2. ТЕОРІЯ КОНСЕРВАТИЗМУ ЕДМУНДА БЕРКА

 

Ідеологія консерватизму багатьма своїми сутнісними ознаками протилежна лі­бералізму. Загалом консерватизм (сог^егуагІЕГпе — зберігати) виявляється як при­хильність до всього узвичаєного, традиційного, як несприйняття нового в суспільс-


тві. Зародження консерватизму наприкінці XVIII — на початку XIX ст. було зумов­лено передусім феодально-аристократичною реакцією на Велику французьку рево­люцію. В цьому сенсі консервативна ідеологія мала антибуржуазний характер. Чи не з самого початку у ньому окреслилося два напрями:

Континентальний реакційний, автократичний консерватизм. Його репрезен­тували французькі філософи Жозеф-Марі де Местр (1753—1821) і Луї-Габріель де Бональд (1754—1840), які категорично не сприймали Велику французьку револю­цію. Оптимістичним поглядам просвітників на природу людини, розум і воля якої здатні перебудовувати державу на засадах свободи, рівності і братерства, вони про­тиставили свою ідею одвічної недосконалості людської природи. З огляду на це, всі проекти побудови розумної держави радикальними методами вважали приречени­ми на невдачу, оскільки вони порушують віками встановлений «божою волею» або історичним розвитком порядок речей. їх несприйняття капіталізму і демократії ба­зувалося на тому, що держава, яка позбавляється об'єднуючого для всіх ідеалу, ду­ховного консенсусу, перестає бути спільнотою окремих розпорошених індивідів, неспроможна існувати, їй загрожує занепад.

Англо-американський поміркований, або класичний, консерватизм. Засновни­ком його вважають Едмунда Берка. Класичний консерватизм виступив з різкою критикою Великої французької революції, зокрема за те, що її провідники плекали абстрактні, далекі від реальності принципи й ідеали. їм класичні консерватори про­тиставляли традицію, досвід, історію.

9

Довідка

 


Подпись: торговців, банкірів, промисловців, великих землевласників), і перебував у ній до кінця своєї парламентської кар'єри.
Того ж року його було обрано до палати общин від містечка Бендгувер, а в 1774 р. — від м. Бристом. Тут він пропрацював до 1794 р. Будучи депутатом, засуджував прагнення короля до одноосібної влади, інтриги, фаворитизм, виступав проти зловживань британсь¬кої адміністрації в Індії, за реформування відносин між метрополією і північноамерикан¬ськими колоніями, наполягав на публічності парламентських дебатів, усуненні свавілля влади щодо преси. Все це забезпечило йому авторитет одного з кращих ораторів і найпо-
Завершальний етап діяльності Берка пов'язаний з епохою Великої французької рево­люції. Він виступив із критикою революційних перетворень, з обґрунтуванням необхід­ності поступових змін, здобувши славу найбільшого ідеолога консерватизму Нового часу. Його «Роздуми про революцію у Франції» започаткували консервативний напрям її істо­ріографії. Загалом ця книга викликала негативну реакцію, намагання Берка захистити французьку монархію мобілізували не лише його радикальних опонентів (Томас Пейн і

Річард Прайс), а й більшість соратників по партії вігів, які вбачали у Великій французькій революції послідовне застосування принципу народного суверенітету, вважаючи за необ­хідне покласти його в основу англійської конституції. У травні 1791 року між ними став­ся розрив. Берк доводив, що не він змінив свою позицію, а віги, оскільки вони вважають цю революцію зразком для Англії, хочуть переглянути її конституцію. Від неприйняття Великої французької революції не відмовився до останніх своїх днів.

Однак це не вадило йому прийняти економічну теорію Адама Сміта. Він навіть напи­сав полемічний твір «Думки та факти, що стосуються бідності» (1975), спрямований про­ти політичного втручання в економіку. Не справа уряду, твердив Берк, планувати еконо­мічне зростання. І не повинен він вишукувати засоби для пом' якшення становища бідних в умовах економічної конкуренції, бо це не належить до його повноважень.

У 1794 р. Берк відмовився від депутатського мандата. Удари долі (смерть сина і бра­та), підірване здоров' я змусили його повернутися до приватного життя. Неодноразово до­водилося братися за перо, щоб захиститися від нападок або відгукнутися на дискусійні події.

Помер 9 липня 1794 року у своєму маєтку в Бікінсфілді. Навіть його ідейні вороги не могли не визнати, що світ втратив видатного політика і чудового мислителя.

 

В історії політики значний інтерес викликають міркування Е. Берка про роль партій, умови ефективного правління та ефективне законодавство, правовий поря­док тощо.

Концептуальні засади теорії Едмунда Берка. Теоретичні погляди Е. Берка фо­рмувалися від перших його літературних творів — «Захист природного суспільст­ва» (1756), «Філософські дослідження витоків наших уявлень про високе і прекрас­не» (1757) до знаменитих «Роздумів про революцію у Франції» (1790). Спільним для них є заперечення теорій природного права, суспільного договору, народного суверенітету, які Берк критикував за створення абстрактних схем, нерозуміння ор­ганічної природи суспільства і держави. Він вважав їх результатом природного роз­витку, частиною створеного Богом світопорядку, а не результатом діяльності лю­дини.

Процеси, що відбуваються в державі, подібні до процесів, властивих живим ор­ганізмам. Як і вони, держава нездатна пережити розтин, вона є громіздкішою і складнішою за будь-який з її складників. Відносини в суспільстві залежать від по­всякденних реакцій його індивідів: поведінки, звичаїв, писаних і неписаних правил, у межах яких відбувається соціалізація людини і які захищають її за допомогою упереджень, що «підносить доброчинність в людині до статусу звички». Берк роз­глядав державний устрій як результат поступового і стихійного розвитку в часі. Тому суспільство, на його думку, не підлягає раціональному дослідженню, оскільки «припасовування» інституцій, звичаїв і життя не підпорядковується жодному з від­критих чи невідкритих законів. Особливо виступив проти прямолінійного застосу­вання концепції громадянського суспільства, теорії природного права, природної держави, вважаючи нерозумним приписувати цивілізованому суспільству «права, існування яких усього лише припускається».

Консерватизм Берка базується на філософськи обґрунтованому скептицизмі що­до можливості пізнання історичних процесів, у перебігу яких розвивається суспіль­ство. Але це не завадило йому мати серед своїх сучасників репутацію реформатора: «Ми маємо проводити реформи для того, щоб вижити» і вважати, що «суспільство без засобів дореформування є суспільством без засобів до виживання». Однак ре­форми повинні завжди здійснюватися лише для запобігання очевидному злу. Вони не мають бути спрямовані на приведення суспільства у відповідність із раціонально встановленими стандартами.

У концепції Берка помітним є божественний елемент: вважаючи людину «тва­риною релігійною», виступав за форми людського співжиття за волею Бога.

 

Політичній думці Берка властиві абстрактність і раціоналізм, згідно з якими лю­дина перебуває поза суспільством і державою. Він відкидав твердження, що суспіль­ство і державу можна створювати і перебудовувати за власним уподобанням, оскіль­ки вважав, що люди живуть в умовах, створених тривалою еволюцією, які окреслю­ють межі людської діяльності. Вони можуть думати про себе як про вільних від цих умов, здатних діяти на власний розсуд, але це матиме погані наслідки як для окремих осіб, так і для мас. Мудрість зосереджена в досвіді людства, втіленому більше в забо­бонах і традиціях, ніж у розум, і відкриттях. Людям властива природна повага до ко­ролів, парламентів, магістратів, аристократії. У цих звичаях зосереджена мудрість, вони передаються з роду в рід і втілюються в конституції, сила якої визначається її давністю, традицією. Право є результатом віковічної мудрості.

Форму правління, що склалася в Англії, Берк вважав майже бездоганною, оскі­льки вона ґрунтується на єдності монархічного, аристократичного та демократич­ного начал, рівновазі короля і парламенту. Він був переконаним опонентом не тіль­ки демократії, а й демократизації аристократичної системи. Гарантією стабільності суспільства вважав збереження нерівності.

У своїх політичних працях Берк орієнтувався на позитивний досвід і британську конституцію, яку вважав найдосконалішою. Цим його погляди близькі до поглядів Монтеск'є, якого він дуже поважав. Найважливіша риса британської конституції поля­гає, на його думку, в гарантіях політичної свободи, яку він розумів не як можливість «робити, що хочеш», а як право громадян у межах законів жити спокійно і безпечно. Найважливішою передумовою цього є «поміркований уряд», в якому представлені всі найважливіші групи суспільства, а різні влади так стримують одна одну, «що влада га­льмує владу». Передбачене конституцією змішане врядування, в основі якого лежить поділ і взаємоконтроль влад, запобігає небезпеці зловживання владою.

Законодавча влада належить народові, репрезентованому представниками бур­жуазії і шляхти, контрольованими правом вето короля, який призначає виконавчу владу. Однак парламент може не погодитися з призначенням окремих кандидатур.

Загрозу рівновазі, якої досягають завдяки механізмові стримувань і противаг, Берк вбачав у практиці короля Джорджа ІІІ, який на місце могутніх панівних у пар­ламенті шляхетських сімей посадив своїх фаворитів і намагався всіма засобами ослабити незалежність парламенту. Берк засуджував деспотичні тенденції короля і його таємного кабінету, полемізував з пропагованою двором думкою, що парламе­нтські партії виражають у парламенті свої егоїстичні інтереси, а васали короля є не­залежними, керуються лише сумлінням, дбають про загальне благо. Він, навпаки, вважав васалів короля згуртованою навколо нього особистим інтересом зграєю, то­ді як партії намагаються «на основі певного принципу сприяти національним інте­ресам». З іншого боку, традиційній рівновазі англійської конституції, на думку Бе­рка, загрожують радикально-реформістські письменники і політики (Томас Пейн, Річард Прайс, Джозеф Прістлі, Джон Вілкс), які виступали за реформу виборчого права, а отже, за республіканську конституцію. Всі спроби посилити демократичні елементи конституції завдяки частішому проведенню парламентських виборів, ре­формі виборчих округів, розширенню виборчого права він рішуче заперечував, оскільки вважав, що це може призвести до анархії й абсолютизму. Берк однаково не сприймав як депутата-виконавця наказів корони, так і залежного лише від ви­борців, бо депутат, зважаючи на волю виборців, не повинен підкорятися їм, коли йдеться про обов'язки перед загалом: «Парламент не є конгресом делегатів з різни­ми ворожими інтересами... це зібрання на раду єдиної нації з єдиним інтересом для загалу...». Абсолютистські претензії корони на практиці були більш небезпечними, але теоретично вони легко спростовувалися посиланням на небезпеку деспотизму і повторення революційних подій 1689 р. З радикальними реформаторами було скла­дніше. їх безпосередній політичний вплив був незначним, але вони послуговували­ся вагомими аргументами, які впливали на громадську думку.

Дискусія Берка з письменниками і політиками, які, як і він, перебували в опози­ції до короля, найповніше розкриває особливості його політичної теорії. Найбільше радикальних реформаторів належало до природноправової традиції політичної ду­мки. Вони виходили з того, що всі люди від природи наділені свободою і рівними правами, в тому числі правом регулювати спільне життя в державі відповідно до угоди. Держава покликана захищати життя, свободу і власність громадян. Грома­дяни мають право через своїх представників брати участь в управлінні. їх обов' я-зком є добровільне підкорення владі, авторитет якої базується на довірі народу. На­род будь-коли може позбавити довіри володаря, який порушує умови суспільної угоди, і по-новому відрегулювати політичну обстановку.

Берк критикував орієнтацію на природне право, людські права, природний стан, вважаючи, що поняття «право» охоплює уявлення про правовий порядок, в якому ви­значається і захищається право, а несправедливість карається. Тому немає жодного права, яким би послуговувалися люди поза правовим порядком. Однак він не був рафі­нованим правовим позитивістом, який бездумно й сліпо вірить у чинне законодавство. Берк аналізував і критикував його, посилаючись не лише на стандарти чинного право­порядку, а й на людську природу. Від більшості теоретиків природного права його від­різняло розуміння природи. Він виходив з органічно-телеологічного, а не механістич­ного її розуміння, вважаючи, що все в розвитку природи заздалегідь зумовлене й доцільне, підпорядковане Божому промислу. Щоб судити, чи відповідає воно природі, необхідно зважати не на окремі елементи, а на структуру цілого, брати за масштаб не вихідний пункт, а апогей розвитку. Це особливо стосується людської природи, оскіль­ки людина є соціальною та історичною істотою, а її природа розгортається в суспільст­ві й історії. За масштаб оцінки людських відносин слід брати не бажання вільних і рів­них індивідів до суспільного природного стану, якого, на думку Берка, ніколи не було, а потреби і ціннісні уявлення соціалізованих індивідів високорозвинутих суспільств.

З телеологічного погляду модерне громадянське суспільство з його соціальними угодами, ієрархічними відмінностями і правовими відносинами є особливим при­родним утворенням. Тому стан громадянського суспільства є значно природнішим станом, ніж дикий і асоціальний спосіб життя, оскільки людина від природи є ро­зумною і цілком у природному стані ніколи не перебуває, крім того, де б вона мог­ла якнайкраще розвивати свій розум і користуватися своїми перевагами. «Культу­ра — це і є людська природа», — стверджував Берк. Той, хто належить до держави і користується перевагами громадянина держави, повинен відмовитися від природ­них прав, бо не логічно, вважав Берк, одночасно прагнути жити в державно-громадянсько-цивілізованому і не цивілізованому станах. Хто живе в державі, не може бути суддею у власних справах, не є більше паном собі. Він не може захоп­лювати володіння, скільки має на це сили. Держава обмежує навіть фундаментальні права при застосуванні сили за необхідної самооборони або допомоги. Громадянин держави поступається своєю природною свободою, щоб здобути свободу, захищену законом. Однак це не означає, що громадяни цілком віддані на добру волю сувере­на і не можуть ставити жодних вимог перед державою. Доктрину торі (партія, яка об' єднувала великих землевласників і верхівку духівництва, чергувалася при владі з партією вігів, що відображала інтереси великої торговельної і фінансової буржуа­зії, дворянства. На основі партії торі в ХІХ ст. створено консервативну партію) про божественне право королів і пасивний обов'язок підданих підкорятися йому Берк вважав абсурдною. Його позиція полягала в тому, що люди мають відмовитись у своїх уявленнях від прав, якими вони, на їх думку, наділені від природи (бо ці права є фікцією), для того щоб вимагати прав громадян цивілізованої держави. При цьому вони можуть посилатися на загальну мету, яку кожна держава має виконувати (за­хищати громадян і сприяти їхній користі), а також на ті права, які здобули загальне визнання у процесі розвитку сучасних держав, принаймні християнських. Люди як громадяни, незалежно від їх соціального стану, мають право на плоди своєї праці, на спадщину своїх батьків, на виховання дітей. Правовий порядок цивілізованих держав (Англія, Франція) є конкретним оформленням цих фундаментальних прав.

Берк вірив у розум історії не в сенсі віри в прогрес як послідовний рух історії, а відповідно до переконання, що історичний розвиток правових відносин встановлює масштаб, послуговуючись яким можна стверджувати, що є природним або розум­ним. Тому він критикував окремі закони і розпорядження уряду, якщо вони супере­чили духові конституції, однак вважав безглуздими критику її основ, намагання по-новому її обґрунтувати, оскільки вона «тримається на єдиному авторитеті — що вона існує з незапам'ятних часів». Цими словами Берк стверджував, що англійська конституція завдячує своїм авторитетом не факту відповідності абстрактним прин­ципам, зокрема суверенітету народу, а тому, що її закони й інституції зберігалися багатьма поколіннями. Ставлення громадян до правового порядку своєї держави можна витлумачити не як ставлення ремісника до свого знаряддя, а як дітей до своїх батьків, домінуючими ознаками якого є глибока повага і визнання.

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Эдмунд Берк

Права людини

Тому й не дивно, що з цими ідеями — про незаконність та узурпованість, чи в кра­щому випадку, як про безглуздий жарт — щодо всього в конституційному ладі або вряду-ванні вдома, як у церковних, так і державних справах, — вони вдивляються у закордон з пожадливим і пристрасним завзяттям. Допоки вони перебувають під впливом цих уяв­лень, то марна справа їм щось казати про звичаї предків, фундаментальні закони батьків­щини, усталену конституційну форму — здобутки, які підтверджено тривалим досвідом, зростанням громадянської міці, національним процвітанням. Вони зневажають досвід як вияв мудрості неосвічених людей; що ж до всього іншого, то під ним видлубали таке провалля, в якому одного разу зникнуть усі взірці старовини, всі прецеденти, хартії й за­конодавчі акти парламенту. У них, бачте, «права людини». Поруч із цими правами не чинні ніякі правила, не дійсна ніяка угода; ні темперамент, ані поступливість не визна­ються; усе, що не узгоджується достоту з їхніми вимогами, — обман і несправедливість. Нехай жоден уряд не шукає порятунку в тривалості свого пробуття або в справедливості чи милосердності правління, коли зіткнеться із цими правами. Протести цих розумників залишаються в силі як проти старого й благотворного правління, так і проти найжорсто-кішої тиранії або найоміркованішої узурпації, якщо ці управлінські форми не узгоджу­ються з їхніми теоріями. Вони завжди в незгоді з урядом, але не з ::риводу зловживань, а правомочності й документального підтвердженая власності. Мені нічого сказати щодо незграбної підступності їхньої політичної метафізики. Нехай собі нею тішаться на шкіль­ному рівні — «ІНа se jactat in aula — JEolus, et clauso ventorum carcere regnet» .

— Та, боронь Боже, щоб вони вирвалися із в'язниці й, подібно до східного урагану, змели все на землі й зруйнували глибинні джерела, щоб нас поневолити.

 

«...А його володіння — тяжкі скелі... Тож хай про них і дбає над темницею вітрів Еол панує міцною» (латин.).— Вергілій, «Енеїда», 1, 140.

Я далекий заперечувати в теорії, — й не менше моя душа противиться перешкоджати цьому на практиці (аби ж я був у змозі дозволяти чи забороняти), — справжні права лю­дей. Заперечуючи фальшиві правові вимоги, я не хотів би нашкодити справжнім, які та­кими й залишаються, коли надумані права повністю зникнуть. Якщо громадянське суспі­льство було створене для блага людини, то всі ці новостворені блага стають її правами. Це — інституція для доброчинності; закон же сам по собі є доброчинністю, яка діє як правило. Люди мають право жити за цим правилом; вони мають право належним чином поводитися, наприклад, серед своїх співгромадян, незалежно від того, чи їхні співгрома­дяни здійснюють громадські функції, а чи займаються приватними справами. Вони мають право на плоди своєї праці, а також на засоби, які сприяють їх примноженню. Вони ма­ють право на надбання своїх батьків, на те, щоб пестити й виховувати нащадків; право на напучування в житті та заспокоєння в годину смерті. Хоч би що робила осібно кожна лю­дина, не завдаючи шкоди іншим, вона має право робити сама для себе; і вона має право на справедливу частку всього, що тільки спроможне зробити для неї суспільство, засто­совуючи притаманне йому сполучення вміння та сили. У цьому партнерстві всі люди ма­ють однакові права, але не на однакові речі. Той, хто увійшов до цього партнерства із п'ятьма шилінгами, має на них таке ж повноцінне право, як і той, хто вклав у спільну справу п'ятсот фунтів, має право на свою, більшу частку. Але жоден із них не має права на однакові дивіденди від підсумкового продукту. Я повинен також заперечити те, ніби частка влади, авторитету та відповідного впливу кожного індивіда в управлінні державою належить до прямих природних прав людини в громадянському суспільстві; адже я роз­глядаю тут громадянську, суспільну людину, і ніяку іншу. Цю справу слід вирішувати на засадах угоди.

Якщо громадянське суспільство є наслідком угоди, то ця угода має бути його зако­ном. Ця угода повинна обмежувати й узгоджувати усі різновиди основного закону, які нею формуються. Хоч би якими були законодавча, судова чи виконавча влада, вони є її витвором. Ні за яких інших умов вони не могли б існувати; і як може будь-яка людина, за наявності домовленостей громадянського суспільства, вимагати прав, які їх навіть не ви­знають? прав, які абсолютно з ними несумісні? Однією з перших рушійних сил до ство­рення громадянського суспільства, яка потім стала однією з його фундаментальних засад, є думка, що жодна людина не повинна бути суддею самочинно. У такий спосіб людина одразу позбавила себе першочергового права не зв'язаного угодою індивіда, цебто — су­дити як заманеться й нав'язувати свою власну волю. Вона повністю зрікається права бути своїм одноосібним правителем. Виходячи з цього, вона також значно поступається пра­вом самозахисту, яке є головним законом природи. Люди не можуть одночасно користу­ватися правами цивілізованого та нецивілізованого стану. Заради досягнення справедли­вості людина відмовляється від права обмежувати її найбільш суттєвими для неї пунктами. Аби забезпечити собі якусь конкретну частку свободи, вона відмовляється від опікування нею в цілому.

Урядування не виникає із природних прав, які можуть існувати і справді існують неза­лежно від нього, оприявнюючись дуже чітко і з високим ступенем абстрактної довершенос­ті; але їхня абстрактна довершеність є їхнім же практичним недоліком. Право на все спону­кає до безмежних бажань. Урядування є винаходом людської мудрості для задоволення людських бажань. Люди мають право вимагати, аби ці бажання були розумно задоволені. До цих бажань слід віднести цілком цивілізовану потребу в належному обмеженні всіляких пристрастей. Суспільство не тільки вимагає, щоб пристрасті індивідів було вгамовано, а й того, щоб і в цілому й поодинці схильності людей можна було швидко притамувати, їхню волю належним чином скерувати, а пристрасті упокорити. Це можливо зробити, лише за­стосувавши владу зовнішню щодо них самих і за виконанням своїх функцій не підпорядко­вану волі й пристрастям, які їй самій належить приборкувати й підкоряти. У цьому розумін­ні обмеження, як і свободи людей, слід віднести до їхніх прав. Але оскільки свободи й відповідні обмеження із плином часу та зміною обставин урізноманітнюються й зазнають нескінченних модифікацій, то їх не можна оперти на якийсь абстрактний принцип; отож нема більшої дурниці, як їх обговорювати, виходячи з цього принципу.

Коли ви щось віднімаєте від усієї повноти прав людей, які прагнуть до самоволі і по­терпають від штучного, самовпевненого обмеження цих прав, то з цієї миті уся організа­ція врядування стає предметом домовленостей. Саме це робить конституцію держави й належний розподіл влади справою делікатної і хитромудрої компетенції. Вона вимагає глибокого знання людської природи й людських потреб, а також усього того, що сприяє або перешкоджає досягненню різноманітних цілей через створення механізму установ громадянського суспільства. Держава повинна мати джерела своєї моці та запобіжні за­ходи проти розладу. Яка користь від дискусій з приводу абстрактних прав людини на ха­рчі та лікування? Адже суть справи — у засобах їх здобуття й практичного ними забезпе­чення. Під час обговорення цього питання я завжди раджу звертатися по допомогу скоріше до селянина й лікаря, а не до професора метафізики.

Науці розбудови держави, її оновлення чи реформування не можна навчити a priori, як і будь-якій іншій експериментальній науці. Та й короткострокового досвіду недостатньо, аби у цій практичній науці набути знань, тому що реальні наслідки моральних чинників не зав­жди оприявнюються негайно; отож те, що наразі видається шкідливим, згодом може вияви­тися бездоганним, а його високі переваги можуть навіть випливати із поганих початкових результатів. Відбувається і навпаки: часто-густо дуже правдоподібні й обнадійливі проекти призводять до ганебних і жалюгідних наслідків. У надрах держав нерідко жевріють прихо­вані й майже непомітні причини й чинники, які на перший погляд видаються невагомими, але від яких далебі залежить основна частка державного добробуту або скрути. Наука управління є практичною за своєю природою, спрямованою на практичні цілі, а також спра­вою, яка вимагає досвіду, часом набагато більшого, ніж окремішня людина, — нехай най-проникливіша й спостережлива, — спроможна набути протягом усього свого життя; отож необхідно з безмежною осторогою відважуватися на повалення будівлі, яка упродовж сто­літь цілком успішно слугувала загальним цілям суспільства, або ж на її радикальне онов­лення, не маючи перед очима моделей чи зразків, корисність яких доведено.

Подібно до променів світла, які пронизують щільну речовину, метафізичні права у суспільному середовищі природно відхиляються від прямої лінії. Справді, у товщі вели­чезної і складної маси людських пристрастей та інтересів первісні права людей зазнають такого різноманіття заломлень і віддзеркалень, що стає абсурдом говорити про них так, ніби вони зберігають простоту свого вихідного напряму. Природа людини загадкова; чого прагне суспільство, визначити надзвичайно складно; і тому дуже важко спрямувати дії влади так, щоб вони задовольняли природу людини і її ділові потреби. Коли я чую, що в якійсь новій конституції ця проблема розв'язана просто і її за це вихваляють, то зразу ж приходжу до висновку, що її творці або повні невігласи в цій справі, або зовсім знехтува­ли свій обов'язок. Прості способи врядування є неспроможними по своїй суті, якщо не сказати гірше. Коли розглядати суспільство лише з однієї точки зору, то всі спрощені за­соби управління виглядають дуже привабливо. Адже кожен із них пасуватиме своїй єди­ній меті набагато краще, аніж складніший засіб, здатний досягнути своїх більш складних цілей. Усе ж краще, коли будуть задоволені потреби цілого, нехай недосконало й з відхи­леннями, ніж коли окремі його частини забезпечуватимуться якнайретельніше, а інші іг­норуватимуться чи потерпатимуть матеріально через надання першим значних переваг.

Лицемірно проголошувані цими теоретиками права — це крайнощі, а їхня метафізи­чна істинність пропорційна моральній і політичній хибності. Права людини нагадують щось середнє, тобто таке, що не піддається визначенню, але його можна розпізнати. Пра­ва людей в управлінні є їхніми перевагами, а ці останні нерідко балансують між різнови­дами добра, а то й займають компромісне місце між добром і злом, або в деяких випад­ках — між злом та злом. Політичний розум — це принцип розрахунку; він допускає — заради моральних переконань — додавання, віднімання, множення, ділення, але на мора­льній, а не метафізичній чи математичній основі.

Ці ж бо теоретики майже завжди софістично змішують права людей з їхньою владою. Коли цілісний загал спільноти вдається до певних, нехай яких там дій, він може не зу­стрінути ефективного спротиву; але доки влада й право є одне й те саме, то уся спільнота в цілому не має жодного права, несумісного з чеснотами й, головно, найпершою зпосеред них — поміркованістю. Люди не мають права на те, що є нерозумним, що не слугує їх­ньому благу. Хоч один премилий письменник якось сказав, — Ьісеаї регіге роеНї, коли один з обранців, за оповіддю, холоднокровно кинувся у полум'я революції, Лгсіепїет ^гі^іАія ЖЬшпг ішіІиії*, я вважаю це радше легковажною та невиправданою поетичною витівкою, аніж правовим привілеєм улюбленців Парнасу.

Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смоло­скип, 1998.

Едмунд Берк

Свобода і влада

Тішу себе тим, що я настільки ж високо шаную гідну людини, моральну, передбачену відповідними установами свободу, як і будь-хто, хоч ким би він був, із Товариства револю­ції; надіюсь, що всією своєю громадською поведінкою дав достатні докази своєї відданості цій справі. Думаю, що я так само, як і вони, не відчуваю розчарування від ширення свободи серед будь-якої нації. Але я не можу шанувати чи ганити будь-що у людських діях чи спра­вах, спрощено розглядаючи предмет, коли його беруть поза всіма його зв'язками, в усій йо­го оголеності та самодостатності метафізичної абстракції. В реальності обставини (які деякі пани вважають за ніщо) надають будь-якому політичному принципу його характерного від­тінку та зумовлюють його специфічні наслідки. Якраз обставини роблять будь-яку грома­дянську чи політичну схему доброчинною чи шкідливою для людства. З абстрактного по­гляду і врядування і свобода є однаково добрими; і все ж, чи міг би я, керуючись здоровим глуздом, десять літ тому вітати Францію з її щастям мати врядування (а вона тоді мала вря­дування) без дослідження того, яким було це врядування та яким чином воно здійснювало­ся? І чи можу я тепер вітати ту ж саму націю з її свободою? Може, на тій підставі, що за аб­страстного підходу свобода зарахована до благодатей людства, я серйозно повинен вітати божевільного, що вирвався із захисного обмеження та цілющої темряви свого усамітнення, з тим, що він повернув собі втіху від світла та свободи? Чи повинен я вітати грабіжника або вбивцю, що вирвався із тюрми, з поновленням його природних прав? Це означало 6 продо­вжувати розігрувати сцену зі злочинцями, присудженими до галер, та їх героїчним визволи­телем — метафізичним рицарем сумного образу.

Коли я бачу дух свободи у дії, то бачу могутній принцип; та це поки що й усе, що я можу знати про нього. Дикий газ, стиснуте повітря вириваються на волю. Але ми повинні утриматися від судження, доки не осяде піна, доки рідина не очиститься і доки ми не по­бачимо щось глибше під збуреною каламутною поверхнею. Перш ніж я відважусь вітати людей з благодаттю, я повинен переконатися, що вони дійсно одержали її. Лестощі роз­бещують і того, хто дає, і того, хто одержує; захвалювання не приносить користі ні лю­дям, ні королям. І тому я повинен утриматися від того, аби вітати Францію з новою сво­бодою, аж доки не дізнаюсь, яким чином цю свободу поєднали з урядуванням, із силою громадськості, з дисципліною та послухом армії; зі збором та ефективним розподілом державних прибутків, з моральністю та релігією, з убезпеченням власності, зі спокоєм і порядком, з громадянськими та суспільними звичаями. Кожне із названих є також чимось добрим (у своєму роді); без них свобода, що існує, не є добродійною; та вона без них, ві­рогідно, й не буде існувати довго. Значення свободи для індивідів полягає в тому, що во­ни можуть робити те, що їм подобається: але ми повинні бачити, що саме їм подобається робити, перш ніж відважимось звертатися до них зі своїми вітаннями, які дуже швидко можуть обернутися шкодуванням. Мудрість вимагає цього навіть у ставленні до кожної окремої приватної особи; але коли люди діють спільно, свобода стає владою. Помірковані люди, перш ніж заявити що-небудь, повинні придивитися до того, як використовується влада; це особливо потрібно робити, коли маємо справу з новою владою нових людей, про принципи, звички та нахили яких ми знаємо дуже мало — особливо у ситуаціях, коли ті, які здаються диригентами на сцені, можуть і взагалі не бути справжніми рушіями подій.

Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смоло­скип, 1998.

Едмунд Берк

Мораль та історія

Ми не беремо з історії тих моральних уроків, що їх могли би брати. Навпаки: якщо ми не будемо пильні, історію можуть використати для розтління наших умів і зруйнуван­ня нашого щастя. Історія розгортає нам у науку довжелезний сувій, щоб ми на матеріалі колишніх помилок і хитань людства вибудували нашу майбутню мудрість. Але історія, при спотвореному її використанні, може постачати матеріал для журнальних статей, аби оснащувати наступальною та захисною зброєю протистояння в церкві та в державі, як за­сіб для підтримування й розпалювання чвар і злостивості, як і дрова, що їх підкидають до багаття громадянської ворожнечі. Історія переважно складається з нещасть, що їх прине­сли у світ гординя, шанолюбство, жадібність, мстивість, хіть, підбурювання до бунту, ли­цемірство, нестримана запопадливість і все розмаїття надмірних апетитів, що піддають суспільство тим самим

...життєвим бурям, що людину навсебіч шарпають невпинно.

Усі ці вади і є причини таких бур. Релігія, моральність, закони, прерогативи, привілеї, вольності, права людини — це лише приводи. Приводи завжди підробляють під добропо­рядний образ істинного блага. Хіба ви убезпечите людей від тиранії та підбурювання до бунту, вириваючи з умів ті принципи, на які покликаються ці ошуканці-приводи? Ні — адже так ви вирвете із коренем усе, що є цінного в людському серці. А оскільки — при­води, то звичайними винуватцями й знаряддями великих суспільних лих стають королі, священики, чиновники, сенати, парламенти, національні збори, судді й полководці. Ви не зцілитеся від зла, коли ухвалите, що не повинно бути ні монархів, ні державних чиновни­ків, ні священнослужителів, ні тлумачів законів, ні воєначальників, ні громадських рад. Ви можете змінити назви, але самі речі, хоч би в якійсь формі, таки мають лишитися. Пе­вний quantum влади завжди має існувати в суспільстві, перебуваючи в чиїхось руках і якось іменуючись. Мудрі люди застосовують ліки до вад, а не до імен, до причин зла, які завжди одні й ті самі, а не до випадкових знарядь, що ними воно послуговується, і не до мінливих машкар, у яких воно виступає. Інакше ви будете володіти історичною мудрістю теоретично, а на практиці виявитеся дурнем. Рідко буває, щоб два віки мали однакові мо­ди на приводи й однакові вияви зла. Зло трохи винахідливіше. Поки ви обговорюєте мо­ду, вона вже пройшла. Одне і те саме зло набуває нової подоби. Дух його переселяється до нового тіла і, аж ніяк не змінивши свого життєвого принципу зі зміною зовнішнього вигляду, воно тільки оновлюється у нових органах, діючи зі свіжим запалом юного пори­ву. Воно вирушає за кордон, продовжує свою руйнівну діяльність в той час, коли ви ви­ставляєте на посміх його труп чи розбиваєте його гробівець. Ви лякаєте себе привидами й

 

проявами, а дім ваш тим часом стає пристановищем грабіжників. Таке буває з усіма, хто, зосереджуючи увагу лише на оболонках і шкаралущах історії, думає, що веде війну з не­терпимістю, гординею і жорстокістю, в той час як, викликаючи відразу до хибних прин­ципів, що були основою давноминулих протистоянь, узаконює і живить ті самі огидні ва­ди в інших, сучасних протистояннях, можливо, навіть гірших, ніж ті, колишні.

Ваші громадяни Парижа раніше, під час ганебної різанини Варфоломіївської ночі, далися стати слухняними знаряддями для винищування Кальвінових послідовників. Що нам сказати тим, хто подумає, чи не кара це теперішнім парижанам за лиходійства й жахи того часу? Бо ж їх і справді навчили ставитися з огидою до тієї різанини. Хоч які вони кровожерні нині, а не важко пробудити в них відразу до того побоїща, оскільки політики й модні настоятелі моралі не зацікавлені в тому, щоб пристрасті їхні були й зараз спрямовані все в тому ж напрямку. І все ж вони зацікавлені у тому, щоб підтримувати цю схильність до дикої хижості. Так, буква­льно цими днями вони сприяли сценічному зображенню тієї ж самої давньої різанини для роз­ваги нащадків тих, що її вкоїли2). У цьому трагічному фарсі вони зобразили кардинала Лота-рингського ) у священицькому вбранні, коли він віддавав наказ про різанину. Чи ж була ця вистава розрахована на те, щоб пробудити у парижан відразу до переслідувань та огиду до кровопролиття? Ні — вона була розрахована на те, щоб навчити їх переслідувати своїх влас­них пастирів, щоб викликати у глядачів відразу й жах до свого духівництва, розпалити в них бажання знищити цілий суспільний стан, який, якщо йому все-таки випало існувати, має існу­вати не тільки в безпеці, а й тішитися пошаною. Це видовище покликане було розпалити кані­бальські апетити (а вони й так чи не надто розгорілися) з допомогою різноманітності й при­прав, аби глядачі нетерпляче очікували нових убивств і різанин, якщо такі влаштовуватимуть інтереси нинішніх Гізів4). Зібрання, де сиділо пребагато священиків і прелатів, вимушене було терпіти це паплюження у власних стінах. Автора не запроторили на галери, акторів не посади­ли до виправного дому. Невдовзі після цього спектаклю ті ж самі актори постали перед Націо­нальними зборами, стверджуючи обряди тієї самої релігії, яку вони посміли зобразити, і, поки вони виставляли продажні свої обличчя напоказ у сенаті, архієпископ Паризький5-1, про сан якого народові було відомо лише з його молитов і благословень, а про багатство його — тіль­ки з милостині, що її він роздавав, змушений був покинути свій дім і втікати від своєї пастви, неначе від кровожерних вовків — адже ж у XVI столітті кардинал Лотарингсь-кий таки досте­менно був бунтівником і вбивцею.

Оце такий результат спотворення історії тими, хто заради тих самих нечестивих цілей спотворив і всяку науку. Але люди, спроможні піднестися на вершину розуму, звідкіля мо­жна озирнути проминулі віки й звідкіль відкривається перспектива, що дозволяє правильно їх порівняти; на вершину, де вже не видно незначних імен і стираються відтінки відміннос­тей між незначними партіями, куди не долітає ніщо, окрім духовної і моральної цінності людських учинків, — ці люди скажуть настоятелям з Пале-Рояля6): кардинал Лотарингський був убивцею у XVI сторіччі, а вам належить слава бути вбивцями у сторіччі XVIII — ото й всієї різниці між вами. Однак, я сподіваюся, у XIX сторіччі історію зрозуміють краще й краще скористаються з її уроків, і вона навчить цивілізованих наших нащадків зневажати лиходійства обох цих варварських віків. Вона навчить священиків і суддів майбутнього не помщатися на споглядальних і пасивних атеїстах прийдешніх часів за ганебні злочини, коє­ні практикуючими нині бузувірами й шаленими фанатиками атеїзму — цієї злощасної по­милки, яка у своєму спокійному стані сама в собі несе більш ніж достатню покару, що не­одмінно уражає її прихильників. Історія навчить нащадків наших не вести воєн в ім'я будь-якої релігії чи філософії — через те зло, на яке лицемірні захисники обох їх обернули ці два щонайцінніші блага, даровані нам щедротами Покровителя всесвіту, який у всіх справах ро­ду людського надає йому свій високий захист і покровительство.

 

Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. скип, 1998.


К.: Смоло-

 

Едмунд Берк

Збереження та зміни

Я окинув поглядом усе, зроблене властями, що керують Францією. Звісно ж, говорив я про це вільно. Людям, чий принцип — зневажати споконвічний і неперервний здоровий глузд людства, і чий намір — розробити план суспільства, будованого на нових засадах, слід, цілком природно, сподіватися, що ті з нас, хто розумові здібності людства ставить вище за їхні, повинні розглядати і їх, і їхні новації як людей і плани, що проходять випро­бування. їм належить прийняти як щось само собою зрозуміле те, що ми приділяємо бага­то уваги їхньому розумові, але аж ніяк не їхнім повноваженням. Жоден із великих перед­судів, що впливають на думку людей, не промовляє на їхню користь. Вони визнають своє вороже ставлення до думки загалу. Ще б пак: їм годі сподіватися на підтримку від того впливу, який вони позбавили всіх прав разом із усякою іншою владою.

Я ніколи не зможу розглядати ваші Національні збори як щось інше, ніж добровільне скупчення осіб, що, скориставшись обставинами, захопили владу в державі. Вони більше вже не мають тих повноважень і авторитету, що їх мали, коли зібралися вперше. Члени Національних зборів узяли на себе повноваження вельми відмінного характеру, цілковито змінили й спотворили всі відношення, в яких вони первісно стояли до суспільства. Влада, яку вони здійснюють, не освячується жодним із конституційних законів держави. Вони відступили від наказів народу, що їх туди послав, тоді як накази ці, оскільки Національні збори не діяли на основі хоч би якого давнього звичаю або чинного закону, були єдиним джерелом їхніх повноважень. Найважливіші акти Національних зборів не були ухвалені переважною більшістю, отож саме з урахуванням такого майже рівного розподілу голо­сів, який і послужив підтримкою владі, нам, стороннім спостерігачам, годиться судити про резони й ухвали цих зборів.

Коли б це нове, експериментальне правління було запроваджене н силу необхідності, на заміну вигнаної тиранії, тоді людство могло б сподіватися, що час і звичка зроблять своє, перетворивши насильницьке напочатку врядування на законне. Всі ті, хто має по­чуття, що спонукають їх оберігати громадянський лад, визнають за законне, уже в колис­ці, те дитя, що походить від тих принципів незаперечної доцільності, яким завдячують своє народження усі справедливі уряди і якими вони виправдовують продовження свого правління. Однак ті самі люди не стануть поспішати із підтримкою дій влади, яка не зо­бов'язана своїм народженням ні законові, ні необхідності, — навпаки, веде своє похо­дження від тих вад і ницих учинків, що часто потрясають суспільну злагоду, а то й руй­нують її до самих підвалин. Ваші Національні збори діють добре як рік, не більше. Як стверджують вони самі, вони здійснили революцію. Здійснити революцію — це такий за­хід, що, prima froute*, потребує виправдання. Здійснити революцію означає підірвати споконвічну державу в країні, тож для такого насильницького діяння мають існувати якісь надзвичайні причини. Здоровий глузд людства уповноважує нас вивчити способи, якими новий уряд захопив владу в свої руки, й поцінувати використання цієї влади кри­тично, з меншою шанобливістю й трепетом, ніж коли люди звичайно ставляться до влади давно усталеної і загальновизнаної.

Захоплюючись й укріплюючи свою владу, ці Національні збори діють, виходячи із засад, абсолютно протилежних тим, якими, судячи з усього, вони керуються в користу­ванні владою. Зазначивши цю різницю, ми зуміємо правильно осягнути істинний дух їх­ніх діянь. Усе, що вони зробили досі чи й продовжують робити, аби здобути й зберегти владу, є щонайгрубіші хитрощі. Вони-бо чинять достеменно так само, як і їхні попере­дники в царині шанолюбства чинили. Ви простежте всі їхні витівки, ошуканства й акти насильства — і не знайдете в них анічого нового. Ваші депутати мавпують прецеденти й взірці зі скрупульозністю помічника адвоката. Вони ніде ні на йоту не відхиляються від щонайщиріших формул тиранії та узурпації. Однак у всіх своїх запровадженнях, що сто­суються громадського блага, вони дотримуються геть-то супротивного духу дій. Тут вони все віддають на поталу невипробуваних побудов, відходять від щонайважливіших для су­спільства інтересів, заносячись у ті недоладні теорії, на які жоден із них не став би покла­датися і в найдріб'язковішому зі своїх особистих клопотів. Настільки відмінних підходів вони припускаються тому, що в своєму бажанні здобути й закріпити за собою владу вони винятково серйозні й тому простують уторованою дорогою. Суспільні ж інтереси їх по-справжньому не турбують, тож їх вони й полишають цілковито на волю випадку — я ка­жу «випадку», бо плекані ними прожекти не підкріплюються ніяким досвідом, що підтве­рджував би їхню корисність.

Ми завжди повинні із жалем, та й не без чималої поваги, дивитися на помилки тих, хто несміливий і сам у собі сумнівається там, де справа торкається щастя людства. А в цих же панів немає ані тіні батьківської турботливості, що боїться погубити дитину зара­ди якогось експерименту. Неосяжністю своїх обіцянок і впевненістю у своїх провіщеннях вони набагато перевищують усі похваляння емпіриків. Бундючність їхніх претензій ніби кидає нам виклик, спонукаючи розібратися в тому, які ж підвалини їхньої діяльності.

Я певен, що серед популярних вождів Національних зборів можна знайти досить здібних людей. Дехто з них у промовах своїх і писаннях проявляє справжнє красномовство, а воно не­можливе без потужного й турботливо виплеканого таланту. Однак красномовство може існу­вати й без відповідного йому ступеня мудрості. Коли мені доводиться вести мову про таланти, я зобов'язаний проводити розрізнення. Те, що зробили вони для підтримання своєї системи, свідчить, що люди вони аж ніяк не звичайні. В самій же системі, коли її розглядати як проект республіки, будованої задля забезпечення процвітання та безпеки її громадян, а також для роз-вою могутності й величі держави, я, признаюся, не можу відшукати нічого, що бодай в одно-му-єдиному випадку засвідчувало б роботу широкого й розпорядливого розуму чи хоч якусь там мірку щонайпростішої обачливості. Мета ж їхня полягала нібито в тому, аби всюди, де тільки можливо, уникнути, ухилитися від труднощів. Але ж великі майстри тим і уславилися в своїх мистецтвах, що не боялися давати труднощам бій і вміли долати їх: подолавши першу трудність, вони обертали її в знаряддя для нових завоювань, для перемог над новими трудно­щами, і так розширювали царину своєї науки, вихоплюючись іноді за межі первісних своїх за­думів — віх на шляху людського пізнання. Трудність — це суворий навчитель, поставлений над нами наказом верховного Опікуна і Законодавця, що знає нас краще, ніж ми самі себе зна­ємо, і любить нас дужче, аніж ми самі себе. Pater ipse colendi hand\ facilem esse voluit. Борю­чись із нами, Він же покріпляє наш дух і загострює наше вміння. Наш супротивник — це ж і наш помічник. Цей дружній герць із труднощами змушує нас ближче ознайомитися із предме­том, спонукає розглядати його у всіх його зв'язках. Він не дозволить нам бути поверховими. Саме брак присутності духу, потрібного для двобою з труднощами, калічна пристрасть до всі­лякого штукарства, що дає змогу скорочувати шлях до мети, та дріб'язкові хитромудрі при­строї і понастворювали у стількох куточках світу уряди, засновані на деспотичній владі. Вони створили колишню французьку деспотичну монархію. Вони ж створили й деспотичну Пари­зьку республіку. За них брак розуму доводиться надолужувати надміром сили. Тож вони нічо­го й не досягають. Розпочавши свої труди із принципу неробства, вони поділяють загальну до­лю всіх ледарів. Труднощі, від яких вони ухилялися, але яких так і не уникли, знов і знов стають на їхньому шляху, множаться, і тягар їх стає дедалі важчий, бо в лабіринті переплута­них частковостей вони збиваються в клубок, якому немає ні меж, ні напрямку, тож насамкі­нець уся праця цих людей стає нікчемна, порочна й ненадійна.

Саме ця неспроможність боротися із труднощами й змусила свавільні Національні збори Франції розпочати здійснення своєї системи реформ зі скасування й цілковитої руйнації . Але хіба справжнє вміння виявляється в руйнуванні й розвалюванні? Голота ваша, принаймні, дасть раду цій роботі, незгірш, ніж ваші Національні збори. Із таким за­вданням цілком упорається і найповерховіше розуміння, і найгрубіша рука. Шалена лю­тість за півгодини розвалить більше, ніж розважливість, обачливість і далекоглядність можуть вибудувати за сторіччя. Помилки й недогляди дотеперішніх інституцій очевидні й відчутні. Не потрібно багато хисту, аби вказати на них, а там, де панує абсолютна вла­да, досить одного слова, щоб повністю знищити ваду — разом із самою інституцією. Та сама лінива й неспокійна вдача, що обожнює неробство і ненавидить спокій, спрямовує політиків, коли вони беруться до діла, щоб замінити зруйноване ними. Зробити все на­впаки, навиворіт супроти того, що вони бачили досі, — це так само легко, як і руйнувати. Зовсім не тяжко братися за те, чого досі ніхто ще не випробував. Критика майже цілко­вито збита з пантелику, бо ж як знайти вади в тому, що досі ще й не існувало, а пристрас­ний запал та оманлива надія мають перед себе все широке поле уяви, щоб розгулятися на волі, де їм навряд чи й трапиться яка протидія.

Зберігати й одночасно реформувати — це зовсім інша річ. Коли зберігаються корисні частини старожитніх установлень, а те, що додається згодом, має відповідати збережено­му, ось тут і необхідно

вжити енергійного розуму, непослабної уваги, вміння порівнювати й поєднувати, здат­ності оцінювати доцільність, а всім цим якостям доводиться діяти в безнастанній протидії об'єднаній потузі супротивно ополчених вад, упертості, що відкидає будь-яке поліпшення, й легковажності, що швидко стомлюється й відвертається від усього, чим володіє. Але ви мо­жете заперечити: «Подібний процес надто забарний. Він не годиться для зборів, які хизують­ся тим, що за кілька місяців проробили роботу віків; на такий спосіб реформування може піти багато років». А таки може піти багато років, але так воно й має бути. Одна з чудових переваг цього методу, де час є один із помічників, у тому й полягає, що дія його повільна, а подеколи й майже непомітна. Якщо обачливість і обережність є складові частини мудрості, коли ми маємо справу із матеріалом, не наділеним духом, то вони, безперечно, стають ще й складни­ками обов'язку, коли предмет руйнування та будівництва — не цегла й дошки, а мислячі іс­тоти, адже різка переміна становища, умов та звичок може вкинути маси людей у нещастя. Однак у Парижі, либонь, запанувала думка, що нечуле серце й неприступна для сумнівів со­вість є єдині передумови, необхідні для взірцевого законодавця. Мої ж уявлення про цю ви­соку місію цілковито протилежні. Істинний законотворець таки повинен мати сповнене чуло­сті серце. Він повинен любити й поважати собі подібних і остерігатись самого себе. Його темпераментові дозволено охопити свою кінцеву мету інтуїцією, проте кроки його в напрям­ку до цієї мети мають бути обмірковані. Політичні рішення, позаяк вони спрямовані на дося­гнення суспільних цілей, мають вироблятися лише суспільними засобами, тобто при спіль­них зусиллях багатьох умів. А для такої злагоди умів, яка одна тільки й спроможна створити все добро, що до нього ми прагнемо, потрібен час. Терпінням ми досягнемо більшого, аніж силою. Якщо мені можна зважитись покликатися на те, що настільки вийшло із моди в Па­рижі, — я маю на увазі досвід, — то я мав би сказати вам, що доля зводила мене з великими людьми (в міру сил я працював спільно з ними), і мені ще не доводилося бачити хоч би один план, що не зазнав би виправлень унаслідок зауважень, зроблених людьми, які своїм розу­мінням стояли куди нижче за особу, що перебувала на чолі справи. Ідучи шляхом повільного, але добре забезпеченого прогресу, ми стежимо за наслідками кожного кроку; успіх чи неус­піх першого кроку кидає нам світло на крок другий, і так, від одного спалаху світла до насту­пного, ми надійно посуваємося протягом усього шляху. Ми стежимо, щоб частини системи не заходили у сутички. Недоліки, що таяться у найбагатонадійніших задумах, усуваються в міру їх виникнення. При цьому намагаємося, по змозі, не жертвувати однією перевагою зара-

 

«Сам Бог заповідав, щоб шлях селянина був нелегким» (латин.). — Вергілій.

 

ди іншої. Ми компенсуємо, ми примиряємо, ми врівноважуємо їх. Ми спроможні об'єднати в одне ціле всі різноманітні аномалії та суперечливі принципи, які співіснують в умах і ділах людей. Звідси виростає довершеність, проте довершеність не простоти, а чогось вищого — поєднання. Там, де йдеться про щонайважливіші інтереси людства, пов'язані з довгою низ­кою поколінь, уся ця наступність повинна мати певний голос на радах, спроможних так гли­боко впливати на неї. Як по справедливості, то саме ця робота потребує участі розуму людей, що належать до різних віків. Керуючись саме таким поглядом, найкращі законодавці часто задовольнялися упровадженням якого-небудь певного міцного провідного принципу прав­ління — сили, подібної до тієї, яку хтось із філософів назвав пластичною природою, а впро­вадивши принцип, вони потім лишали його діяти на свій власний розсуд.

Просуватися вперед ось таким чином, а саме: керуватися якимось панівним принци­пом і діяти енергійно й плідно — це, як на мене, і є критерій глибокої мудрості. Те, в чо­му ваші політики добачають знак сміливого, відважного генія, насправді є лише свідчен­ням печального браку здібності. Через шалену свою поквапливість і зневажання природного ходу речей вони сліпо довіряються всякому прожектерові й авантюристу, всякому алхімікові й емпірикові. Вони відчайдушно намагаються не брати до уваги нічо­го з того, що належить до речей буденних. Серед уживаної ними системи лікування немає місця дієті. Але найгірше тут те, що таке їхнє відчайдушне небажання лікувати звичайні хвороби звичайними ж засобами виникає не тільки від браку розуміння, а й коли б не від якоїсь лиховмисності. Ваші законодавці чи не склали собі думки про людей усіх фахів, розрядів і санів зі скомороших нападок сатириків, які й самі подивувалися б тому, що їхні описи тлумачаться так буквально. Дослухаючись лише до таких джерел, ваші проводирі розглядають кожну річ тільки з її зворотного, тіньового, порочного боку, зате ці вади во­ни бачать з усіма можливими перебільшеннями. Безперечно, саме так воно і є, хоча це й може видатися парадоксальним. Та й взагалі, ті люди, що зазвичай працюють у царині виявлення й зображення недоліків, не годяться для проведення реформ: річ тут не тільки в тому, що розум їхній не засвоїв узірців справедливості й добра, а ще й тому, що вони звикають не знаходити втіхи в розгляданні подібних предметів. Занадто сильно ненави­дячи вади, вони зрештою починають занадто мало любити людей. Тож зовсім не дивно, що ось такі викривачі не схильні служити іншим та й не здатні на це. Звідси й виникає у декотрих ваших вождів внутрішня схильність усе трощити вщент своєю критикою. У цій лиховмисній грі вони в повному блиску виявляють усю свою почетверену енергію. Що ж до всього іншого, то парадокси красномовних письменників, породжені внаслідок прос­тої забави, із бажання випробувати свій хист, привернути увагу й викликати подив, сприймаються такими панами зовсім не в тому дусі, в якому сприймали їх самі автори, мавши їх за засіб розвитку власного смаку та вдосконалення стилю. Такі парадокси для цих панів стають поважними підставами для дій, їх вони беруть до уваги, коли намага­ються влаштовувати найважливіші державні справи. Ціцерон глузливо описує, як Катон, начитавшись школярських парадоксів, у яких управлялися юні послідовники стоїчної фі­лософії, ладен був на цій основі провадити державні перетворення. Якщо це було слушно стосовно Катона, то ці панове мавпують його у стилі певних осіб, що жили в його часи — pede nudo Catonem . Пан Г'юм казав мені, що сам Руссо втаємничив його у свої принципи композиції. Цей проникливий, хоча ексцентричний спостерігач завважив, що, аби вразити й зацікавити публіку, треба подати їй щось дивовижне, а що чудеса язичницької міфології давно вже втратили свій ефект та й романтичні велетні, чарівники, феї і герої, що прийш­ли на зміну, виснажили мірку легковірності, притаманну їхньому вікові, то тепер пись­менникові не зосталося нічого іншого, крім того різновиду незвичайного, який ще діє на публіку, й так само сильно, як і раніше, хоча й в інший спосіб, — сказати б інакше, йому лишається незвичайне в житті, у манерах, у характерах і в екстраординарних ситуаціях, те, що дало б початок новим і несподіваним ходам у політиці й моралі. Я вірю, що коли Руссо був би живий і перебував у одному з просвітлених періодів, він був би приголом­шений тим, як шаліють на практиці його учні, які в парадоксах своїх лишаються рабсь­кими наслідувачами й навіть у своєму безвір'ї виявляють приховану віру.

Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смоло­скип, 1998.

 

Основні поняття та категорії

о         

Велика французька революція (1789—1794) — буржуазно-демократична революція, що була закономірним результатом кризи феодально-абсолютистської і утвердженням капіталістичної системи. На кінець XVIII ст.

 

Перш за все (латин.).

о          195

протиріччя між 3-м станом (буржуазія, селянство, робітники мануфактур, мі­ська біднота) та привілейованим станом досягли критичної межі. Буржуазія була зацікавлена у відміні феодальних порядків, купівлі та продажу землі, тор­гівлі хлібом вином та іншими товарами сільського господарства. Це створюва­ло умови для союзу буржуазії з народними масами проти абсолютизму і фео­далізму. Ліквідація станів і абсолютизму було одним із головних завдань революції. 1-й період революції — 14 липня 1789 — 10 серпня 1792. Початком революції було взяття повсталими Бастилії. Усією країною пройшла хвиля по­встань, в результаті яких старі органи влади замінювались новими, буржуазно муніципальними. Установчі збори в 1789 р. проголосили відміну всіх родових привілеїв, конфіскацію церковної землі. Запроваджувався новий адміністрати­вний поділ країни на департаменти, дистрикети, кантони, комуни. Однак не було вирішене аграрне питання [Политическая энциклопедия. — В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М., 2000. — 750 с.].

Консерватизм (франц. conservatisme, від лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільного-політичного жит­тя, що орієнтуються на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Вперше тер­мін «консерватизм» був ужитий французьким письменником Ф. Шатобріа-ном як такий, що означав ідеологію феодально-аристократичної реакції пе­ріоду французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї просвітництва «справа», аполопзувала феод, цінності й дворянсько-клерикальні привілеї. Первісне теоретичне обґрунтування кон­серватизму належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. де Бональду й особливо Е. Берку. Глибоко вражені спробами радикального по­літ, переустрою суспільства за часів Великої французької революції 1789 p., вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціальних порядків. Система їхніх поглядів базувалася на пріоритеті на­ступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного поряд­ку, Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак — і мора­льних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії та власності. Консерва­тизм не має сталого ідейного ядра і набуває різних форм в окремі історичні періоди. Як правило, ідеологія консерватизм виступає у двох основних фо­рмах: як апологія традиційних порядків (політичний консерватизм) і як нос­тальгія за втраченим соціальним статусом (реакція типу антисемітизму, ра­сизму, ірраціоналізму, націоналізму та ін.). Попри різні форми, консерва­тизм притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи та обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на зага­льний морально-релігійний порядок; переконання про вроджену нерівність людей; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законопослушності як форми індивідуаль­ної свободи і т. ін. Можна виділити кілька різних інтерпретацій консерва­тизм: 1) історична інтерпретація, згідно з якою консерватизм розглядається як аристократично-клерикальна реакція на Велику французьку революцію, як намагання зберегти феодальні порядки, як неприйняття ліберальних пра­гнень; 2) антропологічна інтерпретація. У даному випадку консерватизм розглядається як вічна загальнолюдська позиція з певними ідеями й ціннос­тями. До останніх відносять традиції, стабільність, авторитет, порядок, сво­боду разом з відповідальністю, скептицизм тощо. Людина розглядається як істота, яка керується у своїх діях інстинктами, почуттями, розумом. Суспі­льство стоїть вище за окремого індивіда, а права людини випливають з її обов'язків; 3) ситуаційна інтерпретація. Консерватизм розуміється як засіб думки і дій класів та соціальних верств, які намагаються зберегти існуючі порядки [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатен-ко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Геназа, 2004. — 736 с.].

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний): 1) світоглядна орієнтація, спо­сіб мислення, умонастрій, які характеризуються зосередженістю на пробле­мах емансипації, розширенні меж та форм свободи, насамперед — свободи особистості; 2) сукупність ідейно-політичних течій, політичних та економі­чних доктрин, концепцій та програм, які ставили за мету ліквідацію (пом'якшення) різноманітних форм гноблення, державного та суспільного примусу по відношенню до індивіда; 3) різновид політичної ідеології. Ста­новлення Лібералізму відбувалося протягом XVII—XVIII ст. Інтелектуальні передумови утвердження лібералізму створювали Локк, Сміт, Вольтер, Мо-нтеск'є, Мандевіль, Шефтсбері, Беккаріа, Кант (вчення про суспільний до­говір, додержавний «природний» стан людини, про природжені права лю­дини та ін.); подальший розвиток ліберальний світогляд отримав у творчості Токвіля, Констана, Бентпама, Дж,-См. Мілля, Спенсера, Хобхауза, Грина, Мізеса, Ойкената та ін. Особливу роль в оформленні лібералізму відіграли Американська та Французька революції. Значного поширення лібералізм набув у XIX ст. — «класичний» (економічний). Лібералізм обгрунтував не­втручання держави в економіку (доктрина «Laissez faire et laissez passez»). Лібералізм водночас і узагальнюючий вектор соціальної емансипації (в усіх вимірах, формах та визначеннях), і передумова, засіб цієї емансипації. Є підстави розглядати лібералізм як невід' ємну складову єдиної емансипатор­ської метаідеології розвитку, в межах якої він уособлює всеосяжний рух, швидкість, затвердження нового. Головна функція лібералізму- всебічне об­грунтування необхідності розвитку і змін, відкритості різноманітним інно­ваціям, в кінцевому підсумку — соціальним трансформаціям. Це зумовлює радикалізм Л., його протистояння звичаю, традиції, усталеному порядку. Оскільки уявлення про свободу, фундаментальні засади та цілі розвитку по­стійно змінюються, відбувається й еволюція лібералізм — від класичних форм (ринковий, економічний, «буржуазний» лібералізм продовжує зараз існувати як лібертаризм) до сучасних, коли нове розуміння сутності і пара­метрів соціального розвитку потребує посилення соціальної складової лібе­ралізму, обгрунтування ним відповідних функцій держави («соціальний лі­бералізм»). Лібералізм зараз репрезентований у діяльності державних та суспільних інституцій, у певних процедурах та принципах управління, що дає змогу практично реалізувати ліберальну політику [Політологічний ен­циклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшучен-ка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Ліві (left). Як політичний термін це слово нині вживають для назви ра­дикальної або прогресивно-соціалістичної частини політичного спектра, проте спершу воно буквально означало просторові відносини. У французь­ких Генеральних штатах 1789 р. простолюд сидів ліворуч від короля, бо дворянство займало почесне місце, тобто сиділо з правого боку. Тут про­стежується зв'язок із головним значенням слова «лівий», яке означало «ру­ку, що звичайно слабша з-поміж двох» (Оксфордський словник англ. мови, значення 1а), і такі зневажливі асоціації притаманні й французькому слову gauche, латинському слову sinister та їхнім похідним. На зборах, які відбу­вались під час Французької революції, склалася традиція, що представники радикальних та егалітарних напрямів сідали ліворуч (якщо дивитися з боку голови) і трохи вище, тож частина їх дістала ще назву «гора». Точне визна­чення терміна «лівий» нині дати дуже важко, бо в різних країнах і за різних часів зміст його був неоднаковий, але звичайно це слово асоціюється в нас із такими ідеями та уявленнями, як егалітаризм, обстоювання інтересів (ор­ганізованого) робітничого класу, курс на націоналізацію промисловості, не­терпимість до ієрархічної структури суспільства, протести проти націоналі­стичної спрямованості зовнішньої та оборонної політики [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Мак-мілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Праві — праві, праве крило (right-wing). Протилежність лівих. Як і у випадку терміна лівий, слово «правий» теж має численні конотації, що ва­ріюються з плином часу, і їх часто можна зрозуміти лиш у конкретному по­літичному контексті. В розвинутих ліберальних демократіях, можливо, бі­льше, ніж деінде, правих визначали як тих, хто був в опозиції до соціалізму або соціал-демократії. В результаті ідеології й філософії правих політичних партій містили елементи консерватизму, християнської демократії, лібералі­зму, лібертаріанства й націоналізму, а крайньоправих партій — расизму і фашизму [Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Самоуправління: 1) форма народовладдя, що заперечує політичне па­нування; 2) діяльність місцевих органів влади, що здійснюють процес управління на даній території. Самоуправління як форма народовладдя є за­сіб управління, заснований на самоорганізації, самодіяльності і саморегу­люванні, що унеможливлює використання спеціального апарату примусу. Характерними рисами самоуправління є: влада належить усьому колективу, однак сама влада здійснюється або безпосередньо членами суспільства, або через виборчі округи [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Судова система — складова правової системи держави, що визначає порядок організації і діяльності органів судової влади та засади здійснення правосуддя. У цій системі виділяються два основні компоненти — судо­устрій і судочинство. Основи судоустрою передбачають структурування су­дової системи на окремі ланки, гілки та інстанції. Так, традиційним є її по­діл на три основні ланки: місцеві суди, апеляційні суди та вищі суди, а також виділення окремих гілок — конституційна, кримінальна, цивільна, адміністративна, військова юстиції. Поділ на інстанції передбачає виділення щонайменше двох рівнів судів, що розглядають прав, спори по суті та пере­глядають судові рішення. Визначальними для структурної побудови судової системи є правила щодо підсудності та підвідомчості. Поширеним у бага­тьох країнах світу вважається виділення у судовій системі судів загальної юрисдикції, спеціалізованих та мирових судів. Окремі права, системи пе­редбачають суди присяжних. Територіально судова система структурується або за адміністративно-територіальним поділом, або за поділом на судові округи. Найпоширенішим є утворення місцевих судів за адміністративно-територіальним поділом, а апеляційних — за поділом на судові округи, що не збігаються з адміністративно-територіальним поділом держави. Основи судочинства визначають порядок діяльності судів, але водночас обумовлю­ють і утворення відповідних установ у судовій системі. Засади побудови су­дової системи визначаються характером держави та права. З огляду на ди­ференціацію систем права судові системи можуть бути поділені на окремі моделі. Так, для судової системи, що діють у країнах англосаксонського права, характерним є: визнання правотворчої ролі суду та авторитету судо­вого тлумачення; здійснення судочинства виключно на засадах змагальнос­ті; використання поряд з нормативно встановленими процесуальних форм, створених судовою практикою; виключно апеляційна форма оскарження судових рішень; широке використання спрощених порядків судочинства; суд присяжних, відносно широка практика обрання суддів. У країнах Євро­пи із системою континентального права засади організації і діяльності судо­ві системи визначаються переважно на підставі закону; допускається на до-судових стадіях обмеження засад змагальності; участь народу у здійсненні правосуддя реалізується у формі суду шефенів (ассизів); судові рішення оскаржуються як в апеляційному, так і в касаційному порядку; домінує практика призначення суддів. Щодо правових систем, побудованих на релі­гійних канонах, окремо слід виділити судові системи, що функціонують за релігійними нормами і звичаями, та судові системи, в яких релігійні суди становлять лише окрему систему судів [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Термідор: 1) 11-й місяць французького республіканського календаря 1793—1085 19/20 липня — 17/18 серпня. 2) назва контрреволюційного пе­ревороту 9-е термідора ІІ року Республіки — 27/28 липня. 1794 р. — пере­ворот скинув якобінську диктатуру, поклавши кінець Французькій револю­ції [Политология: Словарь-справочник / М. А. Василик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Центристи (з лат centrym — центр) — політична позиція (платформа) по відношенню до існуючої влади, не схильна приймати радикальних рі­шень і дій; поміркованість, схильність до політичних компромісів. Центри­стські групи створюють рівновагу політичних сил: ліві, центр, праві. Силь­ний правлячий центр є запорукою політичної стабільності в суспільстві. В цілому філософія центризму сповідує поміркованість, необхідність діалогу, консенсусу, компромісу, орієнтує на поступові перетворення еволюційним шляхом [Политическая энциклопедия. — В. 2 т. — Т. 1 / Нац. обществ.-науч. фонд; Рук. проекта Г. Ю. Семигин. — М., 2000. — 750 с.].

Якобінська диктатура — революційно-демократична диктатура най­вищого етапу Великої Французької революції, встановлена в результаті на­родного повстання 31 травня — 2 червня 1793 р. Відстоювала інтереси ре­волюційного блоку міської буржуазії. Зазнала поразки в результаті термі­доріанського перевороту (липень 1794 р.). Феодальні повинності — селян на користь панів з часу становлення феодальних відносин до скасування кріпосного права. Всі феодальні повинності класифікувалися в 3-х головних формах феодальної ренти — відробітковій, натуральній і грошовій, які час­то співіснували, але на тому чи іншому етапі переважала одна з них. В краї­ні траплялися такі повинності: відробіток, гвалт, панщина, повоз і шарварок [Радянська енциклопедія історії України. — К. — Т. 4. — 1971].

Питання до дискусії

Велика Французька революція була випадковістю чи вона є об'єктив­ним наслідком історії?

У чому виявляється деїзм і сенсуалізм світогляду Ж. А. Кондорсе?

Чому Е. Берк не визнавав теорій природного права, суспільного дого­вору, народного суверенітету?

Теми для рефератів, контрольнаих, курсових та кваліфікаційних робіт

Вчення Ж. А. Кондорсе про природні права людини та політичні сво­боди громадян.

Співвідношення сутності понять «права людини» і «держава» у Ж. А. Кон-дорсе.

Тлумачення Ж. А. Кондорсе історичного розвитку.

Е. Берк про людину, суспільство і державу.

Політичний консерватизм Е. Берка.

Вплив Великої французької революції на розвиток політичної думки у світі.

Завдання на самостійну роботу

Зробіть політичний аналіз розвитку Франції напередодні Великої фра­нцузької революції.

Відберіть та проаналізуйте основні політичні документи періоду Ве­ликої французької революції та простежте основні закономірності розвитку політичної думки в цей період.

3.         Уясніть сутність прояву основних політичних ідеологій періоду Вели-
кої французької революції: ліберальної, демократичної та консервативної.

4.         Розтлумачте зміст таких положень із праць К. Маркса та Ф. Енгельса:
«... французька революція породила ідеї, які виходять за межі ідей усьо-
го старого світового порядку. Революційний рух, який розпочався 1789 р. у
Франції, що на середині свого шляху мав своїми головними представниками
Леклерка та Руї, нарешті зазнав тимчасово поразку разом зі змовою Бабе-
фа, — рух цей породив комуністичну ідею, яка після революції 1830 р. зно-
ву була введена у Франції другом Бабефа, Буанаротті. Ця ідея, при послідо-
вній її розробці, є ідеєю нового світового порядку».

«Бабувісти були грубими, нерозвинутими матеріалістами, але й розви­нутий комунізм походить безпосередньо від французького матеріалізму.

«Французька революція поклала початок демократії в Європі. Демокра­тія, в кінцевому результаті, як і будь-яка інша форма правління, є... проти­річчя в собі самій, брехня, не що інше як лицемірство... Політична свобода є уявною свободою, найгірший вид рабства; вона лише видимість свободи і тому насправді — рабство. Те ж і з політичною рівністю; демократія, як і будь-яка інша форма правління, повинна в кінцевому результаті розпастися: лицемірство не може бути довговічним, приховане в ньому протиріччя не­минуче вийде назовні; або справжнє рабство, це є неприхований деспотизм, або дійсна свобода та дійсна рівність, це є комунізм».

Питання до заліку

Загальна характеристика історичних, економічних, соціальних та полі­тичних передумов Великої французької революції.

Ліберально-демократичні ідеї Ж. А. Кондорсе.

Теорія консерватизму Е. Берка.

Питання до іспиту

Сутність та проблемність політичного розвитку в період Великої Фра­нцузької революції.

Концептуальні засади політичного вчення Ж. А. де Кондорсе.

Концептуальні засади теорії консерватизму Е. Берка.

Спільне і відмінне у політичних ідеологіях періоду Великої французь­кої революції.

Першоджерела

Берк Э. Размышления о революции во Франции. — М., 1993.

Местр Жозеф де. Рассуждения о Франции. — М., 1997.

Кондорсе Жан А. Эскиз исторической картины прогресс человеческо­го разума. — М., 1995.

Рекомендована література

Галкин А. А, Рахмшир П. Ю. Консерватизм в прошлом и настоящем: О социальных корнях консервативной волны. — М., 1987.

Гарбузов В. Н. консерватизм: понятие и типология (историографиче­ский образ) // Полис. — 1995. — № 4.

Голубуцький О., Кулик В. Консерватизм — ідеологія порядку, стабіль­ності і добробуту. — К. 1995.

Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К., 2003.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор обществен­ного развития (материалы «круглого стола») // Полис. — 1995. — № 7.

Хрестоматия по новой истории, 1640—1870 / Под. ред. Сиротик-на В. Г. — М., 1990.