16.3. Проблеми й перспективи економічного районування

 

В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які по­требують теоретико-методологічного обгрунтування, є на­ступні.

1.         Питання про ранг бюджетотворної територіальної
соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так,
якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в
цілому, де на рівні державного народногосподарського ком-
плексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС друго-
го рівня є область. Крупний інтегральний економічний район
свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-те-
риторіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого
рівня може перейти, в різних варіантах

а)         до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоп-
лює приблизно півтори або дві нинішні області),

б)         до території рангу економічного макрорайону.
Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості

областей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображають­ся на системному рангу обласної ТСЕС.

2.         Друге питання стосується теоретико-методологічних та
практичних проблем виділення економічних районів. Існуюча
мережа районування України явно є недосконалою. На сучас-
ний момент територія Поліського та Південного районів
відзначається у цілому не характерною для України взаємною
відокремленістю складових територіальних частин. Так,
Поліський економічний район складається з двох територіаль-
но відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського
Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними
районоформуючі центри — м. Житомир та м. Чернігів. У

Південному районі проблематичним є віднесення до нього те­риторії АР Крим з особливими передумовами господарюван­ня та своїм районоформуючим центром — м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобо­жанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Лу­ганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини. Зокрема, полови­на Кіровоградської області знаходиться в зоні впливу розта­шованого поряд із нею крупного промислового центру — Кри­вого Рогу, який і за чисельністю населення більше ніж у двічі перевищує Кіровоград. На території Кіровоградської області продовжується рудоносна територія Кривбасу. Сільськогогос-подарські райони цієї області використовують Кривбас як крупний ринок збуту своєї продукції. Енергетична база Кіро­воградської області спирається на потужну енергетичну базу Придніпров'я. Прооте, Кіровоградщина за природно-еко­номічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнь­ого за господарськими зв'язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них по­винно враховувати як національний, так і світовий досвід фор­мування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а та­кож загальноекономічні закономірності функціонування про­дуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціально й еко­логічно ефективного використання сукупного ресурсного по­тенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як ос­новної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі ста­лого економічного зростання може стати просто недостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій пер­спективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно форму­вання бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії — й неможливим за­вданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею кільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних проце­сах, можливим є укрупнення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район мак-ромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування уп­равлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ре­сурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 — 10 мак-рорайонних господарських комплексів надасть змогу в май­бутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорінне підвищення загальної ефектив­ності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого роз­витку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та гео­графічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил. Одним з найакутальніших пи­тань економічного районування є окреслення схеми нового адміністративно-територіального устрою України в світлі адміністративно-територіальної реформи.

Тут першочерговим завданням є забезпечення відповідності нового адміністративно-територіального устрою територіальній організації продуктивних сил в країні, яка є значним чином регіонально-диференційованою. В результаті пропонованих змін території різних областей, близькі за гео­графічною площею, й далі відрізнятимуться територіальною концентрацією населення, виробництв й соціально-еко­номічним потенціалом, а отже — і можливостями розвитку. За відомої схеми АТУ (адміністративно-територіального уст­рою), запропонованої у 2005 році Урядом, як основи для про­ведення реформи, ранг регіону отримують великі міста (такі, як Одеса, Харків, Донецьк, Львів тощо), їм присвоюється ранг міста-регіону. Передбачається укрупнення адміністративних районів в межах областей, надання рангу районів середнім і великим містам (ранг міста-району). Дана схема АТУ вигля­дає проблематичною як з точки зору принципів районування, так і з боку підходів до окреслення меж територій.

Дійсно, для збалансування економічних потенціалів обла­стей можна укрупнити малопотужні, відносно малонаселені області до рівня великої області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області), або ж до території рангу економічно­го макрорайону (кілька областей). Поставлено питання про укрупнення областей, зокрема — про об'єднання Волинської і Рівненської областей, розподіл території Кіровоградської об­ласті, можним є й подрібнення областей (поділ Донецької об­ласті на суто Донецьку і Приазовську з обласним центром Маріуполь) з метою збалансування соціально-економічних потенціалів територій, що, однак, може негативно сказатися на роботі крупних міжгалузевих територіальних комплексів, які об'єктивно склалися на території таких областей.

При розгляді питання про адміністративно-територіальну реформу на рівні регіонів дискутується питання про збере­ження унітарного устрою, або ж про федералізацію країни. У останьому випадку, можливість котрого не виключається роз­становкою суспільно-політичних сил в країні, ймовірним є введення в систему АТУ в ранзі регіону поряд з областю, або замість неї автономної республіки. Не виключеною й поява "краю", або ж "землі" — крупнішої за площею, але близької за кількістю населення й економічним потенціалом до крупної області територіальної одиниці. Назва "автономна рес­публіка", скоріше за все, не відповідає реаліям і традиціям Ук­раїни, навіть за умови федералізації її адміністративно-тери­торіального устрою. Випадок Криму в цьому контексті є скоріше показовим виключенням. Теоретично можливим є існування в межах краю або області, й автономних округів (в ранзі регіонів), існування яких виправдано соціально-еко­номічними та етноісторичними причинами, свідомою регіональною самоідентифікацією населення (Буковина, Гу-цульщина, Лемківщина, Сіверянщина, місця територіального компактного зосередження угорців на Закарпатті, поляків на Житомирщині, татар у Криму тощо) при збереженні тери­торіальної цілісності української держави. Проте, практика державотворення в Україні показує ефективність функціону­вання саме унітарної моделі АТУ країни, ідея федералізації поки що не отримує підтримки в більшості регіонів країни, отож, нове районування України, скоріше за все, спиратиметь­ся на унітарну модель розвитку української держави.