1. ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ АДАМА СМІТА

 

У період становлення в Англії капіталізму бурхливого розвитку набула політич­на економія (наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ і послуг), зумовивши необхідність упорядкуван­ня, узагальнення економічних знань, поглибленого вивчення політики. Ця пробле­ма виявилася до снаги шотландському економісту, філософу Адаму Сміту, який мав потужне абстрактне мислення, енциклопедичні знання, виняткову сумлінність і наукову чесність. Ідеї інших учених він аналізував крізь призму власних знань і до­свіду. Його наукова і громадська сміливість, урівноважувалися розсудливістю і си­стематичністю. Він надав стрункості політекономічним знанням (за що його спра­ведливо вважають засновником класичної політичної економії), розглядаючи економічне життя крізь призму свободи індивіда. Спорідненим з цим був його по­гляд і на політичні, соціальні аспекти буття. О

Довідка

 

Адам Сміт народився 5 червня 1723 року в містечку Керколді поблизу Едінбурга. Бать­ко, митний чиновник, помер за кілька місяців до його народження. Залишившись удовою, мати все своє життя присвятила синові. В 14 років А. Сміт вступив до Глазгівського універ­ситету, де виявив інтерес до гуманітарних дисциплін, хоч не без успіхів студіював матема­тику, астрономію та інші науки. До 17 років мав серед студентів репутацію вченого і дива­ка: міг раптом поринути в роздуми серед гучної компанії, розмовляти з собою, забувши про оточуючих. Успішно закінчивши в 1740 р. університет, Сміт одержав стипендію і зміг про­довжити навчання в Оксфордському університеті. Жилося йому там нелегко, він часто хво­рів, однак, незважаючи на всі негаразди, багато сил і часу віддавав книгам.

Політичні події (повстання прихильників Стюартів у 1745—1746) змусили Сміта влі­тку 1746 р. виїхати в Керколд, де він прожив два роки, займаючися самоосвітою. У 1751 р. переїхав до Глазго, в університеті якого спершу очолював кафедру логіки, пізніше — мо­ральної філософії (суспільних наук). У Глазго прожив 13 років, щорічно проводячи 2— 3 місяці в Единбурзі. Цей період вважав найщасливішим у своєму житті. Він із задоволен­ням віддавався науці, його поважали професори, студенти, городяни. А. Сміт мав багато друзів, розвинув у собі риси британця-холостяка і «клабмена» (клубної людини), які збе­ріг до останніх днів.

У 1759 р. Сміт опублікував першу велику наукову працю — «Теорію моральних по­чуттів». Курс моральної філософії, який він викладав студентам, поступово переріс у курс соціології та політичної економії. В цей час зблизився з математиком і філософом Жаном-Лереном д'Аламбером (1717—1783), борцем проти неуцтва і марновірств Полем-Анрі Гольбахом (1723—1789), відвідав Вольтера в Женеві. Особливо цінував знайомство з Клодом-Адріаном Гельвецієм (1715—1771).

Світову славу А. Сміту принесла знаменита праця «Дослідження про природу і при­чини багатства народів» (1776). У січні 1778 р. його було призначено комісаром шотла­ндської митниці в Единбурзі, й він перебував на цій посаді до смерті 17 липня 1790 року.

 

В історію світової думки А. Сміт увійшов як засновник школи класичної полі­тичної економії. Водночас він був і моральним філософом, а його погляди на дер­жаву, право, етику і мораль сприяли розумінню тогочасних політичних і економіч­них сутностей.

«Система природної свободи і доконечної справедливості». Помітний вплив на формування політико-економічної доктрини Сміта справили погляди Гельвеція, який у своїй філософії прагнув звільнити етику від церковно-феодальних обме­жень, вважав егоїзм природною властивістю людини і чинником прогресу суспіль­ства. За своєю суттю це була буржуазна політична етика, що мала ядром корисли­вий інтерес, природне прагнення людей до вигоди, яке обмежувалося таким самим прагненням інших людей. Гельвецій порівнював роль корисливого інтересу в сус­пільстві з роллю всесвітнього тяжіння в природі. З цим положенням пов'язана ідея природної рівності людей, згідно з якою кожній людині повинно бути надане рівне право домагатися своєї користі, від цього виграє все суспільство.

Розвинувши ці ідеї, Сміт застосував їх у політичній економії. Він доводив, що головним мотивом господарської діяльності людини є корисливий інтерес, але до­сягнути його людина може, надаючи послуги іншим людям, пропонуючи в обмін свою працю і продукти цієї праці. Завдяки цьому виник поділ праці. Люди допома­гають одне одному й водночас сприяють розвитку суспільства, хоча всі вони є егої­стами і дбають лише про власні інтереси. їх природне прагнення поліпшувати своє матеріальне становище є потужним стимулом, здатним привести суспільство до добробуту, «перебороти сотні прикрих перепон, якими безумність людських зако­нів так часто ускладнює його дію... «. Цією тезою А. Сміт різко опонував меркан­тилізмові, який обмежував «природну свободу» людини — свободу продавати і ку­пувати, наймати і найматися, виробляти і споживати.

Політика природної свободи є продуктом розуміння Смітом людини і суспільст­ва. Суть такого розуміння зводилась до того, що діяльність людини, спрямовану на створення блага суспільству, не можна нічим обмежувати. Свобода переміщення товарів і грошей, капіталу і праці забезпечить раціональне використання ресурсів суспільства. У зв'язку з цим, пафос його економічного вчення полягав у максима­льній свободі конкуренції. Системно воно викладене у праці «Багатство народів». Принцип свободи конкуренції Сміт застосовував навіть до лікарів, університетсь­ких професорів, священиків.

Загалом економічне вчення Сміта можна звести до таких положень:

Скасування обмежень мобільності робочої сили. Йдеться про поширене у фе­одальні часи обов' язкове ремісниче учнівство, закон про поселення. Суть цього по­ложення полягає в забезпеченні свободи дій капіталістів. На той час це було про­гресивним, оскільки британський робітничий клас потерпав не від капіталізму, а від нерозвинутості.

Цілковита свобода торгівлі землею. Сміт виступав проти великого землеволо­діння, а також законів, що забороняли подрібнення спадкових земель. У Велико­британії більшість земель належала поміщикам або капіталістичним фермерам­орендаторам, прибутки яких Сміт характеризував як паразитичні. Він не вважав ре­нту (дохід від капіталу, землі, який отримують їх власники, не здійснюючи підпри­ємницької діяльності) законною платою. У ній А. Сміт обґрунтовано вбачав еле­мент монополії (приватної власності на землю), але ще не розрізняв «абсолютну» (додаткову вартість, що перевищує середній прибуток) і «диференціальну» (пов'язану з відмінністю в родючості земель або з додатковим вкладенням капіта­лу) ренти.

Винятково великого значення він надавав нагромадженню капіталу, стверджую­чи, що в цьому полягає історична місія капіталіста, який розширює виробництво, створює нові робочі місця, сприяючи примноженню суспільного багатства. Сміт пропагував ощадливість, викривав марнотратство, зазначаючи, що «кожний марно­трат є ворогом суспільного блага, а кожна ощадлива людина — суспільним благо -дійником». Відстоював і передання землі власникам, спроможним раціонально гос­подарювати на ній або використовувати як засіб обігу, що сприятиме утвердженню капіталізму в сільському господарстві.

Скасування залишків регламентації урядом промисловості та внутрішньої то­ргівлі. Використовувані на внутрішньому ринку акцизи (непрямі податки) на деякі товари можна запроваджувати лише для поповнення бюджету, а не для впливу на господарство. В Англії на той час внутрішні перевезення товарів уже не обкладали­ся митом, але цілком протилежною була ситуація у Франції.

Критика зовнішньоторгівельної політики Англії, відстоювання свободи зов­нішньої торгівлі. Це була найважливіша вимога Сміта, безпосередньо спрямована проти меркантилізму. Так зародилося фритредерство (англ. «free trade» — вільна торгівля), яке в ХІХ ст. сповідувала англійська промислова буржуазія.

Отже, сформульована А. Смітом система природної свободи і доконечної спра­ведливості ґрунтувалася на принципі, згідно з яким безперешкодна реалізація інди­відом власних інтересів в умовах конкуренції сприятиме формуванню економічно ефективного гармонійного суспільного ладу. Серед переваг такого суспільства — вигоди економічного зростання: підвищення заробітної плати, зниження цін, розви­ток соціального добробуту людей. Нагромадження надлишкового багатства він вважав наслідком недалекоглядної поведінки, спричиненої прагненням до задово­лення власних потреб, поліпшення умов свого життя, підвищення соціального ста­тусу. Економічними механізмами, що забезпечують зростання, є, за Смітом, роз­ширення ринків, підвищення продуктивності виробництва завдяки поділу праці і нагромадженню капіталу, який починається з особистих заощаджень. Умовою всього цього є політична стабільність. На думку Сміта, наближенню суспільства до добробуту сприятимуть «мир, легкі податки і терпимість в управлінні». Усе інше зробить природний плин подій.

Про політичний обов'язок і справедливість. Погляди А. Сміта на походження держави і влади багато в чому збігалися з поглядами Д. Юма. На формування цін­ностей моральної філософії суттєво вплинув його викладач у коледжі Френсіс Тат-чсон. Передусім це стосувалося розуміння антифеодальної ідеї рівності, згідно з якою кожна людина від природи рівна всім іншим людям, тому принципи моралі повинні застосовуватися однаково для всіх. Але Сміт брав за основу абсолютні «природні» закони поведінки людей, недостатньо усвідомлюючи, що політичну етику визначає соціально-економічний лад суспільства. Тому, відкинувши релігій­ну мораль і «вроджене моральне почуття», він послуговувався абстрактним прин­ципом симпатії, а почуття і вчинки людини щодо інших людей намагався пояснити її спроможністю силою уяви ставити себе на їхнє місце, відчувати те, що відчува­ють вони.

Як і Д. Юм, він поділяв натурфілософський підхід до моралі та політики, не ви­знавав суспільного договору як джерела виникнення держави. Сміт вважав, що в усіх суспільствах політичний обов'язок (усталена повага до влади, почуття суспі­льної єдності) пов'язаний з існуючими формами правління. В результаті політична слухняність зумовлена усвідомленням людини свого місця в соціальній ієрархії, що створює простір для утвердження атмосфери «суспільної думки», незалежно від то­го, висловлюється вона в представницьких інституціях чи ні.

У своїй «Теорії моральних почуттів» Сміт розвинув концепцію «спільності», джерелом якої є схильність людини шукати і домагатися схвалення з боку інших людей і у зв' язку з цим формувати моральні правила та норми справедливості як внутрішні та зовнішні рушійні сили поведінки. Акцент на вихованні суспільством навичок, які згодом трансформуються у звичаї та інституції, що змінюються за­лежно від часу і місця, виявився у новаторському тлумаченні ним закону і держа­ви як історичних явищ, що формуються в процесі розвитку людства, який охоп­лює чотири етапи з властивими їм особливими способами існування: мислив­ський, скотарський, землеробський і підприємницький. Останній, названий у полі­тичній науці як громадянське суспільство, утверджувався в тогочасній Європі в результаті антифеодальних революцій. Вивченню їхніх наслідків Сміт присвятив третій том «Дослідження про природу і причини багатства народів», де намагався з' ясувати природу підприємницького (громадянського) суспільства, його праг­нення свободи.

Перейнявши в Юма концепцію правових засад свободи, Сміт наголошував на гарантуванні особистих свобод і прав власності на основі верховенства законів, трактуючи його як відмову від зазіхань на права інших. Ця концепція спирається на позитивні норми взаємної справедливості і моральні кодекси, що є основою благо­дійництва та справедливої системи розподілу. Існування суспільства неможливе без використання деяких негативних норм, але потреба в них постає з розвитком нерів­ності, джерелом якої є власність, зростання кількості й ускладнення правопору­шень. Отже, за Смітом, свобода особи є продуктом розвитку цивілізації і залежить від здатності держави ефективно й неупереджено застосувати закон.

А. Сміт розумів, що, крім захисту існуючого ладу, головний обов'язок верховної влади — встановлення справедливості за допомогою ефективних законодавчої та судової влади. Він критично ставився до намагання уряду регулювати економічне життя, надати привілеї окремим верствам суспільства чи політико-економічним угрупованням. Виступаючи проти цього, часто використовував поняття «несправе­дливість», «гніт», «економічна ефективність». На його думку, недотримання у вну­трішній політиці держав принципу природної справедливості спричинено тиском на уряд політико-економічних сил, які дбають про власні інтереси у виробництві, торгівлі. Тому Сміт вважав неможливою їх участь у законотворенні, оскільки в цій сфері понад усе необхідно ставити загальне благо.

Найголовніший обов' язок держави, за Смітом, — розвиток освіти, організація громадських робіт, які в жодному разі не слід доручати приватним особам. В освіті він вбачав важливий засіб компенсації наслідків поділу праці, який притуплює ро­зумові здібності, роз' їдає моральні якості, послаблює соціальну і політичну актив­ність населення. З огляду на це висловлював сподівання, що зі зростанням добро­буту людей в уряду побільшає обов'язків. Водночас він переймався винайденням механізмів, які забезпечили б уникнення надмірного податкового тягаря.

Турбота Сміта про створення інституціонального механізму (систем, установ, закладів), який би нейтралізовував згубні схильності людини, скеровував її енергію на користь загальному добробуту, ґрунтувалася на врахуванні таких якостей люди­ни, як марнославство, егоїзм, прагнення панувати над іншими. Це надавало його політичним переконанням неідеалістичного, антиутопічного забарвлення. Найпов­ніше вони представлені в «Теорії моральних почуттів», де він критично аналізує «людину системи», якій притаманне ігнорування інтересів осіб і соціальних груп, що утворюють громадянське суспільство, обґрунтовує проект ідеальної держави. Одна з її особливостей — гармонійна взаємодія з громадянським суспільством. Ва­жливу роль відводив «науці про законодавство», вважаючи її засобом піднесення громадянського духу, формування позиції держави. Вважав, що законодавчі меха­нізми мають бути спрямовані на запобігання антисоціальній поведінці, забезпечен­ня єдності особистих і суспільних інтересів.

Загалом внесок А. Сміта в надбання політичної науки полягає в обґрунтуванні послідовності, поетапності розвитку суспільства, який увінчується формуванням системи вільного ринку; відповідно до змін у природі мусять відбуватися і зміни у політичній структурі суспільства, тобто вільна економіка повинна мати адекватний вияв у конституційному устрої зі свободами громадян. Змодельована Смітом суспі­льно-політична система була наскрізь індивідуалістична, методологічно обґрунто­вувала ліберальний індивідуалізм (ідеологія, яка відстоює максимальну свободу ін­дивідів у всіх сферах життя суспільства, індивідуалізацію як головний економіч­ний, політичний і соціальний принцип).

 

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

 

Адам Сміт

Система природної свободи

Обмеживши за допомогою або високого мита, або абсолютних заборон ввезення тих іноземних товарів, які можна виробляти в своїй країні, ми маємо змогу більш-менш за­безпечити на внутрішньому ринку монополію тієї галузі вітчизняної промисловості, яка виробляє їх. <...>

Немає сумніву, що монополія на внутрішньому ринку часто великою мірою сприяє розвитку тих конкретних галузей промисловості, які користуються з неї, і часто створює умови для набагато ширшого використання таких ресурсів суспільства, як робоча сила й сировина, ніж можна було б використовувати їх за інших обставин. Проте, мабуть, аж ні­як не очевидно, чи сприяє вона загальному розвитку промисловості суспільства і чи спрямовує цей розвиток у найвигіднішому напрямі.

Загальний рівень розвитку промисловості певного суспільства ніколи не буде вищим від того рівня, який може забезпечити капітал цього суспільства. Кількість робітників, що їх може найняти будь-яка конкретна особа, певною мірою має відповідати розмірові його капіталу, і так само й кількість робітників, що їх можуть постійно наймати всі члени сус­пільства загалом, певною мірою має відповідати сумі всього капіталу суспільства і тому ніколи не вийде за межі цієї цілком визначеної пропорції. В будь-якому суспільстві ніяке регулювання торгівлі не спричинить зростання промислових потужностей вище від того рівня, який може забезпечити його капітал. Регулювання може тільки спрямувати певну частину капіталу в тому напрямі, куди за інших обставин капітал не пішов би, й немає жодних гарантій, що цей штучний напрям виявиться куди вигіднішим для суспільства, ніж напрям, у якому капітал пішов би сам собою.

Кожен індивід безперервно намагається знайти якнайвигідніший спосіб застосування будь-якого капіталу, яким він може порядкувати. Щоправда, він думає лише про власну вигоду, а не про вигоду суспільства. Проте вивчення власної вигоди природно, чи, радше, неминуче спонукає його віддавати перевагу такому застосуванню капіталу, яке є щонай-вигіднішим для суспільства.

 

По-перше, кожен індивід прагне застосувати свій капітал якомога ближче від дому, а отже, якомога більшою мірою підтримати вітчизняну промисловість, — за умови, зві­сно, що він матиме таким чином звичайний або не набагато менший, ніж звичайний, прибуток.

Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, кожен оптовий торгівець при­родним чином віддаватиме перевагу скоріше внутрішній торгівлі, ніж зовнішній, і скорі­ше зовнішній торгівлі, ніж транспортній торгівлі. У внутрішній торгівлі його капітал ні­коли не перебуває так довго поза його очима, як часто трапляється в зовнішній торгівлі. Торгівець може краще знати вдачу і становище людей, яким він довіряє, і, якщо його ча­сом ошукають, краще знає закони своєї країни, на підставі яких має домагатися відшко­дування. <...>

Таким чином, рідна країна є, якщо можна так сказати, центром, навколо якого по­стійно обертаються капітали жителів цієї країни і до якого вони завжди прямують, дарма що внаслідок різних причин можуть інколи відхилятись, знаходячи собі застосування в набагато віддаленіших регіонах світу. Але, як уже доведено, капітал, застосований у вну­трішній торгівлі, неминуче спонукає до діяльності набагато більшу частку вітчизняної промисловості й забезпечує прибуток та роботу значно більшій кількості жителів своєї країни, ніж такий самий за розміром капітал, застосований у зовнішній торгівлі; а капітал, застосований у зовнішній торгівлі, має не меншу перевагу над таким самим за розміром капіталом, застосованим у транспортній торгівлі. Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, кожен індивід має природну схильність застосувати свій капітал так, що він напевне забезпечить найбільшу підтримку вітчизняної промисловості й дасть при­буток та роботу найбільшій кількості його співвітчизників.

По-друге, кожен індивід, що використовує свій капітал для підтримки вітчизняної промисловості, неминуче намагається так спрямувати цю промисловість, щоб її продук­ція мала якомога більшу вартість.

Продукція промисловості — це те, що вона додає до предметів або матеріалів, вико­ристаних у процесі виробництва. Тією мірою, якою вартість цієї продукції збільшується або зменшується, зростають і падають прибутки підприємця. Кожна людина тільки задля власної вигоди застосовує свій капітал, що йде на підтримку промисловості, і тому зав­жди намагається застосувати його саме в тій галузі промисловості, продукція якої мати­ме, ймовірно, найбільшу вартість або обмінюватиметься на найбільшу кількість чи то грошей, чи то інших товарів.

Але щорічний прибуток кожного суспільства завжди точно дорівнює міновій вартості всієї річної промислової продукції цього суспільства; чи, радше, є тим же, що й ця мінова вартість. Кожен індивід щосили намагається застосувати свій капітал для підтримки віт­чизняної промисловості й так спрямувати її розвиток, щоб промислова продукція мала якомога більшу вартість, і тому неминуче прагне зробити річний прибуток суспільства якомога вищим. Щоправда, загалом він і не має наміру сприяти суспільним інтересам, і не знає, якою мірою він сприяє їм. Віддаючи перевагу підтримці вітчизняної, а не інозем­ної промисловості, він думає тільки про свою безпеку, а спрямовуючи розвиток цієї про­мисловості так, щоб її продукція мала якомога більшу вартість, прагне тільки своєї виго­ди, і тут, як і в багатьох інших випадках, його веде невидима рука і він сприяє меті, що не становила частини його намірів. І те, що ця мета не була його наміром, не завжди гірше для суспільства. Задовольняючи свої інтереси, індивід часто сприяє інтересам суспільства набагато ефективніше, ніж якби справді мав намір сприяти їм. Я ніколи не чув, щоб той, хто вдає, ніби працює задля громадського добра, справді зробив багато доброго. Наспра­вді це тільки прикидання, хоч і не дуже поширене серед торгівців, і небагато треба й слів, щоб переконати їх не вдаватись до нього.

Про те, в яких саме галузях вітчизняної промисловості індивід може застосувати свій капітал і продукція яких матиме, ймовірно, найбільшу вартість, кожен індивід -: це оче­видна річ — у своїй конкретній ситуації має змогу судити набагато краще, ніж це зробить за нього будь-який державний діяч або законодавець. Державний діяч, що намагатиметь­ся вказувати приватним особам, як саме вони мають застосувати свої капітали, не тільки обтяжить себе найнепотрібнішим клопотом, а й узурпує собі владу, якої не можна безпе­чно доручити не те що жодному індивідові, а й жодній раді або сенатові і яка ніде не буде такою згубною, як у руках людини, що має досить зарозумілості й безумства, щоб вважа­ти себе здатною здійснювати її.

Надати монополію на внутрішньому ринку продукції будь-якої конкретної галузі віт­чизняної промисловості — це певною мірою вказувати приватним особам, як саме вони мають застосовувати свої капітали, і майже в усіх випадках такі вказівки -лише непотріб­ні, а то й шкідливі регулятивні заходи. Якщо продукція вітчизняної промисловості буде такою ж дешевою, як і продукція іноземної промисловості, регуляція вочевидь непотріб­на. А якщо вітчизняна продукція буде дорожча, регуляція загалом тільки нашкодить. Адже кожен розважливий ремісник твердо дотримується принципу: ніколи не намагатися виробляти вдома ті товари, виготовити які йому обійдеться дорожче, ніж купити. Кравець ніколи не пробує шити собі черевики, а купує їх у шевця. Швець ніколи не береться шити

 

о


125

 

собі одяг, а звертається до кравця. Фермер не думає шити ні одяг, ні черевики, а купує їх у кравця і шевця. Кожен з них виявляє, що йому вигідніше застосувати все своє виробни­цтво так, щоб він мав певну перевагу над сусідами, і придбати за частину своєї продукції або, що, власне, те саме, за ціну певної частини цієї продукції будь-що інше, в чому він має потребу.

Те, що є розважливим у поведінці кожної приватної родини, навряд чи може бути глупотою в поведінці великого королівства. Якщо певна іноземна країна може нам поста­чати якийсь товар дешевше, ніж він обійшовся б нам, якби ми самі його виготовляли, то краще купувати цей товар за певну частину продукції нашої вітчизняної промисловості, яка функціонує так, що ми при цьому маємо певну перевагу. Таким чином, вітчизняна промисловість, розвиток якої завжди пропорційний застосованому в ній капіталові, не скорочуватиметься, як-от унаслідок запровадження вищезгаданих штучних регулятивних заходів, а тільки шукатиме способу, завдяки якому її можна використати з якнайбільшою вигодою. Промисловість, безперечно, не дасть якнайбільшої вигоди, коли її спрямують на виробництво товару, який дешевше купити, ніж виготовити. Вартість щорічної продукції тією або тією мірою безперечно зменшується, коли промисловість відвертають таким чи­ном від виробництва товарів вочевидь більшої вартості, ніж вартість товару, який нака­зують виробляти. Згідно з нашим припущенням, цей товар набагато дешевше купити за кордоном, ніж виробляти у своїй країні. Отже, його можна було б придбати тільки за час­тину тих товарів або, що, власне, те саме, тільки за частину вартості товарів, що їх про­мисловість, живлена однаковим за сумою капіталом, виробила б у своїй країні, якби цій промисловості дали змогу йти її природним курсом. Отже, промисловість країни не ма­тиме найприбутковішого застосування, і мінова вартість Ті річної продукції замість зро­стати, як хотілося законодавцеві, неминуче зменшуватиметься внаслідок кожного такого регулятивного заходу.

Щоправда, з допомогою регулятивних заходів якесь конкретне виробництво інколи можна розвинути швидше, ніж за будь-яких інших обставин, і згодом той або той товар можна буде виробляти в своїй країні так само дешево, а то й дешевше, ніж за кордоном. І хоч у такому разі промисловість певної країни можна вигідно спрямувати в якомусь кон­кретному напрямі набагато швидше, ніж за будь-яких інших обставин, з цього аж ніяк не випливає, що завдяки тим регуляціям можна збільшити загальний обсяг чи то промисло­вого виробництва, чи то прибутку. Промисловість країни може зрости тільки тією мірою, якою зростає її капітал, а капітал може зрости тільки тією мірою, якою його можна по­ступово нагромадити, заощаджуючи з прибутку. Проте безпосереднім наслідком кожного регулятивного заходу є зменшення прибутку країни, а те, що зменшує прибуток країни, безперечно, не збільшить її капіталу швидше, ніж він зростав би сам собою, якби і капіта­лу, і промисловості дали змогу самим знаходити своє природне застосування.

 

Найбільша й найважливіша сфера торгівлі в кожній країні, як уже зазначалося, — це торгівля, яку проводять між собою жителі міст і жителі сіл. Городяни беруть із сільської місцевості сировину, що становить або матеріал для їхньої праці, або продукти для під­тримки їхнього існування; вони платять за цю сировину, посилаючи назад у села її певну частку, вже перероблену й готову для безпосереднього вжитку. Торгівля, яка відбувається між цими двома категоріями людей, полягає, зрештою, в тому, що певну кількість сиро­вини обмінюють на певну кількість мануфактурної продукції. Отже, що дорожча готова продукція, то дешевша сировина, і в будь-якій країні все те, що має тенденцію підвищити ціну готової продукції, сприяє зменшенню ціни сировинної продукції землі, а отже, галь­мує розвиток сільського господарства. Що менша кількість мануфактурної продукції, яку можна придбати за будь-яку певну кількість сировинної продукції, або, що, власне, те са­ме, за вартість будь-якої певної кількості сировинної продукції то менша мінова вартість цієї певної кількості сировинної продукції, то менше стимулів збільшувати її виробницт­во має і землевласник (удосконалюючи методи господарювання), і селянин (ретельніше обробляючи землю). Крім того, все те, що в будь-якій країні має тенденцію обмежувати кількість ремісників та виробників, спрямоване й на звуження внутрішнього ринку, най­важливішого з усіх ринків для сировинної продукції землі, і, таким чином, далі зменшує кількість стимулів для розвитку сільського господарства.

Отже, системи, які, віддаючи перевагу сільському господарству перед усіма іншими сферами діяльності, накладають, з метою посприяти його розвитку, обмеження на вироб­ництво й зовнішню торгівлю, діють усупереч самій меті, яку вони обстоюють, і опосере­дковано позбавляють стимулів розвитку саме ті галузі промисловості, розвиток яких на­магалися заохотити. Таким чином, вони, напевне, ще непослідовніші, ніж навіть меркантилістська система. Ця система, більшою мірою заохочуючи розвиток промисло­вого виробництва й зовнішньої торгівлі, ніж розвиток сільського господарства, відвертає певну частку суспільного капіталу від підтримки більш прибуткових до підтримки менш прибуткових галузей промисловості. Але, кінець кінцем, меркантилістська система спра­вді сприяє розвитку тих галузей промисловості, які вона й намагалася стимулювати. На­томість такі сільськогосподарські системи зрештою справді позбавляють стимулів розви­тку саме ті галузі промисловості, яким вони намагалися сприяти.

Таким чином, кожна система, що намагається чи то з допомогою надзвичайних сти­мулів спрямувати в певні промислові галузі більшу частку капіталу суспільства, ніж та, яка пішла б туди природним способом, чи то шляхом надзвичайних обмежень забрати з конкретних галузей промисловості частку капіталу, що за інших обставин був би застосо­ваний у них, насправді шкодить тій великій меті, якій вона мала намір посприяти. Така система уповільнює, а не прискорює рух суспільства до реального багатства та величі і зменшує, а не збільшує реальну вартість річної продукції землі й вартість робочої сили.

Отже, всі системи, що або надають переваги, або запроваджують обмеження, таким чином спіткає повний занепад, і тоді сама собою, без жодного примусу чи сприяння, утвердиться очевидна й проста система природної свободи. Кожна людина, поки не по­рушує законів справедливості, має повну свободу задовольняти свої інтереси тим спосо­бом, який їй до вподоби, і конкурувати своєю промисловістю й капіталом з промисловіс­тю та капіталом будь-якої іншої людини чи групи людей. Отже, суверен цілковито позбавлений обов'язку, намагаючись виконати який, він завжди ставатиме жертвою не­зліченних ілюзій і для належного виконання якого ніколи не вистачить нічиєї мудрості і знань, обов'язку наглядати за промисловістю приватних осіб і спрямовувати її розвиток у тому напрямі, який найбільше відповідає інтересам суспільства. Згідно з системою при­родної свободи суверен має дбати лише про три обов'язки; ці обов'язки, дарма що мають велике значення, цілком ясні і зрозумілі для звичайного розуму: по-перше, це обов'язок захищати суспільство від насильства та втручання інших незалежних суспільств; по-друге, обов'язок якомога краще захищати кожного члена суспільства від несправедливос­ті та утисків з боку будь-якого іншого члена суспільства, або обов'язок утвердити несхи­тне дотримання правосуддя; по-третє, обов'язок виконувати певні громадські роботи й запроваджувати певні суспільні інституції, бо виконання та запровадження їх ніколи не відповідатиме інтересам будь-якого індивіда чи невеликих груп індивідів, бо прибуток ніколи не відшкодує витрат окремого індивіда чи нечисленної групи індивідів, дарма що часто він може більш ніж відшкодувати їх для суспільства загалом.

Лібералізм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: Смолоскип, 2002.