2. ВІКТОРІАНСЬКИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ ДЖОНА-СТЮАРТА МІЛЛЯ

Діяльність Джона-Стюарта Мілля пов'язана з розвитком англійського лібераліз­му, переосмисленням окремих положень класичного лібералізму. Ці процеси аналі­зом наслідків французької революції, появою можливостей для зумовлені помірко­ваних буржуазних перетворень, викоріненням феодальних пережитків реформіс­тським шляхом, забезпечення відповідності аристократичної політичної системи соціально-економічним новаціям, що утверджувалися в британському суспільстві після промислової революції. Вікторіанський лібералізм Дж.-Ст. Мілля живився ві­рою в демократію та її переваги, усвідомленням загроз індивіду внаслідок пориву до рівності інших індивідів, що є неминучим у демократичному суспільстві. Об'єк­том таких загроз є духовна свобода індивіда, яку класичний лібералізм тлумачив як відсутність обмежень, примусу з боку інших індивідів. На цих засадах ґрунтуються його вчення про суспільство, спроби сформувати теорію державності, вироблення політичних гарантій на висловлювання поглядів і переконань, які не узгоджуються з поглядами і переконаннями більшості. Цій меті він підпорядковував свою журна­лістську, письменницьку та політичну діяльність.

 

Довідка

 

Джон-Стюарт Мілль народився 20 травня 1806 року в Лондоні, в родині відомого вченого-утилітариста Джеймса Мілля, якого згодом назвав «останнім представником ХУІІ ст.». Його батько близько знав ідеолога утилітаризму Джеремі Бентамом (1773— 1836), активно пропагував його вчення, намагався прищепити ці погляди своєму синові, які той некритично сповідував до 1830 р.

У сімнадцять років Дж.-Ст. Мілль організував товариство утилітаристів, учасники якого дебатували різноманітні етичні й політичні проблеми.

У 1827 р. він, відмовившись від вивчення юриспруденції, вступив до провідного бри­танського торгового товариства привілейованої Ост-Індійської торгової компанії, з якою був пов'язаний до її розпуску в 1857 р. У цей період захоплювався ідеями сен-сімоністів, творчістю Огюста Конта, написав свої головні праці: «Логіка», «Національна економіка». Під впливом ідей Конта звертає свій погляд на проблеми нижчих класів населення, вва­жаючи вирішення соціальних питань таким же важливим, як і вирішення політичних, ви­ступає за розмежування виробництва та розподілу благ, засуджує економічний розподіл, який прирікає робітничий клас на злиденне існування. З цими поглядами узгоджувалися його міркування про призначення інституту власності: якщо в примітивному суспільстві вона покликана забезпечувати мир, то у вищій формі його розвитку власність не обов' язково має розглядатися як священна.

У Конта він також запозичив ідею духовного піднесення, покликаного забезпечити соціальну регенерацію (лат. rеgеnеrаtіо — відновлення).

На третьому етапі діяльності, пов' язаному з виходом із Ост-Індійської торгової ком­панії, з роботою в палаті громад (1866—1868), увагу Мілля привертають етичні та полі­тичні проблеми. Їх він розглянув у працях «Про свободу», «Думки про парламентську реформу» (1859), «Спостереження щодо репрезентативної системи» (1861), «Утиліта­ризм» (1863) та інших, оприлюднюючи свої роздуми про репрезентативну систему, демо­кратію. Не приховуючи симпатій до демократії, з певним песимізмом оцінював її полі­тичні можливості («Спостереження...»). Усі його міркування розгортаються в координатах учення про свободу, яку він розглядав не як теоретико-пізнавальну, а як со­ціально-етичну, не як філософську, а як політичну проблему. Значну увагу приділяв до­слідженню природи та меж влади суспільства над індивідом («Про свободу»). Визнаючи індивідуальну свободу найвищою метою, вважав, що вона не повинна вторгатися в межі свободи іншого індивіда, і згідно з цим принципом має бути обмежена.

Зазнавши поразки на виборах у 1868 р., Мілль самотньо проживав у французькому м. Авіньйон, віддаючись літературним і політичним дослідженням, написанню автобіогра­фії. Помер 8 травня 1873 року.

 

Погляди Дж.-Ст. Мілля на суспільство, державу, свободу, демократію, сутність і особливості вияву влади реалізовувалися у світоглядних координатах ліберального індивідуалізму, пройняті піднесеним ставленням до феномена особистості.

Історично-філософська концепція розвитку суспільства. Розглядаючи суспі­льство як суспільно-історичний феномен, Дж.-Ст. Мілль намагався дослідити чин­ники його розвитку. Всупереч вченням Сен-Сімона і Конта про домінування ідеа­льних чинників у суспільному прогресі він обґрунтував власне розуміння спів­відношення ідей як чинника суспільного розвитку та еволюції соціального базису. За його словами, ідеї, якщо їм не сприяють зовнішні обставини, безпосередньо впливають на людські відносини. Найоптимальніше, коли ідеї реалізуються за сприятливих зовнішніх обставин. З цих позицій він наблизився до думки про відсу­тність чіткого закону суспільного прогресу. Певною мірою вона узгоджується з те­зою Конта про найменший ступінь точності, однозначності в суспільних науках по­рівняно з іншими науковими дисциплінами. З цього приводу Мілль висловився так: «Послідовність станів людського духу і людського суспільства не може мати свого особливого, незалежного закону — вона повинна залежати від психологічних і ети­чних законів, що керують дією обставин на людей і людей на обставини». Поки цей закон не узгоджується з психологічними та етичними законами, від яких він має за­лежати, він не зможе перетворитися з емпіричного на науковий, безплідними бу­дуть і розмови про майбутні шляхи прогресу.

Джерелом розвитку суспільства Дж.-Ст. Мілль вважав боротьбу протилежнос­тей, головні з яких — статичність і прагнення до прогресу: «Якби постійний анта­гонізм, що відроджував людський дух, поступився місцем повній перевазі якого-небудь одного, нехай навіть найдоброчиннішого елемента, то з'ясувалося б, що ми занадто довіряємо прогресивності, про яку часто ведуть мову як про невід'ємну властивість нашої природи, оскільки подальший прогрес неможливий поза бороть­бою протилежних історичних начал». Боротьба між прогресом і статичністю не лише обумовлює плин історії, а й зумовлюється ним. Так, аналізуючи феодальний лад, він стверджував, що на певному етапі цей лад уособлював динамічність розви­тку, а відтак, переставши відповідати потребам часу, виявив свою статичність, а тому і приреченість на ліквідацію. Адже за феодальної системи відбувся значний прогрес цивілізації. Крах цієї системи спричинили не її вади, а позитивні якості — прогрес, що відбувся під її впливом, у силу чого людство стало прагнути кращого життя, виявило здатність встановити відповідну соціальну форму.

Дж.-Ст. Мілль був прихильником удосконалення індустріального суспільства, основні принципи якого вважав адекватними людській природі. На його думку, не­обхідні для духовно-інтелектуального оздоровлення суспільної політики позитивні знання людина знаходить в історії, яка сприяє усвідомленню обов'язків громадяни­на, формує уявлення про головні риси громадянськості, функції політики, відтво­рює драму споконвічної боротьби між Добром і Злом, висвітлює вплив політики на результати цієї боротьби. Не менш важливим вважав і вивчення юриспруденції, яка розкриває загальні принципи творення законів, умови повноцінного законодавства, інші юридичні проблеми, допомагає громадянину відстоювати свої життєві інтере­си, глибше вивчати стан справ у суспільному, політичному житті. «Нехай ніхто, — писав він, — не заспокоює свою совість тим, що він не робить нічого поганого, шкідливого, коли залишається осторонь політики». Ніщо так не сприяє зловмисни­кам у досягненні мети, як пасивність так званих добропорядних людей, які, фіксу­ючи зловживання, і пальцем не поворухнуть, щоб їм запобігти. Більше того, люди­ну, яка без супротиву допускає, щоб від її імені творили зло, не можна вважати добропорядною. Тому система освіти, поширюючи серед молоді знання, має спо­нукати її до опанування своїх громадянських обов' язків.

Багато наукових висновків Мілля стосуються теорії політики, яку, на його пе­реконання, без експериментів неможливо перетворити на науку. Водночас він ви­знавав обмеженість можливостей експерименту в політиці, оскільки її факти і явища надзвичайно складні й заплутані. Все це робить висновки вчених, які до­сліджують політичні процеси і явища, умовними, непевними. Оскільки обставини в суспільстві безперервно змінюються, то політики неможливо навчитися за під­ручником. Вона визнає лише тих, хто вміє самотужки вчитися: «Наукова політика полягає не в тому, щоб мати кілька рецептів, готових до вжитку за будь-яких об­ставин, а в тому, щоб задіяти розум, його аналітичні потенції, аби він щоразу міг відкривати істини, які матимуть практичне значення для конкретної ситуації». Факти є матеріалом, за допомогою якого формується світогляд, а розум — знаря­ддям для «перероблення» цього матеріалу. Факти легше знайти, ніж розміркову­вати, що вони означають і як від відомих фактів перейти до невідомих. Найхарак­терніша функція людського розуму, що впродовж усього життя людини не втрачає свого значення, — відкривання істини. А до істини розум прямує шляхом спостережень і логічних міркувань.

Мілль простежував зв' язок між логікою і політикою як двома галузями науко­вих знань. Логіка, за його словами, встановлює «загальні принципи і закони просу­вання до істини», маючи на озброєнні дедуктивний (допомагає правильно мислити на основі відомих положень) та індуктивний (сприяє формулюванню правильних висновків із спостережень) методи. «Будь-яка справжня наука, — стверджував Мілль, — ...вимагає поєднання індукції та дедукції». Якщо політик прагне перебу­вати на висоті своїх завдань, він має володіти обома ними. Логіка політичної науки є ворогом «темного і заплутаного мислення, вона розганяє морок, в якому криється наше невігластво».

Стан суспільних відносин, можливості досягнення людьми політичної свободи багато в чому залежать від їх розумового розвитку. Індивіди, які не володіють на­вичками елементарних логічних суджень, «відкриття життєвих істин», ризикують стати знаряддям тих, хто такими навичками володіє. Якщо здатність до логічних суджень переважатиме в головах людей недоброчесних, то вони можуть зробити простаків рабами. Тому логічну впорядкованість розуму треба розвивати на всіх рі­внях освіти і виховання, особливо на університетському. Ця проблема є не лише за­гальнокультурною, освітньою, а й політичною.

Про співвідношення свободи, держави і суспільства. Суть, особливості грома­дянської свободи, а також межі влади суспільства над індивідом Дж.-Ст. Мілль нама­гався з'ясувати у праці «Про свободу», яка є найвідомішою у його інтелектуальній спадщині. У вступі до неї він зазначав, що більше цікавиться тенденціями, ніж сучас­ними реаліями. Ці тенденції проявляються в тиранії більшості. Тиранічними можуть бути не лише акти громадського насильства, а й колективне суспільство та соціальна рівність. Тиранія суспільства реалізується в протистоянні розрізненим індивідам, а йо­го тиранічні засоби не обмежуються діями функціонерів. Якщо дія такого суспільства має хибне спрямування або стосується невластивих йому сфер, то його соціальна тира­нія є страшнішою, ніж більшість видів політичного придушення, оскільки вона прони­кає значно глибше в окремі елементи життя і поневолює душі, а засобів позбавитися її небагато. З огляду на це, захисту від тиранії влади недостатньо, потрібен також захист від «панівних думок і почуттів, проти тенденції суспільства... нав'язувати власні ідеї та дії як правила поведінки тим, хто від них ухиляється...».

Прояснити ці міркування Мілля може стисла характеристика «Вікторіанських часів», що характеризувалися майже цілковитою неспроможністю держави вплива­ти на приватне життя, обмеженням можливостей щодо регулювання економічного та соціального життя, відсутністю публічного контролю. Водночас тоді панували ортодоксія (неухильне дотримання певних поглядів) мислення, моралізаторські по­гляди на статеву поведінку людей, що нерідко виходили за межі делікатності, од­нобічне тлумачення релігії та науки, які претендували на абсолютність, таврували всіх, хто не вписувався в цю систему цінностей. Усе це засвідчує нетолерантність суспільної моралі. Зважаючи на ці особливості, Мілль робить висновок, що поєд­нання свободи і рівності, якого прагнула освічена буржуазія в боротьбі за участь у політичній владі, було не на користь свободі. Використовуваний для досягнення свободи аргумент рівності є небезпекою для неї, розхитує підвалини лібералізму.

Головною суспільно-політичною цінністю була для Мілля індивідуальна свобо­да. Загрозу їй він вбачав у суспільному конформізмі, який вважав наслідком розви­тку цивілізації, індустріального поступу, розширення можливостей здобути освіту. Якщо в доіндустріальному світі «різні прошарки, різні оточення, різні професії жи­вуть, так би мовити, в різних світах, то нині вони великою мірою живуть в одному й тому самому світі». З огляду на це люди «читають, чують і бачать однакові речі, шукають однакові місця, їх сподівання і страхи спрямовані на ті самі об' єкти, вони мають однакові права та свободи й однакові засоби це їм гарантують». Такій духо­вній пустелі Мілль протиставляв індивідуальність. Індивід-нонконформіст, який не женеться за духом часу та модою, був для нього борцем за духовну свободу. Тому відмова ставати навколішки перед звичаєм є важливим завданням, бо тиранія думок перетворює ексцентричність на докір, оскільки рівність є духовною уніфікацією. Індивідуаліст, щоб зберегти свою своєрідність в однаковості суспільства, мусить бути якомога ексцентричнішим.

Базовий принцип відносин між суспільством та індивідом, на основі якого мають визначатися легальні примусові й контролюючі дії суспільства, насильни­цькі дії уряду щодо індивідів, Мілль сформулював так: «Люди, індивідуально чи колективно, можуть справедливо втручатися в дії індивіда лише задля самозбе­реження... Лише в такому разі кожний член цивілізованого суспільства може бу­ти підданий певним примусовим акціям, якщо це необхідно, щоб запобігти шкід­ливим для інших людей діям з боку індивіда». Посягання уряду на свободу і приватне життя індивіда допустимі лише тоді, коли його вчинки шкодять іншим: «Влада суспільства над індивідом не повинна виходити за межі його усталеної поведінки щодо інших людей. У діях, що стосуються лише його особисто, інди­від має бути абсолютно незалежним — над своїм тілом і духом він повинен бути господарем».

Цей принцип не поширюється на дітей і підлітків, а також людей, статус яких вимагає турботливого ставлення до них з боку інших членів суспільства. Не слід застосовувати його і в суспільствах, які перебувають у «дитячому віці», у стані пе­реходу від варварства до цивілізованого устрою. «Свобода, — зазначав Мілль, — не може бути піднесена до принципу, якщо в суспільстві панує такий порядок ре­чей, за якого люди не здатні до саморозвитку шляхом свободи». В такому разі най­краще, що вони можуть зробити для досягнення прогресу, «це — беззастережно підкорятися якому-небудь Карлу Великому, якщо, звичайно, їм пощастить висуну­ти із свого середовища таку неординарну особистість».

Однак тільки-но вони стануть здатними розвиватися через свободу, будь-яке на­сильство (пряме чи непряме), будь-які примусові дії, переслідування, покарання можливі лише як засіб захисту інших людей від будь-чиїх шкідливих вчинків, а не як засіб творення добра індивіду, свобода якого порушується примусовими діями, переслідуваннями, покараннями. У житті кожного індивіда завжди є сфера діяльно­сті, що не стосується інтересів суспільства, а стосується лише індивіда і є сферою індивідуальної свободи. До цієї сфери належать свобода совісті, свобода думки, свобода вибору, прагнення до мети, свобода влаштовувати своє життя відповідно до особистих інтересів, свого характеру (незалежно від наслідків цього). Хоч якою б безглуздою видавалася іншим поведінка індивіда, але якщо вона не заважає їм, не обмежує їх, то кожен має право на неї, оскільки це його особиста справа. Не підля­гає обмеженням і свобода діяти разом з іншими індивідами, об'єднуватися з ними для досягнення певної мети, яка не перешкоджає іншим людям. У такі асоціації можуть добровільно вступати повнолітні особи.

Як індивід, так і суспільство повинні поширювати свою владу насамперед на сфери, що найбільше стосуються їхніх інтересів: «Та частина людського життя, яка торкається головним чином індивіда, має бути надбанням індивідуальності, а та, що стосується головним чином суспільства, — організовуватися ним». Оскільки кожен індивід перебуває під захистом суспільства (держави), то повинен виконува­ти певні обов' язки, дотримуватися певних правил поведінки щодо інших людей. Ці правила передбачають недопустимість посягань на інтереси інших людей, особливо на ті, що визнаються законом як право індивідів. Вони вимагають, щоб кожен ви­конував свої обов' язки щодо захисту суспільства: «Суспільство має повне право на те, щоб примусити кожного виконувати свої обов' язки, коли б хтось надумав від них ухилитися». Але не тільки в цьому полягає влада суспільства над індивідом. Інколи його дії можуть шкодити іншим людям і в тому разі, коли він не порушує установлених законом прав. І тоді нерідко осуд громадської думки не менш відчут­ний для особистості, ніж кара закону.

Однак якщо дії індивіда не торкаються нічиїх інтересів, крім власних, чи стосу­ються інтересів осіб, які самі того бажають (йдеться про повнолітніх і душевно здорових осіб), то в такому разі неможливе жодне втручання ні з боку суспільства, його асоціацій, ні з боку держави та її органів. Індивід має право повномасштабно користуватися індивідуальною свободою, діяти на власний розсуд і ризик.

Добробут кожної людини найбільше стосується саме її, інших — побічно або зовсім не обходить. Суспільство зацікавлене в добробуті індивіда опосередковано. Тому кожна людина повинна усвідомлювати, що є для неї благо.

Різноманітні цінності, на думку Мілля, мають неоднакову значимість для люди­ни, а тому підтримуються почуттями, що різняться мірою і якістю. Найважливішим із них є свобода. Однак між свободою і соціальною корисністю також можуть ви­никати суперечності. І в цьому разі Мілль виступає проти втручання суспільства, навіть якщо воно намагається вплинути на особистість задля її щастя, не роблячи нікого іншого нещасним. Наприклад, суспільство не може заборонити виробництво цигарок, хоча паління шкодить здоров' ю, а його заборона була б корисною бага­тьом, як і не може насильно втримати особистість від паління, що мало б наслідком лише її добробут і не стосувалося б нікого іншого. Цей приклад ілюструє проблему, суть якої полягає в конкуренції суспільної необхідності зі свободою особистості. Цю проблему не завжди легко розв'язати. Мілль займався нею у контексті свободи думки і преси, обґрунтувавши так званий «принцип прагнення істини».

Можна припустити, що свобода думки є нічим іншим, як свобода висловлення думки (у конкретній формі — свобода преси) і стосується лише окремої особистос­ті, а свобода висловлення думки реалізується через соціальні відносини з іншими особистостями. Однак може статися, що поширена думка суперечитиме користі су­спільства, навіть якщо вона на певний момент не є злом. Чи має право суспільство протидіяти її поширенню, тобто запровадити цензуру? І чи передбачає це, з огляду на зв' язок приватної думки та публічного її висловлення, право контролю приват­ної думки? У поглядах на цю проблему Мілль був послідовним, стверджуючи, що свобода думки і свобода її висловлювання нерозривно пов' язані, оскільки думка, яка не може бути поширена, обмежує свободу особистості. Свобода висловлення думки реалізується через принцип прагнення істини. Суспільство не має права пе­решкоджати жодній людині шукати і проголошувати (можливу) істину, навіть якщо ця (можлива) істина може стати небезпечною для нього. Воно не має також права придушувати жодну істинну або хибну думку, бо робить цим погану послугу істи­ні. Через те, що думка, яку замовчують, може бути цілком істинною, заборона її ви­словлення означає проголошення особистої безпомилковості. Крім того, навіть придушена помилкова думка може містити істину. Оскільки панівні або загальні іс­тини рідко осягають проблему, це можна надолужити завдяки конкуренції з проти­лежними думками. Іноді придушена думка може бути не лише істинною, а й місти­ти всю істину. Врешті-решт, етика публічної дискусії виявляється в повазі до кожного (незалежно від того, якої він думки), «хто може спокійно бачити і відкрито пояснювати, що його супротивники та їхні думки є дійсними, хто не перебільшує нічого, щоб викликати недовіру до них, і не приховує нічого, що свідчить або може свідчити на їх користь».

З огляду на це розв' язання проблеми втручання суспільства у вчинки і поведінку людей передбачає розмежування їх життєдіяльності на аспекти, що стосуються: а) індивіда; б) інших людей. Мілль наголошував, що дії індивіда, якими він не пору­шує свого обов' язку щодо суспільства і які, не заподіюючи помітної шкоди іншим індивідам, є шкідливими для нього, напевне, не можуть вважатися нормальними з погляду гуманізму. Та суспільство змушене змиритися з цим злом задля вищого блага — утвердження індивідуальної свободи.

Характеризуючи відносини між індивідом і державою, Мілль стверджував, що вона не краща і не гірша від індивідів, які її населяють. І якщо держава замість сприяння духовно-інтелектуальному розвитку індивідів прагне зробити їх слухня­ним знаряддям у досягненні своїх (навіть і благородних) намірів, послаблюючи їх роль у суспільному житті, то швидко з' ясовується, що «з маленькими людьми не­можливо зробити нічого великого». І чиновники змушені будуть визнати, що дер­жавна машина, для вдосконалення якої вони жертвували всім, «ні на що не придат­на через відсутність життєвої сили, яку вони ж таки і придушили, щоб полегшити хід своїй машині». Цією життєвою силою є духовна морально-інтелектуальна могу­тність індивідів.

Дж.-Ст. Мілль був категоричним у своїх твердженнях, що свобода індивіда, приватної особи є первинною стосовно політичних структур і їх функціонування. Це узалежнює державу від волі й уміння людей створювати і налагоджувати нор­мальне (відповідно до стандартів європейської цивілізації) людське співіснування. У зв' язку з цим він змушений був переглянути свої ранньоліберальні погляди на державу, відмовившись бачити в ній потворну за своєю природою інституцію, від якої потерпає доброчесне суспільство. Держава, на його думку, є такою, як і суспі­льство, тому воно передусім відповідальне за неї. Головна умова існування гідної держави — високі якості, самовдосконалення народу. Держава, яка гарантує всі ви­ди індивідуальних свобод, однаково ставиться до всіх своїх членів, здатна забезпе­чити і належний порядок, який Мілль розглядав як покору: «Влада, що не вміє зму­сити коритися своїм наказам, не керує». Покора, слухняність узагалі є, на думку Мілля, першою ознакою цивілізації, а люди не повинні порушувати законні права й інтереси інших індивідів. Дотримуючись загальнообов'язкових правил, вони пере­йматимуться турботами інших людей, дбаючи про захист суспільства. Вільна осо­бистість обов' язково має бути і законослухняною.

У широкому сенсі порядок означає, що суспільний спокій не порушується наси­льством приватних осіб, він охороняє існуючі блага. Порядок у державі — неод­мінна умова існування людства розумного, морального, соціального.

Як ідеолог історичного прогресу, Мілль вважав, що спрямована на поліпшення людства справа не завжди буває праведною, може суперечити духу свободи, якщо здійснюється насильно, «усупереч бажанню тих, кого це поліпшення стосується, і тоді дух свободи, опираючись такому прагненню, може навіть виявитися заодно із супро­тивниками поліпшення». Індивідуальна свобода є могутнім, постійним і найнадійні­шим генератором усіх поліпшень у суспільстві: «Там, де існує свобода, там може бути стільки незалежних центрів поліпшення, скільки індивідів». Енергія, конструктивні зусилля вільного індивіда, об'єднані з енергією, конструктивними зусиллями його співгромадян, таких же вільних індивідів, є джерелом історичного прогресу.

Індивідуальна свобода, за Міллем, — це право громадянина на автономію в усьому, що не заподіює суспільству шкоди. Структурно вона охоплює три сфери (елементи):

Свобода совісті в найширшому сенсі. Це свобода думки щодо всіх предметів: як практичних, так і спекулятивних, як наукових, так і моральних, теологічних. Во­на передбачає вільні можливості виражати і поширювати (публікувати, пропагува­ти) свої ідеї.

Свобода вибору мети. Мається на увазі свобода діяти, влаштовувати життя за своїм уподобанням.

3. Свобода об'єднуватися з іншими індивідами. Мотив такого об'єднання — спільна діяльність щодо досягнення будь-якої мети.

Отже, головною особливістю поглядів Мілля є намагання вберегти особистість від тиранії не лише державної влади, а й суспільства.

Ідеальним він вважав соціальний порядок, заснований на свободі розуму. Фу­нкції уряду виводив з принципу, згідно з яким свобода є правилом, а обмеження її — винятком. Оскільки людина зобов' язана суспільству лише частиною своєї поведінки (стосується її відносин з іншими людьми), то в питаннях, які стосують­ся лише її, вона є абсолютно незалежною. Власне політичних питань Мілль роз­глядав небагато. Його міркування здебільшого стосуються не держави, а суспіль­ства, а дослідження — не боротьби проти політичного придушення, не зміни політичної організації, а особливостей впливу на толерантну суспільну думку. За­грозу свободі він убачав не в уряді, а в толерантній більшості, антиподом особис­тості вважав не державу, а суспільство, яке намагається нівелювати її якості і по­ведінку. Його боротьба спрямована не стільки проти «організованої спільноти» в державі, скільки проти неорганізованого суспільства, що виступає як тиранія бі­льшості. Твердження, що ліберальний уряд мусить спиратися на ліберальне сус­пільство, що свободу неможливо забезпечити лише завдяки людській організації, оскільки для цього потрібне внутрішньо налаштоване на це суспільство, — най­важливіший внесок Мілля у політичну філософію. Суспільство при цьому є тре­тім чинником у відносинах особистості з урядом, політичні інститути — части­ною соціального комплексу, який визначає спосіб їх діяльності. Це є переду­мовою репрезентативного (представницького) способу правління, який поважає меншість, зв' язок свободи і демократичного суспільного порядку, внаслідок чого політичний сенс цього порядку стає етичним.

Про репрезентативну демократію і владу. Дж.-Ст. Мілль був переконаний, що неодмінною умовою прогресу є порядок, заснований на свободі, а запорукою міц­ності і стабільності порядку — належно організована держава. Найкращою її фор­мою вважав представницьке правління, за якого «весь народ чи щонайменше знач­на його частина користується за посередництва депутатів, яких періодично обирає, вищою контролюючою владою... у всій її повноті». Маючи таку владу, народ пови­нен керувати «всіма заходами уряду».

Розгортаючи міркування про представницьке правління, Мілль обгрунтовував одну з головних своїх політичних ідей — ідею безпосередньої причетності народу до устрою і діяльності держави, його відповідальності за стан державності. Пред­ставницьке правління засновується на виборі народом конкретної форми держави. Крім того, він повинен все зробити задля неї, а також прагнути і бути спроможним «виконувати обов'язки і функції, покладені на нього цією формою правління».

Держава, яка добре організована і правильно функціонує, покликана забезпечи­ти захист інтересів особистості і власності, сприяти зростанню добробуту людей, розвитку позитивних соціальних якостей індивідів. За словами Мілля, для народу найкращим є уряд, здатний допомогти йому йти вперед. Завдання уряду полягає у підтриманні розвитку, передусім духовного, всієї спільноти, а також моральних та інтелектуальних цінностей, оскільки вони впливають на громадські справи. Тобто уряд оцінюють, беручи до уваги його вплив на громадян держави, а також те, чого він разом з ними досягає. Форма правління залежить від людей, вона постійно змі­нюється, оскільки невпинним є поступ народу. Кожен новий рівень його духовного розвитку вимагає нової форми правління.

Дж.-Ст. Мілль був одним із опонентів теорії доброго правителя, оскільки бути таким правитель не може. Значно важливішою вважав участь народу в правлінні, що є свідченням прогресу людства, хоча за певного рівня розвитку цивілізації мож­лива деспотія.

На його думку, народне правління має такі переваги:

кожен є надійним захисником власних прав та інтересів, тому повинен мати змогу брати участь у політичних подіях;

загальний добробут зростає настільки, наскільки зростає спрямована на це сумарна енергія народу;

активна участь у громадському житті стимулює громадянина до освіти і вдо­сконалення, тому демократія передбачає активність, а правління одного стимулює пасивність.

Демократії прагнуть лише високорозвинуті суспільства. На нижчих щаблях сус­пільного розвитку затребуваними є менш розвинуті форми правління: не обмежене репрезентативними установами королівське право або й деспотія.

Державу, яка добре організована і правильно функціонує, характеризує ефекти­вний державний механізм, вибудований за принципом поділу влади. У своїй праці «Про представницьке правління» Мілль аргументує необхідність чіткого розмежу­вання компетенції законодавчої і виконавчої влади. Законодавча влада в особі пар­ламенту покликана займатися законотворчістю, залишаючи за собою і функції кон­тролю. Загалом його діяльність має відповідати таким вимогам:

Публічний контроль за діяльністю уряду, що є однією з гарантій свободи народу.

Ухвалення за пропозицією уряду норм, які регулюють податки.

Турбота про те, щоб у державі «відповідні люди посідали відповідні місця». Для цього потрібно заздалегідь вивчати їх можливості (принцип продуктивності). На державних посадах можна перебувати відповідно до передбачених термінів служби (нижчий, середній рівень), професійної кваліфікації (вищий рішень). Конк­ретні функції управління державою має здійснювати освічена еліта.

Обрання парламентом лише прем'єр-міністра, інших членів уряду слід при­значати. Це нейтралізує владну перевагу парламенту.

Здійснюючи контроль за діяльністю уряду, парламент повинен позбавляти посад у ньому осіб, які зловживають своїми повноваженнями або діють наперекір «думці нації».

Забезпечення можливостей для оприлюднення і дискутування різних думок, висловлення скарг. Всі аспекти державного життя повинні публічно обговорюватися.

За переконаннями Мілля, діяльності парламентів властиві й негативні тенденції, передусім прагнення втручатися в урядові справи. Однак це не його компетенція. Парламент повинен стежити за дотриманням законів і, якщо вони не виконуються, звертатися до суду для відновлення їх сили чи до виборців — для усунення з посад осіб, які ігнорують закони.

Усі місцеві справи мають вирішувати місцеві органи, організовані так само, як і центральна влада. Центральні органи повинні бути укомплектовані найосвіченіши-ми чиновниками, їх діяльність підлягає контролю суспільної думки, преси. Головне завдання центрального уряду — домагатися виконання своїх інструкцій місцевими органами, тримати у своєму віданні й місцеві справи загальнодержавного інтересу (наприклад, поліцію).

Отже, ліберальна політична доктрина Мілля не лише відстоювала індивідуальну свободу, права особистості, а й виступала за організацію державного механізму на демократичних, правових засадах. Відповідно, концепція правової держави — одне з органічних надбань ліберальної політико-правової думки. У цьому контексті не менш принциповим є питання про напрями і межі діяльності апарату державної влади. Постановка цього питання була історично обумовлена і мотивувала праг­нення соціальних сил, які пов'язували своє майбутнє з утвердженням буржуазних порядків, розтрощити всевладдя абсолютистсько-монархічних режимів з їх жорст­ким регламентуванням громадського життя, сковуванням волі індивіда, приватної ініціативи тощо.

Намагаючись окреслити сфери людської діяльності, які повинні бути об'єктами державного впливу, Мілль виходив з того, що «урядові функції змінюються, визна­чаючись різним станом суспільства: вони ширші у відсталого народу, ніж у передо­вого». Інший важливий висновок — загальновизнані функції державної влади ви­ходять далеко за будь-які обмежувальні бар'єри, і їм не можна знайти обґрунту­вання, крім усвідомлення практичної доцільності. Не існує і єдиного правила об­меження сфери втручання уряду, за винятком положення, що втручання може бути виправдане лише з міркувань практичної доцільності.

Визначаючи об' єктивну необхідність загальновизнаних функцій держави, усві­домлюючи реальну потребу країн мати держави, Мілль водночас засуджував роз­ширення урядової діяльності як самоціль, прагнення державних чиновників «при­власнити необмежену владу і незаконно порушувати волю приватного життя». На його думку, це «посилює урядовий вплив на індивідів, збільшує кількість людей, що покладають на уряд свої надії і побоювання, перетворює діяльних і честолюб­них членів суспільства на простих слуг уряду».

Якщо держава підмінює вільну індивідуальну і колективну діяльність людей, активні зусилля народу, це призводить до задоволення насамперед інтересів держа­вної бюрократії, а не народу. Ще більше зло — утвердження серед народу утриман­ських настроїв, соціальної пасивності, занепад духу свободи, параліч особистої гід­ності, почуття відповідальності. За таких обставин деградує суспільство, ненабагато випереджаючи деградацію державності.

На відміну від ранніх реформаторів, які стверджували, що лише розширення ви­борчого права (право голосу для всіх) є гарантією захисту інтересів громадян, Мілль дотримувався думки, що без персонального представництва це породить тиранію бі­льшості. Якщо ранні реформатори виходили з того, що нижчий клас обиратиме кра­щих своїх представників, то Мілль наполягав на необхідності захисту поглядів найо-свіченіших верств суспільства від розчинення в загальному потоці голосів.

Однією з центральних проблем він вважав розрізнення істинної та хибної демо­кратії: «Ідея розумної демократії полягає не в тому, що народ сам керує собою, а в тому, що він має гарантії на добре врядування». Такими гарантіями, за його пере­конанням, є контроль народу за діяльністю уряду, право «зняти свого правителя, якщо його відданість інтересам народу стає проблематичною». Найкращий уряд має бути урядом наймудріших, на що здатна лише меншість. Тому народ повинен бути «господарем, який наймає слуг вправніших, ніж він сам».

Суть представницької системи він убачав у тому, щоб народ або його частина в особі депутатів здійснювали конституційно обумовлений контроль за діяльністю уряду. Ця діяльність має виражатися не в тому, щоб вирішувати, як повинен уряд працювати, а в турботі, про те, «щоб особистості, які мають це вирішувати, відпо­відали цьому завданню».

Отже, основою «вікторіанського лібералізму» Мілля є віра в демократію та її переваги та визнання загрози для окремого індивіда у цій демократії через порив до рівності. Предмет цієї загрози — духовна свобода індивіда, яка у класично-ліберальному сенсі тлумачиться як відсутність будь-якого обмеження або будь-якого примусу з боку інших. Вчення Мілля про суспільство, як і його спроби сфор­мувати теорію державності, закорінені в цьому просторі свободи.

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Джон С. Мілль

Індивідуальна свобода і межі суверенності індивіда

Мета цього есе — ствердити один дуже простий принцип, котрий дасть змогу безу­мовно управляти діями суспільства щодо індивіда, там, де це стосується примусу та кон­тролю, чи то через використання фізичної сили у вигляді законних покарань, чи мораль­ного примусу, в формі суспільного засудження. Цей принцип полягає в тому, що єдина мета, яка надає людському суспільству право в індивідуальному або колективному по­рядку втручатися у вільні дії будь-кого зі своїх членів, — це самозахист. Єдина мета, з якою може бути правомірно використана влада над будь-яким членом цивілізованої гро­мади проти його волі, — це запобігти шкоді для інших. Його власна користь — фізична чи моральна — не є для цього достатньою підставою. Він не може правомірно бути зму­шений діяти або утриматися від дії на тій підставі, що це краще для нього; що він стане від цього щасливішим; що, на думку інших, такі дії є мудрими і навіть правильними. Ці підстави годяться, щоб напучувати його, чи сперечатися з ним, чи переконувати, чи по­переджувати його, але не на те, щоб його примушувати або приходити до нього з якимись злими намірами — за те лишень, що він робить щось інакше. Щоб виправдати таке втру­чання, потрібно спочатку вирахувати, чи дії, від яких громада бажає утримати свого чле­на, можуть спричинити зло комусь іншому. Єдина сфера поведінки людини, за яку вона несе відповідальність перед суспільством, — це те, що стосується інших. У сфері ж, що стосується лише неї самої, її незалежність, за правом, є абсолютною. Індивід має повне право вільно розпоряджатися собою, своїм власним тілом і розумом.

Мабуть, не так уже й необхідно зазначати, що ця доктрина може застосовуватися лише щодо людських істот, які є повнолітніми в правовому аспекті. Ми тут не маємо на увазі ді­тей чи молодих людей, що ще не досягай віку, коли за законом вони вважаються повноцін­ними чоловіками й жінками. Ті, хто ще перебуває у стані, який потребує опікування з боку інших, мають отримувати захист від власних дій, так само, як і від шкоди ззовні. З тих са­мих міркувань ми повинні вилучити з розгляду ті відсталі стани суспільства, на прикладі яких сам народ може сприйматись як неповнолітній. Ранні ускладнення на шляху стихійно­го розвитку настільки великі, що рідко буває якийсь вибір засобів їх подолання. І для прави­теля, сповненого духу вдосконалення, виправданим є використання будь-яких засобів, що приводять до мети, якої навряд чи можливо досягти іншими способами. Деспотизм є закон­ним типом правління у стосунках із варварами, коли метою є їхнє вдосконалення, і засоби виправдовуються реальним досягненням цієї мети. Свобода як принцип не стосується стану речей, що передує часові, коли люди зможуть удосконалюватися в процесі вільної й рівно­правної дискусії. А доти їм не лишається нічого, окрім беззаперечної покори Акбару чи Карлові Великому, якщо їм ще пощастить собі таких знайти. Але як тільки люди досягають спроможності вдосконалення через переконання чи аргументацію (період, що давно вже на­став для всіх націй, про які у нас тут піде мова), то примус — чи то в прямій формі, чи в фо­рмі утисків та покарань за незгідливість — стає неприпустимим як засіб принесення їм ко­ристі й виправдовується лише для забезпечення безпеки інших.

Настав час зазначити, що я утримаюся від спроб підтримувати свої міркування будь-якими аргументами, що походять з ідеї абстрактного теоретичного права як речі, незале­жної від корисності. Я ставлюся до корисності як до вищого аргументу в усіх етичних пи­таннях, але це має бути корисність у найширшому розумінні, базована на вічних інтере­сах людини як прогресивної істоти. Ті інтереси, які я відстоюю, виправдовують підкорен­ня індивідуальної спонтанності зовнішньому контролю лише щодо тих дій кожного, які стосуються інтересів інших людей. Якщо хтось діє на шкоду іншим, то ми маємо випадок prima facie для того, щоб покарати його ім'ям закону або (там, де не можна повноцінно вжити судових заходів) через загальний моральний осуд. Крім того, особу можна законно примушувати до цілого ряду позитивних дій на користь інших, як-от свідчення в суді, на­лежна участь у справі загальної оборони або в іншій спільній роботі, необхідній для сус­пільства, захистом якого вона користується; здійснення певних благодійних актів, таких, як рятування життя іншої людської істоти чи втручання для захисту безпомічної людини від жорстокості — тобто, коли очевидно, що певні дії є людським обов'язком, то людину можна правомірно притягнути до відповідальності перед суспільством зате, що вона їх не вчинила. Особа може спричинити зло іншим не лише своїми діями, а й бездіяльністю, і в обох випадках вона справедливо відповідальна за заподіяну шкоду. Останній випадок, щоправда, вимагає м'якшого примусу, ніж перший. Притягнути когось до відповідально­сті за вчинене зло — це правило; притягнути його до відповідальності за те, що він не за­побіг злу, це, певною мірою, виняток. Але існує багато випадків, достатньо очевидних і достатньо складних, щоб цей виняток виправдати. Стосовно всіх речей, що належать до зовнішніх відносин індивіда, він de jure відповідальний перед тими людьми, чиї інтереси заторкнуті у відповідних справах і, коли потрібно, перед суспільством, що є їхнім захис­ником. Часто можна навести достатні причини, щоб не притягати його до відповідальнос­ті; але ці причини повинні випливати з особливих міркувань доцільності в конкретній справі: або вони полягають у тому, що в даному випадку від нього, назагал, можна очіку­вати кращих дій, коли залишити за ним свободу, ніж коли контролювати його будь-яким зі способів, що їх має в своєму розпорядженні суспільство; або в тому, що спроби здійс­нити контроль призведуть до іншого зла, більшого за те, якому вони мають запобігти. Коли подібні причини заважають накласти на особу відповідальність, то вільне суддівсь­ке місце повинна посісти совість самої людини, котра має вчинити ту чи іншу дію, — з тим, щоб захистити ці інтереси інших, які позбавлені зовнішнього захисту; і людина по­винна судити себе особливо суворо, бо ця справа не передбачає її відповідальності перед судом їй подібних.

Але існує сфера дій, де суспільство, на відміну від індивіда, має лише непрямий ін­терес, якщо має його взагалі. Ця сфера охоплює ту частину життя чи поведінки люди­ни, що стосується лише її самої або, якщо це стосується ще й інших, то їхня згода і участь у цій сфері є вільною, добровільною і не засновується на ошуканстві. Коли я кажу, що ця сфера стосується тільки самої людини, то маю на увазі лише безпосередній стосунок і лише перший із зазначених випадків, бо все, що якось впливає на людину, може вплинути через неї і на інших. І заперечення, що може ґрунтуватися на цій обста­вині, я розгляну пізніше. Отже, це є невід'ємною зоною людської свободи. Вона вклю­чає в себе, по-перше, внутрішні володіння свідомості, що вимагають свободи совісті в найвичерпнішому розумінні, свободи думки й почуттів, абсолютної свободи міркувань та ставлення щодо будь-яких предметів — практичних чи теоретичних, наукових, мо­ральних чи теологічних. Може здатися, що свобода слова й публікації думок підпадає під інший принцип, оскільки вона належить до тієї сфери поведінки індивіда, яка сто­сується інших людей. Але маючи майже таке саме важливе значення, як і свобода самої думки, і значною мірою базуючись на тих самих підвалинах, вона практично від неї не­від'ємна. По-друге, цей принцип вимагає свободи смаків і занять, свободи оформлюва­ти план нашого життя, що відповідає нашому характеру, свободи робити те, що ми хо­чемо, і приймати можливі наслідки — без жодних перешкод із боку собі подібних, доки те, що ми робимо, не шкодить їм, навіть якщо наша поведінка здається їм дурною, збоченою чи хибною. По-третє, з цієї свободи кожного індивіда випливає свобода (в тих самих межах) будь-якої сукупності індивідів, — свобода об'єднуватися з будь-якою метою, що не несе шкоди для інших. При цьому маємо на увазі, що особи, які утворюють спілку, є повнолітніми й не зазнають примусу чи ошуканства.

Жодне суспільство, де немає цих свобод загалом, не є вільним, хоч би якою була його форма правління; і не є повністю вільним жодне суспільство, де вони не існують в абсо­лютній і безумовній формі. Свобода заслуговує на своє ім'я лише тоді, коли досягнення нашого блага відбувається у наш власний спосіб — доки ми не намагаємося позбавити інших людей їхніх благ або перешкодити їхнім зусиллям тих благ досягти. Кожен здат­ний сам добре охороняти власне здоров'я, чи то тілесне, чи психічне і духовне. Людству більше йде на користь, коли кожен дозволяє іншим жити так, як здається добре їм самим, ніж коли кожного змушують жити так, як здається добре іншим.

Хоча в цій доктрині немає нічого нового і комусь вона може навіть здатися трохи тривіальною, але немає іншого такого вчення, що настільки суперечило б загальним тен­денціям існуючих думок і практики. Суспільство такою ж повною мірою розгорнуло зу­силля, спрямовані на спроби (згідно з його можливостями) змусити людей відповідати його уявленням про індивідуальні чесноти, як і його уявленням про чесноти соціальні. Давні держави вважали, що вони вповноважені — і давні філософи підтримували цю тен­денцію — здійснювати регуляцію кожного аспекту приватної поведінки своїх підлеглих суспільною владою, на тій підставі, що Держава має глибоку зацікавленість у всеосяжній тілесній та розумовій дисципліні кожного зі своїх громадян — спосіб мислення, що, мо­жливо, був припустимий в оточених потужними ворогами маленьких республіках, які по­стійно перебували під загрозою руйнації від нападу іноземців або внутрішнього заколоту, і для яких будь-який період послаблення внутрішньої енергії й самоконтролю настільки легко міг виявитися фатальним, що вони не могли собі дозволити чекати на постійні бла­готворні результати запровадження свободи. В сучасному світі більші розміри політич-

 

них утворень і, передусім, розділення між духовною та світською владами (завдяки чому керівництво питаннями, що стосуються людської совісті, й контроль над мирськими сто­сунками людей опинилися в різних руках) запобігають такому сильному втручанню зако­ну в окремі деталі людського життя; але механізми морального утискування відхилень від панівної громадської думки діють в особистісних питаннях навіть із більшою силою, ніж у питаннях соціальних. Релігія — найпотужніший із чинників, що опанували форму­вання моральних уявлень, — майже завжди керувалася або амбіціями ієрархії, яка праг­нула контролю над усіма сферами людського життя, або пуританським духом. І декотрі з сучасних реформаторів, що стають у якнайжорсткішу опозицію до релігій минулого, ніяк не відстають від різних церков та сект у своїх претензіях на духовне панування. Зокрема можна згадати Канта, що в своїй праці «Systeme de Politique Positive» ставить собі за мету встановлення (хоча більшою мірою моральними, ніж законодавчими засобами) деспотиз­му суспільства щодо індивіда, деспотизму, який перевершує все, про що міркували, як про політичний ідеал, найсуворіші поборники дисципліни з давніх філософів.

Окрім специфічних доктрин окремих мислителів, у світі також існує дедалі більша схильність надмірно розширювати межі влади суспільства над індивідом, як силою впли­ву суспільної думки, так навіть і силою законодавства. А що всі зміни, які відбуваються у світі, мають тенденцію до посилення суспільства й зменшення влади індивідів, то це вто­ргнення є одним із зол, котрі схильні не зникати спонтанно, а, навпаки, — рости, набува­ючи дедалі значніших масштабів. Схильність людського роду — властива і правителям, і простим співгромадянам — нав'язувати іншим власні погляди як правила поведінки, отримує таке енергійне підживлення з боку певних, як найкращих, так і найгірших із при­таманних людській природі емоцій, що її навряд чи колись могло стримати щось, окрім браку влади; і оскільки ця влада не слабшає, а посилюється, то, — коли проти цього зла не буде зведено міцний бар'єр морального осуду, — в умовах, що нині існують у світі, ми повинні очікувати на його розростання.

Для нашого доведення буде зручніше, коли, перш ніж підступатися до теми загалом, ми спочатку обмежимося одним з її відгалужень, де стверджуваний тут мною принцип, якщо не повністю, то хоча б певною мірою, визнається в рамках нинішніх поглядів. Цим відгалуженням є Свобода Думки, від якої неможливо відокремити споріднені з нею сво­боду слова і свободу друку. Хоча ці свободи, досить помітним чином, формують певну частину політичної моралі в усіх країнах, що сповідують релігійну терпимість та свободу суспільних інституцій, але як філософські, так і практичні підвалини, на яких вони базу­ються, напевно не так уже й добре знайомі широкому загалу; ба навіть багато людей, що стоять в авангарді суспільної думки, оцінили їх не такою повною мірою, як можна було б сподіватися. Ці підвалини, якщо правильно їх розуміти, мають ужиток, що далеко не об­межується одним розділом цього предмета, і всебічний розгляд цієї частини питання ви­явиться найкращим вступом до решти. Ті, для кого нічого зі сказаного мною не виявиться новим, сподіваюся, зможуть вибачити мені, що я наважився на ще одну дискусію з пред­мета, який вже так багато дискутувався протягом останніх трьох століть. <...>

 

Де ж тоді пролягає законна межа суверенності індивіда? Де починається влада суспі­льства? Яку частину людського життя слід закріпити за індивідуальністю, а яку — за сус­пільством?

Кожен отримає свою справедливу частку, якщо кожен матиме те, що більшою мірою стосується саме його. Індивідуальності має належати та частина життя, в якій найбільше зацікавлена індивідуальність, а суспільству — та частина, в якій найбільше зацікавлене суспільство.

Хоча суспільство засноване не за договором і хоча впровадження ідеї договору для виведення з неї соціальних зобов'язань не досягає жодної достойної мети, все-таки ко­жен, хто отримує захист суспільства, повинен відплатити йому за це добро, і той факт, що людина живе в суспільстві, обумовлює необхідність, щоб кожен обмежував себе в стосу­нках з іншими людьми дотриманням певної лінії поведінки. Ця поведінка полягає, по-перше, в тому, щоб особа не завдавала шкоди інтересам інших або, скоріше, певним інте­ресам, — що визначені в чітких юридичних постановах або випливають із мовчазної уго­ди, і їх слід вважати правами; і, по-друге, у виконанні кожною особою її частки (визначе­ної за якимось справедливим принципом) робіт та пожертвувань, призначених для захисту суспільства або його членів від шкоди та зовнішніх зазіхань. Виправдані будь-які зусилля суспільства примусити до виконання цих умов тих, хто цього уникає. І це не все, що може робити суспільство. Дії індивіда можуть бути шкідливими для інших (або цим діям може бракувати належної уваги до їхнього добробуту) і при цьому не сягати тієї ме­жі, коли вони призводять до порушення якогось із установлених прав. Тоді людина, що завдає такої кривди, може бути справедливо покараною, хоча й не за законом, а через су­спільну думку. Як тільки певна частина поведінки людини згубно впливає на інтереси інших, відповідні дії підпадають під юрисдикцію суспільства, і для обговорення відкри­вається питання про те, чи втручання в ці дії сприятиме загальному добробуту, чи ні. Але

 

о


139

 

для постановки подібних питань зовсім не залишається місця, коли поведінка особи не впливає ні на чиї інтереси, окрім її власних, або коли вона може не впливати на їхні інте­реси, якщо вони самі цього не захочуть (вважаємо, що всі особи, про яких тут йдеться, повнолітні й наділені нормальними розумовими здібностями). В усіх таких випадках по­винна існувати абсолютна юридична й соціальна свобода виконання дії та прийняття її наслідків.

Величезним нерозумінням цієї доктрини може бути думка (лише егоїстична й байду­жа особа може таке собі уявити), ніби людських істот не стосується те, як поводяться в житті інші, і що їм не слід цікавитися доброчинністю та добробутом інших, якщо при цьому не заторкнуті їхні особисті інтереси. Існує потреба не в зменшенні, а в зростанні безкорисливих зусиль, спрямованих на сприяння благу інших. Але безкорислива добро­чинність може знайти інші засоби, щоб переконувати людей діяти собі на благо, ніж справжні чи метафоричні батоги й кийки. Я останній, хто недооцінюватиме чесноти, що стосуються ставлення людини до самої себе (self-regarding); та вони мають лише вторин­не значення (хай навіть вторинне) щодо суспільних. І справа освіти — культивувати і ті й інші. Але навіть освіта використовує засоби умовляння та переконання так само, як і примусу, а коли період освіти завершено, то для прищеплення чеснот, що стосуються ставлення людини до самої себе, вживаються лише перші. Людські істоти мають бути вдячні одна одній за взаємодопомогу в справі розрізнення між кращим та гіршим і заохо­чення до обрання першого й уникнення другого. Людина повинна завжди стимулювати інших до більшого вживання їхніх найвищих здатностей і чіткішого спрямування їхніх почуттів та прагнень до об'єктів та роздумів, що несуть мудрість, а не дурість, піднесен­ня, а не деградацію. Але ні одна особа, ані будь-яка кількість осіб не вповноважені казати іншій повнолітній людській істоті, що вона для власного добра не повинна робити зі своїм життям те, що вона вирішила з ним зробити. Саме ця особа найбільш зацікавлена у власному добробуті: інтерес, що мають у цій справі всі інші особи, за винятком випадків їхньої сильної особистої прихильності, вкрай незначний порівняно із зацікавленістю цієї першої; а суспільство зацікавлене в долі цієї людини (коли не йдеться про її поведінку, що має стосунок до інших) лише незначною мірою і здебільшого непрямо; тоді як найз-вичайніші чоловік чи жінка мають незрівнянно повніші знання щодо власних почуттів та обставин, ніж їх може здобути будь-хто інший.

Втручання суспільства, спрямоване на панування над судженнями та цілями особи, коли це стосується лише її самої, має ґрунтуватися на певних загальних припущеннях, які можуть бути цілком хибними, і навіть якщо вони правильні, то ймовірно, що вони в інди­відуальних випадках будуть неправильно вжиті особами, котрі знайомі з обставинами відповідних справ лише як сторонні спостерігачі. Тому ці сфери людських стосунків є не­від'ємною цариною діяльності індивіда. Необхідно, щоб у поведінці одних людських іс­тот, яка стосується інших, загальні правила виконувалися здебільшого саме для того, щоб люди знали, чого їм очікувати від оточення; але у справах, що стосуються лише окремої особи, вона має право на вільне виявлення індивідуальної спонтанності. Інші можуть їй пропонувати, навіть накидати міркування, які мають допомогти формуванню її суджень, до неї можуть бути звернені заклики гартувати свою волю — але останнє судження ли­шається за нею. Зло, котре може бути наслідком обмеження особи тим, що вважають за краще для неї інші, значно переважує всі помилки, які вона, ймовірно, може вчинити, ко­ли не зважатиме на дані їй поради та попередження.

Я не хочу сказати, що на почуття, з якими інші ставляться до певної особи, ніяк не повинні впливати її якості та вади, що стосуються лише неї самої. Це неможливо й неба­жано. Якщо вона має певні видатні якості, що сприяють її благу, то являє собою гідний предмет захоплення. Відповідно вона тоді ближча до ідеальної досконалості людської природи. Якщо ж їй значною мірою бракує таких якостей, то це спричиняє протилежні до захоплення почуття. Існує певна міра глупства й певна міра того, що можна було б назва­ти (хоча така фраза може викликати заперечення) ницістю чи відсутністю смаку, які, — хоча вони не можуть спричинити шкоди особі, що їх виявляє, — необхідно й заслужено викликають у довколишніх неприязнь до неї, а в крайніх випадках навіть презирство. Ін­ша особа, належною мірою наділена протилежними якостями, не може уникнути того, щоб переживати ці почуття. Людина може не чинити нікому ніякої шкоди, але діяти та­ким чином, що змушуватиме нас ставитися до неї як до дурної чи нижчої за станом або вважати її такою. І оскільки подібні судження та почуття являють собою факт, якого ця людина намагатиметься уникати, то ми зробимо їй добру послугу, коли вчасно попере­димо її про ці та інші неприємні наслідки, які вона ризикує на себе накликати. Справді, було б добре, ж. и б ця послуга надавалася набагато частіше, ніж це дозволяють нинішні уявлених про ввічливість, і якби одна особа могла чесно вказати іншій на те, що вона вважає за її помилки, не здобуваючи собі при цьому репутації людини невихованої чи са-мовпевненої. Ми також маємо право на різноманітні дії, що відповідають нашій несхва­льній думці про когось і спрямовані не на придушення його індивідуальності, і на ствер­дження власної. Ми не зобов'язані, наприклад, шукати товариства того когось; ми маємо право уникати його (хоча й не демонструвати цього), бо маємо право обирати собі най­прийнятніше для нас товариство. Ми маємо право, — і це може бути нашим обов'язком, — застерігати інших від спілкування з ним, коли вважаємо, що його слова чи дії справляють згубний вплив на тих, хто з ним спілкується. Ми можемо віддавати іншим перевагу при наданні необов'язкових добрих послуг, крім тих, які можуть сприяти його вдосконаленню. Ось скільки існує різноманітних способів, що дають змогу іншим накла­сти на особу дуже суворі покарання за помилки, що стосуються лише її самої. Але вона зазнає цих покарань лише настільки, наскільки вони є природними і, по суті, спонтанни­ми наслідками самих цих помилок, а не тому, що їх навмисно накладено на неї заради са­мого покарання. Людина, яка виявляє необачність, упертість, самовпевненість; яка не може триматися в межах поміркованих витрат; яка не може утриматися від шкідливого потурання собі: яка вдається до тваринних насолод, забуваючи про насолоди тонких по­чуттів та інтелекту, — має сподіватися нижчої оцінки інших людей і меншої частки їх­ньої прихильності. Але вона не має права скаржитися на це, якщо тільки не заслужила їх­ньої прихильності якимись особливими заслугами в суспільних відносинах і не здобула таким чином права на їхню люб'язність, незалежного від власної недбалості до себе.

Що я стверджую, так це те, що незручності, прямо пов'язані з негативними суджен­нями інших, є єдиними незручностями, яких має зазнавати особа за ті особливості своєї поведінки та характеру, що стосуються її власного добра, але не впливають на інтереси інших в їхніх стосунках із нею. Шкідливі для інших дії вимагають абсолютно іншого ста­влення. Порушення їхніх прав, завдання їм будь-яких збитків чи шкоди, не виправданої захистом прав того, хто це заподіює; фальш чи двоєдушність у стосунках із ними; нечес­не чи неблагородне використання власних переваг над ними; навіть егоїстичне утримання від того, щоб захистити їх від шкоди, — все це справедливо може стати предметом мора­льного осуду, а в тяжких випадках — моральної відплати та покарання. І не лише ці дії, а й схильності, які до них призводять, справедливо вважаються аморальними й гідними за­судження, яке може перейти у відразу. Жорстокі схильності, злоба й брутальність, най­більш антисоціальна та найгидкіша з усіх пристрастей — заздрість, лицемірство та нещи­рість, гарячковість без достатніх причин та непропорційне до провокації обурення, любов до панування над іншими, пристрасть до здобуття вигоди, що перевищує її законну част­ку (жувоУЁ^ю} у греків), гордість, яка тішиться приниженням інших; самозакоханість, яка вважає себе й те, що її стосується, важливішим за все інше й вирішує всі питання, що ви­кликають сумніви, на свою користь, — це все моральні пороки, і з них складається пога­ний та огидний характер; на відміну від згаданих перед цим вад, що стосуються ставлен­ня людини до самої себе, які, власне, не є неморальними й не складають злобної натури, хоч би якої міри вони сягали. Вони можуть свідчити про будь-який ступінь дурості або браку особистої гідності та самоповаги, але вони можуть стати предметом морального осуду лише тоді, коли супроводжуються порушенням обов'язку перед іншими, — перед людьми, заради яких індивід зобов'язаний піклуватися про себе. Те, що називається обов'язками перед собою, не є соціально обов'язковим, якщо тільки обставини не пере­творюють ті ж самі речі на обов'язок перед іншими. Коли термін «обов'язок перед со­бою» означає щось більше за здоровий глузд, він означає самоповагу та саморозвиток, а за жодну з цих речей ніхто не несе відповідальності перед своїми співгромадянами, бо жодна з них не належить до благ людства, за які людина перед ним відповідає.

Різниця між втратою поваги, яку людина може справедливо на себе накликати через брак здорового глузду чи особистої гідності, та осудом, на який вона заслуговує за пору­шення прав інших, не є лише номінальною. Існує величезна різниця, як у наших почут­тях, так і в нашій поведінці щодо такої особи, відповідно до того, чи вона не задовольняє нас у справах, у яких, на нашу думку, ми маємо право її контролювати, чи у справах, про які ми знаємо, що такого права у нас немає. Якщо людина викликає наше невдоволення, ми можемо висловити своє несхвалення й триматися чимдалі від цієї людини, так само, як і від речей, що нас не задовольняють; але ми через це не відчуємо потягу створювати їй незручності в житті. Ми подумаємо, що вона вже повною мірою понесла або понесе відповідальність за свою помилку, — а коли життя людини псується через те, що вона не може впорядкувати його, то ми не станемо через це псувати його ще більше. Замість за­хотіти покарати її, ми радше спробуємо пом'якшити її покарання, показуючи їй, як вона може уникнути того зла, що його приносить їй її поведінка, або виправити його. Вона може бути для нас предметом жалості, можливо, неприязні, але не гніву та обурення; ми не будемо ставитися до неї як до ворога суспільства; найгірша річ стосовно неї, яку ми можемо вважати виправданою, це залишити її напризволяще. Зовсім інакше стоять спра­ви, коли особа порушує правила, виконання яких необхідне для індивідуального або ко­лективного захисту її співгромадян. Тоді шкідливі наслідки її дій уражають не її саму, а інших; і суспільство як оборонець усіх своїх членів мусить вжити проти неї репресій, за­вдати їй страждань з явною метою покарання, а ще подбати, щоб це покарання було до­статньо суворим. У такому випадку ця людина є відповідачем, що сидить перед нами, не-

 

1 Жадібність (грец.).

мов перед суддями, і наше завдання полягає не лише в тому, щоб винести своє судження, а й у тому, щоб, у тій чи іншій формі, виконати свій вирок; а в іншому випадку—не наша справа завдавати цій людині хоч би яких страждань, за винятком тих, які можуть стати випадковими наслідками використання нами тієї ж самої свободи регуляції власних сто­сунків, що її ця особа дозволяє собі.

Багато хто не погодиться з визначеним тут розрізненням між тією частиною життя особи, котра стосується лише її самої, і тією, що стосується інших. Виникає запитання — як може будь-яка частина поведінки члена суспільства бути справою, байдужою для ін­ших його членів? Жодна особа не є повністю ізольованою істотою. Неможливо, щоб осо­ба робила щось, що серйозно чи постійно шкодило б їй самій, і ця шкода не сягала б, принаймні, її найближчого оточення, а часто й набагато далі. Якщо особа шкодить своїй власності, то вона шкодить і тим, хто прямо чи непрямо утримувався за її рахунок; і, зви­чайно, більшою чи меншою мірою зменшує загальні ресурси суспільства. Якщо вона руйнує свої тілесні чи розумові сили, то не лише чинить зло тим людям, чиє щастя яко­юсь мірою залежало від неї, а й втрачає здатність виконувати свої обов'язки перед співві­тчизниками взагалі й, можливо, стає для них тягарем, користуючись їхньою любов'ю та щедрістю; коли б така поведінка була дуже частим явищем, то навряд чи якісь інші по­рушення могли б більше відняти від загальної суми благ. Нарешті, якщо через свої поро­ки та дурість людина й не завдає прямої шкоди іншим, вона все ж (можуть сказати мої опоненти) шкодить своїм, і її потрібно змусити контролювати себе заради тих, кого видо­вище її поведінки або знання про неї може розбестити чи наштовхнути на хибний шлях.

І якби навіть, — скажуть на додаток мої супротивники, — наслідки неправильної поведінки закінчувалися на порочних чи бездумних індивідах, то хіба суспільство мало б залишити їх на поталу власного досвіду, якщо вони явно для цього не пристосовані? Якщо визнано, що діти чи підлітки вимагають захисту від самих себе, то хіба суспільс­тво рівною мірою не зобов'язане надати його й особам, що досягнули зрілого віку, але так само не здатні самі собою управляти? Якщо азартні ігри, чи пияцтво, чи розбеще­ність, чи ледарство, чи неохайність — шкідливі для щастя і являють собою таку ж пе­решкоду на шляху вдосконалення, як багато чи більшали заборонених законом дій, то (може виникнути запитання) чом би закону не намагатися придушити і їх, наскільки це доцільно й наскільки відповідає соціальним інтересам? Тут, — скажуть мені, — не ви­никає питань стосовно обмеження індивідуально, чи перешкод спробам проводити нові та оригінальні експерименти в життя. Єдине, чому ми намагаємося запобігти, — це ре­чі, які зазнавали осуду від початку світу й до наших днів — речі, що, як показав досвід, не приносять користі індивідуальності жодної особи. Має пройти певний проміжок ча­су, і люди повинні набути певного досвіду, перш ніж якусь істину, що стосується мо­ралі чи здорового глузду, почнуть сприймати як установлену. І просто хочеться уник­нути того, щоб кожне нове покоління падало в ту саму безодню, яка виявлялася фатальною для їхніх предків.

Я цілковито припускаю, що зло, яке особа заподіює собі, може серйозно впливати на тих, хто найближче пов'язаний з нею — як через їхні симпатії, так і через їхні інтере­си, — і (меншою мірою) на суспільство в цілому. Якщо поведінка такого типу призводить особу до порушення явних і визначених зобов'язань перед іншою особою чи особами, то справа вже перестає стосуватися тільки речей, що обходять лише саму цю особу, і стає предметом морального осуду у власному значенні цього слова. Якщо, наприклад, чоловік через непоміркованість та марнотратство стає нездатним сплачувати свої борги, або, при­йнявши на себе моральну відповідальність за родину, з тих самих причин стає неспромо­жним утримувати її чи забезпечити освіту дітям, то він заслуговує на осуд і може бути справедливо покараний; але покараний за невиконання свого обов'язку перед сім'єю чи кредиторами, а не за марнотратство. Якщо навіть кошти, що мали бути витрачені на них, пішли натомість на якісь цілком зважені вкладення, то моральна провина залишатиметься такою ж самою. Джордж Барнвел убив свого дядька, щоб добути гроші для своєї коханки; але якби він зробив це для того, щоб утвердитися в бізнесі, то його так само повісили б. І знов-таки, в поширеному випадку, коли чоловік завдає болю власній родині своєю при­страстю до шкідливих звичок, цей чоловік заслуговує на осуд за те, що він недобрий чи невдячний; але він може заслуговувати на те ж саме й за потурання звичкам, що не є самі по собі згубними, але завдають болю тим, із ким він проводить життя чи тим, чий ком­форт, через особисті зв'язки з ним, залежить від нього. Коли хтось не здатен приділити належну увагу інтересам та почуттям інших, не будучи при цьому зв'язаним якимось на-гальнішим зобов'язанням, чи коли перевага, яку він віддає власним інтересам, не перехо­дить межі дозволеного, то він підлягає моральному осуду саме за цю нездатність, а не за її причину й не за помилки, що стосуються лише особисто його і могли якось побічно призвести до цієї нездатності. Подібним же чином, коли суто егоцентрична поведінка людини робить її нездатною до виконання певного обов'язку перед суспільством, то ця людина винна у соціальному порушенні. Ніхто не може бути покараний зате, що був п'яним, але солдат чи поліцейський, який був п'яним при виконанні службових обов'язків, повинен зазнати покарання. Сказати б коротше, коли існує певна загроза або певний ризик загрози чи для індивіда, чи для суспільства, то відповідний випадок пере­стає належати сфері, де панує свобода, і переходить у сферу моралі або закону.

Але стосовно просто ймовірної чи, як її можуть назвати, умовної шкоди, що особа її завдає суспільству поведінкою, яка не веде до невиконання жодних визначених обов'язків перед соціумом, а також не спричиняє будь-якої відчутної шкоди жодному конкретному індивіду, окрім самої цієї особи, то суспільство може дозволити собі терпіти цю незручність заради більшого добра-добра людської свободи. Якщо дорослих людей слід карати за те, що вони про себе належним чином не дбають, то, на мою думку, краще було б, якби це робилося заради них самих, а не під тим приводом, що треба запобігти втраті їхньої здатності принести суспільству користь, на право вимагати якої суспільство навіть не претендує. Але я не можу погодитися говорити на цю тему так, ніби єдиний шлях, яким суспільство може підняти своїх слабших членів до рівня звичайної норми ра­ціональної поведінки, полягає в тому, щоб дочекатися, поки вони вчинять щось безглуз­де, а потім уже карати їх за це засобами закону чи моралі. Суспільство мало над ними по­вну владу протягом першої частини їхнього існування; воно мало у своєму розпорядженні все їхнє дитинство та юність, коли могло з'ясувати, чи в змозі воно зроби­ти їх здатними до розважливої поведінки в житті. Нинішнє покоління є господарем як ви­ховання, так і взагалі обставин життя прийдешнього покоління; воно й справді не може зробити його представників досконало мудрими та праведними, тому що й саме відчуває таку прикру нестачу праведності й мудрості; і його найкращі зусилля в індивідуальних випадках не завжди ведуть до успіху; але у нього чудово виходить зробити підростаюче покоління не менш і навіть трохи праведнішим, ніж воно саме. Якщо суспільство дозво­ляє якійсь відчутній кількості своїх членів дорослішати, залишаючись при цьому все-таки дітьми, нездатними діяти, керуючись раціональними міркуваннями, заснованими на від­далених мотивах, то суспільство саме винне у відповідних наслідках. Озброєне не лише всіма силами освіти, а й владою, яку авторитет загальноприйнятої точки зору завжди здійснює над умами тих, хто найменш здатний до формування власних суджень; підкріп­лене допомогою природних покарань, які неодмінно падають на голову тих, хто в певних випадках накликає на себе незадоволення та презирство своїх близьких — нехай суспіль­ство не вдає, ніби воно потребує, окрім усього цього, ще й влади віддавати накази й вима­гати покори в особистих справах індивідів, стосовно яких, згідно з усіма принципами справедливості та політики, рішення має прийматися тими особами, які потім матимуть справу з наслідками. Ніщо не схильне більшою мірою дискредитувати й марнувати най­кращі засоби впливу на поведінку, ніж уживання найгірших з цих засобів. Якщо серед тих, кого намагаються примусити до розважливості та поміркованості, є особи, багаті на матеріал, з якого створюються сильні та незалежні характери, вони неодмінно повстануть проти такого ярма. Жодна з таких осіб ніколи не вважатиме, що в справах, які стосуються лише її, інші мають таке ж право контролювати її, як і у випадках, коли вони намагаються запобігти шкоді, якої вона може завдати їм у їхніх справах. І є всі підстави вважати озна­кою міцного духу та відваги ті випадки, коли така особа кидає виклик цій узурпованій владі й демонстративно робить щось абсолютно протилежне тому, що цій владі подоба­ється, щось на кшталт непристойності, яка в часи Карла II стала відповіддю на моральну нетерпимість пуритан. Що ж до тверджень про необхідність захисту суспільства від по­ганих прикладів, що їх подають іншим порочні особи чи ті, хто потурає своїм бажанням, то це правда, що поганий приклад може справити згубний вплив; особливо ж це стосу­ється прикладу, коли комусь завдано шкоди і шкідник залишається непокараним. Але ми зараз ведемо розмову про поведінку, що, не завдаючи шкоди іншим, вважається надзви­чайно шкідливою для самого діяча; і я не розумію, як той, хто дотримується наведеної вище думки, може не вважати, що подібний приклад взагалі є радше благотворним, ніж шкідливим, бо ж коли він і демонструє неправильну поведінку, то показує також і її бо­лючі або руйнівні наслідки, і якщо ці наслідки зазнають належного осуду, то свідки цієї поведінки мусять визнати, їх усіх або в більшості випадків ці наслідки випливають з від­повідної поведінки.

Але найсильнішим з усіх аргументів проти втручання публіки в суто особисту пове­дінку людей є те, що коли публіка все-таки у неї втручається, то найчастіше вона втруча­ється не там, де треба, і не так, як слід. Стосовно питань суспільної маралі та обов'язку перед іншими, думка публіки чи то панівної більшості буває хибною, але все-таки часті­ше правильною, тому що для вирішення таких питань нічого й не потрібно, окрім думки публіки про власні інтереси, про спосіб, у який на них впливатиме певний стиль поведін­ки, якщо його буде дозволено практикувати Але якщо в ролі законів меншості нав'язано думки такої ж самої більшості з питань поведінки, що стосується лише самої особи, то ці закони можуть виявитися хибними чи правильними з однаковою імовірністю, бо тоді су­спільна думка в кращому випадку являє собою думку якихось людей про те, що добре для інших людей, а що погано, й дуже часто вона не являє собою навіть цього — публіка зі зразковою байдужістю не помічає задоволення та зручності тих, чию поведінку вона за­суджує, і звертає увагу лише на переваги власної поведінки. Існує багато людей, кого об­ражає будь-яка поведінка, яка їм не до вподоби, і, вважаючи, що їхні почуття скривдже­но, вони обурюються; так, відомо, що один релігійний фанатик, відповідаючи на звину­вачення в зневажанні релігійних почуттів інших, казав, що це вони зневажають його по­чуття, вперто дотримуючися своїх огидних культів та вірувань. Але не існує рівності між почуттями особи стосовно власної точки зору й почуттями іншої особи, яку кривдить той факт, що перша цієї точки зору дотримується: тут рівності не більше, ніж між бажанням крадія здобути гаманця й бажанням справжнього власника залишити його при собі. А смаки особи стосуються насамперед її — як її погляди чи гаманець. Будь-хто легко може уявити собі ідеальну публіку, що в усіх неоднозначних випадках не втручається в свобо­ду вибору індивідів і лише вимагає від них, щоб вони утримувалися від тих способів по­ведінки, які були засуджені світовим досвідом. Але де ми бачили публіку, що, засуджую­чи щось, подібним чином обмежувала б межі власного втручання? Або коли публіку цікавив світовий досвід? Втручаючись в особисту поведінку, вона рідко думає про щось, окрім мерзотності дій чи почуттів відрізняються від її власних. І ця, ледве прихована, но­рма суджень пропонується людству як припис релігії та філософії дев'ятьма десятими всіх моралістів та мислителів. Вони вчать, що певні речі правильні тому, що вони прави­льні; себто тому, що ми вважаємо їх такими. Вони пропонують нам шукати обов'язкові для нас та для інших закони поведінки у власних думках та серцях. Як же бідолашна пуб­ліка може не накидати свої власні відчуття добра і зла як обов'язкові для всього світу, якщо ці відчуття видаються їй самій достатньо несуперечливими?

Зло, про яке тут йде мова, існує не лише в теорії; і, можливо, можна було б чекати від мене, що я згадаю випадки, коли в наш час і в нашій країні публіка недоречно надає вла­сним уподобанням характеру моральних законів. Я не пишу есе про притаманні існуючим моральним поглядам помилки. Це занадто солідний предмет, щоб обговорювати його по­біжно та ще й на прикладах. Але приклади необхідні — для того щоб показати, що від­стоюваний мною принцип є серйозним практичним питанням і що зло, якому я намагаю­ся перешкодити, — не уявне. Та це й неважко — на численних прикладах показати, що однією з найуніверсальніших людських пристрастей є поширення застосування того, що можна було б назвати моральною поліцією, доки вона не починає втручатися в беззапе­речно законні володіння свободи індивіда, які Розгляньмо як перший приклад вирощува­ну в серцях людей неприязнь, підставою для якої служить лише те, що особи, які дотри­муються інших релігійних уявлень, не виконують їхніх релігійних настанов, особливо стосовно утримування від чогось. Досить тривіальний приклад: ніщо у віруваннях та практиці християн не живить ненависті магометан до них більшою мірою, ніж той факт, що вони їдять свинину. Небагато існує фактів, до яких християни та європейці ставилися б зі щирішою відразою, ніж відраза мусульман саме до цього способу вгамовувати голод. Понад усе це кривдить їхні релігійні почуття. Але ця обставина ніяк не пояснює ні міри, ні виду їхньої відрази. Адже вино теж заборонене їхньою релігією, і його вживання всі мусульмани вважають неправильним, але не огидним. Навпаки, їхня відраза до плоті «не­чистої тварини» має характер, який робить її подібною до вродженої антипатії: якщо вже ідея нечистоти глибоко проникає у почуття, то вона, здається, завжди збуджує почуття навіть тих осіб, особисті звички яких дуже далекі від скрупульозної охайності, і серед яких почуття релігійної нечистоти (таке інтенсивне у індуїстів) являє собою дивний виня­ток. Тепер уявіть собі, що серед народу, де мусульмани утворюють більшість, ця біль­шість наполягатиме на тому, щоб в межах їхньої країни не дозволялося їсти свинину. Для магометанських країн у цьому не було б нічого нового1. То чи є це законним уживанням моральної влади суспільної думки, і якщо ні, то чому? Відповідна практика й справді ви­кликає у цих людей відразу. До того ж вони щиро вважають, що вона заборонена Богом і огидна для нього. Так само ця заборона не може бути засуджена як релігійні пересліду­вання. Вона може бути релігійною за своїм походженням, але її не можна вважати пере­слідуванням за релігійні переконання, бо жодна релігія не вважає поїдання свинини обов'язком для віруючих. Єдина надійна підстава для засудження такої практики полягає в тому, що публіка не має ніякого права втручатися в особисті смаки та справи індивіда, які стосуються тільки його.

1 Цікавим прикладом, що стосується цієї теми, є справа бомбейських парсіїв. Коли це працьовите й заповзят­ливе плем'я нащадків перських вогнепоклонників, утікаючи з батьківщини від каліфів, прибуло до Західної Індії, ін­дуїстські правителі погодилися ставитися до них терпимо, за умови, що вони не їстимуть яловичини. Коли ж цей регіон потім потрапив під владу мусульманських завойовників, парсії отримали згоду на терпимість і від останніх, за умови, якщо вони утримуватимуться від свинини. Те, що спочатку було виявом покори владі, стало другою на­турою, і парсії й донині утримуються від яловичини та свинини. Хоча це подвійне утримання й не належить до ви­мог їхньої релігії, воно переросло в племінний звичай. А звичай на Сході дорівнює релігії.

Тепер перемістімося трохи ближче до власної домівки: більшість іспанців вважають величезним блюзнірством, найбільшою кривдою для Верховної Сутності, шали їй вкло­няються в будь-який інший спосіб, ніж це роблять римо-католики; і всі інші богослужіння вважаються на іспанській землі незаконними. Люди всієї південної Європи ставляться до одружень серед священиків не лише як до нерелігійної, а й як до нецнотливої, недостой­ної брудної, огидної практики. Що протестанти думають про ці бездоганно щирі почуття й про спроби відповідних дій проти некатоликів? Однак, якщо взагалі виправдовувати людство за втручання у свободу індивіда у справах, що не стосуються інтересів інших, то за яким принципом можна послідовно виключити вищенаведені випадки? Або хто може звинувачувати людей на такій підставі, що вони намагаються придушити те, що вони вважають скандальним перед лицем Бога й людей? Жоден випадок не може слугувати сильнішим прикладом на користь заборони того, що вважається особистою неморальніс­тю, ніж утиск подібних практик перед очима тих, хто вважає їх безбожними. І якщо ми не хочем» переймати логіку цих переслідувачів і казати, що ми можемо переслідувати ін­ших, бо правда на нашому боці, а вони не повинні переслідувати нас, бо вони неправі, ми маємо стерегтися того, щоб припустити вживання принципу, який би нас обурював як ве­личезна несправедливість, коли б вживався проти нас.

Названі приклади можуть викликати заперечення, — хоча й нерезонне, — як такі, що являють собою неможливі в наших умовах випадки: неймовірно, щоб суспільна думка в нашій країні впроваджувала б утримання від певних різновидів м'яса чи втручалася б у питання про те, що люди мають чи не мають проповідувати і чи повинні вони одружува­тися згідно з їхніми віруваннями та схильностями. Однак тепер я наведу приклад втру­чання в свободу, небезпека повторення якого в нас аж ніяк не минула. Там, де тільки пу­ритани мали достатньо влади, як це було в Новій Англії або у Великобританії в часи Республіки, вони з помітним успіхом намагалися припинити всі публічні й майже всі приватні розваги, — особливо музику, танці, публічні ігри чи інші здійснювані для розва­ги зібрання, а також заборонити театральні вистави. У нашій країні досі існують великі угруповання людей, чиї уявлення про моральність та релігію спонукають їх проклинати такі види відпочинку. І оскільки такі особи належать здебільшого до середнього класу, що є панівною силою в сучасній соціальній і політичній структурі королівства, то не зда­ється абсолютно неймовірним, що люди з такими настроями в той чи інший час отрима­ють більшість у парламенті. Як тоді решті суспільства сподобається, якщо дозволені їм розваги регулюватимуться релігійними та моральними уявленнями найсуворіших кальві­ністів чи методистів? Чи не виникло б у них досить безапеляційне бажання, щоб ці доку­чно побожні члени суспільства займалися власними справами? Саме так і слід відповіда­ти всякому уряду й всякій публіці, які намагаються стверджувати, що жодна особа не повинна дозволяти собі жодних насолод, якщо вони здаються цьому урядові неправиль­ними. Але якщо в принципі такі претензії буде допущено, то ніхто не зможе послідовно заперечувати проти їх поширення на настрої більшості або іншої переважної сили в краї­ні. І всім доведеться бути готовими до того, що їх змусять відповідати ідеї християнської республіки, як її собі уявляли ранні поселенці Нової Англії, коли подібне до їхнього віро­визнання колись спроможеться відновити втрачені позиції, як це часто траплялося з релі­гіями, котрі, здавалося, перебували у стані занепаду.

Можна уявити собі й інші випадки, що, можливо, мають більше шансів на реалізацію, ніж останній із згаданих вище. Важко не визнати, що в сучасному світі існує потужна те­нденція до демократичного устрою суспільства, який може супроводжуватися чи не су­проводжуватися популярними політичними інституціями. Стверджується, що в країні, де ці тенденції реалізовані найповнішою мірою, — в Сполучених Штатах Америки, де як суспільство, так і уряд є найдемократичнішими, — настрої більшості, яка неприхильно ставиться до будь-яких виявів ефектнішого або розкішнішого стилю життя, ніж той, що вони з ним мають надію змагатися, діють як досить ефективне витратне законодавство, і в багатьох районах Сполучених Штатів людині, котра має дуже високі прибутки, дійсно важко знайти будь-який спосіб витрачати гроші, не накликаючи на себе громадського осуду. Хоча твердження, подібні до цього, без сумніву, представляють реальні факти у значно перебільшеному вигляді, зображуваний таким чином стан речей є не лише уявно можливим, а й цілком імовірним результатом поєднання демократичних настроїв з уяв­леннями про те, що публіка має право вето на певні способи, в які індивіди витрачають свої прибутки. Далі нам залишається лише уявити якесь помітне поширення соціалістич­них ідей, і в очах більшості може стати непопулярним, коли хтось володітиме власністю, що перевершує якусь невелику кількість, або матиме якийсь здобутий не фізичною пра­цею прибуток. Точки зору, подібні, в принципі, до цих, уже помітно превалюють серед ремісницького класу й значно тиснуть на тих, хто залежить здебільшого від думки цього класу, тобто якраз на його представників. Добре відомо, що погані працівники, які скла­дають більшість робітників багатьох галузей промисловості, твердо дотримуються думки, що поганий працівник повинен мати таку саму платню, як і хороший, і що нікому не слід дозволяти (через упровадження відрядної праці чи іншим способом) завдяки власному хисту чи працьовитості заробляти більше, ніж можуть заробити, не володіючи цими якос­тями, інші. І вони вдаються до певних засобів моральної політики, — яка іноді стає фізи­чною, — щоб утримати вправних працівників від того, щоб вони одержували, а робото­давців від того, щоб вони платили більшу заробітну платню за корисніші послуги. Якщо публіка повинна мати над особистими справами якусь юрисдикцію, то я не вважаю, що ці люди роблять щось неправильно або що оточенню певного окремого індивіда можна до-

 

рікати за те, що воно стверджує над його індивідуальною поведінкою ту ж саму владу, яку загальна публіка стверджує над індивідами взагалі.

Але можна не затримуватися на уявлених випадках: у наш час значні узурпаторські дії щодо свободи приватного життя відбуваються на практиці; існує загроза ще серйозні­ших дій подібного характеру, які мають певні шанси на успіх; і можна почути думку, що суспільство має необмежене право не лише проголошувати незаконним усе, що воно вважає неправильним, а й побічно боротися з тим, що воно таким вважає, забороняючи певні речі, яких, з його погляду, не повинно бути.

Під гаслом боротьби з непоміркованістю населенню однієї з англійських колоній та майже половини Сполучених Штатів було заборонено законом уживати спиртні напої для будь-яких потреб, окрім медичних, — бо, як це й замислювалося, заборона їхнього про­дажу фактично дорівнює забороні на вживання. І хоча впровадження цього закону на практиці виявилося неможливим (що й призвело до його скасування в деяких штатах, де його було прийнято, включаючи й той штат, за ім'ям якого його названо), все-таки деякі удавані філантропи вже певний час досить завзято намагаються агітувати за впроваджен­ня подібного закону й у нашій країні. З цією метою утворено відповідну асоціацію (або «Альянс», як вони самі себе називають), яка отримала певну славу завдяки оприлюднен­ню листування між її секретарем та одним із дуже небагатьох англійських суспільних ді­ячів, які вважають, що думки політиків повинні ґрунтуватися на принципах. Участь лорда Стенлі в цьому листуванні розрахована на те, аби ще підсилити вже існуючі сподівання на нього тих, хто вже оцінив певні якості, що проявилися в деяких його публічних висту­пах, але, на жаль, дуже рідко трапляються у інших політичних діячів. Орган «Альянсу», який «глибоко засуджує визнання будь-яких принципів, що можуть здаватися виправдан­ням фанатизму та переслідувань», вважає своїм обов'язком згадати про існування «міц­ного нездоланного бар'єра», який відділяє подібні принципи від принципів асоціації. «На мою думку, всі справи, що стосуються думок, поглядів, совісті, — стверджує секретар, — перебувають за межами сфери дії законодавства; а справи, що стосуються соціальних дій, звичок, взаємин між людьми, підлягають лише дискреційній владі, яка за нравом нале­жить не індивіду, а Державі». Тут немає жодної згадки про третій різновид справ, котрий відрізняється від обох зазначених, а саме про дії та звички», що є не соціальними, а інди­відуальними; хоча саме до цього різновиду справ, без сумніву, належить уживання алко­гольних напоїв. Щоправда, продаж алкогольних напоїв є торгівлею, а торгівля — це соці­альна дія. Але ми зараз говоримо не про порушення свободи продавця, а про порушення свободи покупця та споживача, бо Держава, яка навмисне унеможливлює придбання ви­на, могла б з таким самим успіхом заборонити його пити. Однак керівник згаданої органі­зації каже: «Як громадянин, я претендую на право видавати закони, як тільки моїм соціа­льним правам загрожують соціальні дії інших». І далі замість визначення цих «соціальних прав»: «Якщо щось загрожує моїм соціальним правам, то це, напевно, торгі­вля міцними напоями Це загрожує моєму первинному праву на безпеку, постійно ство­рюючи й стимулюючи соціальний безлад. Це загрожує моєму праву на рівність можливо­стей, — бо дає змогу отримувати зиск за рахунок зростання кількості жебраків, на утримання яких ідуть мої податки. Це заважає здійсненню мого права на вільний мораль­ний та інтелектуальний розвиток, бо оточує мій шлях небезпечними чинниками й послаб­лює та деморалізує суспільство, від якого я маю право вимагати взаємодопомоги та сус­пільних зв'язків». Подібна теорія «соціальних прав», мабуть, ще ніколи досі не була сформульована настільки чітко — без жодних сумнівів, що кожний індивід має абсолют­не соціальне право нате, щоб інші індивіди в усіх відношеннях діяли саме так, як слід; що той, кому це не вдається найменшою мірою, порушує мої соціальні права й дає мені пра­во вимагати від закону, щоб причину мого незадоволення було усунуто. Такий страхітли­вий принцип набагато небезпечніший, ніж будь-який поодинокий утиск свободи; він дає змогу виправдати будь-яке порушення свободи; він не визнає жодних прав на будь-яку свободу, окрім свободи таємно дотримуватися якихось думок, навіть не викриваючи їх, бо в той самий момент, як думка, яку я вважаю згубною, злітає з чиїхось вуст, вона по­рушує усі надані мені «Альянсом» «соціальні права». Вона приписує кожному представ­никові людства законну зацікавленість у моральній, інтелектуальній і навіть фізичній до­сконалості інших, і кожний претендент на захист цих своїх прав визначає критерії досконалості сам, за власними нормами.

Іншим важливим прикладом незаконного втручання у сферу невід'ємної свободи ін­дивіда, — що не лише загрожувало нашій країні, а й довго з успіхом реалізовувалося на практиці, — є законодавство про святкування вихідного дня (заЬаІагіап). Без сумніву, утримання, наскільки це дозволяють життєво необхідні речі, від звичайних повсякденних занять протягом одного дня на тиждень, — вкрай благотворний звичай, хоча ні для кого, окрім юдеїв, він і не є жодною мірою обов'язковим. І оскільки цей звичай не може вико­нуватися на практиці без загальної згоди на те, щоб він поширювався й на працьовитих людей (бо такі люди, працюючи самі, можуть накласти таку ж необхідність і на інших), то можна вважати припустимим і правильним, щоб відповідний закон гарантував кожно­му дотримання цього звичаю іншими людьми, через припинення в певний день будь-яких

 

14б


О

 

значних промислових робіт. Але таке виправдання, засноване на прямій зацікавленості інших в індивідуальному дотриманні цієї практики кожною людиною, не може бути вжи­тим щодо свідомо обраних особою занять, які, на її думку, годяться для того, щоб займа­тися ними під час відпочинку, і, так само, воно жодною мірою не може бути підставою для законодавчих обмежень на розваги. Це правда, що чиїсь розваги вимагають роботи інших; але задоволення (а тим більше плідний відпочинок) багатьох варте праці небага­тьох, за умови, що останні вільно обрали таке заняття й можуть від нього вільно відмови­тися. Робітники цілком слушно вважають, що, коли б усі працювали в неділю, то виходи­ло б, що за семиденну роботу сплачується шестиденна платня; але, доки значна кількість робіт зупиняється, невелика частина людей, які повинні продовжувати свою роботу зара­ди насолоди інших, отримують пропорційне підвищення заробітку; і, коли вони віддають перевагу відпочинку над прибутком, вони не зобов'язані залишатися на цій роботі. Якщо й далі шукати компенсації таким людям, то можна знайти її у встановленні звичаю, щоб саме ці розряди осіб мали вихідний у котрийсь інший день тижня. Отже, єдине підґрунтя для захисту обмежень на недільні розваги може полягати в тому, що вони неправильні з релігійного погляду — законодавчий мотив, який ніколи не можна було оскаржувати ду­же серйозно. «Лвогит щипав Ліія сите»1. Залишається довести, що суспільство (чи хтось з його функціонерів) за будь-яку заподіяну Всемогутньому кривду діями, які не за­вдають жодної шкоди нашим співвітчизникам, уповноважене мститися. Уявлення про те, що один з обов'язків людини полягає в тому, щоб підтримувати релігійність інших, слу­гувало обґрунтуванням усіх релігійних переслідувань, які тільки будь-коли відбувалися, і припустити таке уявлення — означає виправдати їх. Хоча настроям, що виражаються у відновленні намагань зупинити недільні поїздки залізницею, в опорі відкриттю музеїв та інших подібних закладів, вже не притаманна жорстокість давніх переслідувачів, але ви­явлений тут стан свідомості, по суті, лишається таким самим. Він полягає в рішучому не­бажанні терпіти, щоб інші робили те, що дозволяє їхня релігія, бо це не дозволено релігі­єю переслідувачів. Він полягає в думці, що Бог не лише відчуває відразу від дій невірного, а й не вважатиме нас невинними, якщо ми в ці дії не втручатимемося.

Я не можу утриматися, щоб не додати до цих прикладів того, наскільки мало зазвичай звертається уваги на людську свободу, дещо про лайливу мову відвертих переслідувань, що лунає в пресі нашої країни, як тільки її діячі вважають за потрібне згадати про визначний феномен мормонізму. Можна багато сказати про несподіваний і повчальний факт, що в уда­ване нове одкровення й ґрунтовану на ньому релігію — продукт явного шахрайства, навіть не підтриманого престижем видатних гостей її засновника, — повірили сотні тисяч людей і поклали її в основу цілого суспільства, і це в епоху газет, залізниці й телеграфу. Що тут сто­сується нашої справа, так це те, що ця релігія, так само, як і інші, кращі релігії, має своїх мучеників; яво її пророка й засновника за його вчення вбив натовп; що таке саме беззаконне насильство спричинило втрату життя інших його послідовників; що їх усіх разом змусили покинути землю, де виникла їхня спільнота, а тепер, коли вони зупинилися в самотньому вигнанні посеред пустелі, багато хто в їхній країні каже, що було б правильно (мовляв, це просто незручно) надіслати проти них військову експедицію, любою силою змусити їх під-лаштуватися під інших людей. Головним чинником, щоб шокував антипатію, яка до такої міри вийшла за межі звичайної релігійної терпимості, є те, що вчення мормонів дозволяє полігамію; і, хоча її дозволено магометанам. Їм, індусам, китайцям, здається, вона викликає непогамовну ворожість, коли практикується людьми, котрі розмовляють англійською мо­вою й визнають себе одним з різновидів християн. Ні в кого ця інституція мормонів не ви­кликає глибоке незадоволення, ніж у мене, — для цього є різні причини, і одна з них поля­гає в тому, що згадана інституція не лише жодною мірою не випливає з принципу свободи є прямим порушенням цього принципу, бо, одягаючи кайдани на одну частішу спільноти, во­на звільнює іншу від взаємних зобов'язань перед першою. І все-таш» слід пам'ятати, що та­кий тип відносин є так само добровільним для жінок, яких стосується й яких можна було б вважати його жертвами, як і у випадку будь-якого іншого шлюбного інституту. І хоч би на­скільки дивним здавався цей факт, він має пояснення в загальних ідеях та звичаях світу, які привчають жінок до думки, щ» шлюб є однією з необхідних речей, — отже, стає зрозумі­лим, що чимало жінок вважають: краще бути однією з кількох дружин, ніж не бути дружи­ною взагалі. Від інших країн ніхто не вимагає, щоб вони визнавали такі шлюби або звільня­ли якусь частину своїх мешканців від підкорення місцевим законам через те, що ті дотримуються мормонських поглядів. Але коли інакодумці вже й так відступили під тиском ворожих почуттів інших людей набагато більшою мірою, ніж було б справедливо від них вимагати; коли вони залишили свої землі, де їхня доктрина виявилася неприйнятною, й осе­лилися у віддаленому кутку землі, що до них його ніхто й не вважав придатним для людсь­кого мешкання, — то вже важко побачити, за якими принципами, окрім відверто тираніч­них, можна не дозволити їм там жити за тими законами, які їм подобаються, якщо вони тільки не виявляють агресивності проти інших країн і залишають за тими, хто незадоволе-

 

1 «Хай самі боги відплачують за заподіяну їм кривду» (Тацит).

ний їхнім способом життя, повну свободу їх покинути. Один із сучасних письменників, пе­вною мірою наділений помітними чеснотами, пропонує (вживаючи його власні слова) не хрестовий, а цивілізаційний похід проти цієї полігамної спільноти, щоб покласти край тому, що здається йому втратою позицій цивілізації. Мені теж так здається, але я не вважаю, що будь-яка спільнота має право змушувати іншу бути цивілізованою. Доки люди, які страж­дають від поганих законів, не просять допомоги інших спільнот, я не можу припустити, що до них повинні приходити абсолютно з ними не пов'язані люди й вимагати зміни стану ре­чей, який задовольняє всіх, кого він безпосередньо стосується, лише тому, що він здається ганебним тим, хто перебуває десь за тисячі миль від відповідного місця й не має до всього цього ніякого стосунку. Нехай вони, якщо хочуть, надсилають до них місіонерів, щоб ті проповідували проти місцевих звичаїв; і нехай вони будь-якими чесними засобами (до яких не належить позбавлення вчителів слова) опираються поширенню подібних ідей серед вла­сного народу. Якщо цивілізація перемогла варварів, коли варварам належав цілий світ, то годі удавати, ніби хтось боїться, що варварство, після того, як його чесно повалено, може відродитися й завоювати цивілізацію. Цивілізація, котра може подібним чином піддатися своєму зниклому ворогу, повинна спочатку настільки виродитися, щоб ані призначені нею священики та вчителі, ані хтось інший не були спроможні її захистити чи подбати про те, аби встати на її захист. Якщо це так, то чим швидше така цивілізація зрозуміє, що її час за­кінчився, тим краще. Вона може лише просуватися від поганого до ще гіршого, аж доки її буде зруйновано й відроджено енергійними варварами (як Західну Римську імперію).

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2002.

Джон С. Мілль

Про підстави та межі /а/яяєг-ґа/гв, або принципу невтручання

§1. Тепер ми підійшли до останньої частини нашої праці — обговорення, і тією мі­рою, якою воно узгоджується з цим трактатом (тобто якою йдеться про принципові, а не часткові питання), меж сфери урядування; до питання, на які об'єкти може або має поши­рюватись державне втручання у справи суспільства, окрім тих об'єктів, які необхідно на­лежать до компетенції держави. Жодної теми не обговорювано так завзято за нинішньої доби, але це обговорення зосереджувалося здебільшого навколо певних обраних пунктів, а про все інше лиш інколи траплялись принагідні побіжні згадки. А ті, хто справді обго­ворював будь-який конкретний аспект урядового втручання, як-от питання державної освіти (духовної чи світської), регулювання тривалості робочого дня, державного піклу­вання про знедолених і т. ін., часто вдавалися тільки до загальних аргументів, які далеко виходили за межі їхнього конкретного застосування, і засвідчили досить велику прихиль­ність або до невтручання, або до втручання, проте вкрай рідко заявляли або доходили до внутрішньої постанови, якою мірою вони утверджуватимуть той чи той із цих принципів. Прихильники втручання задовольнились обстоюванням загального права та обов'язку уряду втручатися там, де це втручання може бути корисним, а коли ті, кого називають прихильниками принципу Їаіяяег-Гаіге, спробували більш-менш точно визначити сферу повноважень уряду, вони звичайно обмежували її захистом індивіда та власності від на­сильства та ошуканства, але цього визначення, тверезо поміркувавши, не можуть дотри­муватися ні вони, ні будь-хто інший, бо воно, як доведено в попередньому розділі, відки­дає деякі з найнеобхідніших і одностайно визнаних обов'язків уряду.

Не обіцяючи цілковито надолужити цей ґандж загальної теорії в питанні, що, як я ро­зумію, не припускає жодних універсальних розв'язків, я спробую бодай трохи посприяти вирішенню цього типу питань, які виникають ненастанно, вивчивши з найзагальнішого погляду, що ним можна охопити цю тему, які переваги і які лиха або невигоди пов'язані з державним утручанням.

Нам слід почати з визначення різниці між двома формами державного втручання, які, хоч і можуть бути спрямовані до однієї мети, широко різняться за своїм характером та наслідками й вимагають для свого виправдання мотивів, які дуже відрізняються ступенем нагальності. Державне втручання може охоплювати й контроль вільної діяльності індиві­дів. Уряд може заборонити всім людям робити певні речі або робити їх без його дозволу; може диктувати, що саме їм слід робити, або визначати, як слід виконувати те чи те, ли­шивши індивідові право діяти чи утримуватись від дій. Таке втручання уряду — автори­тарне. але є інша форма втручання, далека від авторитарності: уряд, замість видавати укази й запроваджувати їх покараннями, вибирає курс, до якого так рідко вдаються уряди і який може дати величезну користь, — курс порад та поширення інформації; крім того, уряд, лишивши індивідам свободу самим вибирати спосіб виконати певне завдання, що становить загальний інтерес, і не втручаючись у їхню діяльність, проте не покладаючись цілковито на їхні зусилля, засновує, паралельно до структур, сформованих самими інди­відами, якусь свою установу, що виконує десь ту саму роботу. Таким чином, одна річ — підтримувати офіційну церкву, і зовсім інша — відкидати толерантність до інших релігій або до індивідів, які не визнають жодної релігії. Одна річ — засновувати школи та коле­джі, і зовсім інша — вимагати, щоб без урядового дозволу жоден індивід не працював як наставник молоді. Можуть існувати й національний банк, і державна фабрика, проте без жодної монополії, спрямованої проти приватних банків та фабрик. Може існувати пошто­ва служба, проте без будь-яких покарань за доставку листів якимсь іншим способом. Мо­жуть бути державні інженери для виконання цивільних проектів, проте кожна людина повинна мати вільний доступ до фаху цивільного інженера. Можуть бути державні лікар­ні, але без жодних обмежень приватної медичної та хірургічної практики.

§2. Навіть із першого погляду очевидно, що авторитарна форма державного втручан­ня має набагато обмеженішу сферу легітимної діяльності, ніж друга форма. Хай там що, вона значно більшою мірою потребує свого виправдання, бо є великі сфери людського життя, де таке державне втручання слід беззастережно й категорично відкидати. Хоч яку теорію організації суспільства ми засвоїмо і хоч за яких політичних інституцій ми живе­мо, навкруг кожного індивіда є певне коло, якого не має права переступати жоден уряд — представлений однією людиною, кількома чи багатьма; у житті кожного повнолітнього індивіда є така сфера, де має панувати тільки його індивідуальність без контролю з боку чи то іншого індивіда, чи то громадянськості в цілому. Жодна людина, яка бодай трохи поважає людську свободу та гідність, не матиме сумніву, що є або повинен існувати отак захищений з усіх боків певний індивідуальний життєвий простір, недоступний для авто­ритарного втручання, тож треба тільки визначити, де саме мають пролягати межі і яку за­вбільшки сферу людського життя охопить ця заповідна царина. Я думаю, вона повинна охопити все, що пов'язане тільки з життям, чи то внутрішнім, чи то зовнішнім, індивіда і не впливає на інтереси решти людей або впливає лише як моральний приклад. А що сто­сується сумління, думок та почувань, а також великою мірою й поведінки індивіда, яка не має жодних наслідків, принаймні образливих та прикрих, для інших людей, то, як на ме­не, кожен повинен мати змогу, — а для найрозважливіших та найосвіченіших людей це буде навіть обов'язком, — утверджувати та поширювати, і то з усією силою, на яку він спроможний, свою думку про погане і добре, гідне захвату чи зневаги, проте не повинен змушувати інших погоджуватись із цією думкою, і байдуже, як саме здійснюватимуть примус: вдавшись до незаконної сили чи з допомогою самого закону.

Навіть у тій сфері поведінки, що впливає на інтереси інших людей, увесь тягар дове­дення слушності своїх дій завжди припадає прихильникам юридичних заборон. Втручан­ня закону у сферу індивідуальної свободи має бути виправдане не просто реальною чи можливою шкодою. Адже коли індивідові не дають робити те, до чого він схильний, не дають йому діяти відповідно до його власних уявлень, що є бажаним, Це не тільки дра­тує, а й завжди має тенденцію шкодити розвиткові певних фізичних і розумових здібнос­тей, пов'язаних чи то зі сферою сприйняття, чи то сферою дій; тож поки свідомість інди­віда не дасть цілком невимушеної згоди на юридичні обмеження, ці обмеження більшою або меншою мірою будуть скидатися на рабську залежність. Навряд чи хоч яка велика користь, хіба що абсолютна необхідність, може виправдати якесь заборонне регулюван­ня, поки воно саме не видалось вартим запровадження громадській свідомості, поки зви­чайні доброзичливі люди не вважатимуть (або їх можна буде спонукати до такої думки), що заборонене — це те, чого вони не повинні бажати.

Зовсім інша ситуація з державним втручанням, яке не стримує вільної діяльності ін­дивіда. Коли уряд забезпечує засоби для виконання певної роботи, лишаючи індивідам свободу самим вибирати спосіб, якому, на їхню думку, слід віддати перевагу, то не буде жодного втручання у сферу свободи, жодних дратливих і принизливих обмежень. Отже, тоді не буде одного з головних заперечень державного втручання. А проте майже в усіх формах діяльності уряду одна річ завжди має примусовий характер — збирання грошо­вих засобів. Джерелом цих засобів є оподаткування, та навіть якщо вони існують у формі асигнувань із боку тих або тих державних установ, то однаково призводять до примусо­вого оподаткування тією мірою, якою коштів від продажу державної власності або щорі­чних прибутків, одержаних від неї, не вистачатиме на всі потреби1. Заперечення, які не­минуче виникають із приводу примусових стягнень, майже завжди стають ще гучнішими внаслідок засторог, які обходяться недешевим коштом, та обтяжливих обмежень, що до них неминуче вдаються, борючись з ухилянням від примусових податків.

1 Єдині винятки, коли урядова діяльність не пов'язана з жодним примусом, — це ті рідкісні випадки, коли уряд, не створюючи будь-якої штучної монополії, сам оплачує свої витрати. Міст, збудований за державні гроші, на якому збирають мостове, достатнє для оплати не тільки всіх поточних витрат, а й відсотків на кошти, вкладені в будівництво, — ось один з таких випадків. Державні залізниці в Бельгії та Німеччині — ще один приклад. Мініс­терство пошт, якщо буде скасована його монополія, а воно й далі окуповуватиме свої витрати, — третій приклад.

§3. Другий загальний закид проти державного втручання полягає в тому, що будь-яке збільшення функцій уряду означає зростання його влади — як у суто авторитарній формі, так і (ще більшою мірою) у формі непрямого впливу. Важливість цих міркувань, коли йдеться про політичну свободу, загалом, принаймні в Англії, визнано досить широко, але останнім часом чимало людей виявляють схильність думати, буцімто обмеження повно­важень уряду необхідне тільки тоді, коли сам уряд кепсько конституйований; коли він не репрезентує народу, а є органом якогось класу чи коаліції класів, тож начебто урядові, сформованому на досить широкій народній основі, можна довірити будь-який обсяг вла­дних повноважень, бо його влада буде не чим іншим, як владою самого народу над со­бою. Напевне, це й було б правдою, якби народ у таких випадках не означав, фактично, простої більшості нації і якби меншини мали здатність тільки утискувати, а не зазнавати утисків. Досвід, проте, доводить, що носії влади, які є просто представниками народу, тобто якоїсь більшості, не менш готові (коли, на їхню думку, вони можуть розраховувати на народну підтримку), ніж будь-який орган олігархічної влади, чинити сваволю й зазіха­ти без потреби на свободу приватного життя. Громадськість ще й як схильна накидати окремим індивідам як обов'язкові закони не тільки своє, зазвичай, дуже вузьке розуміння власних інтересів, а й свої абстрактні судження і навіть свої вподобання. А нинішня циві­лізація має таку сильну тенденцію утверджувати владу людей, які діють у складі маси, як єдину справжню владу в суспільстві, що ще ніколи не було нагальнішої потреби надати притаманній індивідові незалежності думки, слова та поведінки наймогутніший захист, щоб підтримувати ту оригінальність мислення та індивідуальність характеру, що станов­лять єдине джерело будь-якого реального прогресу й більшості рис, які роблять людство набагато вищим за будь-яке стадо тварин. Отож і за демократичного, як і за будь-якого іншого, типу врядування має не менше значення нещадна критика будь-яких намагань із боку органів державної влади збільшити своє втручання й брати на себе додаткові повно­важення, без яких можна легко обійтися. Потреба в ній, мабуть, ще більша за демократію, ніж за будь-якої іншої форми політичної організації, бо там, де суверен — громадська думка, індивід, що зазнає утисків із боку суверена, не має змоги, на відміну від більшості інших форм політичного устрою, знайти конкурентну силу, до якої можна звернутися по допомогу або, хай там як, заручитися її симпатіями.

§4. Третє загальне заперечення урядового втручання спирається на принцип поділу праці. Кожна додаткова функція, яку бере на себе уряд, — це нове завдання, накинуте владному органові, вже й так переобтяженому обов'язками. Природним наслідком стає те, що більшість завдань виконується погано, а чимало взагалі не виконується, бо уряд неспроможний упоратися з ними без затримок, згубних для самої мети; найобтяжливіші й найнепомітніші для широкого загалу завдання, які взяв на себе уряд, відкладаються або занедбуються, причому для такої недбалості завжди готове виправдання: адже високі урядовці завжди змушені думати про таку величезну кількість офіційних дрібниць, хоч як формально вони опікуються ними, що вже не мають часу подумати про великі державні інтереси та заходи, спрямовані на вдосконалення суспільства.

Але ці вади, дарма що реальні та серйозні, — більше наслідок кепської організації уряду, ніж обсягу й різноманітності обов'язків, які цей уряд бере на себе. Уряд — це не назва якогось одного функціонера або певної групи функціонерів, тож і в межах самого органу влади може бути який завгодно ступінь поділу праці. Лихо, про яке йдеться, най­більше дається взнаки в деяких континентальних урядах, коли шість або вісім чоловік, що живуть у столиці й відомі як міністри, вимагають, щоб уся діяльність держави відбу­валась або мала відбуватися під їхнім невсипущим наглядом. Натомість це лихо можна було б зменшити до цілком стерпних розмірів у країні, де є належний поділ функцій між центральними та місцевими урядовцями і де центральний орган влади поділено на доста­тню кількість департаментів. Коли парламент вважав за доцільне передати урядові право інспекції й часткового контролю залізниць, він не додав залізниці до Міністерства внут­рішніх справ, а створив Раду залізниць. Коли парламент ухвалив здійснювати централь­ний нагляд за діяльністю служб допомоги знедоленим, то створив Комісію з питань зако­ну про бідних. Є дуже мало країн, де державні урядовці виконували б більше функцій, ніж у деяких штатах Американського Союзу, надто в штатах Нової Англії, проте поділ праці в державних справах досягає там крайньої межі і більшість урядовців навіть не під­порядковані якомусь одному спільному начальникові, а вільно виконують доручені їм обов'язки під подвійним контролем своїх виборців у містах та цивільної і, звичайно, й кримінальної відповідальності перед судовими органами.

Для доброго врядування безперечно необхідно, щоб голови адміністративних орга­нів, байдуже, постійно чи тимчасово вони виконують владні функції, охоплювали своїм вимогливим, хоч і загальним поглядом ensemble1 інтересів, доручених бодай найменшою мірою відповідальності центральних органів влади. Та коли є добра внутрішня організа­ція адміністративної машини, що доручає підпорядкованим урядовцям і, якомога ширше, місцевим урядовцям не тільки виконання окремих доручень, а й дедалі більшою мірою контрольні функції і вимагає з них звіту радше за результати їхніх дій, ніж за самі ті дії (крім випадків, коли ці дії вже підпадають під юрисдикцію судів), а також удається до найефективніших засторог, щоб забезпечити призначення на посади чесних і компетент-

 

1 Усю сукупність (франц.).

них людей, і відкриває широкий шлях для просування від нижчих щаблів адміністратив­ної драбини до найвищих, лишаючи функціонерові на кожному етапі широкий діапазон самостійності дій, то, таким чином, на найвищому урядовому рівні адміністратори кож­ного департаменту мають змогу зосередитися на великих колективних інтересах країни; коли це все буде зроблене, уряд, напевне, не буде переобтяжений жодними завданнями, хоча, з другого боку, матиме цілковиту спроможність розв'язувати їх. А втім, збережеть­ся й переобтяженість — як поважний додаток до незручностей, спричинених тим, що за ці завдання інколи братимуться ті, хто неспроможний розв'язати їх.

§5. Та хоча краща організація урядів значно зменшить переконливість аргументів, спрямованих проти простого зростання кількості їхніх обов'язків, однаково не втратить слушності думка, що в усіх розвинених суспільствах переважна більшість завдань, які по­стають перед ними, буде виконана з допомогою урядового втручання гірше, ніж їх могли б виконати (або принаймні наглядали за їхнім виконанням) індивіди, найзацікавленіші в них, якби їм ніхто нічого не вказував. Підстави такої думки більш-менш точно сформульовані в поширеному твердженні, що народ краще розуміє свої проблеми та свої інтереси і дбає про них більше, ніж дбає (або можна сподіватися, що дбав би) уряд. Цей принцип справджуєть­ся в переважній більшості життєвих справ, і там, де він справджується, ми повинні засудити будь-яке урядове втручання, що суперечить йому. Скажімо, незадовільність урядових захо­дів у будь-якій звичайній промисловій або торговельній діяльності доведено тим, що уряд навряд чи коли спромагається конкурувати нарівні з індивідами, коли ті індивіди мають не­обхідні навички підприємництва й можуть розпоряджатися потрібною їм для роботи сукуп­ністю засобів. Усі ті структури, завдяки яким уряд має доступ до інформації, всі способи, якими він володіє, щоб винагороджувати, а отже, й командувати, найкращі таланти, які він може придбати на ринку праці, — все це аж ніяк не врівноважує одного величезного ґан­джу: малої зацікавленості в результатах роботи.

Крім того, слід пам'ятати, що навіть якби уряд перевершував своїм розумом та знан­нями будь-якого окремо взятого з-поміж населення країни індивіда, він однаково буде не­змірно нижчим супроти всіх індивідів, належних до цього народу. Уряд може мати в своєму складі або найняти собі на службу тільки невелику частку здібних і вправних лю­дей, що живуть у країні і спроможні виконувати будь-яке завдання. Адже є чимало лю­дей, що мають не гіршу кваліфікацію, ніж ті, яких наймає уряд, навіть якщо він добирає своїх службовців, не беручи до уваги жодних інших міркувань, крім професійної придат­ності. Це ж бо ті самі люди, в чиї руки за всіх звичайних ситуацій система індивідуальної активності намагається, природна річ, передати роботу, бо вони здатні виконати її краще або дешевше, ніж будь-хто інший. Якщо це справді так, то очевидно, що уряд, відкидаю-чи індивідуальну активність чи навіть пропонуючи замість неї свої заходи, або замінює висококваліфікований персонал менш кваліфікованим, або принаймні насаджує свій ме­тод виконання завдань і нехтує все розмаїття методів, до яких би вдалися не менш квалі­фіковані індивіди, йдучи до тієї самої мети; відкидає конкуренцію, яка набагато сприят­ливіша для розвитку вдосконалень, ніж будь-яка однорідна система.

§6. Наприкінці я вирішив подати один з найпереконливіших аргументів проти роз­ширення сфери урядових дій. Навіть якби уряд мав у своєму складі, в кожному своєму департаменті всі найвидатніші та найактивніші таланти нації, однаково було б не менш бажаним, щоб більшістю суспільно важливих справ опікувалися люди, безпосередньо зацікавлені в них. Життєвий досвід — необхідна складова частина практичної освіти народу, і коли його нема, книжок та шкільного навчання, хоч які вони потрібні й кори­сні, не вистачить, щоб мати достатню кваліфікацію для виконання тих або тих завдань та добору засобів, які не суперечитимуть цілям. Навчання — тільки одна з вимог розу­мового вдосконалення; друга, й не менш необхідна, — це активне використання діяль­ної енергії: праця, винахідливість, прозірливість, самоконтроль — і природним стиму­лом такого використання є життєві труднощі. Цю доктрину не слід плутати з самовдоволеним оптимізмом, що репрезентує життєві лиха як бажані речі, бо вони сприяють формуванню рис, які допомагають давати собі раду в будь-якій ситуації. Адже тільки тому, що ті труднощі існують, риси, які допомагають боротися з ними, мають певну вартість. Як люди практичні, ми зацікавлені в тому, щоб якомога позбави­ти людське життя цих труднощів, а не громадити їх перед собою, як-от мисливці охо­роняють дичину, щоб згодом повправлятись у ловах. Та оскільки потреба в активних талантах і практичних судженнях може — навіть за найсприятливіших обставин — тільки зменшитись, а не зникнути взагалі, важливо виховувати спроможності боротися з труднощами не серед жменьки обраних, а в кожної людини, і це виховання має бути набагато різноманітнішим і повнішим, ніж виховання, яке може отримати більшість людей у вузькій сфері своїх суто індивідуальних інтересів. Люди, серед яких нема зви­чки до спонтанних дій задля колективного інтересу, які звичайно кивають на уряд, щоб він дав їм укази або посприяв їм в усіх справах, що становлять спільний інтерес, які сподіваються, що за них хтось усе зробить (окрім того рутинного, що можна робити за звичкою), мають тільки наполовину розвинені здібності, їхня освіта має вади в одній зі своїх найважливіших сфер.

Практичне виховання активних рис, поширене на все суспільство, не тільки само по собі є одним з найнеоціненніших національних надбань, а стає не менше, а ще більш не­обхідним, коли серед голів адміністрації та державних функціонерів постійно підтриму­ється високий ступінь цієї необхідної культури. Не може бути поєднання обставин, шкід­ливішого для людського добробуту, ніж те, коли в межах панівної корпорації освіченість і таланти підтримують на високому рівні, але нехтують і знеохочують їх серед широкого загалу. Така система набагато більшою мірою, ніж будь-яка інша, втілює ідеал деспотиз­му, озброюючи інтелектуальною вищістю як додатковою зброєю тих, хто й так уже має юридичну владу. Ця система підступає так близько, як тільки дозволяє органічна різниця між людьми і тваринами, що врядування пастуха над вівцями, не маючи чогось подібного до пильного інтересу пастуха в процвітанні своєї отари. За такої ситуації єдина гарантія від політичного рабства-стримування урядовців; його здійснюють, прищеплюючи урядо­ваним громадянський дух і потяг до освіти та діяльності. Як показує досвід, достатньо високий рівень таких якостей можна підтримувати постійно тільки з великими трудно­щами; ці труднощі ще більше зростають із розвитком цивілізації та безпеки, що одну за одною усуває перешкоди, скрути й небезпеки, в боротьбі з якими індивіди давніше не ма­ли іншої ради, як покладатись на свою власну силу, вміння та сміливість. Отже, надзви­чайно велике значення має те, щоб усі, навіть найнижчі, класи суспільства самі робили для себе якомога більше; щоб до їхнього розуму та чеснот ставилися такі високі вимоги, неначе вони в будь-якому аспекті дорівнюють цим вимогам; щоб уряд не тільки якомога більшою мірою полишав самим людям з усім розмаїттям їхніх здібностей піклуватися тим, що стосується тільки їх, а й дозволяв їм, чи радше заохочував їх, спонукаючи до до­бровільної співпраці, брати якомога активнішу участь у тому, що становить їхній спіль­ний інтерес: адже обговорення колективних інтересів та турбота про них — це велика школа того громадянського духу і могутнє джерело тієї державної мудрості, що їх завжди вважають за характерні особливості народів вільних країн.

Демократичний державний устрій, не підтримуваний конкретними демократичними інституціями, а обмежений центральним урядом, не тільки не забезпечує політичної сво­боди, а часто породжує якраз протилежний дух, поширюючи аж до найнижчих суспіль­них верств прагнення та амбіції політичного панування. В деяких країнах люди прагнуть, щоб над ними не було тиранії, а в інших країнах — просто рівних для кожного шансів стати тираном. На жаль, це друге прагнення не менш природне для людей, ніж перше, і навіть у цивілізованих країнах є чимало промовистих свідчень про його набагато більшу поширеність. Тією мірою, якою народ має звичай сам активно порядкувати своїми спра­вами, а не лишати їх на ласку урядового втручання, його прагнення полягають радше в боротьбі з тиранією, ніж у спробах і самому стати тираном, а тією мірою, якою вся реаль­на ініціатива та провід зосереджені в руках уряду, а індивіди здебільшого живуть немов під його постійною опікою, демократичні інституції прищеплюють людям не прагнення свободи, а незмірну пожадливість до влади й посад, тож розум і активність країни вже спрямовані не на її найголовніші інтереси, а на згубну конкуренцію за егоїстичні винаго­роди й дріб'язкове честолюбство у боротьбі за урядові посади.

§7. Досі я подавав головні причини найзагальнішого характеру на користь максима­льного обмеження втручань державної влади у справи суспільства, і мало хто не пого­диться, що ці причини більш ніж достатні, щоб у кожному окремому випадку перекласти весь тягар пошуку обґрунтованих аргументів не на тих, хто опирається державному втру­чанню, а на тих, хто обстоює його. Одне слово, !аіяяег-/аїге має стати загальною практи­кою: будь-який відступ від цього принципу, якщо його не вимагає якесь велике добро, є очевидним злом. <...>

А тепер нам треба звернутися до другої частини нашого завдання і спрямувати свою увагу на випадки, коли деяких із цих загальних заперечень нема взагалі, а ті, що їх ніколи не можна позбутися цілковито, втрачають свою силу під впливом протилежних мірку­вань, які мають ще більше значення.

Ми зауважили, що, як правило, життєвим справам піде тільки на користь, якщо ними опікуватимуться ті, хто безпосередньо зацікавлений у них, і ніхто не втручатиметься в їх­ню діяльність: ні закон, що певним чином регулюватиме її, ні якийсь державний функці­онер. Індивіди або деякі з індивідів, що виконують певну роботу, напевне, матимуть бі­льше змоги, ніж уряд, судити про засоби досягнення конкретної мети, яку вони ставлять перед собою. Навіть коли припустити, хоч імовірність тут дуже мала, що й сам уряд має ті знання, які здобули на той час індивіди, що найплідніше працюють у певній царині, то й тоді індивідуальні діячі будуть набагато дужче й безпосередніше зацікавлені в резуль­таті, і коли їм доручити неконтрольований вибір засобів діяльності, вони з куди більшою ймовірністю оберуть найефективніші й найдосконаліші засоби. Та якщо виконавець зага­лом може краще дібрати засоби, чи можна з тим самим ступенем узагальнення стверджу­вати, що споживач або людина, яку обслуговують, може найкомпетентніше судити про цілі? Чи завжди покупець має достатню кваліфікацію, щоб судити про товар? Якщо ні, тоді в цьому випадку презумпція на користь ринкової конкуренції не має слушності, а якщо це товар, якість якого має велике значення для суспільства, тоді баланс переваг мо­же порушитись у бік якогось способу чи ступеня втручання, яке здійснюватимуть упов­новажені представники колективного інтересу держави.

§8. Отже, з твердженням, що покупець може компетентно судити про товар, можна погодитися, тільки запровадивши численні обмеження та винятки. Загалом він здатний найкраще оцінити (хоча така думка не може мати універсальної слушності) матеріальні предмети, вироблені для його споживання. Ці предмети мають служити певній фізичній потребі або задовольняти певні смаки чи вподобання залежно від тих потреб і вподобань, які має даний індивід; вони можуть бути виробничими засобами та знаряддями, що їх ви­користовують люди, належні до певного фаху і, як можна припустити, цілком спроможні судити про речі, потрібні їм для повсякденної роботи. Але є інші речі, критерієм вартості яких аж ніяк не є ринковий попит; речі, корисність яких не полягає у прищепленні вподо­бань, які не служать щоденним життєвим потребам і брак яких найменше відчувається тоді, коли потреба в них найбільша. Надто слушне це твердження про речі, здебільшого корисні тим, що мають тенденцію підносити характер людини. Неосвічений не може бути компетентним суддею освіченості. Ті, хто найбільше потребує бути розумнішим і кра­щим, звичайно бажають цього найменше, а якщо й бажають, то не спромагаються само­тужки знайти шлях угору. За добровільної системи всякчас трапляється, що мети не ба­жають, засобів узагалі не забезпечують, а індивіди, які потребують удосконалення, мають невизначене, а то й узагалі хибне уявлення про те, чого вони хочуть, і пропозиція, поро­джена ринковим попитом, буде не чим іншим, як тим, чого справді потребують. Отже, будь-який зичливий та досить цивілізований уряд може мати цілком обґрунтовану думку, що він володіє або повинен володіти освіченістю, яка перевершує пересічний рівень осві­ти в суспільстві, де він править, і тому уряд має бути спроможним запропонувати наро­дові кращу освіту і навчання, ніж ті, яких спонтанно вимагала б більшість цього народу. Таким чином, освіта — одна з тих речей, щодо яких у принципі можна погодитись, аби уряд забезпечував їх народові. Це саме той випадок, на який не конче і не завжди поши­рюється дія принципу невтручання. <...>

А коли йдеться про початкову освіту, виняток зі звичайних правил, я думаю, цілком обґрунтовано можна поширити далі. Адже є певні початкові елементи й засоби пізнання, які найвищою мірою бажано опанувати ще в дитинстві кожній людині, народженій у сус­пільстві. Якщо батьки дитини або ті дорослі, що дбають про неї, мають спроможність за­безпечити їй це початкове навчання й не роблять цього, вони двічі порушують обов'язок: супроти самих дітей і супроти суспільства загалом, бо всі його члени можуть тяжко пост­раждати від наслідків невігластва і браку освіти в своїх співгромадян. Тож уряду цілком можна дозволити застосувати свої повноваження, щоб накласти на батьків юридичний обов'язок дати своїм дітям початкову освіту. Цього, проте, не можна зробити як слід, не вживши заходів, які завжди мають забезпечувати для них доступність такого навчання — чи то безкоштовно, чи то за мізерну платню.

Тут і справді можна зауважити, що витрати на освіту дітей — одні з тих витрат, що їх батьки, навіть із робітничого класу, мають оплачувати самі, бо це бажано з тих міркувань, щоб вони відчували відповідальність — власним коштом виконати свій обов'язок; адже давати освіту коштом інших людей — це однаково, що давати допомогу, тож унаслідок цього рівень необхідної зарплатні пропорційно зменшиться, а готовність докладати зу­силь і обмежувати себе ослабне. В крайньому разі цей аргумент може бути слушним тільки тоді, якби йшлося про те, що система державного навчання замінить те, що за ін­ших обставин індивіди робили б і самі, тобто якби всі батьки з робітничих верств визнали й виконували обов'язок давати своїм дітям освіту власним коштом. Але оскільки батьки не виконують цього обов'язку і не вважають освіту за ті необхідні витрати, які мають бу­ти оплачені коштом їхньої платні, то загальний рівень платні не піднімається досить ви­соко, щоб покрити такі витрати, тож їх треба оплачувати з якогось іншого джерела. І це аж ніяк не один з тих випадків, коли надання допомоги увічнює становище, в якому до­помога стає необхідною завжди. Освіта, коли це справді освіта, не ослаблює, а зміцнює активні риси і водночас сприяє їхньому розростанню; хоч яким способом здобута, вона допомагає виховувати дух незалежності, і коли, не даючи її безкоштовно, її не давати­муть узагалі, допомога у формі освіти матиме протилежну тенденцію від тієї, яка в бага­тьох інших випадках може бути гідною осуду, бо це допомога, спрямована на те, щоб об­ходитись без допомоги. <...>

Отож я вважаю за обов'язок уряду — надолужити цю нестачу, давши грошову під­тримку початковим школам, щоб вони стали доступні для дітей усіх злидарів, чи то без­коштовно, чи то за таку незначну платню, щоб вона була необтяжлива.

Але ось на чому слід щосили наполягати: уряд не повинен проголошувати монополії на освіту як на нижчих, так і на вищих її щаблях; не повинен використовувати ні владу, ні засоби впливу, спонукаючи людей вдаватися до послуг державних учителів, віддаючи їм перевагу перед рештою, і не повинен давати жодних особливих переваг тим, хто вчився в них. Хоча державні вчителі пересічно, напевне, будуть кращі від приватних наставників, вони однаково не втілюватимуть усіх знань та мудрості, які можна знайти в усіх настав­ників, узятих разом, тож бажано лишити відкритими якомога більше шляхів до обраної мети. Не можна терпіти, щоб держава або fife _jure, або fife _ fact] мала цілковитий контроль над освітою народу. Мати такий контроль і реально здійснювати його означає бути дес­потом. Уряд, який має змогу формувати думки та почуття народу, починаючи змалку, може робити потім з ним, що йому заманеться. Хоч уряд, таким чином, може і в багатьох випадках повинен засновувати школи та коледжі, він не повинен ні змушувати когось іти вчитися до них, ні вабити туди обіцянками; але й повноваження індивідів засновувати свої конкурентні навчальні заклади жодною мірою не має залежати від схвалення уряду. Було б цілком виправданим, якби держава вимагала від усіх людей, щоб вони володіли певним обсягом знань, та аж ніяк не можна виправдати, коли вона приписує їм, як і від кого вони мають дістати ці знання.

§9. У справах освіти втручання уряду виправдане, бо це не той випадок, коли інтерес і судження споживача становлять достатню гарантію доброї якості товару. Розгляньмо тепер інший клас випадків, де вже немає жодного індивіда в становищі споживача і де ін­терес та судження, на які слід покладатися, належать самому діячеві, як-от, скажімо, при будь-якій підприємницькій діяльності, в якій зацікавлений тільки він, або при укладанні контракту чи зобов'язання, дія якого поширюється тільки на нього.

Підставою принципу практичного невтручання тут має бути те, що більшість людей може куди точніше й розумніше оцінити свої власні інтереси та засоби сприяння їм, ніж їх можуть визначити замість них якісь загальнообов'язкові закони або охарактеризувати в кожному окремому випадку якийсь державний функціонер. Цей принцип має безперечну слушність як загальне правило, проте аж ніяк не важко добачити, що з нього є великі та очевидні винятки. Ці винятки можна поділити на кілька категорій.

Перше. Індивід, що, як гадають, найкраще здатний судити про свої власні інтереси, може виявитись неспроможним висловлювати судження та діяти в своїх інтересах, буду­чи божевільним, недоумком або дитиною; або, хоч і не зовсім неспроможним, може бути неповнолітнім чи незрілим для висловлювання власних суджень. У такому разі підвалини принципу lasser-faire просто розвалюються: адже найзацікавленіший індивід виявляється не найкращим суддею і взагалі нездатним висловити якесь компетентне судження. Боже­вільну людину всюди вважають за належний об'єкт державного піклування. <...> У випа­дку дітей та молоді звичайно кажуть, що, хоча вони не можуть висловлювати своїх су­джень, за них це роблять їхні батьки або родичі. Але ці слова переводять питання в іншу категорію: це вже не питання, чи повинен втручатися уряд у дії індивідів, визначаючи їх­ню поведінку та інтереси, а питання, чи повинен він абсолютно визначати поведінку та інтереси певних груп людей. Батьківська влада так само може стати об'єктом надужи­вань, як і будь-яка влада, і, фактично, її постійно надуживають. Якщо закони не перешко­джають батькам брутально ставитись до дітей і навіть убивати їх, тим менше слід споді­ватися, що інтереси дітей ніколи не будуть віддані в жертву — куди звичайнішими й не такими обурливими способами — егоїстичності та невігластву їхніх батьків. Якщо воче­видь можна бачити, що повинні робити батьки або від чого вони мають утримуватися за­для інтересів своїх дітей, то таку їхню поведінку має гарантувати, якщо може, закон, змушуючи батьків щось робити чи не робити, і закон здебільшого повинен давати такі га­рантії. Візьмімо приклад із такої осібної царини, як політична економія: безперечно слу­шно, щоб діти й незрілі підлітки, тією мірою, якою сягає рука держави, були захищені від надміру тривалої праці. Не можна дозволяти, щоб діти й підлітки працювали багато го­дин на день або працювали над силу, бо якщо буде дозвіл, то буде й примус. У випадку, коли йдеться про дітей, свобода контракту — це тільки інша назва свободи примусу. Так само й освіта — найкраща, яку можна дістати за даних обставин, — не повинна бути та­кою річчю, яку батьки або родичі — з байдужості, заздрощів або зажерливості — можуть не дати своїм дітям.

Підстави юридичного втручання на користь дітей трохи меншою мірою, але однак зберігають свою слушність у випадку нещасних рабів та жертв найбрутальнішої частини людства — тварин. Те, що взірцеві покарання дикунства, з яким ставляться до цих безбо­ронних створінь, трактують як втручання уряду у сферу, не належну до його компетенції, як втручання у сферу приватного життя, свідчить про найгрубіше нерозуміння принципів свободи. Приватне життя хатніх тиранів — це те, що потребує негайного втручання з бо­ку закону, й доводиться тільки шкодувати, що метафізичні вагання, пов'язані з характе­ром і джерелом державної влади, спонукають багатьох млявих прихильників законів, спрямованих проти жорстокого ставлення до тварин, шукати виправдання таких законів у випадкових шкідливих для інтересів людей наслідках потурання жорстоким звичаям, ніж у самій цій жорстокості. Те, що мало б правити за обов'язок людей, наділених необхід­ною фізичною силою, — силою запобігти спробам учинити жорстокість у своїй присут­ності, — не менше має бути й загальним обов'язком суспільства. <...>

До членів суспільства, чию свободу контрактів має контролювати закон з метою за­хисту їх (з огляду, як кажуть, на їхнє залежне становище), часто пропонують зарахувати й жінок, і в наявному фабричному законодавстві їхня праця разом із працею підлітків під­лягає особливим обмеженням. Проте об'єднання в одну категорію-як для цієї, так і для інших цілей — жінок і дітей видається мені і принципово неправильним, і практично шкідливим. Діти, молодші певного віку, не можуть висловлювати суджень і діяти само­стійно, тож до певного, досить дорослого віку вони неминуче більшою або меншою мі­рою не готові до такої самостійності, натомість жінки не менше, ніж чоловіки, спроможні оцінювати свої інтереси та керувати ними, і єдина перешкода, яка не дає їм діяти, поро­джена несправедливістю їхнього теперішнього становища в суспільстві. Коли закон ро­бить усе, що придбала дружина, власністю чоловіка, — адже примушуючи її жити з ним, він силує її коритися майже необмеженій моральній і навіть фізичній тиранії, до якої мо­же вдатися чоловік, — тоді є певна підстава вважати, що кожен учинок дружини здійсне­ний під примусом, але велика помилка реформаторів та філантропів нашої доби полягає в спробах критикувати наслідки несправедливої влади замість боротися з самою несправе­дливістю. Якби жінки мали такий самий абсолютний контроль, як і чоловіки, над своєю особою і над своєю спадщиною та надбаннями, вони аж ніяк не мали б підстав вимагати для себе обмеження тривалості робочого дня, щоб мати час для чоловіка в тому, що при­хильники такого обмеження називають його домом. Жінки, які працюють на фабриках, — єдині представниці робітничих верств, чиє становище — це не становище рабів та чорно­робів, і то саме тому, що їх не так уже й легко примусити працювати й заробляти гроші на фабриках супроти їхньої волі. Навпаки, для поліпшення становища жінок їм треба да­ти якнайширші можливості для незалежної праці на промислових підприємствах замість закривати, цілком або почасти, те, що вже відкрите для них.

§10. Другим винятком з теорії, ніби індивіди спроможні найкраще судити про свої ін­тереси, є ситуація, коли індивід намагається остаточно вирішити нині, що буде найкра­щим для його інтересів у якомусь далекому майбутньому. Презумпція на користь індиві­дуального судження легітимна тільки тоді, коли це судження спирається на реальний, надто на теперішній, особистий досвід, а не тоді, коли воно сформоване до цього досвіду й не зазнаватиме змін навіть у тому разі, коли досвід доведе його хибність. Коли люди зобов'язані контрактом не просто зробити щось, а робити що-небудь завжди або протя­гом тривалого часу, не маючи змоги зректися своїх зобов'язань, немає презумпції, що їх­нє дотримання цього курсу поведінки зрештою виявиться вигідним для них, і будь-яка така презумпція, яку можна підтримувати тим, що люди з власної волі, можливо, в дуже ранньому віці й не маючи жодних справжніх знань про те, що вони чинять, підписали ко­нтракт, здебільшого нічого не варта. Практичний принцип свободи контракту лише з ду­же великими обмеженнями можна застосувати у випадку зобов'язань на довгі роки, і за­кон має вкрай пильно приглядатися до таких зобов'язань: або відмовлятися санкціону­вати їх, коли накладені обов'язки мають такий характер, що договірна сторона нездатна компетентно оцінити їх; або, навіть санкціонуючи їх, удаватись до будь-яких можливих засторог, щоб контракти були укладені на основі передбачень та міркувань. Як компенса­цію за те, що самі сторони не мають змоги зректися своїх зобов'язань, закон повинен да­вати їм право розривати контракт, якщо перед якимсь неупередженим авторитетом бу­дуть викладені достатні підстави розриву. Ці міркування надзвичайно великою мірою слушні щодо шлюбу — найважливішого з усіх довічних зобов'язань.

§11. Третій виняток, який я повинен назвати, із твердження, що уряд не може так до­бре порядкувати справами індивідів, як вони самі, пов'язаний із широким класом випад­ків, коли індивіди керують якоюсь діяльністю на основі делегованих їм повноважень і коли, фактично, так зване приватне керівництво навряд чи з більшими підставами можна назвати керівництвом зацікавлених осіб, ніж керівництво, яке здійснюють державні уря­довці. Геть усе те, що, позбавлене державної опіки, може бути зроблене тільки з допомо­гою акціонерних товариств, здатна, коли йдеться про реальну роботу, виконати не гірше, а то й краще сама держава. Державне керівництво і справді стало вже притчею воязицех як недбале й неефективне, але здебільшого таким самим є й керівництво акціонерним підприємством. Щоправда, директори акціонерного товариства — завжди акціонери, але й урядовці неодмінно сплачують податки, і коли йдеться про директорів, так само як і про уряд, то їхня пропорційна частка прибутків від доброго керівництва має бути не ме­ншою від вигоди, яку вони, може, матимуть унаслідок кепського керівництва, навіть не беручи до уваги прибутків від акцій. Тут можна заперечити, що акціонери всією своєю громадою здійснюють певний контроль над директорами і майже завжди мають цілкови­ту змогу усунути їх із посади. Але на практиці труднощі реалізації цих повноважень такі великі, що їх навряд чи коли здійснювали, хіба що в разі такої кричущої невмілості або принаймні невдалого керівництва, які загалом спричинилися б до усування з посади й управителів, призначених урядом. Таким неефективним засторогам, як збори акціонерів, а також інспекції та розслідування з боку окремих акціонерів, можна протиставити наба­гато більшу публічність та активність обговорення й коментарів, яких можна сподіватися у вільних країнах, коли йдеться про справи, в яких бере участь центральний уряд. Отже, вади урядового керівництва не конче видаються набагато більшими (якщо вони взагалі мають бути більші) за вади керівництва, яке здійснюють директори акціонерних підпри­ємств.

Справжні підстави на користь того, щоб лишити добровільним товариствам усе, що вони компетентні виконувати, полягатимуть у рівності спроможностей, якщо є впевне­ність, що саму роботу не гірше, а то й краще виконають державні урядовці. Ці підстави ми вже називали: заклопотаність або надмірна завантаженість провідних державних фун­кціонерів справами, які потребують їхньої уваги, та відвертання їх від обов'язків, що їх можуть виконати тільки вони, до завдань, які можна успішно виконати й без них; небез­пека непотрібного роздування прямих повноважень та непрямого впливу уряду і збіль­шення ймовірності зіткнень між урядовими службовцями й окремими громадянами; не­доцільність зосередження в масиві панівної бюрократії всього вміння та досвіду керування великими справами і всієї сили організованої дії, що існують у суспільстві; практика, яка підтримує відносини громадян з урядом, подібні до відносин дітей та їхніх опікунів, і така практика є головною причиною меншої здатності до політичного життя, яка досі була характерною для більшості країн на континенті, байдуже, чи в них є ті або ті форми представницького врядування, чи їх немає. <...>

Але хоча, з огляду на ці причини, більшість завдань, що їх, напевне, не менш добре можуть виконати добровільні товариства, слід загалом лишати їм, з цього аж ніяк не ви­пливає, що спосіб, яким ці товариства виконують свою роботу, має бути абсолютно не-контрольованим з боку уряду. Є багато випадків, коли установа (хоч який її характер), що здійснює певну діяльність, з огляду на саму природу виконуваної роботи є, фактично, єдиною, і тоді аж ніяк не можна запобігти практичній монополії з усіма властивими їй повноваженнями оподатковувати суспільство. Я вже не раз говорив про це у зв'язку з компаніями, що постачають воду й газ, серед яких, хоч там існує досконала свобода кон­куренції, насправді немає жодної конкуренції, а з практичного погляду вони ще безвідпо­відальніші й недоступніші для скарг окремих громадян, ніж уряд. Виникають витрати, пов'язані з браком такої переваги, як розмаїття установ, тож оплата послуг, без яких годі обійтися, майже дорівнює, по суті, такому примусовому оподатковуванню, яке може на­кинути закон; дуже мало родин і справді бодай трохи розрізняє «плату за воду» та інші місцеві податки. У випадку таких особливих послуг існують причини, які промовляють на користь того, щоб їх, як, скажімо, й брукування та прибирання вулиць, виконував, зві­сно, не центральний уряд держави, а муніципальна влада міста, і кошти для цього забез­печував, як і тепер фактично забезпечує, якийсь місцевий податок. Але в багатьох анало­гічних випадках, коли краще вдатися до приватної діяльності, суспільство потребує якихось інших гарантій належного виконання послуг, ніж інтерес управителів, і тут уже обов'язок уряду — або підпорядкувати цю діяльність розумним вимогам задля загальної вигоди, або зберегти стосовно неї такі повноваження, щоб монопольні прибутки принай­мні почасти діставалися всьому суспільству. Така позиція цілком слушна у випадку шля­хів, каналів або залізниць. Практичні монополії, і то досить великі, існують завжди, і уряд, який беззастережно відступає таку монополію якійсь приватній компанії, чинить майже те саме, якби дозволяв якомусь індивідові або товариству стягувати будь-який по­даток, який їм заманеться, для своєї власної вигоди, — або на весь солод, вироблений у країні, або на всю імпортовану бавовну. Концесію на якийсь обмежений час загалом мо­жна виправдати на основі того самого принципу, який виправдовує реєстрацію патентів за винаходи, але при виконанні великих громадських робіт держава має або лишити собі право майбутньої власності, або зберегти й вільно використовувати право визначати мак­симум зборів та податків і право від часу до часу змінювати цей максимум. Мабуть, слід зауважити, що держава може бути власником каналів та залізниць, не будуючи їх сама, і що майже завжди краще, коли їх обслуговує якась компанія, орендуючи в держави канал чи залізницю протягом певного обмеженого періоду.

§12. До четвертої категорії винятків я змушений вимагати особливої уваги, бо, на мій погляд, її значущість ще недостатньою мірою усвідомлюється політичними економіста­ми. Є справи, в яких втручання закону необхідне не для того, щоб відхилити судження індивідів, які дбають про свій інтерес, а для того, щоб це судження могло втілитись у життя; індивіди можуть втілити його, тільки діючи спільно, а ці спільні дії можуть бути ефективними лиш у тому разі, якщо їх санкціонує й надасть їм слушності закон. Для ілю­страції, щоб не виявити жодних упереджень, я можу звернутися до питання про скоро­чення тривалості робочого дня. <...>

В інтересах кожного робити те, що є добром для всіх, але тільки в тому разі, коли й решта чинитиме так само.

Принцип, що кожен індивід може найкраще судити про свої власні інтереси, — коли розуміти його так, як розуміють деякі критики, — мав би довести, що уряд не повинен ви­конувати жодного зі своїх загальновизнаних обов'язків, тобто не повинен, фактично, існу­вати взагалі. Адже інтересам суспільства здебільшого відповідає, щоб його члени, чи то ко­лективні, чи то індивідуальні, не обкрадали й не дурили одне одного, але однаково зберігається не менша необхідність існування законів, які карають за грабунок і ошуканст­во, бо, хоча в інтересах кожного, щоб ніхто не крав і не дурив, інтересам не кожної людини відповідає утримання від ошуканства та крадіжок в інших людей, коли всім іншим дозволе­но обкрадати й дурити його. Кримінальне право загалом існує саме з цієї причини, бо навіть одностайна думка, що певна лінія поведінки відповідає загальним інтересам, не завжди га­рантує, що інтерес окремих індивідів полягатиме в дотриманні такої поведінки.

 

§13. По-п'яте, аргумент проти державного втручання, що спирається на принцип, мо­вляв, індивіди здатні найкраще судити про свої інтереси, не можна застосовувати до дуже широкої категорії випадків, коли дії індивідів, у які намагається втрутитись уряд, ті інди­віди виконують не задля свого інтересу, а задля інтересу інших людей. Серед багатьох інших речей до таких дій належить і така важлива й палко обговорювана сфера, як гро­мадська доброчинність. Хоч індивідам загалом слід давати нагоду самим робити те, що, як можна розумно сподіватися, вони й самі мають бути спроможні виконувати, за ситуа­цій, коли їх аж ніяк не можна кинути напризволяще й вони потребують допомоги з боку інших людей, постає запитання, що краще: отримувати цю допомогу лише від індивідів, а отже, на невизначених засадах і принагідно, чи на послідовній основі, коли суспільство діє через свій орган -державу.

Ця думка підводить нас до закону про бідних — теми, яка мала б невелике значення, коли б звичаї всіх класів суспільства були помірковані та розумні, а розподіл багатства — задовільним, але яка набирає щонайбільшого значення за ситуації, що в обох цих аспек­тах є протилежністю зображеного стану, і саме така ситуація панує на Британських ост­ровах.

Окрім будь-яких метафізичних міркувань, сповнених поваги до основ моралі або су­спільства, мабуть, слушним буде припущення, що люди повинні допомагати одне одно­му, і то залежно від нагальності потреби, а ніхто не потребує такої нагальної помочі, як голодний. Отже, ця вимога допомагати, породжена зубожінням, — одна з найнагальні-ших, які взагалі існують, і саме в prima facie полягає найвагоміша причина зробити задо­волення такої гострої потреби для всіх, хто чекає цієї допомоги, настільки певним, наскі­льки його можуть забезпечити будь-які заходи суспільства.

З другого боку, в усіх випадках допомоги слід звертати увагу на дві низки наслідків: наслідки допомоги і наслідки покладання на неї. Перші наслідки загалом сприятливі, а другі здебільшого згубні, і то такою мірою, що в більшості випадків переважують те сприяння. І з найбільшою ймовірністю це трапляється саме в тих випадках, коли потреба допомоги найгостріша. Є небагато випадків, де була б іще більша шкода від того, що лю­ди покладатимуться на вже звичну допомогу інших людей, ніж тоді, коли йдеться про за­соби існування, і, на жаль, саме цю згубну науку вони засвоюють найшвидше. Тож про­блема, яку треба розв'язати, надзвичайно складна й важлива: як дати найбільший обсяг потрібної допомоги, найменше заохочуючи до згубного покладання на неї?

Але енергії й покладанню на свої сили брак допомоги може зашкодити не менше, ніж її надмір. Для будь-яких зусиль куди згубніше зовсім не мати надій домогтися ус­піху завдяки їм, ніж почути запевнення, що успіх буде й без них. Коли стан якогось ін­дивіда такий небезпечний, що його енергія паралізована зневірою, допомога — стимул, а не снодійне; вона підсилює, а не занапащає активні якості, — за неодмінної умови, що ця допомога не позбавляє необхідності самому дбати про себе й не замінює особис­тої праці, вміння та розважливості індивіда, а має обмежений характер, зміцнюючи йо­го надії домогтися успіху, послуговуючись цим легітимним засобом. Отже, це крите­рій, згідно з яким треба оцінювати плани філантропії та доброчинності, запроваджувані на користь певних індивідів чи верств — як на добровільній основі, так і на основі уря­дових постанов.

Тією мірою, якою ця сфера діяльності припускає якусь загальну доктрину чи прин­цип, вони, напевне, мають бути такими: якщо допомогу надають так, що становище інди­віда, якому допомагають, не гірше за становище індивіда, який спромагається робити те саме без допомоги, то така допомога, якщо на неї можна заздалегідь сподіватися, шкідли­ва; та якщо, хоч і доступна кожному, допомога нікого не позбавляє могутнього стимулу обходитись, якщо можна, без неї, то в цьому разі вона здебільшого сприятлива. Саме на цей принцип, застосований до системи державної доброчинності, й спирається закон 1834 року про бідних. Якщо становище індивіда, який отримує допомогу, не гірше від стано­вища робітника, що підтримує себе своїми зусиллями, то така система допомоги підрубує саме коріння індивідуальної працьовитості та самоврядування і в разі її повної реалізації вимагатиме як свого додатку якоїсь організованої системи примусу, щоб керувати тими (й давати їм роботу, немов худобі), хто вже не відчуває впливу мотивів, які звичайно ви­значають поведінку людей. Та якщо, водночас із гарантуванням кожному безпеки від крайніх злиднів, становище тих, кого підтримує визначена законом доброчинність, буде значно гіршим від становища тих, хто сам дає собі раду, то закон, який унеможливить для кожного, хіба що за власним вибором, смерть від нестачі харчів, матиме лише позитивні наслідки. Про можливість реалізації в Англії принаймні цієї пропозиції свідчить багато­річний досвід роботи наприкінці минулого сторіччя, а також досвід багатьох украй пау-перизованих районів за недавніх часів; ці райони позбулися злиднів, суворо дотримую­чись пунктів, передбачених законом для бідних, а весь робітничий клас мав завдяки тим заходам велику й постійну користь. Напевне, немає країни, в якій, добираючи засоби, які відповідають характерові народу, передбачену законом допомогу знедоленим не можна було б зробити сумісною з забезпеченням умов, необхідних для того, щоб вона не мала згубного впливу.

 

о


157

 

На мою думку, дуже бажано, щоб серед цих умов була і впевненість, що саме закон передбачатиме допомогу знедоленим дієздатним людям; така допомога не повинна зале­жати від доброчинності. Доброчинність, по-перше, робить або дуже багато, або дуже ма­ло: де створює щедрий достаток, а де безперешкодно дає людям помирати з голоду. По-друге, оскільки держава неминуче змушена утримувати неімущих злочинців, поки вони відбувають покарання, то не допомагати тим знедоленим, хто не скоїв жодного злочину, означає винагороджувати злочин. І, нарешті, якщо лишити знедолених на ласку індивіду­альної доброчинності, неодмінно станеться буйний розквіт жебрацтва. Держава може й повинна доручити приватній доброчинності тільки завдання виявляти випадки справді реальних злиднів. Приватна доброчинність може дати більшу допомогу найнужденні-шим, а держава має діяти відповідно до загальних законів. Вона не повинна брати на себе завдання розрізняти злидарів, які заслуговують і які не заслуговують допомоги. Першим вона зобов'язана дати не більше, ніж підтримку, а другим — не менше, ніж підтримку. Балачки про несправедливість закону, який до просто знедолених ставиться не краще, ніж до знедолених, які чинять правопорушення, спираються на хибне уявлення про сферу компетенції закону та органів державної влади. Урядовці, що розподіляють державну до­помогу, не конче мають з'ясовувати найменші подробиці. Опікунам та наглядачам не можна довіряти право давати або не давати гроші інших людей відповідно до своєї думки про моральність індивіда, який потребує їх; крім того, ми б ще раз довели своє незнання людської натури, припустивши, що такі урядовці, навіть у майже неможливому випадку своєї кваліфікованості, візьмуть на себе клопіт оцінювати та зважувати минулу поведінку індивідів, які тепер опинились у скруті, щоб сформувати про неї раціональне судження. А приватна доброчинність спроможна класифікувати різні випадки і, розподіляючи власні кошти, має право розподіляти їх відповідно до своїх суджень. Слід зрозуміти, що це сфе­ра, якою вона може заопікуватися найкраще, і тому такий розподіл й треба доручати їй, якщо вона виконує це завдання більш-менш ефективно. Проте від розпорядників держав­них фондів не слід вимагати, щоб вони давали комусь більше, ніж той мінімум, який на­лежить навіть найгіршим. Якщо вони підуть на таке, потурання дуже швидко стане зако­ном, а відмова — більш або менш примхливим чи тиранічним винятком.

§ 14. Ще одна категорія випадків, підпорядкованих тому самому загальному принци­пу, що й державна доброчинність, — дії, які, хоч їх виконали індивіди і вони мали служи­ти лише їхній вигоді, мають незрівнянно ширші наслідки, впливаючи на інтереси всієї нації та майбутніх поколінь, — інтереси, що їх тільки суспільство у своїй колективній якості може й повинно забезпечувати. Один з цих випадків — колонізація. Якщо бажано (і ніхто не заперечить цієї бажаності), щоб заснування колоній відбувалося з огляду не тільки на приватні інтереси перших засновників, а розумно зважаючи й на постійний до­бробут націй, які сформуються згодом з тих невеликих зародків, то зважати на це можна, тільки з самого початку поставивши заснування колоній під контроль законів, що їх ух­валять прозірливі законодавці широкими філософськими поглядами, і лиш уряд має до­сить влади, щоб запроваджувати ці закони та забезпечувати їх дотримання. <...>

§15. Той самий принцип, що визначає колонізацію та полегшення долі тубільців як випадки, коли не має слушності головний аргумент проти урядового втручання, поши­рюється й на розмаїття випадків, коли йдеться про виконання важливих державних фу­нкцій і немає жодного індивіда, що був би зацікавлений у їх виконанні, і, крім того, ви­конанню цих функцій не сприяє — природно чи спонтанно — жодна адекватна винаго­рода. Візьмімо, наприклад, експедицію з метою географічних і наукових досліджень. Інформація, якої шукають, може мати величезне значення для суспільства, проте жоден індивід не матиме з неї ніякого прибутку, що компенсував би витрати на спорядження експедиції, і тут немає жодного способу якось компенсувати вигоду, яка дістається тим, хто має з неї користь, стягуючи певний податок для відшкодування витрачених зусиль і засобів. Ці експедиції споряджають чи можуть споряджати, оголошуючи збір приватних пожертв, але таке джерело коштів дуже ненадійне. Є набагато більше випа­дків, коли необхідні кошти забезпечують громадські товариства й філантропічні орга­нізації, а загалом ці експедиції споряджають коштом уряду, який, таким чином, має право доручати їх індивідам, що, на його думку, найпридатніші для такого завдання. Крім того, саме уряд повинен будувати та доглядати маяки, ставити буї тощо задля безпеки мореплавства: адже нема жодної змоги, щоб кораблі, які в морі визначають курс, зважаючи на сигнали маяків, платили якийсь податок за користування маяками, бо ніхто й не будує маяки задля власної вигоди, ставлячи їх лиш у тому разі, коли ви­трати відшкодовує якийсь примусовий державний податок. Є дуже багато наукових до­сліджень, що мають величезне значення для країни та людства й вимагають жертовної відданості, потребуючи багато зусиль і часу, а часто й великих коштів з боку людей, що можуть мати й вищу платню за якісь свої інші послуги. Якщо уряд не має змоги просто відшкодовувати ці кошти та винагородити витрачені час і зусилля, то до таких досліджень можуть удатися тільки поодинокі індивіди, що мають якесь незалежне ба­гатство, поєднане з технічними знаннями й працьовитістю, а також могутнє прагнення працювати задля громадського добра або сягнути вершин у науці.

З цією темою пов'язане й питання про засоби підтримки з допомогою винагород чи платні тієї суспільної верстви, яку називають освіченим класом. Піклування про розвиток теоретичних знань, хоч і становить одну з найкорисніших робіт, — це послуга, яку нада­ють суспільству колективно, а не індивідуально, тож за неї prima _ face суспільство, як і можна розумно сподіватися, має платити колективно, бо до жодного індивіда не можна поставити вимоги, щоб він давав за це якусь грошову винагороду; якщо оплату за такі по­слуги не забезпечує якийсь державний фонд, то не тільки не буде стимулу надавати їх, а станеться й велике знеохочення з огляду на неможливість забезпечити прожиток цією ро­ботою, тож ті, хто був би спроможний виконувати її, будуть неминуче змушені викорис­товувати більшу частину свого часу, щоб заробляти на прожиток. Але насправді це лихо не таке велике, як видається. Адже кажуть, що найвидатніші речі здебільшого роблять ті, хто має у своєму розпорядженні найменше часу, а робота протягом кількох годин на день на звичайній службі часто виявляється цілком сумісною з найблискучішими досягнення­ми в царині літератури та філософії. Проте є дослідження та експерименти, які не те що протягом тривалого часу, а постійно вимагають часу й уваги; крім того, є професії, які так поглинають і виснажують розумові здібності, що стають несумісними з будь-яким іншим використанням цих здібностей, навіть під час дозвілля. Отож було б украй бажаним мати якийсь спосіб забезпечити суспільству послуги вчених-винахідників і, можливо, деяких інших категорій вчених, даючи їм засоби підтримки відповідно до кількості часу, який вони присвячують своїм специфічним інтересам. <.. > ~ Загалом можна сказати, що все, що є бажаним і що слід робити задля загальних інтересів людства, або інтересів майбут­ніх поколінь, або задля теперішніх інтересів тих членів суспільства, які потребують чужої допомоги, проте має таку природу, що індивіди й товариства, які беруться за його вико­нання, не мають належної винагороди, — цілком придатне для того, щоб його виконував уряд, але уряд, перш ніж узятися за таке завдання, завжди повинен поміркувати, чи немає якоїсь розумної можливості забезпечити його виконання на основі того, що називають добровільним принципом, і якщо можна, то яка ймовірність, що його краще та ефектив­ніше виконає якась урядова установа, ніж старанність та щедрість окремих індивідів.

§ 16. На мою думку, попередні параграфи містять усю низку винятків із практичного принципу, що всі справи суспільства найкраще можуть виконуватися на основі приватної та добровільної діяльності. Але слід додати, що втручання уряду на практиці не завжди зупиняється на межі, яка визначає випадки, що за своєю природою потребують цього втручання. За конкретних обставин певної історичної доби чи певної країни навряд чи є якесь справді важливе для загального інтересу завдання, щоб його не було бажаним, а то й необхідним доручити урядові, і то не тому, що приватні індивіди не можуть ефективно виконати його, а тому, що не хочуть. Інколи та подекуди не було б ні шляхів, ні доків, ні гаваней, ні каналів, ні іригаційних робіт, ні лікарень, ні шкіл, ні коледжів, ні друкарень, якби їх не будував і не засновував уряд, бо населення або надто бідне, щоб мати необхід­ні ресурси, або надто інтелектуально відстале, щоб оцінити мету, або не має достатніх навичок спільних дій, щоб зосередити необхідні засоби. Більшою чи меншою мірою це твердження слушне про всі країни, які звикли до деспотизму, а надто про ті країни, де іс­нує величезна різниця в розвитку культури між народом та урядом; а так само й про краї­ни, завойовані та поневолені якимось енергійнішим та цивілізованішим народом. У бага­тьох країнах світу народ не може зробити для себе нічого, що вимагало б великих коштів і спільних дій, і тому всі такі завдання лишаються невиконані, хіба що за них візьметься сама держава. В цих випадках спосіб, що ним уряд може найпереконливіше продемонст­рувати щирість, із якою він має намір зробити найбільше добро для своїх підданих, — це виконувати функції, що стали урядовим обов'язком унаслідок безпорадності населення, так, щоб це сприяло не зростанню та увічненню, а зменшенню тієї безпорадності. Добрий уряд так пропонуватиме всю свою допомогу, щоб вона заохочувала й живила будь-які можливі зародки духу індивідуальної активності. Він наполегливо усуватиме перешкоди та негативні стимули на шляху добровільного підприємництва й забезпечуватиме всі не­обхідні засоби та організаційні структури, спрямовуватиме й керуватиме; його грошові засоби підуть, якщо це практично здійсненне, радше на допомогу приватним зусиллям, ніж на заміну їх, і він ужиє всю свою машинерію винагород та відзнак, аби посприяти тим зусиллям. Отже, державну допомогу, коли її дають лише тому, що нема приватних ініціатив, слід давати так, щоб вона якомога більшою мірою була курсом навчання для народу, наукою вирішувати найскладніші завдання з допомогою індивідуальної енергії та добровільної співпраці.

Я не вважав, що слід надавати особливої ваги тим урядовим функціям, що їх усі ви­знають необхідними, — функціям заборони та покарання такої поведінки індивідів (що реалізують свою свободу), яка вочевидь завдає шкоди іншим індивідам, і байдуже, чи то внаслідок насильства, чи то внаслідок ошуканства й недбалості. Прикро думати, яку ве­личезну частку зусиль і талантів у світі навіть за найкращого стану, що його досягав ко­ли-небудь розвиток суспільства, використовують лише для взаємної нейтралізації. Тож слушна мета уряду полягатиме в намаганнях якомога зменшити це згубне марнування, вживши таких заходів, які спрямують енергію, що її нині марнує людство на заподіяння шкоди іншим людям або на захист від такої шкоди, на правильне використання людських здібностей, змушуючи сили природи дедалі більшою мірою служити матеріальному й ду­ховному благу людини.

Представницьке врядування

Народ, якому призначена певна форма врядування, повинен хотіти її прийняти, чи принаймні не бути до неї таким неприхильним, щоб чинити нездоланний опір її утвер­дженню. Крім того, народ повинен мати бажання та спроможність виконувати те, що по­трібно для її тривалого існування. А щоб конкретна форма врядування досягала своєї ме­ти, народ повинен мати бажання і змогу робити те, чого вона від нього вимагає. Слово «робити» слід тлумачити і як відмову від певних дій, і як виконання певних дій. Потріб­но, щоб люди дотримувались умов (або дій, або утримання від дій), необхідних як для підтримки наявного державного устрою, так і для забезпечення його здатності здійснюва­ти власні наміри — здатності, яка формує його репутацію. <...>

* * *

Якщо запитати, що є критерієм визначення якості врядування в усіх його аспектах — від найскромніших до найглобальніших, — то ми з'ясуємо, що критерій, який має найбі­льше значення та виходить за межі всіх інших, полягає у рисах, притаманних людям, які становлять суспільство і над яким здійснюється врядування.

Першим прикладом могла б слугувати сфера судочинства; цей приклад доволі дореч­ний, оскільки не існує жодної іншої сфери державної діяльності, у якій такого важливого життєвого значення набув би суто механічний бік справи, тобто правила та механізми, що контролюють деталі процесу. Проте навіть тут важливі риси задіяних людей. Чи будуть ефективними процедурні правила, призначені забезпечити мету правосуддя, якщо внаслі­док низького морального рівня народу свідки, як правило, брешуть, а судді та їхні підлег­лі беруть хабарі? І далі: яким чином інституції можуть забезпечити добре муніципальне врядування, якщо до своїх функцій урядовці ставляться так байдуже, що тих, хто керував би чесно та вміло, неможливо заохотити виконувати ці обов'язки; натомість ці обов'язки віддано тим, хто, виконуючи їх, домагається утвердження власних інтересів? Яка користь від системи найширшого народного представництва, якщо виборці обирають до парламе­нту не найкращих, а тих, хто витратить більше грошей задля свого обрання? Як предста­вницькі збори можуть давати користь, якщо їхніх членів можна купити або якщо внаслі­док свого надмірного темпераменту, неприборканого громадянською дисципліною чи особистою стриманістю, вони не здатні спокійно обговорювати проблеми й під дахом па­рламенту вдаються до бійки чи стріляють один в одного з гвинтівок? Як люди, такі спов­нені заздрощів, що, коли хтось із них досягає в чомусь успіху, його колеги нишком чи­нять усе, аби він зазнав невдачі, можуть урядувати або взагалі співпрацювати бодай трохи ефективно? Добре врядування неможливе, коли кожен індивід переймається тільки власними егоїстичними інтересами, не концентруючи зусиль на своїй частці інтересів су­спільства й ніяк на них незважаючи. Немає потреби ілюструвати те, що брак належного рівня розумових здібностей погіршує функціонування всіх складових елементів доброго врядування. Врядування складається з дій людей; і якщо люди, які вдаються до таких дій, або ті, хто таких людей обирає, або ті, кому вони підзвітні, а також своєрідні наглядачі, чия думка має впливати на політичні процеси та контролювати їх, сповнені невігластва, глупоти і злісних упереджень, то врядування буде жахливим; натомість підвищуючи ін­телектуальний рівень людей, дотичних до нього, також можна поліпшувати урядування, доводячи його аж до пункту досконалості, якої хоч і можна досягти, та досі ще ніде не досягнуто. Досконале врядування здійснюють люди, яким притаманний найвищий сту­пінь чеснот і розуму та які працюють в атмосфері доброчесної та освіченої громадської думки.

Оскільки добре врядування передбачає, насамперед, чесноти й розум кожного члена суспільства, то найбільша досконалість, якої може набути будь-яка форма врядування, полягає у розвиткові чеснот і розуму самих людей. Перше запитання про будь-яку полі­тичну інституцію має стосуватися того, якою мірою вона дбає про виховання у членів спільноти різноманітних моральних та інтелектуальних рис, наявність яких дуже бажана, або, дотримуючись вичерпнішої класифікації Бентама, моральних, інтелектуальних та ді­яльніших рис. Урядування, що найкраще впорається з цим завданням, найімовірніше бу­де найкращим і в решті аспектів, оскільки саме від наявності цих рис залежить те, якою мірою його практичні заходи сприятимуть досягненню добра.

Тому одним із критеріїв доброго врядування можна вважати міру, якою воно культивує серед усіх своїх підданих та в кожній окремій людині позитивні риси: адже, крім того, що добробут людей — єдина мета врядування, їхні позитивні риси становлять рушійну силу, завдяки якій функціонує державний механізм. Отже, тут підвищується якість самого меха­нізму (ще одного складового елементу доброго врядування), тобто його здатність скориста­тися з наявних позитивних рис та примусити їх служити потрібній меті. <...> * * *

Протягом тривалого періоду (мабуть, протягом усього існування британської свобо­ди) було звичною річчю казати, що якби можна було гарантувати царювання доброго де­спота, деспотична монархія була б найкращою формою врядування. Я вважаю цю думку виявом цілковитого нерозуміння того, що таке добре врядування. І, до речі, саме таке не­розуміння, якого треба якнайшвидве позбутися, завдає непоправної шкоди нашим розду­мам про врядування.

Ця думка спирається на гіпотезу, що абсолютна влада в руках видатної особистості гарантує сумлінне та виважене виконання всіх обов'язків врядування. Абсолютний воло­дар буцімто запровадить добрі закони, забезпечить їхнє виконання та реформує старе за­конодавство. На всі відповідальні посади він призначатиме найгідніших людей; судочин­ство, мовляв, буде таким досконалим, податки та обов'язки громадян — такими легкими й так розумно розподіленими, кожною адміністративною сферою керуватимуть так чесно й розважливо, як тільки дозволяла ситуація в країні та рівень її морального й інтелектуа­льного розвитку. Я готовий, щоб довести хибність цієї думки, навіть погодитися з цим, проте мушу звернути вашу увагу на те, якою значною є моя поступка і якою мірою про­сте уявлення про «доброго деспота» недостатнє навіть для приблизної реалізації таких результатів. Для здійснення всього, про що йшлося, монарх має бути не тільки добрим, а ще й усе бачити та знати. Він завжди має бути точно проінформований (ця інформація повинна бути оптимально докладною) про роботу кожної з гілок врядування у кожному регіоні країни і щодня протягом двадцяти чотирьох годин (а це все, що даровано короле­ві, так само як і скромному працівникові) присвячувати належну увагу всім складовим цього величезного масиву роботи та здійснювати належний нагляд за ними. Окрім вели­чезної кількості чесних та активних людей, спроможних під контролем і наглядом пра­цювати в кожній адміністративній сфері, з маси своїх підданих він має вибрати й невели­чку групу надзвичайно обдарованих і найгідніших індивідів, яких можна не тільки позбавити такого контролю, — їм можна довірити нагляд за іншими. Оскільки здібності та енергія, необхідні для виконання цього завдання хоч якимсь прийнятним способом, мають бути надзвичайними, то навряд чи можна уявити, що добрий деспот, існування якого ми припустили, погодився б його виконати — якщо, звичайно, цей крок не буде порятунком від нестерпних бід або тимчасовим підготовчим етапом до чогось, виходить за межі цього завдання. Проте наш аргумент зберігатиме свою чинність навіть за відсут­ності таких труднощів. Уявімо собі, що їх нема: що в такому разі ми матимемо? Одна людина з надлюдськими розумовими здібностями керує справами інтелектуально пасив­ного народу. Передумова його пасивності міститься вже в самому уявленні про абсолют­ну владу. Народ у цілому та кожен окремий його член геть позбавлені можливості вирі­шувати власну долю. Люди ніяк не прагнуть обстоювати спільні інтереси. Чужа воля вирішує за них все; і непокора розцінюється законодавством як злочин. Яких людей може витворити такий режим? Якого розвитку їхні розумові та діяльні здібності можуть набути за такого політичного устрою? Можливо, їм дозволять міркувати про суто теоретичні пи­тання, що або зовсім не стосуються політики, або мають лише віддалений зв'язок з полі­тичною практикою. Щонайбільше їм, мабуть, дозволять тільки висувати пропозиції щодо певних практичних проблем, і навіть за найпоміркованішого деспота тільки громадяни, що мають у суспільстві певний авторитет та репутацію, можуть сподіватися, що можно­владці зважатимуть на їхні пропозиції або принаймні візьмуть їх до відома. Людині, пев­но, притаманна вкрай незвична схильність до інтелектуальних вправ самих по собі та за­ради цих самих, якщо вона береться досліджувати інтелектуальні проблеми, що ніяк не впливатимуть на реальне життя, чи готується до певної діяльності, на яку не матиме до­зволу. Єдиною достатньою спонукою до розумових вправ (винятками можуть бути лиш окремі одиниці на ціле покоління) є перспектива, що результатами такого мислення мож­на скористатися на практиці. З цього аж ніяк не випливає, що народові бракуватиме ро­зумових здібностей. Звичайнісінькі життєві справи, що ними має опікуватися кожна лю­дина та кожна сім'я задля власних інтересів, у певних не надто широких межах стимулюватимуть розвиток розумових здібностей та практичних навичок. Існуватиме, мабуть, певний вибраний клас savants, учених, які братимуться до науки заради її практи­чного застосування чи задля задоволення від самого дослідження. Існуватиме бюрокра­тія; існуватимуть люди, яких навчатимуть мистецтву державного врядування чи принай­мні певним емпіричним принципам, пов'язаним із ним. Задля звеличення деспота найкращі духовні сили нації можна певним чином організувати (створивши, наприклад, елітні військові підрозділи) — і дуже часто монархи саме так і чинили. Але широкий за­гал звичайно не мав жодної інформації про ва найважливіші питання політичної практи­ки, і відтак ці питання були йому байдужі. Якщо люди все-таки дещо знали про них, це знання було лише дилетантським — на кшталт обізнаності тих, хто ніколи не брав до рук інструмента. з нюансами якогось ремесла. Проте за такої ситуації страждають не тільки їхні розумові здібності. Розвиток їхніх моральних рис такий самий уповільнений. Там, де штучно обмежують сферу діяльності людей, їхні почуття починають звужуватися та зме­ншуватися у тій самій пропорції. Почуття живиться діяльністю; навіть сімейна злагода залежить від тих добровільних послуг один одному членів сім'ї. Позбавте людину обов'язку щось робити задля своєї країни, і вона збайдужіє до неї. Колись давно було ска­зано, що за деспотизму країна має щонайбільше одного патріота — самого деспота. Ця теза спирається на правильне розуміння того, як абсолютна покора впливає навіть на гар­ного та мудрого володаря. Залишається релігія, і можна було б сподіватися, що принайм­ні завдяки її впливові люди зможуть відвернути свої очі від пороху під своїми ногами. Одначе, навіть припустивши, що релігія уникла перекручень і пристосування до цілей де­спотизму, вона втрачає за деспотичного врядування свою вагу в суспільстві та звужується до сфери особистих стосунків між людиною та її Творцем, у яких ідеться тільки про її власне спасіння. Релігія в такій своїй формі цілком сумісна з найвузькозорішим егоїзмом, і її роль у зміцненні солідарності вірних стає аж надто малою.

Добрий деспотизм — це врядування, за якого деспот спромігся усунути будь-які ути­ски з боку державних службовців; натомість сама влада замість громадян опікується всі­ма їхніми інтересами, думає замість них і, дедалі більше зменшуючи їхню активність та енергійність, формує людей із пасивною свідомістю. Коли полишати урядові клопіт розв'язувати певні проблеми, неначе лишаючи їх на суд провидіння, такий вчинок є ви­явом цілковитої байдужості до цих проблем, а згода з негативними результатами таких розв'язань свідчить про готовність прийняти їх як кару природи. Тому, за винятком декі­лькох людей, що беруться до науки та цінують інтелектуальне споглядання заради нього самого, усі, нехтуючи розвиток власного розуму та почуттів, віддають перевагу матеріа­льним інтересам, а задовольнивши їх — розвагам та прикрашанню приватного життя. Одначе це означає (адже свідчення історії чогось-таки варті), що народ занепадає — як­що, звичайно, він перед тим досяг більш-менш високого рівня розвитку. Якщо він ніколи не підносився над рівнем якого-небудь азіатського народу, то його стагнація триватиме й далі. Проте якщо — на кшталт греків чи римлян — завдяки енергії, патріотизму та духов­ному зростанню (а спричинити розвиток цих національних рис можне тільки свобода) він сягнув вищого рівня, то за кілька поколінь його чекатиме повернення до рівня азіатських суспільств. І така стагнація аж ніяк не убезпечує суспільство від змін на гірше; вона час­то-густо спричинює ситуацію, коли сильніший деспот чи найближчі варварські народи, що разом зі своєю дикістю зберегли й завзяття свободи, спустошують та загарбують те­риторії даного народу, перетворюючи все населення на рабів.

Такими є не просто природні тенденції, а неодмінні риси деспотичного врядування, яких можна уникнути тільки тоді, якщо деспотизм погоджується перестати бути деспоти­змом, а той, кого вважають добрим деспотом, утримується від здійснення своєї влади і, зберігаючи її номінально, дозволяє процесу врядування відбуватися таким чином, неначе влада й справді належить народові. Можна навіть уявити деспота, який дотримується ба­гатьох правил та обмежень, визначених конституційним урядуванням, хоча в це, звичай­но, надто важко повірити. Він міг би дозволити таку свободу преси й таку свободу диску­сій, яка дала б громадськості змогу формувати та висловлювати свою думку про національні проблеми. Він міг би дозволити народові самому, тобто без втручання дер­жавної влади давати собі раду у своїх локальних справах. Він міг би навіть оточити себе однією чи кількома урядовими радами, членів яких вільно обирав би весь народ чи певна його частина, і водночас тримати в своїх руках систему оподаткування, найвищу законо­давчу та виконавчу влади. Якби він діяв саме так, зрікшись урядувати як деспот, то по­збувся б багатьох негативних рис, властивих деспотизмові. Надалі деспот не перешко­джав би національному зростанню політичної активності та здатності орієнтуватися в державних справах; тимчасом громадська думка стала б самостійною, а не була б лише відлунням урядових інстанцій. Проте такі покращення спричинили б нові труднощі. Адже незалежна від диктату монарха громадська думка має або підтримувати його, або ні. Середньої позиції тут бути не може. Проте за будь-якого способу врядування існує ба­гато людей, яких він не задовольняє; оскільки вже існуватимуть легальні шляхи вислову власної позиції, то часто-густо лунатимуть думки, що суперечать урядовим заходам. Що ж діяти монархові тоді, коли невдоволені ним становитимуть більшість у суспільстві? Чи мусить він змінити свою політику? Чи має він підкоритися позиції власного народу? В такому разі він буде вже не деспотом, а конституційним володарем — знаряддям та най­першим слугою народу; те, що відрізнятиме його від решти людей, полягатиме лиш у не­можливості повалити його з трону. Якщо ні, то або він знищить опозицію своєю деспоти­чною владою, або у суспільстві існуватиме постійний антагонізм між народом та однією людиною, антагонізм, який може мати лиш один кінець. І навіть релігійний принцип па­сивної покори та «божественного права» невід-верне надовго природних наслідків такої ситуації. Монарх буде змушений або скоритися вимозі запровадити конституційну мона­рхію, або передати трон тому, хто зможе це здійснити. Деспотизмові (за такої ситуації су­то номінальному) будуть властиві лише крихта тих переваг, які начебто притаманні абсо­лютній монархії, і водночас такий політичний устрій аж ніяк не спроможний цілком скористатися з переваг вільного врядування. Адже хоч яким великим буде ступінь свобо­ди, що її надано громадянам, вони ніколи не забудуть, що цю свободу подарував їм мо­нарх зі своєї доброї ласки і що вона — лише його поступка, яку за наявного державного устрою він може щомиті скасувати; так само вони ніколи не забудуть, що юридично во­ни — раби, дарма що раби мудрого та милостивого володаря.

Не дивина, якщо нетерплячі чи розчаровані реформатори, нарікаючи на перешкоди, що їх ставить на шляху найпрогресивніших соціальних змін невігластво, байдужість, упертість і якась дурна затятість народу, а також збочений егоїзм, підсилений тією поту­жною зброєю, якою є вільні інституції, час від часу жалкуватимуть за сильною рукою, яка подолала б усі ці перешкоди та привчила б упертий народ до кращої форми вряду-вання. Проте на одного деспота, який інколи вдається до реформ і виправляє надуживан­ня, припадає дев'яносто дев'ять тих, хто їм якраз і сприяє. Навіть полишивши цей факт поза увагою, слід зауважити, що ті, хто прагне таким чином реалізувати свої сподівання, не помічають в ідеї доброго врядування головну з його складових — вдосконалення са­мого народу. Одна з переваг свободи полягає в тому, що, коли вона є, володар не може оминути людські душі й покращити життя людей, не вдосконаливши їх самих. Якби й можна було добре правити народом за відсутності зусиль з його боку, таке врядування тривало б не довше, ніж звичайно триває свобода народу, звільненого іноземною армією без допомоги з його боку. Деспот, щоправда, може просвітити свій народ, і, якщо він справді дасть йому освіту, це було б найкращим виправданням його деспотизму. Проте будь-яка освіта, яка прагне створити з людей щось інше, ніж звичайні механізми, врешті-решт спонукатиме їх вимагати права самостійно давати собі раду в своїх діях. Провідні французькі філософи XVIII сторіччя навчалися в єзуїтів. Здається, навіть єзуїтської освіти було досить, аби народився потяг до свободи. А те, що бодай трохи сприяє розвиткові людських здібностей, народжує дедалі дужче бажання вільно застосовувати їх, і процес виховання народу може бути успішним тільки тоді, якщо прищеплюватиме народові саме те, що ця освіта спонукатиме його бажати, а то й вимагати для себе.

Я, проте, аж ніяк не схильний засуджувати тимчасове запровадження диктатури аб­солютної влади за ситуацій, коли це конче потрібно. За давніх часів вільні народи з влас­ної волі вдавалися до такої влади, яка була чимось на кшталт необхідних ліків від хвороб даного політичного устрою, яких годі було позбутися м'якішими заходами. Проте запро­вадження такої форми врядування хай навіть на вкрай обмежений термін — можна ви­правдати лише тоді, коли диктатор (подібно до Солона чи Піттака) застосує всю отрима­ну владу задля знищення перешкод, які не дають народові користуватися своєю свободою. Загалом ідеал доброго деспотизму геть хибний, і навряд чи існує щось химер­ніше, безглуздіше та небезпечніше, ніж спроба його практичного втілення (за винятком тих ситуацій, коли деспотизм тимчасовий). Зло породжує зло, але й добрий деспотизм у країні, бодай трохи цивілізованій, завдає більшої шкоди, ніж лихий деспотизм, оскільки набагато більшою мірою розслабляє та знесилює думки, почуття та енергію народу. Дес­потизм Августа підготував римлян до Тіберія. Якби це м'яке рабство не ламало римський дух протягом майже двох поколінь, римляни, мабуть, мали б у собі силу повстати проти рабства мерзеннішого.

Не складно показати, що найкращою формою врядування є та, за якої верховна влада та найвищі контрольні повноваження належать усьому суспільству і кожному громадя­нинові не тільки дано право голосу у здійсненні цієї верховної влади, а й запропоновано принаймні іноді брати активну участь у врядуванні, виконуючи певні місцеві чи загаль­нодержавні політичні функції.

Задля перевірки цього твердження слід його дослідити з огляду на два аспекти, на які, як ми показали в попередньому розділі, зручно розподілити дослідження позитивних та негативних рис врядування. Цими двома аспектами є, по-перше, міра здатності цього врядування скористатися з наявних моральних, інтелектуальних та діяльних рис громадян у процесі керування справами суспільства і, по-друге, його роль у піднесенні чи занепаді цих рис.

Хто зна, чи є потреба казати, що найкращою формою врядування є не та, яку можна запровадити на всіх стадіях розвитку цивілізації і яка завжди може виявитися прийнят­ною, а та, яка за сприятливих для свого запровадження обставин породжує найбільшу кі­лькість позитивних наслідків — безпосередніх і в далекій перспективі. Єдиним політич­ним устроєм, який може претендувати, що він найкращий, є по-справжньому народне врядування. Воно переважає інші форми врядування за обома складовими досконалості політичного устрою. Народне врядування більше, ніж будь-який інший політичний устрій, спроможне забезпечити добре врядування та сприяти вдосконаленню національ-ного^характеру.

Його переваги порівняно з теперішнім станом ґрунтуються на двох найза-гальніших та універсально застосовних принципах, які мають характеризувати людське буття. Пер­ший принцип полягає в тому, що права та інтереси кожного індивіда будуть забезпечені тільки тоді, коли сам цей індивід має змогу й бажання обстоювати їх. Другий принцип стверджує, що піднесення та поширення загального процвітання прямо пропорційне то­му, наскільки значним та розмаїтим є завзяття людей, які прагнуть його досягти.

Сформулюймо ці два твердження так, щоб вони були придатніші для наших шлей. Люди перебувають у безпеці від зла, що його можуть заподіяти їм інші, лише завдяки са­мозахисту. І вони досягають значного успіху у своїй битві з природою лише тією мірою, якою покладаються суто на себе, розраховуючи радше на те, що вони — окремо чи спі­льно з іншими — можуть зробити самі, ніж на чиюсь допомогу.

Перше твердження, тобто теза, що індивід — один-єдиний надійний охоронець влас­них прав та інтересів, є одним з тих елементарних принципів здорового глузду, якого до­тримується кожен, хто здатен у ситуаціях, коли йдеться про його особистий інтерес, дати собі раду у власних справах. Щоправда, багато хто відчуває глибоку відразу до цього принципу як до політичної доктрини: лисим людям до вподоби закидати їй, що це докт­рина якогось загального егоїзму. На цей закид можна відповісти, що, відколи люди пере­стануть віддавати перевагу самим собі над іншими та своїм ближнім над тими, хто чужий їм, відтоді комунізм буде не тільки цілком реальною, а і єдиною прийнятною формою комунального устрою. Коли настануть ці часи, комунізм, без сумніву, буде запровадже­ний. Щодо мене, то, не вважаючи, що всі люди егоїсти, я з легкістю можу визнати, що се­ред еліти людства комунізм можна було б запровадити навіть тепер і що він міг би стати цілком здійсненним і для решти. Проте оскільки така думка аж ніяк не популярна серед тих, хто захищає наявні інституції і скаржиться на доктрину, що проголошує наскрізне панування приватного інтересу, то вони, як на мене, й справді вірять, що більшість людей зважає радше на власні інтереси, аніж на інтереси інших. Однак для обґрунтування спра­ведливості претензій усіх громадян на участь у здійсненні верховної влади, ми не мусимо наполягати навіть на цьому. Тоді, коли влада належить певному класові, він необ­ов'язково усвідомлено та зумисне жертвуватиме іншими класами заради себе; достатньо вже тієї небезпеки, що за відсутності природних захисників інтересів пригноблених на ці інтереси не зважатимуть; і навіть тоді, коли на них звертатимуть увагу, то бачитимуть їх зовсім іншими очима, ніж бачать ті, для кого ці інтереси є власними. Наприклад, про на­шу країну можна стверджувати, що так звані робітничі класи зовсім усунуто від будь-якої прямої участі в урядуванні. Я не вважаю, що соціальні верстви, які реально впливають на державну політику, загалом хоч трохи прагнуть пожертвувати робітничими класами за­ради власного зиску. Колись вони справді бажали такого, і про це свідчать уперті та три­валі законодавчі спроби обмежити зростання заробітної платні. Проте нині їхні прагнення здебільшого цілковито протилежні: задля блага робітничих класів вони дечим охоче по­ступаються (особливо своїми фінансовими інтересами); їхньою помилкою радше є те, що ці поступки занадто щедрі та занадто нерозважливі. Я не думаю, що коли-небудь якийсь володар минувшини щиріше, ніж британський уряд, бажав виконувати свій обов'язок щодо найбідніших підданих. Проте хіба парламент чи, принаймні, дехто з його членів ко­лись хоча б на мить поглянув на яку-небудь проблему очима робітника? Коли постає пи­тання, яке зачіпає інтереси самих працівників, хіба не розглядають його тільки з погляду роботодавців? Я не стверджую, що загалом у таких питаннях позиція робітників найбли­жча до істини, проте іноді вона принаймні так само близька до неї, як і решта позицій, і, хай там як, до неї слід уважно дослухатися, а не відвертатися від неї чи навіть геть ігно­рувати (а саме це тепер і відбувається). Розгляньмо, наприклад, проблему страйків. Серед членів палати навряд чи знайдеться бодай один лідер, який не був би абсолютно переко­наний, що саме роботодавці мають беззаперечну рацію, а позиція робітників є просто аб­сурдна. Ті, хто досліджував цю проблему, добре знають, як погано узгоджується така по­зиція із реальним станом справ і що обговорення цієї проблеми набуло б геть іншого вигляду, якби класи, що страйкують, мали змогу обстоювати свою позицію в парламенті.

Неодмінною рисою людського буття є те, що жодне, хоч яке щире бажання боронити інтереси інших людей не може повною мірою гарантувати такий захист цих інтересів, який позбавив би тих людей необхідності самим обстоювати себе. І навіть із більшою пе­вністю можна стверджувати, що тільки завдяки їхнім власним зусиллям можна справді поліпшити їхнє життєве становище. Завдяки спільному впливу цих двох принципів усі ві­льні суспільства повніше позбулися соціальної несправедливості та злочинності й досяг-ли більшого процвітання порівняно з рештою народів та зі своїм власним станом, коли вони втратили свободу. Порівняймо вільні держави за часів, коли вони мали свободу, з державами-сучасницями, що перебували під монархічним чи олігархічним деспотизмом: грецькі міста з перськими сатрапіями; італійські республіки, вільні міста Фландрії та Ні­меччини з феодальними монархіями Європи; Швейцарію, Голландію та Англію з Австрі­єю чи дореволюційною Францією. Перевага вільних держав у добробуті надто очевидна, аби її ставити під сумнів; водночас цей добробут свідчить про їхню перевагу в організації врядування та соціальних відносинах, яку можна й так помітити на кожному історичному етапі. Якщо ми порівнюватимемо не одну епоху з іншою, а різні типи врядування, що іс­нували за одного історичного періоду, то жоден ступінь безладдя (а перебільшенням є навіть думка, що, коли у вільних державах народ бере участь в урядуванні, там панує безлад) не можна ані на мить порівняти з тією презирливою зневагою до народних мас, що пронизала все життя монархічних країн, або з притаманною їм огидною індивідуаль­ною тиранією.

Слід визнати, що тих переваг свободи, якими досі користувалися, досягнено завдяки поширенню їх привілеїв лише на певні прошарки суспільства, і ми ще й нині можемо ли­ше прагнути такого врядування, яке подарувало б ці привілеї всьому суспільству. Кожен крок у цьому напрямку цінний сам по собі, та часто-густо наявна ситуація дає можливість здійснити лиш один такий крок, проте вільним можна назвати насамперед те врядування, яке наділяє привілеями свободи всіх громадян. Якщо когось — байдуже, кого саме, — цих привілеїв позбавлено, його інтереси, на відміну від решти, нема кому обстоювати, а відтак ці люди із значно меншим натхненням та завзяттям докладатимуть зусиль для до­сягнення добробуту (як свого, так і добробуту спільноти). Хтозна, чи слід нагадувати, що добробут суспільства завжди залежить від зусиль, яких докладають його члени.

Отже, саме така складається ситуація, коли йдеться про теперішній добробут, тобто добре керування справами нинішнього покоління. Якщо ми зараз торкнемося впливу тієї чи іншої форми врядування на характер людей, то з'ясуємо, наскільки це можливо, що та перевага, яку народне врядування має над усіма іншими формами врядування, ще очеви­дніша та безсумнівніша.

Насправді це питання залежить від ще фундаментальнішого питання, а саме: який з двох найпоширеніших типів характеру якнайбільше сприяє добробуту суспільства: акти­вний чи пасивний? Іншими словами, який тип характеру має переважати — той, що чи­нить опір усіляким негараздам, чи той, що терпить їх; той, що згинається перед обстави­нами, чи той, що намагається змінити їх на свою користь?

Прихильність до пасивного типу досить поширена серед моралістів і людського за­галу. Енергійними людьми можуть захоплюватися, проте більшість віддає перевагу слухняним та покірним. Пасивність наших ближніх підсилює наше чуття захищеності та грає на руку нашим примхам. Пасивні люди, якщо ми не потребуємо якраз їхньої ді­яльної участі, видаються найменшою перешкодою на нашому власному шляху. Люди, вдоволені своїм життям, не є для нас небезпечними супротивниками. Проте аж надто очевидно, що саме праця невдоволених людей є джерелом людського поступу. І також неможливо заперечити, що активна душа набагато легше може стати терплячішою, ніж пасивна -енергійнішою. Розгляньмо три види людських чеснот: чесноти інтелектуальні, практичні та моральні. Розвиткові перших двох, без сумніву, сприяє активний тип ха­рактеру. Якщо дехто переважає інших інтелектуально, ця перевага завжди є результа­том активних зусиль.

Ініціативність, бажання завжди бути в русі, створювати щось нове згин власної кори­сті чи задля користі інших, є джерелом не тільки умоглядних, а і практичних здібностей. Інтелектуальна культура, пов'язана з іншим типом характеру, має бліді та невиразні риси, притаманні душі, яка не йде далі самого лише подиву чи простого споглядання. Критері­єм справжнього та енергійного мислення, що полягає в пошуках істини, а не пустому мрійництві, є його успішне практичне застосування. Там, де нема такого пошуку, — а са­ме він надає мисленню визначеності, точності та зрозумілості, — народжується тільки містична метафізика на кшталт метафізики піфагорійців чи вчення Вед. А з огляду на практичне вдосконалення ситуація ще очевидніша. Поліпшенню людського життя спри­яють люди, які борються з природними силами та тенденціями, а не коряться їм. Усі ри­си, які сприяють зростанню людського добробуту, притаманні саме активному та енер­гійному характерові, а звички та поведінка, що сприяють збільшенню вигоди кожного окремого члена суспільства, принаймні належать до низки тих особливостей, що врешті-решт спричинюють поступ усього суспільства.

Проте чи можна віддавати перевагу активному характеру і з погляду моралі? Попер­вах тут ніби з'являється сумнів. Я не маю на увазі релігійне чуття, яке звичайно виступає на захист неактивного характеру, аргументуючи це тим, що він нібито узгоджується з на­лежною покорою божественній волі. Християнство, так само як і інші релігії, виплекало такі уявлення, проте саме воно й має вирішити, відкинути ці та багато інших хибних уяв­лень чи ні. Абстрагуючись від релігійних міркувань, зауважмо, що пасивні люди, які від­ступають перед перешкодами замість прагнути їх подолати, насправді навряд чи можуть бути аж надто корисними як собі, так і іншим, проте від них можна принаймні сподівати­ся, що вони не заподіють зла. Вдоволеність завжди вважали однією з моральних чеснот. Проте абсолютно хибним є погляд, ніби вдоволеність неминуче або природно породжує пасивність і, якщо немає вдоволеності, моральні наслідки такого стану будуть жахливи­ми. Там, де існує бажання досягти ще не досягнених благ, той, кому цих благ бракує та хто не здатен здобути їх власними зусиллями, схильний із ненавистю та злістю ставитися до тих, хто володіє ними. Натомість сповнена енергії та оптимізму людина, яка береться покращити власне становище, відчуває прихильність до тих, хто прагне цієї самої мети чи успішно досяг її. І там, де більшість із натхненням прагне реалізувати свої цілі й покра­щити власне життя, тих, хто не здійснив своїх намірів, сповнюють почуття, звичайні для народу нашої країни: вони вбачають причину своїх невдач у слабкості докладених зу­силь, браку сприятливих нагод і неприхильності долі. А ті, хто, прагнучи благ, що їх на­були інші, не докладають для цього жодних зусиль або без упину нарікають на долю, яка буцімто не дає їм того, чого вони, власне, повинні домагатися самі, або сповнені заздро­щів та ворожості до людей, хто досяг того, чого б їм кортіло мати. Заздрість стає рисою національного характеру тоді, коли до життєвого успіху ставляться як до результату яко­їсь фатальності чи випадковості, а не як до наслідку людських зусиль. Найбільшою мірою ця риса притаманна жителям Сходу. Заздрісник — герой східних казок; великої уваги на­дають йому й моралісти. У реальному житті він нестерпний для всіх, кому належать речі, що можуть стати предметом бажання — чи то палац, чи то гарна дитина, чи навіть добре здоров'я та просто весела вдача. Наслідки, начебто пов'язані з самим його поглядом, є джерелом скрізь поширеного забобону про зурочення. Наступними після азіатів ідуть де­які південні європейці. Іспанці через власні заздрощі переслідували всіх видатних людей, занапастили власне життя і взагалі надто рано поклали край власним успіхам. Французам, які за своєю природою є народом південним, подвійний вплив деспотизму та католициз­му, всупереч їхньому імпульсивному темпераменту, прищепив покірність та терплячість, які стали рисами національного характеру, а також найпоширеніші серед них уявлення про мудрість та досконалість. І причину того, що заздрощі одне одному та будь-чому до­сконалому притаманні французам саме такою невеликою мірою, яку ми спостерігаємо, слід вбачати у впливі великої кількості інших позитивних рис французького характеру і, насамперед, величезної індивідуальної енергії. Французька енергійність — хоча вона й менш наполеглива та постійна, ніж енергійність англосаксів, які завжди самі дають собі раду та ніколи не припиняють боротьби, — все-таки виявляла себе скрізь, де її не скову­вали французькі інституції.

Без сумніву, в усіх країнах існують по-справжньому вдоволені люди, які не тільки не шукають, а й не бажають того, що їм іще не належить, — і такі люди за самою своєю природою не відчувають ворожості до тих, чия доля прихильніша. Однак дуже часто ті, хто нібито цілком задоволений своїм життям, насправді відчувають постійну вдоволе­ність. Якщо вони ще й сповнені лінощів та самопотурання, то, ніяк не намагаючись при­стойним способом поліпшити своє становище, тішаться нагодою понизити інших до сво­го власного рівня. І якщо ближче поглянути навіть на приклади цілком безневинної задоволеності, ми побачимо, що такі вдоволені люди гідні нашої прихильності тільки то­ді, коли байдуже ставляться тільки до покращення зовнішніх обставин, прагнучи водно­час до безупинного духовного зростання чи принаймні незацікавлено допомагати іншим. Задоволена людина чи сім'я, які не прагнуть зробити щасливішим свого ближнього, сприяти добробуту власної країни чи свого регіону або стати морально досконалішим, не викликають у нас ані захоплення, ані схвалення. Ми цілком слушно вбачаємо причину такої вдоволеності суто в браку мужності та рішучості. Те відчуття задоволеності, яке ми схвалюємо, є здатністю легко обходитися без того, чого досягти неможливо, правильно оцінити вартість цінних предметів бажання та охоче відмовитись від невартісних, якщо вони несумісні з вартісними. Проте такі риси більше притаманні людині, яка активно прагне поліпшити власну долю чи долю когось іншого. Той, хто постійно міряється си­лою з різними перешкодами, з'ясовує, яких перешкод він не спроможний подолати, а які не варті докладених зусиль. Людина, мислення та енергія якої спрямовані на практичну та корисну діяльність, що найменше схильна повнитися невдоволенням через те, чого взагалі не варто досягати, або те, в чому вона не має жодної потреби. Таким чином, акти­вний характер, який вміє сам дати собі раду, — не тільки найкращий з огляду на внутрі­шньо притаманні йому риси, а немов містить ще й те, за що ми цінуємо протилежний тип.

Підставою засудження завзятого темпераменту англійців та американців можуть бути тільки якісь неістотні цілі, на які вони звичайно витрачають свою енергію. І все-таки саме з цим темпераментом слід пов'язувати наші сподівання на повсюдне вдосконалення люд­ства. Хтось влучно зауважив, що якщо когось спіткає невдача, то французи кажуть: «Il faut de la patience», а англійці — «Яка ганьба!». Народ, який вважає невдачу ганьбою, який дотримується думки, що злу можна й слід запобігати, зрештою найбільше сприяє вдосконаленню світу. Якщо бажання доволі невибагливі, якщо вони лише трохи виходять за межі матеріального комфорту та демонстрації власного багатства, безпосередні ре­зультати людських зусиль полягатимуть лиш у розширенні людської влади над матеріа­льними об'єктами, проте навіть це уможливлює видатні інтелектуальні й соціальні досяг­нення та готує ті соціальні механізми, які їм сприятимуть. І коли вже в людей народиться певна енергія, дехто її використає задля вдосконалення не тільки зовнішніх обставин, а й внутрішньої природи людини, і людські зусилля дедалі більше будуть спрямовані саме в цьому напрямку. Брак активності, брак прагнень і бажань — значно фатальніша пере­шкода для вдосконалення, ніж будь-яке спрямування людської енергії в хибному напря­му. Внаслідок самого лише браку цих рис, іноді притаманного масам, купка енергійних людей може спрямувати суспільство в хибному напрямку та призвести до жахливих нас­лідків. Переважно саме з цієї причини більшість людей перебуває у стані варварства чи напівварварства.

Тепер уже не може бути аніякого сумніву, що врядування одного володаря або кіль­кох людей сприяє формуванню пасивного типу характеру, натомість врядування бага­тьох — характерові активному та самостійному. Безвідповідальні володарі потребують радше пасивності своїх підданих, аніж їхньої активності, якщо цю активність вони не можуть змусити служити собі. Всі типи врядування над політично пасивними людьми прищеплюють їм думку, що приписи володарів зумовлені законами самої природи, й то­му їм слід коритися. Воля володарів та закон, що є відбитком цієї волі, вимагають пасив­ної покори. Але жодна людина, чия поведінка демонструє наявність волі, мужності та внутрішньої мотивації, не є суто інструментом чи матеріалом у руках її володаря, однак така людина змушена радше перепрошувати деспота за будь-який вияв цих рис, ніж чека­ти на його схвалення. Навіть якщо безвідповідальні володарі недостатньою мірою усві­домлюють небезпеку, що її може спричинити духовна активність їхніх підданих, та з цієї причини не вдаються до репресій проти них — це соціальне становище вже є репресив­ним. Людські зусилля набагато ефективніше стримуються усвідомленням їхньої цілкови­тої марності, ніж якоюсь реальною протидією їм. Покірність чужій волі за своєю приро­дою несумісна з чеснотами на кшталт самостійності та самоврядування. Ця теза може бути більш або менш слушною залежно від міри деспотичності певної влади. Володарі значно відрізняються один від одного з огляду на той проміжок часу, протягом якого во­ни контролюють вільну діяльність своїх підданих або керують їхніми справами замість них. Проте ця різниця полягає лише в степені, а не в принципі, і найкращі деспоти часто найсуворіше обмежують вільну діяльність своїх підданих. Поганий деспот, потурбував­шись про власні забаганки, іноді може полишити своїх підданих самим собі, проте доб­рий деспот наполягатиме, що робить своїм підданим добро, оскільки опікується їхніми справами краще, ніж вони самі спромоглися б провадити їх. Регулятивні заходи, що чітко визначили послідовність виробничих процесів в усіх провідних галузях французької ма­нуфактури, були витвором великого Кольбера.

Людські здібності перебувають в цілковито іншій ситуації там, де людина не відчуває над собою жодних інших зовнішніх обмежень, окрім тих, що їх вимагає природа, та тих урядовчих повноважень, якими суспільство наділяє деяких своїх членів. І кожен індивід у разі, якщо, на його думку, ці урядовці несумлінно виконують свої функції, завжди має змогу публічно заявити про свою незгоду та активно сприяти їхній заміні. Без сумніву, за частково народного врядування, цією свободою можуть користуватися навіть ті, кому не належать усі привілеї громадянства. Проте значним додатковим стимулом для того, аби кожен сам міг собі зарадити та покладатися на себе, буде ситуація, коли індивіди мати­муть рівні права та не відчуватимуть, що їхній успіх залежить від того враження, яке во­ни справлять на чиїсь почуття та настрої. Величезним злом для індивіда, а надто для кла­су є ситуація, за якої вони не беруть жодної участі у функціонуванні політичного механізму та змушені стояти біля дверей тих, хто вирішує їхню долю без них, і благати. Максимуму цілющого впливу свободи на характер індивіда можна досягти тільки тоді, коли він або є, або дуже прагне стати громадянином із такими самими правами, що й у будь-кого іншого. Проте навіть ще істотнішою є та практична дисципліна, якої набуває характер внаслідок необхідності протягом певного терміну виконувати певні соціальні функції. Ще не наголошено на тому, як мало люди у своєму буденному житті керуються власними уявленнями і почуттями. їхня праця — цілковита рутина; не улюблена справа, а найпримітивніша форма вияву власного інтересу, тобто прагнення задовольнити щоденні потреби. Ця праця ніколи не сприятиме виникненню у душах людей тих думок та почут­тів, які свідчили б про вихід їхніх інтересів за вузько індивідуальні межі. Якщо їм досту­пні певні корисні для їхнього розвитку книги, у них геть відсутній стимул їх читати; і звичайно індивід позбавлений можливості спілкуватися з людьми, освіченість яких знач­но вища за його власну. Нагода зробити щось задля суспільства дещо врівноважує ці не­гативні моменти. Якщо обставини дозволяють, аби обсяг суспільних обов'язків, що їх мусить виконувати цей індивід, був доволі значним, цей індивід стає освіченою люди­ною. Попри всі недоліки соціальної системи та моральних ідей античності, участь у сис­темі судочинства та народних зборах піднесли інтелектуальний розвиток пересічного афінського громадянина на значно вищий рівень, аніж той, що існував у будь-якій іншій спільноті людей — давній чи сучасній. Це переконливо доводить кожна сторінка творів видатного англійського історика Греції, і нам достатньо звернути увагу лише на ту висо­ку якість промов, якими видатні оратори сподівалися найефективніше вплинути на розум та волю афінян. Таку саму користь, дарма що набагато меншу за ступенем, приніс анг­лійцям нижчої верстви середнього класу їхній обов'язок виконувати функції присяжних у регіональних судових установах, хоча цей обов'язок і не поширювався на велику кіль­кість людей, не був аж надто тривалим та не сприяв ознайомленню з таким розмаїттям піднесених думок, аби його можна було порівнювати з тим громадянським вихованням, яке демократичні інституції надавали кожному громадянинові Афін. Проте навіть це, пе­вно, радикально змінило цих англійців, прищепивши їм ідеї та розвинувши їхні здібності, яких не мали ті, хто у своєму житті тільки й робив, що писав якийсь непотріб чи продавав товари з прилавка. Ще кориснішим для людської душі є моральний аспект такого вихо­вання, якому сприяла б участь, бодай епізодична, кожного окремого громадянина у вико­нанні державних функцій. Якщо його залучено виконувати їх, він має вирішувати щось пов'язане з інтересами інших людей; у разі, якщо домагання різних людей суперечать од­не одному, він має уникати будь-якої упередженості. Щокроку він має дотримуватися тих принципів та правил, що сприяють досягненню спільного добра. Звичайно з ним разом працюють люди, обізнаніші з цими проблемами; вони й сприятимуть кращому розумінню цим громадянином інтересів-суспільства та його щирій зацікавленості у задоволенні цих інтересів. Індивід починає відчувати себе членом суспільства, і все, що корисне суспільс­тву, починає вважати корисним для себе. Там, де немає цієї школи громадянського духу, навряд чи існує розуміння, що окремі індивіди, хоч і займаючи надто високі щаблі соціа­льної драбини, не тільки мусять дотримуватися законів та коритися уряду, а й мають пев­ні обов'язки перед суспільством. У такому суспільстві ототожнення зі спільними інтере­сами має лише егоїстичні мотиви. Будь-які уявлення про інтерес та обов'язок мають, насамперед, індивідуальну і сімейну забарвленість. Людина ніколи не опікується яким-небудь спільним інтересом; для неї ніколи не існує певної мети, якої вона прагнула б ра­зом зі своїми ближніми; натомість вона досягає своїх цілей тільки змагаючись з іншими та певною мірою їхнім коштом. Оскільки людина ніколи не залучена до якоїсь спільної справи, що дає користь багатьом, ближній для неї не союзник чи партнер, а тільки супро­тивник. Таким чином, зазнає шкоди навіть мораль особистих стосунків, натомість суспі­льна мораль занепадає. Якби було можливим тільки таке становище, найвищі прагнення законодавців та моралістів полягали лише б у перетворенні основної маси спільноти на стадо овець, які безневинно пасуться собі окремо одна від одної.

З цих міркувань стає очевидно, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у проце­сі врядування — навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти, і що немає нічого бажанішо-го, ніж надана всім людям можливість залучатися до здійснення верховної державної влади. Проте оскільки в спільноті, що перевищує розміри одного окремого містечка, кожен грома­дянин може подбати тільки про вкрай маленьку частину спільних проблем, з цього випли­ває, що ідеальним типом досконалого врядування є врядування представницьке.

* * *

Розглядаючи представницьке врядування, слід передусім зважити на розбіжності між уявленням про нього (його сутністю) та тими специфічними формами, яких набуває це врядування внаслідок історичних подій і під впливом інших уявлень, поширених за пев­ного періоду. Сенс представницького врядування полягає в тому, що увесь народ або якась численна його частина через своїх депутатів, яких цей народ періодично обирає, здійснює верховну владу, що контролює суспільні процеси. За будь-якого політичного устрою ця влада має комусь належати, і за представницької системи вся верховна влада має належати народним депутатам. їм треба надати змогу контролювати всі дії уряду та здійснювати цей контроль коли завгодно. Ці повноваження не обов'язково має санкціо­нувати якийсь конституційний закон. Наприклад, у Британії такого закону немає. Однак вони, зрештою, випливають з самого державного устрою Британії. За змішаного та збала­нсованого врядування влада остаточного контролю має так само належати одній інстан­ції, як і за чистої монархії або демократії. Тож у цьому аспекті почасти мали сутність ан­тичні мислителі, думку яких підхопили видатні авторитети наших часів, вважаючи, що врівноважений політичний устрій просто неможливий. Майже завжди існує певний ба­ланс, проте лиш інколи він абсолютно точний. Далеко не завжди, кинувши погляд на на­явні політичні інституції, відразу стає зрозумілим, яка шалька терезів переважає. Згідно з британським державним устроєм, кожна з трьох координованих гілок влади наділена по­вноваженнями, що унеможливили б функціонування всього механізму врядування, якби кожна з цих гілок якнайповніше з них скористалася. Тому номінально кожна з них рів­ною мірою наділена тим обсягом влади, який дав би їй змогу перешкоджати діяльності інших. І якби одна з цих трьох гілок влади могла сподіватися покращити власне станови­ще, то ми, пам'ятаючи про звичайні закони людського існування, навряд чи сумнівалися б у тому, що вона скористалася зі своїх повноважень. І не менш очевидно, що котрась із цих гілок застосує всю свою владу як засіб захисту в разі, якщо відчуватиме тиск з боку інших. Що ж тоді запобігає агресивному застосуванню такої влади? Неписані принципи конституції, тобто наявна в країні політична мораль. І на цю політичну мораль ми мусимо зважати, якщо хочемо зрозуміти, кому належить реальна верховна влада.

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2002.

 

Основні поняття та категорії

 

Інтереси {interests, individual). Інтереси індивіда пов'язують його політику та дії або політику та дії інших індивідів чи урядів із задоволенням потреб і, можливо, виконанням обов'язків. Інтереси виражають інструментальні відно­сини між такими політиками тощо і вподобаннями індивіда. В політичному аналізі інтереси важливі тому, що пояснюють поведінку: адже коли щось на­лежить до моїх інтересів, можна сподіватися, що я спробую реалізувати це

 

щось. Коли зв'язок між певною політикою та її впливом на конкретного інди­віда складний, або коли існує нерівний доступ до інформації, або коли індивід перебуває чи був під впливом владних відносин, такий індивід — не завжди найкращий суддя своїх інтересів. Загалом ліберальна політична теорія падає індивідові пріоритет в оцінюванні власних інтересів, і то з двох причин: по-перше, люди знають свої потреби, про які можуть не знати інші; по-друге, на судження індивідів можуть впливати думки інших людей про те, що стано­вить добро. Радикальна політична теорія припускає, що справжні інтереси ін­дивідів — не ті, що спираються на сукупність усіх їхніх теперішніх потреб, а ті. що спираються на потреби, які вони матимуть, звільнившись тим або ін­шим способом від гетерономії, накинутої суспільством, у якому вони живуть. Ліберали визнають, що індивіди можуть помилятися щодо впливу певної по­літики чи дій на задоволення своїх потреб і тому можуть хибно визначати свої інтереси. Радикали припускають, що індивіди можуть послідовно поми­лятися щодо своїх потреб, тож, навіть правильно визначивши свої інтереси на основі усвідомлених потреб, вони не задовольнятимуть своїх справжніх інте­ресів [Короткий оксфордський політичний словник: Пер. з англ.; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005. — 789 с.].

Конституційна монархія — різновид монархічної форми правління, за якої влада монарха обмежувалася конституцією, існував виборний законо­давчий орган — парламент та незалежні суди. Вперше конституційна мона­рхія виникла у Великобританії в кінці XVII ст. в результаті буржуазної ре­волюції. В сучасному світі конституційна монархія існує в двох видах: дуалістичної та парламентської. [Политология: Словарь-справочник / М. А. Ва-силик, М. С. Вершини и др. — М.: Гардарики, 2000. — 328 с.].

Конституціоналізм (франц. сошишиоппа^те, від лат. сошишио — устрій, установлення, положення) — доктринальне поняття, вживане як у юридичній науці, так і в суспільних науках загалом. Виділяють кілька аспек­тів цього поняття. Передусім конституціоналізм трактують як політико-правову ідеологію, історично пов'язану з феноменом конституції. З огляду на критерії, прийняті в сучасний юридичній науці, можна сформулювати два ви­значення конституціоналізм: 1) конституціоналізм — це суспільно-політ. ре­жим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки люди­ни і держави. Цей режим є системою правових зв'язків між суспільством, державою та індивідом, що виникають у процесі реалізації норм конституції та інших джерел конституційного права. Змістову основу конституціоналізму виражає формула «конституційно-правова норма + практика її реалізації». Виходячи з того, що конституційно-правові норми регламентують і питання організації та діяльності «недержавних» елементів політичної системи (напр., політичних партій), конституціоналізм можна водночас визначити як режим існування та функціонування політ, системи суспільства у цілому. Але таке визначення є допоміжним до наведеного вище. Явище конституціоналізму насамперед кореспондується із поняттям «держава», адже конституція є ос­новним законом держави 2) конституціоналізм є правовою (конституційною) ідеологією, яка відображає і прогнозує розвиток відповідної інормотворчості та нормо-застосування. Йдеться саме про правову ідеологію, формулювання і дослідження якої пов'язане із застосуванням інструментарію юридичної нау­ки. Наведені визначення конституціоналізму як специфічного режиму, що ха­рактеризує державу, і власне юридичної за змістом ідеології значною мірою збігаються [Політологічний енциклопедичний словник / Упор. В. П. Горбате-нко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Політична економія (від грец. жЛгакос; — державний, суспільний та оштуоиіа) — управління домашнім господарством) — галузь наук, знань про економічні відносини і закони суспільного виробництва, розподілу, об­міну та споживання матеріальних благ на різних ступенях розвитку людст­ва. Термін «політична економія» було запроваджено в науковий обіг фран­цузьким економістом Антуаном де Монкретьєном у книзі «Трактат полі­тичної економії» (1615). Формування 11. с. як самостійної галузі знань на­лежить до періоду становлення капіталізму. Упродовж трьох століть (XVII—ХІХ) економічна наука розвивалася як політична економія. Цей те­рмін виражав соціальну суть підходу до аналізу суспільного виробництва. З політико-економічних позицій економіка — це сфера боротьби різноспря-мованих економічних інтересів різних соціальних класів і верств. Наприкін­ці ХІХ ст. поряд з поняттям «політична економія» з'являється термін «еко­номіка» (англ. economics), який пов'язують з ім'ям англійського економіста Альфреда Маршалла. У сукупності політична економія і «економікс» — два річища єдиної економічної науки, що виступають не альтернативою, а взає-модоповненням одне одного. В англо-американській економічній літературі ці поняття сприймаються здебільшого як синоніми. Практика ж «казармено-го соціалізму» вимагала заперечення «економіки» як науки про саморегуля­цію господарської системи на основі економічної свободи її учасників, які вступають у відносини через ринок, несумісний з адміністративно-команд­ною економікою. Водночас поняття «політекономія» і «економікс» не мож­на вважати абсолютно тотожними. А. Маршалл вважав, що існує чиста і прикладна економічна наука, відповідно «політична економія» та «еконо­мікс» [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горба-тенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.].

Репрезентативна демократія — представницька демократія. Вважаєть­ся формою демократичного правління, що функціонує в складних сучасних суспільствах. Тільки в таких суспільствах є економічні і культурні засоби, що дають можливість зробити представницьку демократію життєздатною [Большой толковый социологический словарь (Collins), Т. 2. — М.: Вече, АСТ, 1999. — 528 с.].

Репрезентативний (лат. representatio — наочне зображення). Репрезен­тативність (з франц. representative — показовий, представницький, уповно­важений) — здатність вибіркового дослідження (зрізу) відображати харак­теристики даного дослідження [Словарь иностранных слов. — М.: ЮНВЕС. — 1995. — 832 с.].

Справедливість соціальна — одна з фундаментальних цінностей сус­пільно-політичного життя, що виходить із принципу врівноваженості в со­ціальних відносинах прав і обов'язків людей, інтересів суспільства і особи. Хоча розуміння конкретного змісту справедливості соціальної, зазнавало змін у ході історії, в цілому її вимоги зводилися і зводяться до певної відпо­відності між практичною роллю різних індивідів (класів) у житті суспільст­ва та їхнім соціальним становищем, між діянням і відплатою, працею і ви­нагородою, заслугами та їх загальним визнанням. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість. Від Аристотеля бере по­чаток традиція розглядати справедливість соціальна як «повну» і «доскона­лу» доброчесність. Оскільки ж вона, крім усього іншого, є також і відповід­ністю рівності й свободи, то в політиці з повним правом вбачають пошук та постійне творення нової рівності й нової свободи, які стимулюють невпин­ний розвиток справедливості соціальної. За своєю суттю справедливість со­ціальна глибоко демократична, тісно пов'язана з життям і ціннісними уяв­леннями широких народних мас. З ідеалами справедливість соціальна пов'язаний вибір історичного майбутнього народом України. Через усю йо­го історію і багатовікову пам'ять проходять як основоположні: ідеї рівності всіх людей, народів і зневага до неправедного багатства; неприйняття як зрівнялівки у винагороді за працю, так і будь-якого паразитизму, дармоїдст­ва; прагнення до утвердження цивілізованого розвитку, демократичної уча­сті населення в управлінні суспільними справами. Справедливість соціальна

 

тісно переплітається з ідеями гуманізму, справжнього народовладдя, актив­ного служіння Батьківщині [Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — Вид. 2-е. — К.: Генеза, 2004. — 736 с.]

 

Питання до дискусії

Які суспільно-політичні процеси спричинили зародження і розвиток політично-просвітницької думки у Великобританії?

Які базові принципи відносин між суспільством, державою та індиві­дом стали предметом аналізу англійських просвітників?

Наскільки обґрунтованими були погляди англійських просвітників на сутність політики, ролі особи в ній, можливості досягнення людьми полі­тичної свободи?

 

Теми для рефератів, контрольних, курсових та кваліфікаційних робіт

О        

1.         Політологічні аспекти економічного вчення А. Сміта.

2.         Дж. Ст. Мілль про проблеми розвитку суспільства.

Концептуальні засади політичної теорії Дж.-Ст. Мілля.

Спільне і відмінне в політичних вченнях А. Сміта і Дж.-Ст. Мілля.

 

Завдання для самостійної роботи

Розробіть схему, в якій відобразіть структурно-логічне обґрунтування політичного ідеалу Дж.-Ст. Мілля.

Розробіть схему, в якій відобразіть структурно-логічне обґрунтування політичного ідеалу за А. Смітом.

Випишіть та проаналізуйте проголошені Дж.-Ст. Міллем базові прин­ципи відносин між суспільством, державою та індивідом.

Опишіть сфери, які, за розумінням Дж.-Ст. Мілля, охоплює індивідуа­льна свобода.

 

Питання до заліку

1.         Історичні, соціально-економічні і політичні передумови англійського
просвітництва.

2.         Економічні засади політичної філософії А. Сміта.

Вікторіанський лібералізм Дж.-Ст. Мілля.

Спільне і особливе в політичних поглядах А. Сміта та Дж.-Ст. Мілля.

 

Питання до іспиту

Сутність англійського просвітництва XVIII ст.

А. Сміт про природну свободу і доконечну справедливість.

3.         А. Сміт про політичний обов'язок і справедливість.

Історично-філософська концепція розвитку суспільства за Дж.-Ст. Міллем.

Дж.-Ст. Мілль про співвідношення свободи індивіда, держави і суспі­льства.

Дж.-Ст. Мілль про репрезентативну демократію і владу.

 

Першоджерела

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Ліосвий. — К.: Смоло­скип, 2002.

Милль Джон-Стюарт. Представительное правление. — СПб, 1897.

3.         Милль Джон-Стюарт. Автобиография. — М., 1896.

Милль Джон-Стюарт. — Утилитаризм. О свободе. — СПб, 1882.

Милль Джон-Стюарт. Рассуждения и исследования. В 3-х ч. — СПб,

1882.

 

Рекомендована література

о         

Капустин Б. Г. Три рассуждения о либерализме и либерализмах // По­лис. — 1994. — № 3.

Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби. — К.: Видавничий центр «Академія», 2003.

О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. — М., 1995.

Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Полис. — 1994. —

№ 3.

Енциклопедія політичної думки / За ред. Д. Міллера, Д. Коулмена, В. Конналі, А. Райана. — К., 2002.