ПЕРЕДМОВА

 

У системі суспільствознавства особливе місце належить історії політології. Ві­домо, що проблеми політики, держави, права, влади та інші є об'єктами досліджен­ня та вивчення багатьох гуманітарних наук: політології, юриспруденції, філософії, політекономії, соціології, етики і т. д. Кожній з них з урахуванням власного пред­мета та методу і певної системи взаємозв'язків і взаємовпливів притаманний свій підхід до вирішення цих загальних суспільних явищ. Уже з' ясування політологіч­них проблем історичного знання про минуле і сучасне людського суспільства, яке виокремлюється в окрему галузь суспільствознавства, потребує специфічного ви­значення його предмета.

Історія політології — це не різноманітні фрагментарні витяги із промов чи суджень різних мислителів, громадянських і політичних діячів, письменників і т.п. про політику, які зафіксовані в різні часи і зумовлені певними історични­ми умовами і які не доведені до рівня самостійного теоретичного знання. Істо­рія політології — це історія виникнення, розвитку і становлення теоретичного знання, в якому в концентрованому логіко-понятійному виразі знаходиться процес пізнання світу політичного життя та його виділення в самостійну під­систему людського соціуму.

Під світом політичного ми розуміємо таку сферу суспільного життя, яка вклю­чає в себе державно-правову, партійну, виборчу та інші системи. Зокрема, вона включає в себе структурні та системні компоненти, які притаманні аспектам полі­тичного планування і правління, панування і співробітництва, конституювання вла­ди і політичної нерівності, механізмам правління в рамках різноманітних державно-політичних систем, відносин людей з інститутами влади, механізмам забезпечення єдності, життєдіяльності і безперебійного функціонування політичної системи, по­літичної соціалізації, політичної комунікації і засобам масової інформації і т.п.

При глибокому аналізі світу політичного можна чітко визначити в ньому одно­часно, і сферу діяльності і форму діяльності. Політика в цілому пов'язана як із руй­нацією, так і з будівництвом, з добром і злом, з миром і насильством тощо. Але стрижневою лінією розвитку світу політичного до наших днів залишається основ­не — досягнення благополуччя для якомога більшої кількості людей. У зв'язку з цим людина визначається як центральний суб'єкт політики.

Саме в такому контексті йдеться на сторінках навчально-методичного комплек­су з «Історії зарубіжних політичних вчень Нової доби». Він є другим, переробле­ним і доповненим виданням, посібника «Політологія Нової доби». В цьому посіб­нику увага читачів концентрується на нерозривній єдності політичної теорії і політичної практики в їхньому історичному розвитку. При цьому хочу підкреслити декілька узагальнених підходів щодо вивчення політичних вчень нової доби.

По-перше, політична теорія як «впорядковане дослідження політичних про­блем» переважно була тереном письменників-філософів, більшість із яких здобули визнання в галузі філософії й літератури в широкому її розумінні. Отже, починаючи з Платона, Гобс, Локк, Руссо, Гегель і Маркс — усі вони видатні постаті в історії західної інтелектуальної традиції взагалі та її політичного аспекту зокрема.

По-друге, у нашому дослідженні історії політичної науки ми маємо насамперед усвідомити одну дуже важливу річ, а саме, що наш головний об'єкт вивчення — зі­брання писаних праць, а не, навіть якби це було можливим у більш ніж широкому розумінні, справжні політичні інституції, практичні дії та звичаї. Отож міркування літературного й логічного аналізу доконечно будуть важливими, але це не означає, що будь-який політичний твір можна розглядати поза політичною практикою, якій цей твір присвячено.

По-третє, і політичні інститути, і політичні теорії — складники культури; во­ни — продовження фізичної сутності людини. Групи людей створюють інститути і звичаї, байдуже, є поруч філософ, який осмислив би їх, чи ні; одначе, коли Руссо чи Маркс по суті записують свої міркування з певного приводу, ці міркування по­части можуть стати і стають способами, в які суспільства створюють свої інститу­ти і звичаї.

По-четверте, політичні інститути й політичні теорії взаємопроникають і злива­ються в тому розумінні й тією мірою, що й ті, й ті прагнуть об'єднувати людей, об'єкти й події під певним поняттям спільного добра чи спільного інтересу. Істот­ною функцією політичної науки в її історичному вимірі є не лише показ того, чим є політична практика, а й того, що вона означає. Показуючи, що означає практика або що вона має означати, політична теорія здатна змінити те, чим ця практика є.

Щодо глибини розуміння сутності політичних процесів узагалі і Нової доби зок­рема, хочу привернути увагу на деякі міркування відомих дослідників політичної думки Д. Г. Себайна і Т. Л. Торсона. Вони підкреслювали, що інститути суспільст­ва, що їх ми називаємо політичними, є утворенням влади й авторитету. Певні інсти­тути в суспільстві вважаються законними органами влади, уповноваженими ухва­лювати рішення за суспільство в цілому. (Якби таких інститутів не було в якійсь місцевості чи в якійсь групі людей, то важко було б твердити, що там існує справ­жнє суспільство чи політична спільність.) Увага груп та індивідів, чиї інтереси та наміри зачіпатимуть ці інститути, природно, загострюється на постановах, які ух­валюються в інститутах чи інститутами. Коли зацікавлені групи чи індивіди роб­лять кроки до політичних інститутів, то такі дії стають частиною політичного аспе­кту суспільства або частиною політичної природи — це матиме слушність незалежно від того, були такі дії переважно фізичними, вербальними чи поєднан­ням тих і тих. Відбувається те, що люди, роблячи кроки до політичних інститутів, поєднують себе і свої інтереси з витвореною і твореною політичною природою, а отже, принаймні до деякої міри, стають її частиною.

Легко помітити, зазначають Д. Т. Себайн і Т. Л. Торсон виходячи з такого розу­міння політичної природи, що політичний діяч є чинником інтеграції. Саме він без­посередньо плете політичну тканину й мережу. Політолог споглядає політика та його дії, радить і пропонує йому, що варто робити, а чого робити не слід.

Для реалізації вищезазначених рекомендацій було укладено і написано цей на­вчально-методичний комплекс. Його структура побудована так, щоб читач зрозумів сутність теоретико-методологічної частини того чи іншого політичного вчення. З цією метою до кожної теми рекомендується: 1) змістовна частина; 2) ключові по­няття, категорії; 3) витяги із першоджерел.

Для самостійної роботи і самоконтролю наводяться конкретні завдання, які до­поможуть опрацювати зазначений об'єм роботи, та визначається обов'язкова і до­даткова література. Проте перелік питань, які виносяться на іспит чи залік, та теми курсових, контрольних, дипломних і магістерських робіт. Викладачі історії полі­тичних вчень можуть самостійно формулювати змістовні модулі відповідно до на­вчального плану свого навального закладу.