1. ОСНОВНІ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ МАРКСИЗМУ

 

Ставши редактором «Рейнської газети» (1842), Маркс вирішив зорієнтувати її діяльність на захист політично і соціально знедолених мас, на боротьбу за демокра­тичні перетворення в Німеччині. Ще до того в ній публікували свої статті моло­догегельянці. Маркс ставив перед ними вимоги: «якнайменше розпливчастих су­джень, голосних фраз, самовдоволеного милування собою і якомога більше визна­ченості, більше уваги до конкретної дійсності, більше знання діла». Він засудив прийоми цих авторів — вмонтовувати комуністичні й соціалістичні положення, тобто новий світогляд, у випадкові публікації, оскільки необхідно було обґрунтова­не осмислення комунізму.

У той час у «Рейнській газеті» публікувалися статті, в яких проголошувалося, що найголовнішим завданням ХІХ ст. є ліквідація протилежності між трудящими масами і аристократією, забезпечення соціальної єдності в суспільстві. Це дало під­ставу для звинувачень «Рейнської газети» в пропаганді комунізму. Маркс відкинув їх, зазначивши, що «Рейнська газета» «не визнає навіть теоретичної реальності за комуністичними ідеями в їх теперішній формі, а отже, ще менше може бажати їх практичного відтворення або хоча б вважати його можливим...». Це свідчить, що Маркс не приймав комуністичних ідей у їх утопічній формі.

Комунізм він розглядав як ідею, висунуту самим життям, боротьбою класів, в основі якої — реальні інтереси найбідніших прошарків населення: «Стан, який в теперішній час не володіє нічим, потребує частки в багатстві середніх класів, — це факт, який... кожному впадає у вічі на вулицях Манчестера, Парижа та Ліона». На його думку, сила комуністичного руху полягає передусім у його ідеях. «Ми твердо впевнені, — зазначав він, — що по-справжньому небезпечні не практичні досліди, а теоретичне обґрунтування комуністичних ідей, адже на практичні досліди, якщо вони будуть масовими, можуть відповісти гарматами, як тільки вони стануть не­безпечними; ідеї ж, які оволодівають нашою думкою, притягують до себе наші пе­реконання і до яких розум приковує нашу совість, — це кайдани, з яких неможливо вирватись, не розірвавши свого серця, це демони, яких людина може перемогти, лише підкорившись їм».

Маркс вважав, що його знання не дають змоги висловлюватися про зміст соціа­лізму і комунізму. Він лише прагнув не приписувати дійсності догматичних рецеп­тів, як це робили утопісти, а ретельно аналізувати її, шукати шляхів вирішення су­перечностей.

Ознайомлюючись із працями англійських чартистів (учасників революційного руху англійського пролетаріату) і соціалістів-оуеністів, Ф. Енгельс помітив, що во­ни дуже мало знають про соціальний рух у країнах Європи. Оскільки він не один рік цікавився цими проблемами, вирішив поділитися своїм баченням соціалістич­них і комуністичних рухів у Франції, Швейцарії та Німеччині у статті «Успіхи руху за соціальні перетворення на континенті». У ній він проаналізував соціальне корін­ня і специфіку утопічного соціалізму і комунізму, зробив першу спробу узагаль­нення історії соціалістичних вчень. Виникнення і розвиток соціалістичних і кому­ністичних ідей розглядаються у статті як результат соціального процесу, який має інтернаціональний характер. Передумовами їх є суперечності буржуазного суспіль­ства, соціальна нерівність, пригноблення трудящих.

Бурхливий розвиток капіталізму в Західній Європі наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. супроводжувався виступами не лише робітничого класу, а й середніх класів.

У Англії, Франції та Німеччині, зазначав Ф. Енгельс, дійшли висновку, що ра­дикальна революція в суспільному устрої, яка має утвердити колективну власність, стала настійною необхідністю. До усвідомлення цієї необхідності кожна нація при­йшла самостійно. «Англійці прийшли... практичним шляхом, внаслідок швидкого зростання бідності, деморалізації і пауперизму в їх країні; французи — політичним шляхом, відштовхуючись від вимог політичної свободи і рівності, але, переконав­шись, що цього недостатньо, вони приєднали до своїх політичних вимог вимоги соціальної свободи і соціальної рівності; німці стали комуністами філософським шляхом, шляхом роздумів над основними принципами». Цими словами Енгельс підкреслив специфіку національних шкіл утопічного соціалізму і комунізму, заува­жуючи, що за певної подібності форм передбачення майбутнього суттєву роль віді­грають особливості розвитку і традиції конкретної країни.

Особливість розвитку Франції полягала в тому, що вона була переважно полі­тичною державою. Насильницькі зміни «зверху» тут відбувалися одна за одною, до конституції вносилися різноманітні поправки — то демократичні, то реакційні, — які невдовзі відкидались і замінювались іншими. Французька буржуазна революція започаткувала демократичні зміни в Європі, але не забезпечила справжньої рівно­сті, що покликало до життя різні комуністичні проекти перебудови суспільства.

В Англії протягом майже 150 років після буржуазної революції конституція бу­ла основним законом країни, будь-які зміни відбувалися законним шляхом, у кон­ституційних формах. Водночас розвиток капіталізму супроводжувався зростанням бідності, деморалізацією експлуатованих мас, що знаходило своє відображення в різноманітних утопічних соціальних проектах.

У Німеччині, починаючи з часів селянської війни, не було прихильників радика­льних перетворень. Тут порівняно слабко розвивалася промисловість, через жорс­току експлуатацію багато робітників емігрували до Швейцарії, Франції. Не маючи політичних і професійних прав, робітники-емігранти змушені були самотужки за­хищати себе. З цією метою вони створювали таємні товариства, в ідейні програми яких вписували вже існуючі соціалістичні і комуністичні доктрини.

Соціалістичні і комуністичні ідеї народжуються, на думку Енгельса, і в процесі визвольної боротьби трудящих. Так, ідеали вождя плебейських мас у Селянській війні в Німеччині (1524—1525), ідеолога Реформації Томаса Мюнцера виникли як результат невдоволення селян і плебейських елементів міст насиллям і грабунком феодалів та церкви. Бабувізм (утопічне вчення про досягнення рівності шляхом ре­волюційного перевороту силами змовницької організації) постав на хвилі невдово­лення французьких трудящих результатами буржуазної революції. Поширення в 30—40-х роках ХІХ ст. ідей Фур'є, Сен-Сімона, Оуена та інших соціалістів-утопістів свідчило про зростаючий протест робітництва проти існуючого устрою. В Англії чартистський рух став першою спробою робітників створити свою політич­ну організацію.

Суттєве значення для розуміння дійсності, нового суспільного ідеалу має про­аналізована Енгельсом відмінність між соціалістичними і комуністичними вчення­ми. Соціалістичні вчення виражали сподівання розореного крупним капіталом се­реднього стану. З концентрацією виробництва, пролетаризацією середнього стану загострювалася класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом, наслідком якої могла стати соціальна революція. Соціалісти пропонували зберегти, хоч і обмеже­но, приватну власність, заперечували революцію як засіб соціального визволення. Вони виступали за поступове перетворення буржуазного суспільства шляхом ре­форм, нової організації виробництва, об'єднання інтересів капіталу і праці. До со­ціалістичних вчень у Франції Енгельс відносив вчення Сен-Сімона та сен-сімонізм, Фур' є та фур' єризм.

Проміжні позиції між комуністичними і соціалістичними вчення ми належать поглядам Прудона, який основним засобом поліпшення становища середніх класів (ремісників, селян — дрібних власників) вважав реформи. Однак, на його думку, держава не здатна на такі реформи, тому неминучим є її знищення. Це дало підста­ви віднести вчення Прудона до анархічного соціалізму.

Комуністичні вчення були радикальнішими, вимагали повалення буржуазного суспільства шляхом ліквідації приватної власності насильницькими методами. До них він зараховував бабувізм — вчення французького утопіста Гракха Бабефа, справжнє ім'я якого — Франсуа Ноель (1760—1797), що пропагувало ідею соціаль­ної рівності, якої можна досягти внаслідок революційного перевороту, ікарійські соціальні доктрини, що розвивали вчення Е. Кабе про утвердження комуністичних ідеалів у буржуазномусуспільстві шляхом переконання, мирних реформ, утворення асоціацій. Всі вони виступали за здійснення радикальної революції, встановлення колективної власності, досягнення соціальної свободи і соціальної рівності.

Виникнення комуністичних вчень Енгельс пов'язував з буржуазними революці­ями у Франції, що здійснювалися пригнобленими і експлуатованими масами і що­разу оберталися проти них. Тому пролетарі повинні усвідомити, що жодне політич­не самоутворення не спроможне змінити їхнього становища. Необхідна соціальна революція, яка б знищила приватну власність.

У Німеччині існував специфічний напрям, який своїми витоками не був пов' язаний ні з англійським, ні з французьким комунізмом, а визрів у лоні філосо­фії, оскільки в країні не було масового робітничого руху. Енгельс назвав його філо­софським комунізмом, вирізнивши в ньому два напрями. Представники першого не вбачали у пролетаріаті головної сили перетворення суспільства. Вони не спиралися на жодну потужну партію в суспільстві. Другий напрям філософського комунізму визрів восени 1842 р., коли окремі діячі партії дійшли висновку, що тільки соціаль­на революція, наслідком якої буде утвердження колективної власності, встановить суспільний лад, який відповідав би їх абстрактним принципам. Це положення фік­сує перехід Маркса і Енгельса до діалектичного й історичного матеріалізму.

Отже, те, що Ф. Енгельс називав «німецьким шляхом» до комунізму, було од­ним із наслідків поширення комуністичних і соціалістичних ідей у країні, де ще не склалися соціально-економічні умови для масового пролетарського руху. Водночас він вважав, що комунізм — неминучий результат суспільного процесу, і жодна на­ція не може відмовитися від нього, якщо не хоче зректися всього прогресивного у своєму культурному спадку.

Від відчуження до присвоєння навколишнього світу. Реальність економічно­го і політичного буття спонукала К. Маркса і Ф. Енгельса розглянути сутність люд­ського суспільства зсередини. За основу аналізу вони взяли проблему відчуження, до якої підступалися і їх попередники, але розв' язати не змогли. Вона була предме­том досліджень у ранніх творах Маркса «До єврейського питання», «До критики гегелівської філософії права. Вступ», «Злиденність філософії», «Свята родина».

Сутність відчуження. Стрижневим аспектом у вченні Маркса є людина. її він розглядає і як фізичну, і як суспільну істоту. Людина, за його словами, не може іс­нувати без діяльності, без продукту цієї діяльності. Вона працює, вкладає у предмет діяльності свої духовні й фізичні якості. Сили людські починають опредмечувати-ся. Кінцевий продукт діяльності належить не їй, а іншій людині. Товар, який вона виробила, відчужується від неї, стає ворожим їй. Також відчужується людська дія­льність, стає ворожою людині. Починається розмежування, розшарування людей: одні накопичують товари, гроші, а інші не мають такої змоги. У цьому процесі від­чужується людина від людини.

Людей можна відрізняти від тварин, беручи за критерій свідомість, релігію то­що. Люди почали відрізняти себе від тварин, як тільки стали виробляти необхідні їм засоби до життя. Природа постачає матеріал, в якому здійснюється праця і з до­помогою якого людина створює продукти праці. Продуктом праці є праця, втілена в конкретному предметі. Це і є опредмечування. Отже, опредмечування — резуль­тат будь-якої трудової (предметної) діяльності. Опредмечуючи свої життєві сили, людина перестає володіти ними, оскільки вони знаходять об' єктивне існування ззо­вні щодо працівника. Оскільки будь-яке відокремлення життєвих сил людини є від­чуженням, це означає, що відчуження — процес, властивий усій історії людства. Відчуження робітника в продукті його праці є і набуттям працею предметного, зов­нішнього існування, і втіленням упредметі праці ворожої працівнику сили.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що перетворення опредмечування на відчужен­ня означає: чим більше предметів працівник виробляє, тим меншою їх кількістю він може володіти і тим сильніше потрапляє під владу свого продукту. Оскільки до продуктів праці належать засоби праці, засоби для життя, то врешті-решт робітник залишається без них обох.

Відчуження предмета, тобто ставлення працівника до предмета своєї праці як до чужої, є лише однією стороною відчуження праці. Друга — відчужене ставлення працівника до виробництва, виробничої діяльності. Це означає, що продукт праці як відчуження можливий тому, що виробництво його є діяльним відчуженням, тоб­то відчуженням діяльності. Цей аспект відчуження виявляється в тому, що праця є для працівника «чимось зовнішнім, таким, що не належить до його сутності», а та­кож у тому, що він у своїй праці не утверджує, а заперечує себе, вважає себе неща­сливим, не розвиває вільно свою фізичну і духовну енергію, а виснажує свою фізи­чну природу і руйнує свої духовні сили. Тому робітник тільки поза працею володіє собою, а в процесі праці є відірваним від себе. Сама праця ще не стала потребою, є лише засобом отримання заробітної плати, тобто засобом для задоволення інших потреб.

Відчуження родового життя людини проявляється у відчуженні її не тільки від продуктів праці, її трудової діяльності, а й від її родової сутності як людини, усіх видів її родової життєдіяльності. Людині властиві різні види діяльності: споживан­ня їжі, води та ін. Справжня людська діяльність виражена настільки, наскільки вона пов'язана з працею. Лише в перетворенні предметного світу людина утверджує се­бе як родова істота. Але відчужена праця віднімає в неї цей світ і сам акт його ви­робництва, а отже — її родове життя, зводячи його до індивідуального існування.

Ці аспекти відчуженої праці (відчуження предмета, самовідчуження в акті виро­бництва, відчуження родового життя) безпосередньо проявляються в аспекті від­чуження людини від людини: «Якщо продукт праці не належить працівнику, якщо він протистоїть йому як чужа сила, то це можливо лише внаслідок того, що продукт належить іншій людині, не працівнику».

Відчуження продукту праці проявляється у відчужених, ворожих взаєминах працюючого і не працюючого, працівника і капіталіста. Приватна власність є про­дуктом, результатом відчуженої праці, ставлення працівника до природи, до самого себе. Однак цей результат не є необхідним. Отже, приватна власність — не причи­на, а наслідок відчуженої праці. Такий висновок логічно випливає з поглядів К. Маркса, який запровадив поняття «відчужена праця», щоб не брати за основу факт приватної власності, як це робили буржуазні економісти, а пояснити цей факт, тоб­то вивести його в результаті аналізу. Лише пізніше, пояснював Маркс, приватна власність стає основною причиною відчуження праці.

Етапи розвитку відчуження. На ранніх етапах розвитку людства праця слугувала безпосередньому задоволенню потреб людини, створюючи засоби до існування (їжу, одяг, помешкання). Продукт праці споживався самим виробником, тому лю­дина виробляла не більше того, в чому мала потребу. Обміну ще не існувало. Точ­ніше, він зводився до обміну своєї праці на продукт своєї праці, який був прихова­ною формою справжнього обміну. Це дало Марксу підстави для висновку, що спочатку капітал і праця були об' єднаними, оскільки вся накопичена праця була працею самого виробника. За таких умов немає місця для відчуження.

Згодом у виробника виник надлишок вироблених ним продуктів і потреба в продуктах інших виробників. Так з' явився обмін. Спочатку він удосконалювався в «грубій формі відчуження приватної власності та в міновій торгівлі». Метою виро­бництва було задоволення безпосередніх потреб виробника, а утворення надлишків і обмін були чимось випадковим, на що виробник не розраховував. Водночас наяв­ність обміну стала джерелом доходу. Це різко змінило мету і буття праці. Нагрома­джена праця перестала бути цілком своєю працею, ставши водночас і чужою, хоч і безпосередньо обміняною на свою працю.

Зі стабілізацією виробництва надлишкової продукції, з розширенням потреб у продуктах праці інших виробників люди починають свідомо виробляти продукти для обміну. Виробляючи раніше безпосередньо для себе, вони були індивідами самі для себе. З появою обміну та поділу праці виникли відповідні форми суспільного зв'язку між ними. Потребуючи продуктів праці інших людей, вони могли задоволь­няти цю свою потребу тільки шляхом обміну на продукт власної праці, тобто шля­хом втрати цього продукту. Так відбулося відчуження продукту від виробника, а соціальне спілкування стало зовнішнім, відчуженим родовим актом. Якщо взаєм­ний обмін продуктами людської діяльності є міновою торгівлею, то взаємний обмін діяльності є розподілом праці, що розвивається разом із цивілізацією. Праця цілком стає працею задля заробітку. Це означає, що поряд з відчуженням продукту відбу­лося відчуження від виробника і самої мети його праці.

Це відчуження сутнісних сил людини набуває свого зовнішнього, предметного вираження в появі універсального еквівалента обміну — грошей. Сутність грошей полягає насамперед не в тому, що в них відчужується власність, а в тому, що в них відчужується і стає властивістю матеріальної речі, яка знаходиться поза людиною, властивістю грошей, та опосередкована діяльність, той опосередкований рух, люд­ський, громадянський акт, у результаті якого продукти людини взаємно доповню­ють один одного.

Наявність цього посередника призвела до того, що людина розглядає свою во­лю, свою діяльність, свої відносини з іншими людьми як силу, незалежну від себе і від них. Таким чином, її рабство доходить апогею.

Усі процеси відчуження зумовили виникнення накопиченої чужої праці, тобто ка­піталу, і його протиставлення безпосередній праці. Першою формою існування капі­талу була земельна власність. Протилежність праці й капіталу постає тут у формі протилежності аграрної праці і земельної ренти. Ця протилежність склалася давно і є чітко вираженою, але її сутність, як і протилежність між працею і капіталом, маску­ється багатьма обставинами: рента виступає як специфічна якість специфічної земе­льної власності, тобто власності, одягненої в природну оболонку. Аграрна праця та­кож є специфічною працею, об' єктом якої постає природа, і тому вона безпосередньо прилучається до дії природних сил. Водночас ця праця оточена різноманітними ста­новими відносинами, що надає їй громадсько значущої родової діяльності.

Промисловість формується на противагу земельній власності. Спочатку проми­слова праця як праця специфічна ще не протистояла землеробській праці, але зго­дом відмінності між ними зникли, в суспільстві залишилося тільки два класи — працівників і капіталістів. Відтоді відчужена праця остаточно утвердилась як сут­ність будь-якої праці й таємниця капіталу: «Тільки тепер приватна власність може перестати панувати над людиною і стати всесвітньо-історичною силою у своїй най­більш загальній формі».

Вищу стадію протилежності між працею і капіталом становить перетворення їх на протилежність кожного щодо самого себе: капітал «розпадається на самого себе і на відсоток та прибуток; праця розпадається на саму себе та заробітну платню. Праця перетворюється на засіб отримання заробітної плати, тобто на виробництво діяльності, чужої собі, людині і природі, і тому цілком чужої свідомості і життєво­му прояву. Абстрактне існування людини є існуванням її лише як людини праці. Протистояння праці та капіталу, доведене до краю, неминуче стає найвищим сту­пенем і загибеллю всіх породжених ними відношень».

Форми комунізму. К. Маркс та Ф. Енгельс вбачали певну відповідність розвит­ку науки про суспільство логіці реальної історії суспільства. Ця логіка виявляється в уявленнях про ліквідацію в майбутньому існуючого ладу і в розвитку політичних рухів, які керуються цими уявленнями. Пізнання минулого й теперішнього, а також уявлення про майбутнє, рух за досягнення цього майбутнього відбуваються як два паралельні процеси, що долають у своєму розвитку однакові етапи. Тому весь рух історії є, з одного боку, актом народження комунізму, а з іншого рухом осягнення і пізнання його становлення. Цей висновок дав Марксу і Енгельсу об' єктивні крите­рії оцінки соціалістичних, комуністичних теорій і рухів, що розвиваються у трьох формах, які змінюють одна одну.

Розкриваючи сутність першої форми комунізму «брутального комунізму», Маркс наголошував, що він створений протилежністю між відсутністю власності і власністю. Ця протилежність не сприймається як протилежність між працею і капі­талом. Вона є наслідком того надто сильного панування речової власності над бід­няком. Цими словами Маркс звертав увагу на нерозвиненість виробничих сил сус­пільства, зазначаючи, що за таких умов для бідняка безпосереднє володіння власністю є єдиною метою його існування. Відчуття володіння і прагнення до нього стає домінуючим, що свідчить про відчуження інших людських почуттів. Основним принципом такого суспільства є всезагальна приватна власність, тобто рівне право всіх на існуючу приватну власність. При цьому приватну власність оцінюють лише з об' єктивного боку: всі вади суспільства розглядаються як закорінені у факторі власності, нерівномірному розподілі предметів, багатства; відчуження у сфері полі­тики і духовного життя до уваги не береться. Категорія «робітник» поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього сус­пільства до світу речей; усі відносини в суспільстві виявляються у формі відчуттів. Маркс виокремлював і такі особливості «брутального комунізму», як обмеження в усьому, заперечення культури та цивілізації, повернення до надзвичайної простоти, бідної, з мінімальними потребами людини. «Цей комунізм, який всюди заперечував особистість людини, — писав він, — є лише послідовним вираженням приватної власності, яка є цим запереченням».

Аналізуючи другу форму комунізму, Маркс наголошував, що сутність приватної власності становить праця, а її форму — капітал, що вимагає знищення капіталу як такого. Однак загалом він залишився на позиціях «брутального комунізму», який усі потворні риси суспільства вбачав тільки у факті приватної власності, в нерівно­мірному розподілі предметного багатства і не звертав уваги на відчуження у сфері політики і духовного життя, самовідчуження людської особистості, її талантів, по­чуттів.

Представники другої форми комунізму вимагали не лише знищення приватної власності, встановлення гідного людини розподілу предметного багатства, а й ви­ступали за скасування відчуження у сфері політичного життя, повернення людині її політичної сутності. Вони ще не розуміли, що приватна власність максимально розвивала суспільні зв' язки людини і довела її суспільну природу, тобто ще не ус­відомлювали позитивної сутності приватної власності.

У вищій своїй формі комунізм виступає як позитивне скасування приватної вла­сності і завдяки цьому як справжнє присвоєння людської сутності людиною і для людини. Якщо капіталізм максимально відчужує людину від себе, то справжній комунізм, зберігаючи все багатство досягнутого розвитку, повертає людину до себе як до людини суспільної. Постаючи як заперечення, тобто як заперечення приват­ної власності, яка заперечує людину, комунізм є самоствердженням людини. Однак вихідним пунктом комунізму як революційного руху є породжені приватною влас­ністю матеріал праці і людина. У формуванні цього вихідного пункту реалізується історична необхідність приватної власності. В різних країнах цей вихідний пункт має свої особливості: у Німеччині — це самосвідомість; у Франції це рівність, тому що там переважає політика; в Англії справжня матеріальна практична потреба.

Реальною основою скасування будь-якого відчуження є знищення приватної власності. Позитивне скасування приватної власності як утвердження людського життя є позитивне скасування будь-якого відчуження, тобто повернення людини з релігії, родини, держави тощо до свого людського, тобто суспільного буття.

Комунізм — необхідна форма і енергетичний принцип найближчого майбутньо­го, але він не є метою людського розвитку, формою людського суспільства. Між капіталістичним і комуністичним суспільством неминучий перехідний період, оскі­льки комуністичне суспільство формується не на власній основі, а виходить з капі­талістичного суспільства, яке в економічному, моральному і розумовому сенсі збе­рігає його родимі плями.

Аналіз соціально-політичних учень минулого. У своїх працях «Свята роди­на», «Німецька ідеологія» К. Маркс і Ф. Енгельс зауважували, що ідеологами рево­люційної буржуазії були просвітники-матеріалісти XVII—XVIII ст. Виступаючи проти феодалізму, релігії, вони створювали передумови глибинного аналізу соціа­льних відносин, формували основи радикальних змін суспільного устрою. Тому ідейні джерела утопічного соціалізму і комунізму беруть свій початок у матеріаліс­тичній традиції (Бекона, Декарта, Локка), а проповідування політичної рівності Руссо та інших просвітників передувало вимогам соціальної рівності.

Матеріалізм і утопічні теорії. Заглиблюючи свій погляд в основні положення матеріалістичної філософії, що живили соціалістичні та комуністичні теорії, К. Маркс та Ф. Енгельс зосереджувалися на тих аспектах, які тлумачили людину як продукт середовища і як істоту політичну, суспільну. Передусім вони зазначали, що фран­цузький матеріалізм, розвиваючи теорію Локка про походження знань із чуттєвого досвіду, пристосував сенсуалізм до вчення про людину, до теорії виховання в на-йширшому значенні. Заслуговують на увагу вчення матеріалістів XVII ст., згідно з якими черпання людиною відчуттів, знань із зовнішнього світу, надбаного в ньому досвіду зобов'язує так влаштовувати цей світ, щоб він був гідним її. Потрібно сфо­рмувати істинно людські відносини, в яких вона почувалася б людиною. Якщо лю­дина є суспільною істотою, то лише в суспільстві може розвинути свою істинну природу, а про силу її природи слід судити на підставі не сили індивідів, а сили всього суспільства. Оцінюючи Гельвеція як одного з видатних представників цього напряму, Маркс і Енгельс зазначали, що саме виховання, яке Гельвецій розумів як сукупність усіх умов життя індивіда, формує людину. З огляду на це, Гельвецій ви­ступав за перетворення, які б усунули суперечність між інтересом окремої людини і суспільним інтересом, а для цього потрібна докорінна зміна свідомості людей. Се­ред головних аспектів його системи Маркс і Енгельс виділяли природну рівність людських розумових здібностей, єдність успіхів розуму і успіхів промисловості, природну доброту людини, всемогутність виховання.

З інших французьких матеріалістів, учення яких прислужилося формуванню ідей утопічного соціалізму і комунізму, чільне місце належить Гольбаху, у вченні якого теорію моралі багато що ріднить з поглядами Гельвеція. Зокрема, Маркс і Ен­гельс наголошували на положеннях, що розкривають її гуманістичну спрямова­ність: а) усяка мораль, яка відокремлює інтереси індивіда від інтересів суспільства,

 

є неправильною, суперечить природі; б) доброчинність є не що інше, як користь людей, об'єднаних у суспільство.

Відзначаючи зв'язок утопічного соціалізму Фур'є з французьким матеріалізмом XVII ст., Маркс передусім звертав увагу на обґрунтування Фур'є соціального коде­ксу, який видавався йому не системою закономірностей суспільного життя, а своє­рідним різновидом «натурального права». У Фур'є — це сукупність норм, що за­безпечують соціальну гармонію. Спосіб встановлення цих норм тісно пов'язаний з його філософією освіти. ІІоштовхом до розвитку суспільства він вважав труднощі в задоволені потреб, а також ті, що пов' язані зі зростанням населення планети. Запо­зичивши у Руссо важливий для матеріалістичної соціології принцип боротьби лю­дини з природою, Фур'є робить інші висновки. Система Руссо (дефіцит засобів іс­нування нова система виробництва — новий соціальний устрій) у Фур'є має іншу послідовність: дефіцит засобів існування, новий соціальний устрій — нова система виробництва.

Вчення Оуена про людський характер, суспільний розвиток також примикає до теоретичних побудов французьких матеріалістів XVIII ст. Оуен стверджував, що проблеми, які переживає суспільство, спричинені помилками пращурів, невігласт­вом керівників і керованих. Невігластво та оману вважав джерелом зла, а розум і знання джерелом щастя. Історію він розглядав крізь призму історії людського ро­зуму. Розумна суспільна система повинна, на його думку, базуватися на законах природи. Для утвердження щастя свідомість людей має бути звільнена від неправи­льних ідей, народитися заново. Сама по собі природа людини добра. Погані харак­тери створені поганими умовами життя. Для розвитку як найкращих якостей люди­ни потрібні нові умови, які б найповніше відповідали її природі.

К. Маркс і Ф. Енгельс, не ототожнюючи філософських принципів матеріалістів-просвітників і соціалістів-утопістів, стверджували, що їх об' єднує постійне апелю­вання до природи та розуму як головних критеріїв. Соціалісти-утопісти не механіч­но повторювали деякі положення просвітників, а намагалися використовувати їх, пристосовуючи до нових завдань, пов' язаних із критикою буржуазного суспільства, пошуками способів його подолання.

Критика філософії Гегеля. Антагоністичною реальному гуманізму, соціалісти­чному та комуністичному рухам К. Маркс і Ф. Енгельс вважали ідеалістичну філо­софію, яка на місце справжньої індивідуальної людини ставить «самосвідомість» чи «дух». Необхідність пропаганди комуністичних ідей спонукала Маркса і Енгель­са до рішучих виступів проти «спекулятивного ідеалізму», найреакційнішими про­явами якого вони вважали його інтерпретацію історії суспільства, ролі в ній народ­них мас і особистостей.

Наприклад, Гегель найважливішим джерелом розвитку історії визнавав світовий дух, що виявлявся в «народному русі». Сутністю його є держава, право, релігія, ми­стецтво, філософія. Суспільство розглядав як один з виявів абсолютної ідеї, світо­вого духу, народні маси пасивним матеріалом його творчості. В кожну історичну епоху на передній план виходить дух певного народу, покликаного відіграти все­світньо-історичну роль. У зв'язку з цим виділяв східний, грецький, римський, німе­цький періоди розвитку світової історії. Німецький період, на його думку, вінчає всю історію, уособлює «об' єктивну істину і свободу».

Філософія історії Гегеля, за твердженням Маркса та Енгельса, збігалася з феода­льно-монархічними теоріями, згідно з якими Бог править світовою історією через «обрані» ним народи і своїх «помазаників». Гегель зневажливо ставився до англо­саксів, слов' ян, індусів та інших народів, вважаючи їх не здатними до самостійного

 

о


281

 

розвитку. Ці ідеї було використано для пропаганди націоналізму, возвеличення прусської монархії.

Критика молодогегельянців. Молодогегельянці розглядали історію людства крізь призму протилежності самосвідомості і маси. Самосвідомість вони видавали за сутність філософії, держави, права, прогресу взагалі; народ вважали неодухотво-реною матерією, стихійною консервативною масою, доводили, що не він, а ідея є рушійною силою соціального прогресу.

Спростовуючи це положення, К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували матеріаліс­тичне розуміння ролі ідей: «Ідеї ніколи не можуть виводити за межі старого світо­вого порядку... Ідеї взагалі нічого не можуть здійснювати. Для здійснення потрібні люди, які повинні використовувати практичну силу». Розвиток матеріального ви­робництва, техніки, науки, культури, суспільно-політичні зміни — все це пов' язано з суспільними потребами, інтересами і діями мас, висуває їх на авансцену історії. Маси починають усвідомлювати, що їхні потреби протилежні потребам панівної меншості, вони дедалі свідоміше й рішучіше залучаються до суспільно-історичного процесу.

Ворожість молодогегельянців до трудящих мас найвиразніше проявлялась у їх ставленні до робітничого класу. У «Святій родині» наводяться різні приклади. Так, французькі соціалісти стверджували, що робітники створюють все, виробляють все і не мають ні прав, ні власності. Економісти вважали, що пролетаріат одержує у формі заробітної плати ціну його праці. Молодогегельянці вустами Б. Бауера заяв­ляли, що робітник нічого не має тому, що нічого не робить, а нічого не робить він тому, що його робота завжди є чимось поодиноким, розрахована на задоволення його особистої потреби та ін. Піддаючи критиці положення буржуазної політеко­номії, що фіксувала суперечність між прибутком і заробітною платою, молодогеге­льянці намагалися довести, що в суспільстві існує класова гармонія, що пролетарі та буржуа утворюють єдину «фабричну партію». Боротьбу проти класового ворога вони оголошували помилковою, а вирішення класових суперечностей — справою чистої свідомості.

Заперечуючи ці твердження, Маркс і Енгельс підкреслювали, що важливу роль у житті суспільства відіграє трудова діяльність, особливо робітничого класу як голо­вного творця матеріального добробуту. Умови життя робітничого класу дають йо­му своєрідну практичну освіту, яка не залишає місця для ідеалістичних уявлень. Робітники не вважають, що за допомогою «чистого мислення» можуть позбавитися своїх господарів і приниження. Вони болісно відчувають різницю між буттям і ми­сленням, між свідомістю і життям. Вони знають, що власність, капітал, гроші, най­мана праця є не привидами уявлень, а практичними, конкретними продуктами їх самовідчуження. Тому вони повинні бути усунуті практичним і конкретним спосо­бом, щоб людина могла стати людиною не лише подумки, у свідомості, а й у масо­вому бутті.

На основі всебічного вивчення реального життя К. Маркс і Ф. Енгельс розвива­ли свої судження про працю, роль народних мас в історії, про всесвітньо-історичну роль пролетаріату. Пролетаріат вони розглядали як внутрішньо властиве буржуаз­ному суспільству заперечення його економічної основи — приватної власності. Це заперечення безпосередньо виявлялося в тому, що пролетаріат є класом без приват­ної власності, і це обумовлює його соціальну місію. Пролетаріат і багатство є про­тилежностями, що утворюють єдине ціле, форми існування приватної власності, дві сторони буржуазних відносин. Вони взаємообумовлені, не можуть існувати одна без одної. При цьому кожна зі сторін займає характерне лише для неї положення і виконує різні функції. Вони не перетворюються одна на іншу, не міняються місця­ми. Боротьба між ними призводить до знищення однієї сторони і докорінної зміни іншої.

Приватна власність (багатство) змушена зберігати своє існування, а отже, й іс­нування своєї протилежності — пролетаріату. Вона є позитивною стороною анта­гонізму і не виходить за межі існуючої суперечності. Навпаки, пролетаріат змуше­ний нехтувати самим собою і, таким чином, обумовлює свою протилежність, яка й робить його пролетаріатом, — приватну власність. Він є негативною стороною ан­тагонізму.

Панівний клас (буржуазія) вбачає у відчуженні засобів праці від робітників свою могутність. Пролетаріат почувається за цих умов безсилим, приреченим на безглуз­де існування. У такій ситуації важливо мати на увазі марксистське розмежування двох типів людського відчуження — відчуження буття буржуазії і відчуження праці пролетаріату. Дія першого спрямована на збереження антагонізму, другого — на його знищення.

Соціалізм і пролетарський рух взаємопов' язані, зливаються в єдиний потік. Цей рух сприяє засвоєнню існуючих, виробленню нових соціалістичних ідей, обґрунту­ванню суспільного устрою, за якого антагонізм перестане бути законом соціального прогресу, що свідчить про високий гуманістичний характер соціалістичних і кому­ністичних ідеалів. Треба бути ознайомленим, як стверджують Маркс і Енгельс, із потягом до науки, з жагою знання, моральною енергією, невпинним прагненням до саморозвитку французьких та англійських робітників, щоб скласти уявлення про людську шляхетність цього руху.

Критика Л. Фоєрбаха. Важливе значення для розвитку соціалістичних ідей має критика К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Німецькій ідеології» вчення Людвіга Фоєр-баха, ідеалістичне розуміння історії яким співіснувало з матеріалістичною філосо­фією. Він, зокрема, стверджував, що визначальною силою історії є людські почут­тя, пристрасті, потяги, не замислюючись над об' єктивною обумовленістю ідеаль­них спонукальних мотивів, конкретно-історичними змінами їх змісту. На противагу таким поглядам, Маркс і Енгельс пропонують матеріалістичні принципи, в основі яких — погляд на історію не крізь призму понять, а через соціально-економічну ді­яльність, матеріальне виробництво, життя конкретних людей. Аналіз процесу виро­бництва дає змогу зрозуміти пов' язані з конкретним способом виробництва і поро­джені ним відносини, тобто громадянське суспільство на його різних щаблях як основу всієї історії. Відтак з' ясувати діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя, а також вивести з нього різні теоретичні побудови і форми сві­домості — релігію, філософію, мораль, простежити процес їх виникнення, що дасть змогу уявити процес загалом і взаємодію його різних сторін.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що наявна в конкретному суспільстві сукуп­ність форм існування (виробничих відносин), які виникли на основі сформованих продуктивних сил, відповідає їх характеру і умовам розвитку, з часом гальмує зрос­тання продуктивних сил, вступає у суперечність з ними. Розв' язанням цієї супереч­ності є поява замість попередньої форми відносин нової, яка відповідає більш роз­винутим продуктивним силам. Всі історичні колізії закорінені в цій суперечності, і щоразу вона повинна прориватися через революцію.

Розвиток продуктивних сил визначає не лише розвиток відносин спілкування, а й формування, зміну свідомості, мислення людей, які є продуктами своїх уявлень, зумовлених певним розвитком продуктивних сил. Це знаходить свій вияв у політи­ці, моралі, релігії, законодавстві.

Критика істинного соціалізму. На основі матеріалістичного розуміння історії Маркс і Енгельс критикували і так званий істинний соціалізм — специфічну форму німецького утопічного соціалізму, яка в той час мала немало прихильників серед робітничого класу.

Прибічники цієї течії правомірно стверджували, що розвиток промисловості та примноження багатства за капіталізму супроводжуються зростанням злиднів, що породжений цим розкол суспільства на багатих і бідних призводить до боротьби між ними. Однак вони обрали своєю зброєю лише проповідь: багатим намагалися довести, що багатство не приносить щастя, оскільки щастя полягає в тому, щоб стати «справжньою людиною» (соціалістом), і свідченням цього має бути «зви­чайна» («істинна») власність дрібних виробників, яка протиставлялася крупній капіталістичній власності як такій, що приносить нещастя і капіталістам, і всій країні. «Істинні соціалісти» проголосили кожну людину соціалістом, проповіду­вали загальне багатство, засуджували класову боротьбу як гіршу форму самовід-чуження, як самообман. На їхню думку, для подолання соціальних негараздів не­обхідно мати розумні плани реформи і переконати людей в їх доцільності. Передусім слід звертатися не до пролетаріату, а до прогресивної частини буржуа­зії, яка, будучи освіченою, придатна до здійснення реформ. Ця доктрина поєдну­вала гуманізм і соціалізм методом трансформації французьких соціалістичних ідей у контекст німецької ідеології, її вони вважали вищою формою соціалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс зазначали, що «істинні соціалісти за допомогою гегельян­ської та фейєрбахівської ідеологій намагалися з' ясувати сутність соціалістичної і комуністичної літератури, цілком незрозумілої для них. Вони відривали комуніс­тичні системи від реального духу, а відтак цілком свавільно ув' язували їх з німе­цькою філософією, не замислюючись, що ці системи базуються на практичних потребах, сукупності умов життя певних класів у конкретних країнах. Вони від­ривали свідомість певних, історично обумовлених сфер життя від самих цих сфер і, отже, збочували з реального історичного підґрунтя.

Хоч як це не парадоксально, але «істинні соціалісти» зневажливо ставилися до французьких і англійських соціалістичних, особливо комуністичних доктрин. Ко­мунізму, наприклад, докоряли, що він вульгарно матеріалістичний і прагматичний, оскільки не цікавиться сутністю людини, а переймається лише матеріальними пи­таннями, не може дорости до розуміння сутності вільної діяльності людей тощо. Однак, як зазначають Маркс і Енгельс, комуністичні системи з' являлися тоді, коли пролетаріат та його революційна свідомість були ще слабко розвинуті, і вчення ко­мунізму найлегше було пропагувати у формі утопічних романів. Німецькі дрібно­буржуазні ідеологи, переповідаючи зарубіжні комуністичні й соціалістичні ідеї, не­рідко перекручували їхній зміст.

Критика позиції Прудона. Наприкінці 1846 р. К. Маркс ознайомився з працею П. Прудона «Системи економічних протиріч, або філософія злиднів» і визнав її аморфною та претензійною. В одному з листів до П. Аненкова він стверджував, що Прудон виявив цілковите нерозуміння історичного розвитку людства, буржуазного устрою, його справжніх суспільно-політичних відносин. Всесвітню історію він по­дав як послідовність ідей розуму, який ніколи не помиляється, як гіпотезу «соціа­льного генія». У «Злиденності філософії» Маркс звертає увагу на те, що Прудон перейняв багато неправильних ідей з англійської політичної економії та німецької філософії (у Д. Рікардо запозичив уявлення про буржуазні відносини як вічні). Вважаючи економічні відносини втіленням економічних категорій, він намагався вибудувати програму реформування капіталізму, яка б відповідала інтересам дріб­ної буржуазії. Його концепція ґрунтувалася на принципі асоціації. Суть її полягає в тому, що індивід не може задовольнити свої різноманітні потреби власною працею і власним виробництвом, тому змушений укладати певні угоди, встановлюючи роз­поділ праці та обмін. Для цього Прудон пропонував організувати народний банк, куди можна було здавати вироблені товари і отримувати взамін інші. Робітники, які об' єдналися в такі асоціації, мали б змогу володіти знаряддям виробництва. В асо­ціаціях існували б і наймана праця, і нерівномірна оплата праці, і відповідна участь у розподілі прибутку. Поряд з асоціаціями функціонували б і окремі виробники, сім' ї, інші вільні об' єднання громадян. На землі, яка належала б індивідуальним власникам, також утворювалися б общини, асоціації, в яких торжествували б спра­ведливість і рівність.

Дрібнобуржуазна сутність поглядів Прудона найповніше виявилася в його трак­туванні єдності протилежностей, негативних і позитивних сторін економічних ка­тегорій. Він намагався стати вище буржуазних економістів і соціалістів, але, як стверджує Маркс, не пішов далі ідеалу дрібного буржуа. Його поглядам на єдність протилежностей Маркс протиставив діалектичний підхід, стверджуючи, що саме боротьбою протилежностей створюється рух, в якому вирішальну роль відіграє та сторона, яку Прудон називає «дурною». Крім того, рух утворює нову єдність, в якій немає попередніх позитивної і негативної сторін. Тому капіталістична система — це не реформована усуненням негативних сторін феодальна система, а нова антаго­ністична система, якій властивий рух, відмінний від руху за феодалізму. Саме цей рух, створений боротьбою класів, передусім боротьбою пролетаріату проти буржу­азії, не сприймав Прудон, що пояснює його ворожість до робітничих коаліцій, страйків тощо. Він переконував, що будь-який рух, спрямований на підвищення за­робітної плати, призведе до зростання цін, а отже, до розширення потреб. По цій лінії вибудовуються його протистояння пролетаріату, проголошення незаконними страйків, оскільки так трактує їх кримінальний кодекс, вони руйнують економічну систему. Визнаючи свободу кожного робітника розпоряджатися своєю особою і своїми руками, суспільство, на його переконання, не може дозволити їм засобами коаліцій вчиняти насилля над монополією. Будучи прихильником приватної влас­ності, виступаючи проти будь-яких зазіхань на її принципи, Прудон не підтримував заходів, які були спрямовані на полегшення становища дрібного товаровиробника, заторкували інтереси великого капіталу. Вельми показовим щодо цього є його роз­мірковування про прогресивний податок на прибуток: якщо цей податок не забира­тиме у капіталістів усього капіталу, він буде брехнею, а коли забиратиме — конфі­скацією власності, експропріацією без будь-якої користі для суспільства.

Прудон не вважав себе комуністом, рідко причисляв себе до соціалістів. Ними у 40-х роках XIX ст. вважали себе помірні реформатори, які визнавали приватновла­сницькі відносини. Прудон репрезентував праве крило соціал-реформізму, цінності якого гостро конфліктували з метою робітничого руху.

Критичний аналіз утопічних, псевдосоціалістичних концепцій допоміг Марксу та Енгельсу викристалізувати своє розуміння соціалістичного і комуністичного іде­алу, зробити найважливіші висновки щодо змісту, на їхню думку, об' єктивно неми­нучої комуністичної революції, прогнозування історичного майбутнього людства.

Матеріалістична інтерпретація історії та економічний детермінізм. Думки про те, що економічне становище і економічні інтереси впливають на політичні ін­ститути, політичну боротьбу, уявлення людей, відомі з прадавніх часів. Платон за­значав, що будь-яка держава складається з двох партій — партії бідних і партії ба­гатих. Упродовж розвитку людства його хвилювали проблеми нерівності і несправедливості. На ранніх етапах багато мислителів економічне становище лю­дей пояснювали властивостями їх характерів. Томас Мор, буржуазні економісти причину всіх негараздів суспільства вбачали у приватній власності. Руссо зазначав разюче протиріччя між природою і суспільною нерівністю, а Прудон, який оголо­сив власність крадіжкою, визнавав, що вона є основою суспільства.

Маркс і Енгельс, розвиваючи думки про сутність приватної власності, намагали­ся проникнути углиб майнових і суспільних суперечностей, стверджували, що вони ґрунтуються на системі виробництва і відносинах, у які люди вступають у процесі виробництва, виробничих відносинах. Тип цих відносин об'єктивно зумовлений, наперед визначений рівнем розвитку продуктивних сил, тобто засобів виробництва. Виробничі відносини (спосіб виробництва) визначають устрій життя суспільства і зумовлюють його розвиток. Щодо способу виробництва всі інші аспекти суспільст­ва є похідними, наслідком, над будовою над економічним базисом. Ці ідеї обґрун­товані в «Німецькій ідеології», «Маніфесті комуністичної партії», «Капіталі», але найбільш цілісно висвітлені у праці «До критики політичної економіки». У перед­мові до неї подано міркування щодо теорії та історії суспільства, які Маркс охарак­теризував як «провідну нитку» своїх досліджень.

Суть їх можна звести до того, що люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі, виробничі відносини, які відповідають певному ступеню їх продуктивних сил. Сукупність цих сил утворює економічну структуру суспільства, базис, над яким ви­сочить юридична і політична надбудова і який відповідає певним формам свідомо­сті. Спосіб виробництва, матеріальне життя зумовлюють соціальне, політичне і ду­ховне життя, тобто не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному щаблі розвитку продуктивні сили суспільства вступають у суперечність із виробничими відносинами (відноси­нами власності), які вже гальмують їх розвиток. Так настає епоха соціальної рево­люції. Зі зміною економічної основи суспільства кардинально змінюється його над­будова, тому слід розрізняти зміни економічних умов виробництва і зміни юридичні, політичні, релігійні, мистецькі, філософські, тобто ідеологічні форми, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і доводять його до кінця. Як не можна су­дити про окрему людину на підставі її думок про себе, так само не можна судити про епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, свідомість необхідно пояснити із суперечностей матеріального життя, з конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. На підставі цього з певною мірою умовності можна виокремити азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи вироб­ництва. Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою су­спільного процесу виробництва. Цей антагонізм виростає із суспільних умов життя індивідів, але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспільства, створюють умови для розв' язання цього антагонізму. Тому цією суспільною фор­мацією завершується передісторія людського суспільства.

Перша частина праці «До критики політичної економії» формулює, передусім, на основі обґрунтованої в «Німецькій ідеології», історико-матеріалістичної науки про людину, універсально-історичну перспективу. В центрі її визначення людини як суспільно-історичної виробничої істоти, що працює; сюди належать виробничі відносини (суспільні відносини, що характеризуються становищем класів один що­до одного, конкретними панівними відносинами власності щодо засобів виробниц­тва, а також відносинами обміну, розподілу і споживання), які в конкретно-історичній ситуації відповідають певним продуктивним силам (людській робочій силі, засобам виробництва, формам поділу праці, стану технології та науки). Разом усе це утворює загальну економічну структуру суспільства, тобто суспільну фор­мацію, а вона — реальний базис суспільства, який є визначальним для суспільних форм свідомості, оскільки, за Марксом, суспільне буття визначає свідомість. Це пе­рший аргумент.

На цьому грунтується другий аргумент, націлений на з'ясування «закону руху» історії. Рух виникає з напруження (суперечності) між динамічними матеріальними продуктивними силами і менш динамічними виробничими відносинами (відноси­нами власності), які, будучи спершу сприятливими формами розвитку продуктив­них сил, з часом починають сковувати їх. У цих суперечностях виникає суспільна та економічна кризова ситуація, що передує епосі соціальної революції, в процесі якої відбувається заміна віджилих виробничих відносин новими.

Третій аргумент, зосереджуючись на відмінностях між базисом і надбудо­вою, наголошує, що джерелом, рушійною силою суспільних перетворень (рево­люцій) є ненадбудова, а базис, тобто суперечність між економічними продуктив­ними силами і виробничими відносинами, які реалізуються як класова боротьба. Форми і зміст свідомості, відповідно, зумовлюються суперечностями суспільно­го життя.

Четвертий аргумент стосується структури історичного процесу. Йдеться про історичні завдання, які постають лише там і лише тоді, де і коли для них визріли матеріальні умови.

П'ятий аргумент повертається до універсально-історичної перспективи першо­го, за яким всесвітній історичний розвиток на підставі економічних засад поділяють на п'ять епох, охарактеризованих як азіатський, античний, феодальний і буржуаз­ний способи виробництва. Кожен із них відіграв прогресивну роль з огляду на роз­виток продуктивних сил. Суперечності та класова боротьба зумовили перехід від попереднього способу виробництва до наступного.

Сучасний йому буржуазний спосіб виробництва Маркс розглядає як останню антагоністичну епоху — епоху класових битв, оскільки буржуазне суспільство фо­рмує у своєму лоні нові продуктивні сили, які здолають буржуазні виробничі від­носини та класове суспільство. Такою силою є пролетаріат. Подібну думку він ви­словив і в «Маніфесті комуністичної партії», стверджуючи, що буржуазія не тільки викувала зброю, яка принесе їй смерть, а й витворила людей — пролетарів, які при­ведуть цю зброю в дію.

Пролетаріат приречений на звільнення людства, оскільки він у суспільних та економічних умовах буржуазного суспільства є «станом пригноблених», «класом із найміцнішими кайданами», цілковитою втратою людини, а отже, може здобувати себе через повне повторне здобуття людини. Тому він є матеріальною основою ре­волюції. Разом із «ліквідацією» суспільного та економічного антагонізму буржуаз­ного суспільства завдяки пролетаріату будезавершена «передісторія людського су­спільства»; почнеться власне історія — історія звільненої від відчуження людини.