. У Німецькій імперії «держава» майже так само «вільна», як у Росії. Свобода полягає в тому, щоб перетворити державу з органу, який стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підпорядкований; та й за на­ших часів більша чи менша свобода державних форм визначається тим, в якій мірі вони обмежують «свободу держави».

Німецька робітнича партія — принаймні якщо вона приймає цю програму,— показує, як неглибоко пройнялась вона соціалістичними ідеями; замість того щоб розглядати іс­нуюче суспільство (а це зберігає силу і для всякого майбутнього суспільства) як «основу» існуючої держави (або майбутнє суспільство як основу майбутньої держави}, вона, на­впаки, розглядає державу як певну самостійну сутність, що має свої власні «духовні, мо­ральні, вільні основи».

Та до того ж ще грубе зловживання в програмі словами: «сучасна держава» і «Сучас­не суспільство», а також і ще грубіше нерозуміння тієї держави, якій вона ставить свої вимоги!

«Сучасне суспільство» є капіталістичне суспільство, що існує в усіх цивілізованих країнах, більш або менш вільне від домішки середньовіччя, більш або менш видозмінене особливостями історичного розвитку кожної країни, більш або менш розвинуте. Навпаки, «сучасна держава», змінюється з кожним державним кордоном. У пруссько-німецькій ім­перії вона зовсім інша, ніж у Швейцарії, в Англії зовсім інша, ніж у Сполучених Штатах. Отже, «сучасна держава» є фікція.

Однак, незважаючи на строкату різноманітність їх форм, різні держави різних цивілі­зованих країн мають між собою те спільне, що вони стоять на ґрунті сучасного буржуаз­ного суспільства, більш або менш розвинутого капіталістично. Тому в них є деякі спільні істотні ознаки. В цьому розумінні можна говорити про «сучасну державність» на проти­лежність тому майбутньому, коли відімре теперішній її корінь, буржуазне суспільство.

Постає питання: якого перетворення зазнає державність у комуністичному суспільст­ві? Інакше кажучи: які суспільні функції залишаться тоді, аналогічні теперішнім держав­ним функціям? На це питання можна відповісти тільки науково; і скільки б тисяч разів не сполучати слово «народ» з словом «держава», це анітрохи не посуне його розв'язання.

Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періодові відповідає і політичний перехідний пері­од, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктату­рою пролетаріату.

Але програма не займається ні цією останньою, ні майбутньою державністю комуніс­тичного суспільства.

її політичні вимоги не містять нічого, крім усім відомих демократичних переспівів: загальне виборче право, пряме законодавство, народне право, народне ополчення та інше. Це звичайний відголос буржуазної Народної партії, Ліги миру і свободи. Все це вимоги, які, оскільки вони не переходять у фантастичні уявлення, вже здійснені. Тільки держава, що здійснила їх, перебуває не в межах Німецької імперії, а в Швейцарії, Сполучених

Штатах і так далі. Подібного роду «держана майбутнього» є сучасна держава, хоч вона й існує поза «рамками» Німецької імперії.

Проте забули про одне. Оскільки німецька робітнича партія виразно заявляє, що вона діє в межах «сучасної національної держави», отже, своєї держави, пруссько-німецької імперії,— та інакше і вимоги її були б здебільшого безглузді, бо вимагають тільки того, чого не мають,— то вона не повинна була б забувати найголовнішого, а саме, що всі ці чудові речі ґрунтуються на визнанні так званого народного суверенітету і тому доречні тільки в демократичній республіці.

Раз уже не вистачило мужності вимагати демократичної республіки, як це робили фран­цузькі робітничі програми за Луї-Філіппа та Луї-Наполеона,— і розумно, бо обставини дик­тують обережність,— то нічого було вдаватися і до цього викруту, який не є ні «чесним», ні гідним,— вимагати речей, які мають смисл лише в демократичній республіці, від такої дер­жави, яка являє собою не що інше, як обшитий парламентськими формами, змішаний з фео­дальними придатками і разом з тим вже перебуваючий під впливом буржуазії, бюрократичне збитий, поліцейській охоронюваний військовий деспотизм, і крім того ще урочисто запевня­ти таку державу, що думають добитися від неї чого-небудь подібного «законними засобами»!

Навіть вульгарна демократія, яка в демократичній республіці бачить здійснення царс­тва божого на землі і зовсім не підозріває, що саме в цій останній державній формі бур­жуазного суспільства класова боротьба і повинна бути остаточно розв'язана зброєю,— навіть вона стоїть все ж незмірне вище такого сорту демократизму, який тримається в межах поліцейськи дозволеного і логічно недопустимого.

Що під «державою» на ділі розуміють урядову машину або державу, оскільки вона в силу поділу праці утворює, свій власний, відособлений від суспільства організм, на це досить вказують уже слова: «Німецька робітнича партія вимагає як економічної основи держави: єдиного прогресивного прибуткового податку» і так далі. Податки — це еконо­мічна основа урядової машини, і ніщо інше. В «державі майбутнього», яка існує в Швей­царії, ця вимога майже виконана. Прибутковий податок передбачав різні джерела доходів різних суспільних класів,— отже, передбачає капіталістичне суспільство. Тому нема ні­чого дивного в тому, що ліверпульські поборники фінансової реформи — буржуа на чолі з братом Гладстона — виставляють ті самі вимоги, що й розглядувана програма.

Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-изд., Т. 19.

 

К Маркс, Ф. Енгельс

ДО ЄВРЕЙСЬКОГО ПИТАННЯ

2) Бруно Вауер. «Здатність сучасних євреїв і християн стати вільними». «Двадцять один аркуш з Швейцарії». Збірник, виданий Георгом Гервегом. Цюріх і Вінтертур, 1843, с. 56—71

І

БРУНО ВАУЕР. «ЄВРЕЙСЬКЕПИТАННЯ». Брауншвейг, 1843

Німецькі євреї добиваються емансипації. Якої ж емансипації добиваються вони? Державно-громадянської, політичної емансипації.

Бруно Бауер відповідає їм: ніхто в Німеччині не емансипований політично. Ми самі невільні. Як же нам визволити вас? Ви, євреї, — егоїсти, коли вимагаєте для себе, як для євреїв, особливої емансипації. Як німці, ви повинні були б працювати для справи полі­тичної емансипації Німеччини, як люди — для справи людської емансипації, і особлипий рід вашого гніту і вашої ганьби ви повинні були б сприймати не як виняток з правила, а, навпаки, як підтвердження правила.

Чи, може, євреї вимагають зрівняння п правах з християнськими підданими? В такому разі вони визнають правомірною християнську державу, отже, визнають систему загального поневолення. Чому ж їм не подобається їх особливо іго, якщо загальне іго їм до душі? Чому німець повинен цікавитись визволенням єврея, якщо єврей не цікавиться визволенням німця?

Християнська держава знає тільки привілеї. Єврей користується в цій державі приві­леєм бути євреєм. Як єврей, пін мас права, яких немає у християн. Чому ж він добиваєть­ся прав, яких немає у нього, але якими користуються християни?

Коли єврей хоче емансипуватися від християнської держави, то він тим самим вима­гає, щоб християнська держава відмовилась від свого релігійного забобону. Але хіба він, єврей, відмовляється від свого релігійного забобону? Чи має він, в такому разі, право ви­магати від інших цього відречення від релігії?

Християнська держава по своїй суті не може емансипувати єврея; але — додає Бау-ер — єврей по своїй суті не може бути емансипований. До того часу, поки держава ли­шається християнською, а єврей лишається євреєм, обоє так само мало здатні дати еман­сипацію іншим, як і дістати її від інших.

Християнська держава може ставитись до єврея тільки так, як це властиво християн­ській державі, тобто за принципом привілеїв, дозволяючи єврею відособитися від інших підданих, але змушуючи його зате зазнавати гніту інших відособлених сфер, і з тим біль­шою гостротою, що єврей перебуває в релігійній протилежності до пануючої релігії. Але і єврей може ставитись до держави тільки по-єврейському, тобто ставитись до держави як до чогось чужого, протиставлячи дійсній національності свою химеричну національність, дійсному законові — свій ілюзорний закон, вважаючи себе вправі відособлятися від люд­ства, принципіально не беручи ніякої участі в історичному русі, покладаючи надії на майбутнє, що не має нічого спільного з майбутнім усього людства, вважаючи себе членом єврейського народу, а єврейський народ — обраним народом.

Отже, на якій підставі ви, євреї, вимагаєте емансипації? Заради вашої релігії? Вона — смертельний ворог державної релігії. Як громадяни держави? В Німеччині взагалі немає громадян держави. Як люди? Ви в такій же мірі не люди, як і ті, до кого ви апелюєте.

Бауер по-новому поставив питання про емансипацію євреїв після того, як піддав кри­тиці всі попередні постановки і розв' язання цього питання. Він питає: які властивості єв­рея, що його треба емансипувати, і християнської держави, яка повинна емансипувати? І він відповідає критикою єврейської релігії, він аналізує релігійну протилежність між іу­действом і християнством, роз' яснює суть християнської держави, — і все це з сміливіс­тю, гостротою думки, ґрунтовністю, в такій же точній, як і виразистій і сповненій енергії формі викладу.

Як же Бауер розв'язує єврейське питання? До якого висновку він приходить? Форму­лювання питання є його розв' язання. Критика єврейського питання є відповідь на єврей­ське питання. Отже, його висновки зводяться ось до чого:

Ми повинні емансипувати самих себе, перш ніж зможемо емансипувати інших.

Найбільш уперта форма протилежності між євреєм і християнином є релігійна проти­лежність. Як можна усунути протилежність? Для цього треба зробити її неможливою. Як зробити релігійну протилежність неможливою? Для цього треба знищити релігію. Як тільки єврей і християнин починають розглядати свої, одна одній нротипостаилені релігії всього лише як різні ступені розвитку людського духу, як різні зміїні шкури, які скидає з себе істо­рія, а саму людину — як змію, що міняє шкіру, —з цього моменту, гадає Бауер, єврей і хри­стиянин перебувають уже не в релігійному, а в критичному, науковому, людському взаємо­відношенні. Наука є тоді їх єдністю. А протилежності в науці усуваються самою наукою.

Німецький єврей натрапляє, насамперед, па відсутність політичної емансипації і на офіціально визнаний християнський характер держави. Але в бауерівському розумінні єврейське питання має загальне значення, яке не залежить від специфічно німецьких умов. Це — питання про відношення релігії до держави, про суперечність між релігійною обмеженістю і політичною емансипацією. Емансипація від релігії стає умовою як єврею, що хоче бути політично емансипований, тик і державі, що повинна емансипувати інших і сама стати оманси-пованою.

«Це вірно, — говорять нам, і сам єврей говорить це, — єврей повинен бути еманси-пований не як єврей, не тому, що він єврей, не тому, що він має такий чудовий загально­людський принцип моральності; навпаки, єврей сам відійде на задній план перед грома­дянином держави, і він стане громадянином держави, незважаючи на те, що він єврей і повинен лишитися євреєм. Це значить, він — єврей і лишається євреєм, незважаючи на те, що він громадянин держави і живе в загальнолюдських умовах: його єврейська і об­межена сутність завжди, кінець кінцем, бере верх над його людськими і політичними обов' язками. Передсуд продовжує існувати, незважаючи на те, що його перемогли зага­льні принципи. Та коли він продовжує існувати, то він, навпаки, перемагає все інше». «Тільки софістично, тільки з видимості єврей міг би лишатися в державному житті євре­єм; отже, якби він хотів лишитися євреєм, проста видимість була б його сутністю і пере­могли б, тобто його життя було б тільки видимістю або тільки моментальним винятком з суті і правила» («Здатність сучасних євреїв і християн стати вільними», «Двадцять один аркуш», стор. 57).

Послухаймо, з другого боку, як визначає Бауер завдання держави.

«Франція», — читаємо ми у нього, — «показала нам недавно» (дебати в палаті депу­татів від 26 грудня 1840 р.) «щодо єврейського питання, — як і завжди в усіх інших полі­тичних питаннях, — картину вільного життя, яке, проте, в своїх законах звело нанівець цю свободу і, значить, визнало її видимістю, а з другого боку, на ділі спростувало свій ві­льний закон» («Єврейське питання», стор. 64).

«Загальна свобода ще не стала у Франції законом, єврейське питання також ще не розв' язане, бо проголошена законом свобода — рівність усіх громадян — обмежена в житті, над яким ще панують і яке розділяють релігійні привілеї, і ця несвобода життя справляє протилежну дію на закон і змушує його санкціонувати поділ самих по собі віль­них громадян на пригноблених і гнобителів» (стор. 65).

Отже, коли єврейське питання було б розв' язане для Франції?

«Єврей, наприклад, неминуче перестав би бути євреєм, якби він перестав зважати на свій закон, що перешкоджає йому виконувати свої обов' язки щодо держави і своїх спів­громадян, отже, якби він, наприклад, щосуботи ходив до палати депутатів і брав участь в публічних засіданнях. Всякий взагалі релігійний привілей, а значить також і монополія привілейованої церкви, мав би бути знищений, і якби деякі люди, або багато людей, або навіть величезна більшість, продовжували ще вважати своїм обов'язком виконання релі­гійних обов'язків, то це слід було б полишити їм самим як цілком приватну справу» (стор. 65). «Немає взагалі більше релігії, якщо немає ніякої привілейованої релігії. Відні­міть у релігії її дух виключності, — і релігія перестане існувати» (стор. 66). «Цілком так само як пан Мартен дю Нор витлумачив пропозицію випустити в законі згадку про неді­лю як пропозицію сповістити, що християнство перестало існувати, — з таким же правом (а це право цілком обґрунтоване) декларація про те, що закон про суботу не має більше обов' язкової сили для євреїв, була б проголошенням про те, що іудейство перестало існу­вати» (стор. 71).

Отже, Бауер вимагає, з одного боку, щоб єврей відмовився від іудейства, а людина взагалі — від релігії, для того щоб емансипуватися як громадянин держави. З другого бо­ку, Бауер послідовний в тому, що політичне скасування релігії сприймає як скасування релігії взагалі. Держава, яка передбачає релігію, не є ще істинна, дійсна держава.

«Звичайно, релігійне уявлення дає гарантії державі. Але якій держані? Якого роду державі?» (стор. 97).

Саме в цьому пункті і виявляється одностороннє зрозумілий єврейського питання.

Ні в якому разі не можна було обмежитись дослідженням питань: Хто повинен еман­сипувати? Хто повинен бути емансипований? Критиці слід було б зробити що і третє. Вона повинна була поставити питання: Про якого роду емансипацію йде мова? Які умови випливають з суті жаданої емансипації? Лише критика самої політичної емансипації є ви­черпною критикою єврейського питання і його дійсним перетворенням у «загальне пи­тання часу».

Оскільки Бауер не піднімає питання на таку висоту, він впадає в суперечності. Він висуває умови, які по ґрунтуються на суті самої політичної емансипації. Він висуває пи­тання, які не входять в коло його завдання, і розв' язує завдання, що не дають відповіді на питання, яке він розглядає. Коли Бауер говорить про противників єврейської емансипації: «їх помилка полягала тільки в тому, що вони вважали християнську державу єдино іс­тинною і не піддали її тій самій критиці, якій вони піддали єврейство» (стор. 3), — то, на пашу думку, помилка Бауера полягає в тому, що він піддає критиці тільки «християнську державу», а не «державу взагалі», що піп по досліджує відношення політичної емансипа­ції до людської, емансипації і тому висуває умови, які пояснюються лише некритичним змішанням політичної емансипації з загальнолюдською. Коли Бауер питає євреїв: чи має­те ви право, з вашої точки;зору, вимагати політичної емансипації? — то ми, навпаки, пи­таємо: чи має точка зору політичної емансипації право вимагати під євреїв відмовлення від іудейства, вимагати від людини взагалі відмовлення від релігії?

Єврейське питання дістає різне формулювання залежно від того, в якій державі живе єврей. В Німеччині, де не існує політичної держави, держави як держави, єврейське пи­тання — чисто теологічне питання. Єврей перебуває в релігійній протилежності до дер­жави, яка визнає християнство своєю основою. Ця держава є теолог ех professo. Критика є тут критикою теології, обоюдогострою критикою — критикою християнської теології і критикою іудейської теології. Але ми все що обертаємось у сфері теології, як би критич­но ми в ній по обертались. У Франції, в конституційній державі, єврейське питання е пи­тання конституціоналізму, питання про половинчастість політичної емансипації. Оскіль­ки тут збережена видимість державної релігії, — хоч і в такій формі, яка нічого не говорить і сама собі суперечить, у формі релігії більшості, — то відношення євреїв до держави зберігає видимість релігійної, теологічної протилежності.

Лише в Сполучених Штатах Північної Америки — принаймні в частині їх — єврей­ське питання втрачає своє теологічне, значення і стає дійсно світським питанням. Ліпне там, до політична держава існує в своїй цілком розвинутій формі, відношення іудея, вза­галі релігійної людини, до політичної держави, отже — відношення релігії до держави, може виступити в усій його своєрідності, в усій його чистоті. Критика цього відношення перестає бути теологічною критикою, як тільки держава перестає відноситись до релігії теологічна, як тільки вона починає відноситись до релігії як держава, тобто політична. Тоді критика стає критикою політичної держави. Починаючи з того пункту, де питання перестає бути теологічним, критика Бауера перестає бути критичною.

«У Сполучених Штатах немає ні державної релігії, ні визнаної релігії більшості, ні переваг одного культу перед іншим. Держава стоїть осторонь від усякого культу». (Г. де-Бомон. «Марія, або рабство в Сполучених Штатах, і т. д.», Париж, 1835, стор. 214). Існу­ють навіть окремі штати в Північній Америці, де «конституція не робить релігійні віру­вання і ту чи іншу релігійну відправу умовою політичних привілеїв» (там же, стор. 224). І все ж «у Сполучених Штатах не думають, що людина, яка не має релігії, може бути поря­дною людиною» (там же, стор. 224).

І все ж Північна Америка є переважно країна релігійності, як це в один голос твер­дять Бомон, Токвіль і англієць Гамільтон. Але ми беремо Північно-Американські Штати тільки як приклад. Питання полягає в тому: як відноситься завершена політична еманси­пація до релігії? Коли ми бачимо, що навіть у країні з завершеною політичною емансипа­цією релігія не тільки існує, але проявляє життєздатність і силу, то цим доведено, що бут­тя релігії не суперечить довершеності держави. Але оскільки буття релігії є буття недосконалості, то джерело цієї недосконалості треба шукати лише в сутності самої дер­жави. Релігія для нас уже не причина світської обмеженості, а тільки її прояв. Тому ми пояснюємо релігійні пута вільних громадян держави їх світськими путами. Ми не гово­римо, що громадяни держави повинні покінчити з своєю релігійною обмеженістю, щоб знищити свої світські пута. Ми говоримо, що вони покінчать з своєю релігійною обмеже­ністю тільки тоді, коли знищать свої світські пута. Ми не перетворюємо світські питання в теологічні. Ми перетворюємо теологічні питання в світські. Після того як історію до­сить довго пояснювали забобонами, ми забобони пояснюємо історією. Питаних про від­ношення політичної емансипації до релігії стає для нас; питанням про відношення полі­тичної емансипації до людської емансипації. Ми критикуємо безсилля політичної держави щодо релігії, критикуючи політичну державу в її світській формі, незалежно від її безсилля щодо релігії. В суперечності між державою і певною релігією, — наприклад, іудейством, — ми розкриваємо людський характер цієї суперечності, як суперечності між державою і певними світськими елементами, суперечності між державою і релігією вза­галі, як суперечності між державою і її передумовами взагалі.

Політична емансипація іудея, християнина, релігійної людини взагалі, є емансипація держави від іудейства, від християнства, від релігії взагалі. На свій лад, тим способом, який відповідає її сутності, держава емансипується від релігії як держава, коли вона ема-нсипується від державної релігії, тобто коли держава як держава не відстоює ніякої релі­гії, а, навпаки, відстоює себе як державу. Політична емансипація від релігії не є доведена до кінця, вільна від суперечностей емансипація» від релігії, тому що політична емансипа­ція не є доведений до кінця, вільний від суперечностей спосіб людської емансипації. Ме­жа політичної емансипації вже з самого початку проявляється в тому, що держава може звільнити себе під будь-якого-обмеження без того, щоб людина стала дійсно вільною від цього обмеження, що держава може бути республікою без того, щоб людина була віль­ною людиною. Сам Бауер мовчазно допускає це, коли висуває таку умову політичної емансипації:

«Всякий взагалі релігійний привілей, а значить також і монополія привілейованої це­ркви, мав би бути знищений, і якби деякі люди, або багато людей, або навіть величезна більшість, продовжували ще вважати своїм обов'язком виконання релігійних обов'язків, то це слід було б полишити їм самим як цілком приватну справу.

Держава, таким чином, може цілком емансипуватися від V релігії навіть тоді, коли величезна більшість ще лишається релігійною. А величезна більшість не перестає бути релігійною через те, що вона лишається релігійною тільки privatim.

Але ж відношення держави, особливо республіки, до релігії є не що інше, як відно­шення людей, з яких складається держава, до релігії. Звідси випливає, що людина звіль­няється; від будь-якого обмеження через посередництво держави, звільняється політично, коли, в суперечності з самою собою, вона підноситься над цим обмеженням абстрактним і обмеженим, частковим способом. Далі виходить, що людина, звільняючись політична, досягає свободи кружним шляхом, через посередню— хоч і необхідну — ланку. Звідси ж випливає, нарешті, що людина навіть тоді, коли вона через посередництво держави ого­лошує себе атеїстом, тобто коли вона оголошує державу атеїстом, все ще лишається релі­гійно-обмеженою саме тому, що визнає себе саму лише кружним шляхом, лише з допо­могою посередньої ланки. Релігія і є визнання людини кружним шляхом, визнання через посередника. Держава є посередник між людиною і свободою людини. Як Христос є по­середник, на якого людина перекладає всю свою божественність, всю свою релігійну об­меженість, так і держава є посередник, в якого вона вкладає всю свою небожественність, всю свою людську свободу.

Політичне піднесення людини над релігією поділяє всі хиби і всі переваги політично­го піднесення взагалі. Держава, як держава, анулює, наприклад, приватну власність, лю­дина оголошує приватну власність скасованою в політичному відношенні, тільки-но вона скасовує майновий ценз для активного і пасивного виборчого права, як це і сталося в ба­гатьох штатах Північної Америки. З політичної точки зору Гамільтон був цілком правий, коли він витлумачив цей факт в тому розумінні, що «простий люд здобув перемогу над власниками і грошовим багатством» 97. Хіба приватна власність не скасована в ідеї, коли неімущий став законодавцем для імущого? Ценз — це остання політична форма визнання приватної власності. І все ж політичне анулювання приватної власності не тільки не ска­совує приватної власності, але навіть передбачає її. Держава на свій лад скасовує відмін­ності походження, стану, освіти, професії, коли оголошує неполітичними відмінностями походження, стан, освіту, професію, коли проголошує, не звертаючи уваги на ці відмін­ності, кожну людину рівноправним учасником народного суверенітету, коли розглядає всі елементи дійсного народного життя з точки зору держави. Незважаючи на все це, держава дає змогу приватній власності, освіті, професії діяти властивим їм способом і проявляти їх особливу сутність як приватну власність, освіту, професію. Дуже далека від того, щоб скасувати всі ці фактичні відмінності, держава, навпаки, існує лише при умові, що ці відмінності існують, держава почуває себе політичною державою і здійснює свою загальність лише на протилежність до цих своїх елементів. Гегель через це цілком прави­льно визначає відношення політичної держави до релігії, коли говорить:

«Щоб держава досягла існування як знаюча себе моральна дійсність духа, треба роз­різняти її і форму авторитету та віри; але це ропріішічшн виступає лише остільки, оскіль­ки церковна сторона доходить, до поділу всередині себе самої; тільки піднісшись над окремими церквами, держава,) здобуває і здійснює загальність думки, принцип своєї фо­рми» (Гегель. «Філософія права», 1-е вид., стор. 346).

Звичайно! Тільки піднісшись над окремими елементами, держава конституює себе як загальність.

Завершена політична держава є по своїй суті родовим життям людини, на протилеж­ність її матеріальному життю. Всі передумови цього егоїстичного життя продовжують іс­нувати поза державною сферою, в громадянському суспільстві, саме як властивості гро­мадянського суспільства. Там, де політична держава досягла своєї дійсно розвинутої форми, людина не тільки в думках, у свідомості, але й у дійсності, в житті, веде подвійне життя, небесне і земно, життя в політичній спільності, в якій вона визнає себе громадсь­кою істотою, і життя в громадянському суспільстві, в якому людина діє як приватна осо­ба, розглядає інших людей як засіб, зводить себе саму до ролі засобу і стає іграшкою чу­жих сил. Політична держава відноситься до громадянського суспільства так само спіритуалістично, як небо відноситься до землі. Політична держава перебуває щодо гро­мадянського суспільства в такій же протилежності, переборює його тим же способом, яким релігія переборює обмеженість земного світу; тобто так само як релігія щодо земно­го світу, держава змушена знову визнати громадянське суспільство, відновити його і під­коритися його пануванню. У своїй найближчій дійсності, в громадянському суспільстві, людина — мирська істота. Тут, де вона для себе та інших має значення дійсного індивіда, вона є явищем, позбавленим істинності. Навпаки, в державі, де людина визнається родо­вою істотою, вона — мнимий член уявлюваного суверенітету, вона позбавлена тут свого дійсного індивідуального життя і пройнята недійсною загальністю.

Конфлікт, в якому людина, як послідовник окремої релігії, перебуває сама з собою, як з громадянином держави, і з іншими особами, як членами суспільного цілого, — цей конфлікт зводиться до мирського розколу між політичною державою і громадянським су­спільством. Для людини, як громадянина, «життя в державі є тільки видимість або моме­нтальний виняток з суті і правила». Дійсно, громадянин, як і єврей, лише софістично ли­шається в сфері державного життя, подібно до того як громадянина лише софістично лишається євреєм або громадянином. Але ця софістика — не особистого порядку. Де — софістика самої політичної держави. Відмінність між ролігійною людиною і громадяни­ном держави є відмінність між купцем і громадянином держави, між поденщиком і гро­мадянином держави, землевласником і громадянином держави, між живим індивідом і громадянином держави. Суперечність, в якій релігійна людина перебуває з політичною людиною, е та сама суперечність, в якій перебувають bourgeois і citoyen, в якій перебува­ють член громадянського суспільства і його політична лев'яча шкура.

Цей мирський конфлікт, до якого кінець кінцем зводиться єврейське питання, це від­ношення політичної держави до своїх передумов, — чи то будуть матеріальні елементи, як приватна власність і т. п., чи духовні, як освіта, релігія, — цей конфлікт між загальним інтересом і приватним інтересом, розкол між політичною державою і громадянським сус­пільством, ці світські протилежності Бауер лишає непорушними, коли він полемізує про­ти їх релігійного виразу.

II

БРУНО БАУЕР. «ЗДАТНІСТЬ СУЧАСНИХ ЄВРЕЇВ І ХРИСТИЯН СТАТИ ВІЛЬНИМИ» («Двадцять один аркуш», стор. 50—71)

Під таким заголовком Бауер досліджує питання про відношення єврейської і христи­янської релігії одна до одної і про відношення їх до критики, їх відношення до критики і є, за Бауером, їх відношення «до здатності стати вільними».

Бауер приходить до такого висновку:

«Християнинові треба перейти через один тільки щабель, а саме через свою релі­гію, щоб відмовитись від релігії взагалі» і, значить, стати вільним; «єврею, навпаки, треба буде порвати не тільки з своєю єврейською сутністю, але й з дальшим розвит­ком своєї релігії, а її завершенням, — з тим її розвитком, який лишився чужим дли нього» (стор. 71).

Отже, Бауер перетворює тут питання про емансипацію євреїв у чисто релігійне пи­тання. Теологічне мудрування на тему про те, у кого більше шансів здобути блаженст­во, — у єврея чи християнина,— прибирає тут освітню форму: хто з них більше здатний до емансипації? Правда, питання вже не ставиться по-старому: що робить людину віль­ною, єврейство чи християнство? Навпаки, питання ставиться тепер уже так: що робить людину більш вільною — заперечення єврейства чи заперечення християнства?

«Якщо євреї хочуть стати вільними, вони повинні увірувати не в християнство, а в знищене християнство, в знищену релігію взагалі, тобто в освіту, в критику та її резуль­тати — у вільну людяність» (стор. 70).

Мова все ще йде про те, що єврей повинен увірувати, — що не в християнство, а в знищене християнство.

Бауер ставить євреям вимогу порвати з сутністю християнської релігії, вимогу, що — як він сам говорить — не випливає з розвитку єврейської сутності.

Після того як Бауер в кінці «Єврейського питання» визнач ми єврейство лише як гру­бу релігійну критику християнства, визнавши за ним, таким чином, «тільки» релігійне значення, — неважко було передбачити, що і емансипація євреїв перетвориться у нього в філософсько-теологічний акт.

Бауер приймає ідеальну абстрактну сутність єврея, його релігію, за його сутність в цілому. Тому Бауер послідовно робить висновок: «Єврей нічого не дає людству, коли він нехтує своїм обмеженим законом», коли він відрікається від усього свого єврейства (стор. 65).

Відношення євреїв і християн визначається, за цим, так: єдиний інтерес християн у справі емансипації євреїв є загальнолюдський, теоретичний інтерес. Єврейство є знева­жаючий для релігійного ока християнина факт. Як тільки око християнина перестає бути релігійним, цей факт перестає бути зневажливим. Емансипація євреїв сама по собі не є справа християнина.

Навпаки, єврей, щоб звільнити себе, повинен справитись не тільки з своєю власною справою, але разом з тим і з справою християнина, пройти через «Критику синоптиків» і «Життя Ісуса» і т. д.

«Хай вони самі придивляться до стану справ: їх доля — в їхніх власних руках; але іс­торія не дозволить жартувати над собою» (стор. 71).

Спробуємо розбити теологічне формулювання питання. Питання про здатність єврея до емансипації перетворюється для нас у питання: який особливий суспільний елемент треби подолати, щоб скасувати єврейство? Бо здатність до емансипації сучасних євреїв є відношення єврейства до емансипації сучасного світу. Це відношення неминуче випливає з особливого становища єврейства в сучасному поневоленому світі.

Постараємось вдивитися в дійсного єврея-мирянина, не в єврея суботи, як це робить Бауер, а в єврея буднів.

Пошукаємо таємниці єврея не в його релігії, — пошукаємо таємниці релігії в дійсно­му євреї.

Якою є світська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливість.

Яким є світський культ єврея? Торгашество. Хто його світський бог? Гроші.

Але в такому разі емансипація від торгашества і грошей — отже, від практичного, ре­ального єврейства — була б самоемансипацією нашого часу.

Організація суспільства, яка скасувала б передумови торгашества, а значить і можли­вість торгашества, — така організація суспільства зробила б єврея неможливим. Його ре­лігійна свідомість розвіялася б у дійсному, животворному повітрі суспільства, як похму­рий туман. З другого боку, коли єврей визнає цю свою практичну сутність мізерною, працює над її скасуванням, — тоді він звільняється з рамок попереднього свого розвитку, працює прямо для справи людської емансипації і бореться проти крайнього практичного виразу людського самовідчуження.

Отже, ми знаходимо в єврействі прояв загального сучасного антисоціального елемен­ту, доведеного до нинішнього свого ступеня історичним розвитком, в якому євреї взяли, в цьому поганому напрямі, завзяту участь; цей елемент досяг того високого ступеня розви­тку, на якому він неминуче повинен розпастися.

Емансипація євреїв в її кінцевому значенні є емансипація людства від єврейства.

Єврей уже емансипував себе єврейським способом.

«Єврей, який, наприклад, у Відні тільки терпимий, визначає своєю грошовою владою долю всієї імперії. Єврей, який може бути безправним у найдрібнішій німецькій державі, вирішує долю Європи. Тимчасом як корпорації і цехи закриті для єврея або ще продов­жують стішитись до нього недоброзичливо, промисловість зухвало глузує з упертості се­редньовічних установ» (Б. Бауер. «Єврейське питання», стор. 114).

І це не поодинокий факт. Єврей емансипував себе єврейським способом, він еманси­пував себе не тільки тим, що присвоїв собі грошову владу, але й тим, що через нього і не­залежно від нього гроші стали світовою владою, а практичний дух єврейства став практи­чним духом християнських народів. Євреї настільки емансипували себе, наскільки християни стали євреями.

«Благочестивий і політичне вільний житель Нової Англії», говорить, наприклад, пол­ковник Гамільтон, — «є свого роду Лаокоон, який не робить ні найменших зусиль, щоб звільнитися від змій, що обплутали його. Маммона — їх ідол, вони поклоняються їй не тільки своїми вусами, але й всіма силами свого тіла і душі. В їх очах вся земля не що ін­ше, як біржа, і вони переконані, що у них немає іншого призначення на землі, як стати ба­гатшими за своїх сусідів. Торгашество заволоділо всіма їх помислами, заміна одних предметів торгашества іншими — єдиний для них спочинок. Подорожуючи, вони, так би мовити, носять з собою на плечах свою крамничку або контору і не говорять ні про що інше, як про проценти і прибутки. Коли ж вони на хвилину і випустять з уваги свої спра­ви, то тільки для того, щоб пронюхати, як ідуть справи у інших».

Мало того, практичне панування єврейства над християнським світом досягло в Північній Америці свого недвозначного, викінченого виразу в тому, що сама проповідь євангелія, сан християнського віровчителя стає товаром, що збанкротований купець починає промишляти евангелієм, а розбагатілий проповідник євангелія береться за тор­гові махінації.

«Чоловік, якого ви бачите на чолі вельмишановної конгрегації, був спочатку купцем; коли він у цій справі зазнав краху, він став священнослужителем; другий почав з служін­ня богові, але як тільки у нього в руках появилась певна сума грошей, він проміняв кафе­дру проповідника на торгівлю. В очах більшості духовний сан — це справжній доходний промисел» (Бомон, вказ. тв., стор. 185, 186).

Бауер вважає «фальшивим такий стан речей, при якому в теорії за євреєм не визна­ються політичні права, тимчасом як на практиці єврей користується величезною владою і проявляє свій політичний вплив у великому масштабі, коли цей вплив обмежений для нього в деталях («Єврейське питання», стор. 114).

Суперечність між політичною владою єврея на практиці і його політичними правами є суперечність між політикою і грошовою владою взагалі. Тимчасом як за ідеєю політич­на влада підноситься над грошовою владою, на ділі вона стала її рабинею.

Єврейство вдержалось поруч з християнством не тільки як релігійна критика христи­янства, не тільки як втілений сумнів у релігійному походженні християнства, але також і тому, що практично-єврейський дух — єврейство — вдержався в самому християнському суспільстві і навіть досяг тут свого найвищого розвитку. Єврей, як особлива складова ча­стина громадянського суспільства, є лише особливий прояв єврейського характеру гро­мадянського суспільства.

Єврейство збереглося не всупереч історії, а завдяки історії.

Громадянське суспільство з власних своїх надр постійно породжує єврея.

Що було, само по собі, основою єврейської релігії? Практична потреба, егоїзм.

Тому монотеїзм єврея являє собою в дійсності політеїзм численності потреб, політе­їзм, який навіть відхоже місце робить об'єктом божественного закону. Практична потре­ба, егоїзм — ось принцип громадянського суспільства, і цін виступив у чистому вигляді, як тільки громадянське суспільство остаточно породило з своїх власних надр політичну державу. Бог практичної потреби і своєкорисливості — це гроші.

Гроші — це ревнивий бог Ізраїля, перед лицем якого не повинно бути ніякого іншого бога. Гроші зводять всіх богів людини з висоти і обертають їх у товар. Гроші — це загальна, усталена як дещо самостійне, вартість усіх речей. Тому вони позбавили весь світ — як люд­ський світ, так і природу — їх власної вартості. Гроші — це відчужена від людини сутність її праці та її буття; і ця чужа сутність панує над людиною, і людина поклоняється їй.

Бог євреїв став мирським, став світовим богом. Вексель — це дійсний бог єврея. Його бог — тільки ілюзорний вексель.

Погляд на природу, який складається при пануванні приватної власності і грошей, є дійсна зневага до природи, практичне приниження її; природа хоч і існує в єврейській ре­лігії, але тільки в уяві.

В цьому розумінні Томас Мюнцер визнавав нестерпним, «що всі створіння стали вла­сністю — риби у воді, птахи в повітрі, рослини на землі; але ж кожне створіння повинно стати вільним».

Те, що в єврейській релігії криється в абстрактному вигляді — зневага до теорії, мис­тецтва, історії, зневага до людини, як самоцілі, — це є дійсною, свідомою точкою зору грошовитої людини, її доброчесністю. Навіть відносини, зв'язані з продовженням роду, взаємовідносини чоловіка і жінки і т. д. стають предметом торгівлі! Жінка тут — предмет купівлі-продажу.

Химеричпа національність єврея є національність купця, взагалі грошовитої людини.

Безгрунтовний закон єврея є лише релігійна карикатура на безгрунтовну мораль і право взагалі, на формальні лише ритуали, якими оточує себе світ своєкорисливості.

Також і в цьому світі своєкорисливості найвищим відношенням людини є визначува­не законами відношення, відношення до законів, які мають для людини значення не тому, що вони — закони її власної волі і сутності, а тому, що вони панують, і що відступ від них карається.

Єврейський езуїтизм, той самий практичний езуїтиям, що його Бауер знаходить у талмуді, є відношення світу своєкорисливості до пануючих над ним законів, хитрий обхід яких становить головне мистецтво цього світу.

Самий рух цього світу в рамках цих законів неминуче є постійним скасуванням закону.

Єврейство не могло далі розвиватись як релігія, розвиватись теоретично, тому що світогляд практичної потреби через свою природу обмежений і вичерпується небагатьма штрихами.

Релігія практичної потреби могла по самій своїй суті знайти своє завершення не в те­орії, а тільки в практиці — саме тому, що її істиною є практика.

Єврейство не могло створити ніякого нового світу; воно могло лише втягувати в коло своєї діяльності нові, утворювані світи і світові відносини, тому що практична потреба, розсудком якої є своєкорисливість, поводиться пасивно і не може довільно розширятись; вона розширяється лише в результаті дальшого розвитку суспільних умов.

Єврейство досягає своєї найвищої точки з довершенням громадянського суспільства; але громадянське суспільство довершується лише в християнському світі. Тільки при па­нуванні християнства, яке перетворює всі національні, природні, моральні, теоретичні відносини в дещо зовнішнє для людини, — громадянське суспільство могло остаточно відокремитися від державного життя, порвати всі родові узи людини, поставити на їх мі­сце егоїзм, своєкорисливу потребу, перетворити людський світ у світ атомістичних інди­відів, які вороже протистоять один одному.

Християнство виникло з єврейства. Воно знову перетворилося в єврейство.

Християнин був з самого початку теоретизуючим євреєм; тому єврей є практичним християнином, а практичний християнин знову став євреєм.

Християнство тільки на позір подолало реальне єврейство. Християнство було надто піднесеним, надто спіритуалістичним, щоб усунути грубість практичної потреби інакше, як піднісши її на небеса.

Християнство є перенесена в надхмарні висоти думка єврейства, єврейство є низьке утилітарне застосування християнства, але це застосування могло стати загальним тільки після того, як християнство, як викінчена релігія, теоретично завершили самовідчуження людини від себе самої і від природи.

Тільки після цього змогло єврейство досягти загального панування і обернути відчу­жену людину, відчужену природу у відчужувані предмети, в предмети купівлі-продажу, які перебувають в рабській залежності від егоїстичної потреби, від торгашества.

Відчуження речей є практика самовідчужопіш людини. Подібно до того як людина, поки вона обплутана релігією, вміє об'єктивувати свою сутність, лише перетворюючи її в чужу фантастичну істоту, — так при пануванні егоїстичної потреби людина може прак­тично діяти, практично створювати предмети, лише підпорядковуючи ці свої продукти, як і свою діяльність, владі чужої сутності і надаючи їм значення чужої сутності — грошей.

Християнський егоїзм блаженства неминуче перетворюється, у своїй завершеній практиці, в єврейський егоїзм плоті, небесна потреба — в земну, суб' єктивізм — у своє­корисливість. Ми пояснюємо живучість єврея не його релігією, а, навпаки, людською ос­новою його релігії, практичною потребою, егоїзмом. Оскільки реальна сутність єврея діс­тала в громадянському суспільстві своє загальне здійснення, своє загальне світське втілення, то громадянське суспільство не могло перекопати єврея в недійсності його релі­гійної сутності, яка лише виражає в ідеї практичну потребу. Отже, сутність сучасного єв­рея ми знаходимо не тільки в п' ятикнижжі або в талмуді, але й в сучасному суспільст­ві, — не як абстрактну, а як найвищу емпіричну сутність, не тільки як обмеженість єврея, але як єврейську обмеженість суспільства.

Як тільки суспільству вдасться скасувати емпіричну сутність єврейства, торгашество та його передумови, еирой стане неможливим, бо його свідомість не матиме більше об' єкт, бо суб' єктивна основа єврейства, практична потреба, олюдниться, бо конфлікт між індивідуально-чуттєвим буттям людини і її родовим буттям буде ліквідований.

Суспільна емансипація єврея є емансипація суспільства від єврейства.

Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-изд., Т. 2.

 

Основні поняття та категорії

 

Відчуження політичне — ситуація, в якій людина сприймає політику, державу, владу як сторонні, чужі сили, які панують над нею, пригнічують її. Відчуження політичне — одна з форм соціального відчуження, що фіксує наявність розриву між суспільством (об'єкт) та людиною (суб'єкт) і, як на­слідок, спотворення характеру взаємин між ними, їх дегуманізацію. Про­блема відчуження політичного — одна з традиційних у політології, охоплює питання про сутність і різновиди цього феномену суспільного життя, його чинники, історичні форми, шляхи і засоби впливу (можливість подолання). Відповідно до обраної методологічної парадигми існують різні теоретичні пояснення відчуження у сфері політичного життя (антропологічний, соціо-культурний, формаційний, цивілізаційний типи та ін.). Преважна більшість сучасних політологів щодо проблеми відчуження політичного концентру­ють увагу на з'ясуванні залежності політичної несвободи від економічного фактора (проблема власності), досліджують нетрадиційну прояви відчужен­ня політичної людини: нові фактори суспільно-політичної нестабільності, екологічної загрози, можливості «тотального комп'ютерного контролю» за населенням, «нестандартні» форми втручання держави в приватне життя громадян тощо. Залежно від розуміння сутності відчуження політичного і механізмів його відтворення існують різні типи ставлення до нього: подо­лання, мінімізація негативних наслідків, адаптація як до неминучого лиха [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-неза, 2004. — 736 с.].

Економічний детермінізм (від лат. determinate — визначати) постанов­ка і вирішення економічних завдань, за яких їхні умови формуються з по­вною визначеністю, без врахування ознак невизначеності, випадковості [Бо­льшой энциклопедический словарь / Под. ред. А. Н. Азрииляна. — 4-е изд.: М. — 1999. — 1248 с.].

Ідеалістичне розуміння історії — філософське тлумачення суспільного розвитку як заснованого на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, вченнях, свідомості людей. Ідеалістичне розуміння історії постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення історичних подій, процесів, явищ. Якщо матеріалістичне розуміння історичного процесу в його радикальному варіа­нті перебільшує значення матеріальних начал життєдіяльності суспільства, то ідеалістичне розуміння історії гіпертрофує роль чинників духовних (релі­гійних, моральних, філософських, наукових, правових тощо). Залежно від того, що закладається в основу історичного процесу — об' єктивний дух, надіндивідуальне духовне начало, абсолютна ідея, надприродні сили чи ідеї, бажання, програми та концепції окремих історичних, політичних або ж культу­рних діячів, розрізняють об' єктивне та суб' єктивно — ідеалістичне розуміння історії [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Класичний марксизм — (Marxism) нові, оригінальні ідеї, концепції та теорії, що їх сформулювали Карл Маркс та Фрідрих Енгельс, стали основою вчення, що стало відоме згодом як марксизм, але яке самі мислителі визнача­ли як «науковий соціалізм». Маркс і Енгельс присвятили своє життя аналізові історичних сил, що, на їхню думку, неухильно наближають крах капіталісти­чної системи і виникнення революційної кризи, яка уможливить перехід до соціалізму, а зрештою — й до повного комунізму. Особливої ваги вони нада­вали тим економічним процесам і структурам, що, як їм видавалося, станови­ли головні «матеріальні» чинники формування соціальної структури і класо­вих відносин, а також держави й політичної влади. Марксизм, крім того, можна вважати і за своєрідний підхід до аналізу суспільства, надто історич­них процесів суспільних змін. Цей підхід справив величезний вплив на розви­ток соціології й гуманітарних наук. Навряд чи існує така сфера соціально-економічних, політичних чи культурологічних досліджень, де б не застосову­вали методи марксистського аналізу. Цей аналіз передусім пов' язаний із ви­користанням історичного матеріалізму як несхитного методологічного підхо­ду, в основі якого лежить переконання, що структура суспільства й людських відносин в усіх їхніх формах є результатом матеріальних умов та обставин, а не певних ідей, переконань чи свідомості. Саме покладання на такий аргумент породжує проблему «детермінізму» в марксизмі, бо наголос на матеріальних чинниках економічного виробництва й характері суспільних виробничих від­носин (тобто міжкласових відносин) неминуче припускає, що це головні фак-

 

тори, які визначали й далі визначають процес історичних змін. Зокрема тут проступають реальні намагання наголосити, що системи мислення, тобто й системи політичних поглядів, і такі «продукти» культури, як мистецтво й лі­тература, є, по суті, виявами класових інтересів та соціально-економічного становища певних суспільних груп. Отож марксистський аналіз капіталістич­ного суспільства зосереджується здебільшого на питаннях влади та пануван­ня, і то не тільки в розумінні прямого політичного верховенства, а й верхо­венства, набутого завдяки домінантній позиції в класовій структурі (що, як вважають, пов'язано з політичною позицією), а також домінантній позиції у сферах ідей, вартостей і культурних норм. Марксистський аналіз капіталізму і обставин, що спричиняють економічні кризи, які зрештою ведуть до соціаль­но-політичних революцій, надміру складний і, по суті, економічний за своєю орієнтацією. Та оскільки після смерті Маркса та Енгельса капіталізм і далі розвивався і змінював свій характер, багато мислителів-марксистів, починаю­чи з Леніна, доповнили марксизм новими теоретичними аспектами, адаптува­вши його, скажімо, до нових умов глобального економічного виробництва, імперіалізму та колоніалізму, до змін становища робітничого класу, або ж пролетаріату, який марксисти завжди вважали за клас, що його найнещадніше експлуатує капіталістичне суспільство, і тому саме йому приписували вирі­шальну роль у майбутньому поваленні капіталізму [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Ос­нови, 2005. — 789 с.]

Марксизм — одна з найвпливовіших течій суспільно-політичної думки в новітній історії людства. Марксизм, джерелом якого є класична німецька філософія, англійська політика економія та французький утопічний соціа­лізм, ґрунтується на таких стрижневих політичних ідеях: істинне народо­владдя можливе лише за умов подолання приватної власності на основні за­соби виробництва та їх усуспільнення; досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах знайде практичну реалізацію або мирними засобами, або шляхом збройного повс­тання народу; визначальними у політ. розвитку людства є матеріальне виро­бництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціального буття, класова боротьба тощо; головною умовою перемоги революції й переходу до соціалізму, успіх якого можливий лише водночас у більшості країн або хоча б у наймогутніших державах, є дикта­тура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути Комуністична партія, яка ставить за мету організацію його класової боротьби, керівництво нею, завоювання політичної влади; робітничий клас і його партія у своїй ді­яльності повинні керуватися не девізом «Усі люди брати», а гаслом «Проле­тарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціона­лізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; державні і правові відносин можуть бути зрозумілими не із самих себе, а з матеріаль­них відносин, не закон фундамент для суспільства, а суспільство — фунда­мент для закону; громадян, суспільство — це сама людина у її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає суму зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; анато­мія громадянського суспільства — у політичній економії; держава — меха­нізм економічно наймогутнішого класу, який за його допомогою стає і полі­тично панівним, але вона не є силою, зовні нав'язаною суспільству, вона є продуктом суспільства на певному ступені розвитку, прагне весь час стати над цим суспільством; право — зведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; полі­тична влада — організоване насильство одного класу задля придушення ін­ших [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Матеріалістичне розуміння історії — складова частина марксистської доктрини. Вихідним пунктом матеріалістичного розуміння історії є визнан­ня того факту, що передумовою будь-якої людської історії виступає тілесна організація індивідів та опосередковане останньою ставлення людей до природи. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність виробництва індивідами засобів життя. Спосіб, яким люди виробляють усі необхідні для свого життя засоби, є не тільки відтворенням їхнього фізичного існування, а й постає як певний спосіб життєдіяльності. Отже, першим моментом історичного про­цесу, згідно з матеріалістичним розуміння історії, є виробництво людьми засобів для задоволення своїх життєвих потреб. Другий момент — це поро­дження нових потреб, викликаних виробництвом засобів для задоволення первинних потреб, що спонукає до нового виробництва. Третім моментом є виробництво індивідами інших індивідів, тобто розмноження, яке передба­чає наявність певних суспільних стосунків, або сім'ї. Поділ праці, що су­проводжує виробництво, має своїм наслідком нерівномірний розподіл сус­пільного продукту, відчуження індивідів від продуктів власної праці та концентрацію відчуженого продукту в руках окремих індивідів; це уможли­влює становлення та формує ґрунт для появи держави. Протиріччя між при­ватним і суспільним інтересами та між розвитком продуктивних сил і виро­бничих відносин постають як рушійна сила історичного розвитку. Виходячи з цього, метою історичного процесу виявляється досягнення такого стану, коли внаслідок розвитку світового ринку та всебічної взаємозалежності спі­льної діяльності індивідів ці протиріччя (шляхом комуністичної революції) скасовуються, що призводить до подолання відчуження та свідомого конт­ролю над силами, від яких індивіди до цього часу залежали. Принциповим положенням матеріалістичного розуміння історії є теза про залежність сві­домості від стану матеріального виробництва та від суспільних відносин, продукованих цим виробництвом-; свідомість — це суспільний продукт. Попри тезу Маркса, що всі моменти історичного процесу не існують окремо один від одного та відведення в цьому процесі певної ролі індивідові, орто­доксальний марксизм зосередився головним чином на процесі матеріально­го виробництва, що зумовило тлумачення історичного розвитку в дусі еко­номічного редукціонізму. Попри очевидну однобічність матеріалістичного розуміння історії, деякі його аспекти увійшли до методологічного активу соціальної філософії; зокрема, це стосується підходу до історії на основі аналізу економічних відносин як одного із чинників історичного поступу [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Ге-неза, 2004. — 736 с.].

Молодогегельянці — послідовники німецького філософа Г.В.Ф. Геге­ля, які наголошували на необхідності радикального теологічного і полі­тичного застосування гегелівської думки й об'єдналися заради цього. Концепцію Гегеля вони розглядали як викриття «суперечностей» і місти­фікацій, на яких були вибудовані релігія та прусська монархія (як і інші монархії). Це спричинилося до конфлікту зі старими, або правовірними ге­гельянцями, котрі слідували думці свого вчителя про те, що реальне є ра­ціональним, що протестантське християнство втілює філософські істини на практиці і що прусська монархія та служіння громаді наближають час створення раціональної держави, у якій існуватиме неподільна суверенна воля, а бюрократія працюватиме неу перед же но і справедливо задля за­гального блага. Збільшуючись кількісно за рахунок тих, хто був налашто­ваний антитеологічно, а також республіканців, демократів і навіть рево­люціонерів молодогегельянці виступали за визволення людства замінивши особисту свідомість або загальну свідомість людського роду на гегелівсь­кий об'єктивний дух. Вони проповідували необхідність самовизначення і подолання відчуження та розмежування, а особливо в суспільному житті.

Тому вони без вагань відстоювали кантівські та фіхтеанські положення, викладені в гегелівських працях, зокрема возвеличення Кантом автоном­ності й універсальності без підпорядкування їх таким «зовнішнім» струк­турам, що їх Гегель вважав необхідними для набуття свободою раціональ­ності. Провідними членами гуртка були Давид Фрідріх Штраус (1808—

, Людвіг Фоєрбах (1804—1872), Бруно Бауер (1809—1882) та його брат Едгар (1820—1886), Арнольд Руге (1803—1880), Маке Штірнер (справжнє ім'я Йоганн-Каспар Шмідт, 1806—1856) і Мозес Гесс (1812—

. У період з 1839 до 1842 р. з членами цієї групи, які справили на них досить сильпий вплив, спілкувалися — кожен окремо — молодий Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Ще до 1844 р. Маркс та Енгельс почали гостро критикувати молодогегельянців за возвеличення теоретичного критицизму і свідомості та за нехтування соціальною й матеріальною дійсністю; у 1845—1846 рр. вони піддали їх осуду в «Німецькій ідеології». Поразка революції 1848 р. і зниження авторитету філософії Гегеля в Німеччині 1850—1860-х років означали крах молодогегельянців як руху. Кожен з них пішов своїм шляхом і тепер їх згадують в основному у зв'язку з їх роллю в ідеологічному розвитку марксизму. Людвіг Фоєрбах, блиск авторитету якого довго затьмарював усіх інших молодогегельянців, у 1840-х роках усе далі й далі відходив від гегельянства, але він залишається вагомою постаттю в релігієзнавстві та історії теології.

Опортунізм — у політології термін «опортунізм» найчастіше викорис­товується для характеристики одного з інститутів сучасного парламентари­зму. В деяких країнах парламентський опортунізм має офіційний статус, йо­го лідер затверджується главою держави і отримує заробітну плату (Велико­британія). Парламентському опортунізму гарантовано право на отримання від уряду необхідних документів і необхідної інформації. Права парламент­ського опортунізму гарантовані правом звернення певної частини депутатів до конституційного суду. Один із перших теоретиків опортунізму англієць Белінгбрук у XVIII ст. обґрунтував конституційний принцип, який визначав сферу діяльності опортунізму. Зміст цього принципу полягає в постійному забезпечені балансу влади, контролю і критики з боку опортунізму. В полі­тичній науці розрізняють форми політичного опортунізм — стосовно влади, який може бути лояльним та нелояльним; за місцем дії — парламентський і непарламентский; за способом дії — системний і ситуаційно-орієнтований та ін. Ефективність діяльності опортунізму залежить від факторів — зако­нодавчого закріплення права на свободу об'єднань, зібрань, свободу думки: визнання прав парламентської меншості при прийняті рішень [Политичес­кая энциклопедия. — В 2 т. Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семи-гин. —М.: Мысль, 2000. — 750 с.]

Прудонізм — різновид соціалізму, в основі якого лежать погляди Пру-дона. Критикуючи велике капіталістичне виробництво, Прудон закликав до увіковічення дрібного виробництва. Відкидаючи політичну боротьбу та профспілки, Прудон висловлював утопічні проекти стосовно ліквідації екс­плуатації шляхом створення кредитно споживчих асоціацій, безгрошового товарообігу та ненасильницької ліквідації держави.

Істинний соціалізм — німецький соціалізм, один з різновидів соціаліз­му, що отримав поширення в 1844—1847 рр. серед інтелігенції і ремісників Німеччини. Головні представники реального соціалізму К. Грюн, М. О. Люн-нінг. В ідеологічному відношенні істинний соціалізм — своєрідний синтез ідеалістичних сторін фоєрбахіанства (пропаганда любові до абстрактної людина, ігнорування соціальних відносин). Під виглядом критики капіталі­зму представники істинного соціалізму виступали з ідеалізацією докапіталі­стичних відносин, зокрема ремісничих цехів, поширювали думки про мож­ливість Німеччини перейти до соціалістичного ладу, перескочивши через стан великої капіталістичної промисловості.

Ревізіонізм (від лат. revisio — перегляд) — будь-який критичний від­ступ від первісної інтерпретації марксистської теорії. Цей термін виник у роки існування II Інтернаціоналу і пов'язаний з критикою, яку Бернштейн спрямував проти теоретичних засновків і політичних стратегій марксизму. Бернштейн стверджував, що передбаченої Марксовим аналізом загальної кризи капіталізму насправді не сталося. Монополістичний капітал виявився стійким до криз виробництва і скористався імперіалістичною експансією як запобіжним клапаном для вилучення додаткової вартості. Ніякої соціальної поляризації не відбувається. Процес зубожіння робітничого класу припини­вся. Формується новий середній клас, і селянство як клас не зникає. Бернш­тейн вірив у можливість руху до соціалізму в межах тодішньої демократич­ної системи, коли масові соціалістичні партії шукатимуть у процесі виборів співпраці з іншими прогресивними силами. На світогляд Бернштейна впли­нули фабіанські ідеї про розростання функцій держави. Бернштейн ствер­джував, що він лише спробував виробити концептуальний погляд на ситуа­цію, яка на той час уже існувала в Німеччині та Англії. Згодом термін ревізіонізм вживали в зневажливому значенні для назви будь-якої начебто спрямованої в бік реформізму суттєвої реінтерпретації класичної марксист­ської теорії [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Реформізм (reformism) визначення дане політичним і соціальним на­прямам щодо зміни політичної практики чи аспекту соціального законодав­ства без фундаментальної перебудови політичної і соціальної структури [Большой толковый социологиченский словарь (Collins). — Т. 2. — М.: Ве­че, АСТ, 1999. — 528 с.].

Соціал-демократизм (демократичний социалізм) — теорія і практика партій, що входять до Соціалістичного інтернаціоналу. Всередині соціал-демократії існують національні і регіональні варіанти ідеолог, і політичних напрямів. Існує «скандинавска», або «шведська» модель, «інтегральний со­ціалізм», що грунтується на австро-марксизмі. Виокремлюють також «фабі­анський соціалізм», гільдійський соціалізм та ін. Соціал-демократія виникла як альтернатива капіталізму, тому спочатку вона поділяла марксистські на­станови: усуспільнення засобів виробництва, всезагальна рівність, соціальна справедливість та ін. Саме поняття «демократичний соціалізм» увійшло в науковий і політичний лексикон у кінці ХІХ ст. Під ним розуміли ідеологіч­ну політичну, економічну і культурну інтеграцію робітничого класу. Вели­кий вплив на розвиток соціал-демократія справили представники англійсь­кого фабіанського та гільдійського соціалізму, реформістський рух фран­цузького соціалізму; австромарксизм, особливо його ідеологічне керівницт­во, М. Адлер, К. Реннер та ін. Після Другої світової війни настав новий пе­ріод демократичного соціалізму. В l95l р. Соцітерн затвердив програму принципів — Франкфуртську декларацію, в якій були сформульовані осно­вні цінності демократичного соціалізму. Останню крапку над «і» в цьому питанні поставила Бад-Годесбергська програма СДПН 1959 р. Соціал-демократичним партія належить створення і інституціоналізація держави загального благоустрою, без якого не уявляється сучасна суспільно-політич­на система сучасного індустріального розвитку світу [Политическая энцик­лопедия. — В 2 т. Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М.: Мысль, 2000. — 750 с.]

Соціал-демократія — політичний рух та ідеологія, що поєднують соці­алістичні уявлення про суспільство соціальної справедливості з деякими лі­беральними ідеями і цінностями. Базові цінності соціал-демократії — сво­бода, справедливість, солідарність і рівність. Сучасна соціал-демократія сягає своїм корінням масового робітничого руху кін. ХІХ ст., який знайшов своє оформлення у ІІ Інтернаціоналі (1889—І9І4), у самостійну течію в ро­бітничому русі соціал-демократії виділилася на початку ХХ ст., коли відбу­лося розмежування революційних та реформістських сил. Ідеологія соціал-демократії грунтується на доктрині демократичного соціалізму. Джерелами соціал-демократія є філософія І. Канта, елементи марксизму, християнство, соціальна філософія «франкфуртської школи», ідеї Е. Бсрнштейна та К. Каутського. Ідеологія демократичного соціалізму викладена в Декларації «Цілі та завдання демократичного соціалізму», прийнятій на установчому конгресі Соціалістичного Інтернаціоналу в липні 1951 р. (м. Франкфурт, Німеччина). Демократичний соціалізм — це довготривалий процес суспіль­них перетворень, новий ступінь розвитку людської цивілізації. Основними етапами становлення суспільства демократичного соціалізму є: здійснення політичної та економічної демократії; створення «держави загального доб­робуту», встановлення соціальної демократії — демократії всіх сфер життя суспільства. Політична демократія передбачає багатопартійність, свободу діяльності для опозиції, забезпечення прав і свобод людини, заперечення диктатури. Економічна демократія розвивається на мікрорівні як безпосере­дня участь трудящих в управлінні підприємствами, а на макрорівні (у масш­табах економіки держави) передбачає наявність органів соціального парт­нерства (Німеччина), органів економічного самоврядування (Франція) або залучення профспілок до співволодіння підприємствами через підвищення частки їх участі в доходах цих підприємств (Швеція). Економічна демокра­тія протистоїть як одержавленню засобів виробництва, яке не може гаран­тувати залучення трудящих до управління економікою, так і ринковому го­сподарству, яке виключає індивіда зі сфери прийняття рішень. Найвпливові-шими концепціями сучасної соціал-демократії є «функціональний соціа­лізм», «ліберальний соціалізм» та «раціональний соціалізм». Концепція «функціонального соціалізму» (Н. Карлебю, Е. Унден, Г. Адлер-Карлсон та ін.) більш відома як «шведська модель», заснована на визнанні необхідності збереження основних засобів виробництва у приватній власності при одно­часному вилученні та соціалізації низки функцій права власності. Виріша­льне значення надається політичному управлінню окремими функціями власності — контролю над виробництвом і розподілом його продуктів шля­хом проведення відповідної податкової політики. Виробничі комітети як важливий важіль громадського контролю за власністю забезпечують спів­участь найманих працівників в управлінні підприємствами, створюючи мо­дель «виробничої демократії». Концепція «ліберального соціалізму» (Н. Бо-ббіо, Л. Пеллікані, фабіанці) обґрунтовує необхідність обмеження функцій держави у розв'язанні соціальних проблем. Соціалістичний проект, на дум­ку прихильників даної концепції, має базуватися на вирішенні питань не про характер способу виробництва, а на вирішенні питань «про спосіб спра­ведливого розподілу продуктів виробництва. Концепція «раціонального со­ціалізму» (О. Лафонтен, Е. Епплер, «нові лейбористи») грунтується на вра­хуванні реальних можливостей існуючої економічної системи, всебічному розгортанні демократії, здійсненні завдань щодо самовдосконалення особи­стості [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.]

 

Питання до дискусії

о         

Чи є К. Маркс засновником теорії відчуження?

Чому К. Маркс і Ф. Енгельс позитивно і конструктивно оцінювали ка­піталістичну політичну систему?

У чому полягає сутність революціонаризму К. Маркса і Ф. Енгельса?

Чи існує проблема двох Марксів?

Які з політичних положень марксизму підтвердила, а які спростувала історична практика?

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

о         

Сутність теорії «еволюційного соціалізму».

Спільне і особливе між ортодоксальним і критичним марксизмами.

Обґрунтування К. Марксом основних політологічних положень у «Капіталі».

Марксистське вчення про шляхи подолання відчуження в суспільстві.

Проблеми марксизму і антимарксизму в сучасних політичних дослі­дженнях.

Соціал-демократичний аналіз капіталізму та його перспектив.

^ Завдання для самостійної роботи

Обов'язково прочитайте рекомендовану літературу, дайте коротку ха­рактеристику основних етапів розвитку марксизму.

Спробуйте описати основні поняття і категорії політичної науки, які були вперше введені в науковий обіг або суттєво збагачені на основі істори­чного досвіду.

Зробіть порівняльний аналіз класичного (ортодоксального) і критич­ного соціал-демократичного марксизмів.

Питання до заліку

о         

Історичні, економічні, соціальні, політичні, духовні передумови вини­кнення марксизму.

Оцінка К. Марксом і Ф. Енгельсом суспільно-політичних вчень минулого.

Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса на проблему приватної власності, її виникнення і розвитку.

Основні етапи розвитку марксизму та їхня характеристика.

Розуміння К. Марксом і Ф. Енгельсом проблем розвитку держави і влади в майбутньому.

Питання до іспиту

о         

Ідейно-теоретичні та соціально-економічні джерела марксизму.

Особливості формування марксизму до 1848 р.

Марксизм і досвід революцій 1848—1850 рр.

Марксизм і досвід Паризької Комуни.

Соціал-демократична критика марксизму.

6.         Марксизм і міжнародний робітничий рух у ХІХ ст.

7.         Проблеми розвитку марксизму після К. Маркса і Ф. Енгельса.

Першоджерела

о         

Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 20.

Маркс К. Гражданская война во Франции // Сочинения. — 2-е изд. — Т. 17.

Маркс К. Классовая борьба во Франции // Сочинения. — 2-е изд. — Т. 7.

Маркс К. Конспект книги Бакуніна «Державність і анархія» // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 18.

Маркс К. Критика Готской программы // Сочинения. — 2-е изд. — Т. 19.

Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. // Сочине­ния. — Т. 42.

Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // Сочине­ния. — Т. 4.

Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Сочинения. — Т. 3.

9.         Маркс К., Энгельс Ф. Нищета философии // Сочинения. — Т. 4.
10. Маркс К., Энгельс Ф. Святое семейство // Сочинения. — Т. 2.