13.3. Шляхи й засоби формування екобезпеки в галузях виробництва та економіці районів

 

Створення і функціонування ресурсно-екологічної струк­тури супроводжується фізико-хімічними та біологічними пе­ретвореннями в природних системах. Економічна вартість та­ких перетворень у природних системах полягає, по-перше, у можливих змінах (зростанні) затрат на виробництво, пов'яза­них з додатковими витратами на видобуток ресурсів, їх очист­ку, підготовку будівельних і промислових майданчиків, ре­культивацію земель тощо; по-друге, в деградації природно-ре­сурсного потенціалу відповідної території.

Споживання природних ресурсів під час створення і функціонування ресурсно-екологічних ланок просторових структур відбувається у прямій і зворотній формі: у виробни­чому процесі та у формі виведення відходів виробництва. Ос­танню (зворотну) форму можна кваліфікувати як приховану, що стає очевидною у процесі зворотних зв'язків вже зміненої під час виробничої діяльності природної системи з підприємством.

Одним з важливих завдань зменшення негативного струк­турного впливу виробничої діяльності на природне середови­ще є зменшення прихованого — зворотного ресурсо- або при-родоспоживання. Для характеристики такого впливу можна використовувати показники прямого, зворотного і загального, інтегрального впливу підприємницької діяльності в різних га­лузях економіки, зокрема: промисловості, будівництві, сільському господарстві. Розрахунок впливу можливо і не­обхідно здійснювати на мікрорівні, тобто рівні кожного окре­мого підприємства.

Вагомим елементом економіко-екологічної структури, в тому числі просторової, є технологічна, яка виступає окремою підструктурою у народногосподарському комплексі кожного регіону і України в цілому та визначає техногенне наванта­ження на їх територію і техногенну безпеку. Високий рівень розвитку індустрії в Україні призвів до сформування потуж­ної техносфери, внаслідок чого деякі регіони держави, в основ­ному старопромислові, зазнають значних техногенних наван­тажень на природне середовище. Особливими елементами природно-техногенної структури (техносфери) є потенційно небезпечні виробництва, до яких відносяться об'єкти високого ступеня ризику, відносно раптове порушення технологічних систем на яких викликає складні зміни в регіональних (ло­кальних, зональних тощо) економіко-екологічних системах. Ці об'єкти є, як правило, елементами важких галузей промис­ловості та сфери матеріальних послуг.

Диспропорції у формуванні структури економіки Ук­раїни, недоліки і прорахунки у розміщенні виробництв при­звели до концентрації великої кількості підприємств хімії та нафтохімії, чорної і кольорової металургії, атомних та гідрое­лектростанцій, розгалуженої мережі трубопроводів. Не­своєчасне виведення застарілих основних фондів і викорис­тання застарілих технологій та обладнання створили додатко­ву кількість об'єктів, які слід віднести до потенційно небезпеч­них. Ці чинники обумовили надмірну концентрацію по­тенційно небезпечних об'єктів на певних територіях.

Слід зазначити, що у період 1991-2000 рр. сформувалася тенденція, коли скорочення виробництва не супроводжува­лось відповідним послабленням його негативного впливу на довкілля, тобто вплив екодиструктивної діяльності в розра­хунку на одиницю доданої вартості по названих галузях збільшувався. Таке становище дещо виправилось у 2000-2005 рр. із початком зростання виробництва.

Незважаючи на те, що із становленням незалежності Ук­раїни проголошено курс на структурне реформування еко­номіки, зокрема промисловості, здійснення структурних зру­шень на користь галузей, які задовольняють потреби людини і не наносять великої шкоди навколишньому середовищу, тобто є соціально- та екоорієнтованими, і сьогодні переважають га­лузі важкої індустрії. Так, зміни у пропорціях між вироб­ництвом засобів виробництва (група "А") і предметів спожи­вання (група "Б") вказують на те, що це співвідношення не відповідає ні соціальній , ні екологічній орієнтації держави, а також не вказують на будь-які зміни курсу на користь ресур-со- і природоекономного шляху розвитку. У фактичних цінах питома вага виробництва засобів виробництва не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла, на відміну від предметів спо­живання, які мають задовольняти потреби внутрішнього спо­живчого попиту, в тому числі попиту в чистому життєвому просторі. За 1990-1996рр. ця пропорція змінилась з 62,9 до 37,1 на 78,5 до 21,5%. На жаль, таке співвідношення у наступні роки не розраховувалось Держкомстатом України. Але тен­денцію у його зміні можна прослідкувати за динамікою струк­тури промислового виробництва. Так, за період економічної кризи 90-х років 1991-2000рр. частка електроенергетики у за­гальному обсязі промислового виробництва зросла з 3,2 до 12,1%, паливної промисловості — з 5,7 до 10,1, чорної мета­лургії — з 11 до 27,4, кольорової — з 1,1 до 2,4, хімічної і наф­тохімічної — з 5,5 до 5,9%, в той час, як частка галузей, що за­довольняють кінцевий попит населення, скоротилась: легкої — з 10,8 до 1,6, харчової — з 18,6 до 16,8%. Такі зміни харак­терні для зрушень пропорції на користь виробництва засобів виробництва, продукції проміжного споживання. Згідно із світовим досвідом, за соціально- і екологоорієнтованими стан­дартами питома вага промислового виробництва групи "А" не повинна перевищувати 55-60%. При цьому важливо вдоскона­лювати технологічну структуру важких галузей промисло­вості та покращувати їх структурну якість.

Оцінка галузей промисловості з огляду на задоволення потреб України у валютних надходженнях також дає невтішний результат. Так, на зовнішньому ринку головною статтею експорту залишається металургійна промисловість, яка забезпечує і в умовах сьогоднішнього економічного спаду майже 40% валютних надходжень. Разом з тим ця галузь є за­надто енергомісткою, має техногеннонебезпечний характер, забруднює атмосферу і водойми, завдає великої шкоди здо­ров'ю населення. Негативний вплив на формування структури промислового виробництва в Україні має також необґрунтова-не, деформоване ціноутворення, згідно з яким ціни на проміжну продукцію зростають швидше, ніж на продукцію кінцевого попиту. Через це найбільш постраждали в умовах економічної кризи регіони, спеціалізацією яких є соціальноз-начущі галузі. У більш вигідному становищі знаходяться ста-ропромислові регіони, що спеціалізуються на важких, базових галузях промисловості.

До специфічних структурних елементів, якими виступа­ють потенційно небезпечні виробництва, у галузі промисло­вості відносяться об'єкти електроенергетики, металообробки і машинобудування, хімії та нафтохімії, виробництва легкої промисловості. Так, в Україні функціонує 16 блоків АЕС і 44 великі енергооб'єкти. Крім цього, існують понад 2500 об'єктів, на яких застосовуються отруйні речовини. Потенційно небез­печними в Україні є 165 металообробних і машинобудівних заводів, 216 фабрик та заводів хімічної і легкої промисловості, сім ГЕС, 74 ТЕС. У зоні функціонування цих підприємств мешкає значна частина населення України. Взаємодія потен­ційно небезпечних виробництв з природним середовищем і населенням утворює особливі, небезпечні регіональні, а іноді й національні (залежно від оцінки ступеня небезпеки) струк­турно-екологічні зони, які потребують регулювання на базі чітких законодавчих актів і моніторингу.

Для подолання негативного впливу структурного чинника на екологічний стан регіонів України необхідно в промисловій політиці, а також в соціально-економічних й екологічних про­грамах розвитку територій і держави в цілому враховувати на­ступні ключові моменти. По-перше, для економіки держави характерне перевищення обсягу виробництва важких галузей промисловості, продукція яких має проміжний характер. По­друге, економічно невигідна і невиправдана енерго- і ресур-сомісткість промислового виробництва. По-третє, значно ско­рочується обсяг виробництва екологічно чистих галузей, про­дукція яких має найшвидший обіг і сприяє поповненню надхо­джень у бюджети усіх рівнів. По-четверте, недостатньо врахо­вується екологічний чинник у процесі розміщення промисло­вих підприємств і, по-п'яте, недостатнє управління промисло­вою галуззю, повільна реструктуризація промислових підпри­ємств.

У цьому зв'язку врахування структурно-економічного фак­тора в процесі здійснення природоохоронної діяльності в про­мисловості повинно базуватись на таких загальних засадах:

під час здійснення реструктуризації промислового ви­робництва регіонів орієнтуватись на відповідність на­прямів структурних зрушень необхідності збереження природи як умови існування населення;

створення цінового механізму перерозподілу ресурсів нагромадження між добувними і переробними галузями;

формування збалансованої системи природокористу­вання, яка відповідає потребам структурної трансфор­мації промислового виробництва;

відновлення попиту на продукцію вітчизняного вироб­ництва шляхом підвищення її якості, в тому числі еко-логізації;

створення багатогалузевих територіально-виробничих комплексів через випереджаючий розвиток соціально-значущих галузей з невеликим техногенним впливом на навколишнє середовище;

орієнтація на місцевий природно-ресурсний потенціал з урахуванням необхідності його збереження і віднов­лення;

прискорене запровадження природо- і енергозберігаю­чих технологій;

підвищення частки науко- та інноваційноємних галу­зей промисловості в її загальній структурі;

зменшення землемісткості промислового виробництва до рівня нормативів,

максимальне збільшення використання відходів гірни­чого виробництва і відходів збагачення.

Надзвичайно важливе значення має вирішення останньо­го, так як в структурі надходження і використання відходів прихований великий резерв ресурсів виробництва та поліпшення екологічного стану шляхом більш повного засто­сування відходів, які нині часто завдають незворотної шкоди природному середовищу регіонів.

Не менш складною є ситуація з екологізацією сільськогос­подарського виробництва і здійснення у цій галузі природоохо­ронної діяльності. Екстенсивне природокористування, харак­терне для України, осушення боліт, зарегулювання стоку рік призвели до знищення близько 70% цінних природних ком­плексів та ландшафтів держави. На відміну від розвинених країн світу сільськогосподарське освоєння території України перевищує потреби збереження природного середовища і скла­дає сьогодні майже 60%. У Німеччині, Франції, Великобританії цей показник становить менше, ніж 32%, а в Сполучених Шта­тах Америки — 15,8%. Залучення такої значної території до сільськогосподарського використання супроводжується зни­женням ефективності виробництва, точніше, є його наслідком. Зокрема, спостерігаються значні втрати продукції під час зберігання і транспортування. Але скорочення сільськогоспо­дарського освоєння території відбувається незначними темпа­ми: за останні п'ятнадцять років воно склало всього 4%.

Розрахунки показують, що на одного мешканця нашої дер­жави припадає 0,8 га сільгоспугідь, у тому числі 0,6 га ріллі, в Європі — відповідно 0,4 і 0,2 га.

Економічно необґрунтованим й екологічно шкідливим є залучення до обробітку малопродуктивних угідь, які поєдну­ють прируслові луки, пасовища та схилові землі. Антропоген­ний вплив на природне середовище постійно і невиправдано зростає, що спричиняє деградацію земель. Вміст гумусу за ос­танні 20 років зменшився з 3,5 до 3,2% і триває, що знижує ро­дючість землі, її продуктивність. Характерним явищем стала водна та вітрова ерозія земель, від яких потерпають відповідно 10,5 та 105 млн. га, що складає майже третину усіх угідь.

Важливою складовою природоохоронної діяльності у сільському господарстві є зниження агропромислової інтокси­кації, зокрема зменшення рівня забруднення земель, у тому числі сільгоспугідь цезієм-137 і стронцієм-90, якими забруд­нено 8,5 млн. га земельної площі.

Негативний вплив на довкілля чинить і нераціональна структура посівних площ, що призвело до виснаження значної частини земельної площі інтенсивними культурами. Слід до­дати, що в сучасних умовах майже 40% органічних добрив, от­риманих із тваринницьких комплексів та птахоферм, які мо­жуть і повинні використовуватись саме як добрива, перетво­рились на потужне джерело забруднення навколишнього сере­довища.

Окреме місце в комплексі проблем екологізації виробництва в Україні займає питання вдосконалення структури аграрної сфери АПК і, зокрема, оптимізація пропорцій між двома основ­ними галузями: землеробством і тваринництвом та поліпшен­ням структури останнього. Тваринницькі галузі, з огляду на ан-тропотехногенне навантаження на природне середовище, на су­часному рівні їх розвитку і технологічної організації, є еколого-дестабілізуючими, з високою природо- і ресурсомісткістю. Особ­ливо це стосується скотарства і свинарства. їх негативний вплив на довкілля виявляється у забрудненні водойм і повітря, приско­ренні деградації землі. Важливо і те, що сучасна м'ясо-молочна промисловість споживає велику кількість енергії, водних ре­сурсів та кормів. Для відгодівлі тварин використовуються зелені корми, сіно, солома, силос, а також значна частина врожаю зер­нових і зернобобових культур. Загалом тваринництво в Україні є земле-, водо- і енергомістким.

Підвалиною таких негативних явищ у галузі є причини економічного і, зокрема, структурного характеру, а саме:

зниження платоспроможного попиту сільського госпо­дарства через диспаритет цін для закупівлі техніки, паливно-мастильних матеріалів, що порушує агротехнічні строки вико­нання технологічних операцій, зменшує віддачу сільськогос­подарського виробництва;

диспеціалізація сільськогосподарських підприємств і зниження ефективності їх функціонування;

неврахування земельної ренти та інших доходів, які за своєю природою належать трудівникам сільського господарст­ва, посередниками та фінансовою системою;

зростання в структурі сільськогосподарського вироб­ництва сектора селянських і особистих підсобних господарств, продукція яких не набуває товарного характеру;

нестача фінансових і матеріальних коштів для прогре­сивної трансформації сільськогосподарського виробництва;

недостатність інвестиційних ресурсів для оновлення ос­новних, у тому числі природоохоронних, фондів сільського господарства;

зменшення державних витрат на охорону природного се­редовища, відсутність реальних передумов екологізації сіль­ськогосподарського виробництва.

Зменшення негативного структурно-економічного впливу на екологічну ситуацію у сільському господарстві передбачає :

проведення структурної політики, яка сприяє збагачен­ню сільськогосподарської галузі відповідно до її функції у на­родногосподарському комплексі України, що дозволить ви­робникам самостійно вирішувати проблеми з охорони природ­ного середовища;

економічно обґрунтовані організаційні зміни сільсько­господарського виробництва, структурне регулювання галузі, зокрема: посилення управління держави земельними ресурса­ми, наукове обґрунтування і регулювання структури посівних площ;

інституційні зміни в галузі, формування багатоукладно­го сільського господарства, створення ефективних фермерсь­ких підприємств;

зменшення розораності земель за рахунок підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва;

дотримування екологічних умов охорони земель у про­грамах розвитку регіонів (Полісся, Карпати, Поділля) і таких, що передбачається розробити;

удосконалення системи національного рахівництва, яка на сьогоднішньому етапі запроваджується в Україні, з ураху­ванням виробничого фактора землі та ренти, яку володіння нею породжує;

поліпшення фінансових механізмів з метою перероз­поділу абсолютної земельної ренти на користь власників землі;

урахування в системі управління земельними ресурсами фактора необхідності відтворення землі та реалізація цієї ви­моги через відповідні земельні фонди.

Нинішній етап розвитку продуктивних сил характери­зується тенденцією до зростання викидів речовин-забрудню-вачів у атмосферне повітря від автотранспорту. Підраховано, що у деяких містах вони становлять 65-90% загальної кількості викидів в атмосферу, зокрема у Вінниці, Житомирі, Івано-Франківську, Луцьку.

Фактором екологічної стабільності виступає і безпека транспортних систем, які пов'язують окремі елементи еко­номічної структури як всередині держави, так і за її межами. В загальній структурі експорту-імпорту послуг транспортна ча­стка у 2000р. становила відповідно — 83,7 і 22%, морських — 12,5 і 4,4%, повітряних — 6,3 і 5,7%, автомобільних — 3,6 і 3,6%, залізничних — 9,4, і 10,4%. Послуги трубопровідного транс­порту є експортними і становлять в експорті послуг 50,2%. Залізницею щорічно перевозиться велика маса вантажів, близько 85% яких складають небезпечні речовини: горючі радіоактивні, інфекційні, вибухові тощо. Аварії та катастрофи з таким вантажем можуть наносити значної шкоди здоровю населення і навколишньому середовищу. Це стосується також морського й річкового транспорту. Пов'язані з цими видами транспорту аварії та катастрофи призводять до втрати людсь­ких життів, забруднення акваторії морів, озер і рік. Особливу небезпеку становлять аварії танкерів із нафтопродуктами.

Через територію України за допомогою трубопровідного транспорту переміщається велика кількість вибухо- і пожежо-небезпечних речовин — нафти, газу, нафтопродуктів, аміаку тощо. Мережа трубопроводів становить: газопроводів — близько 17 тис. км, нафтопроводів — понад 7 і аміакопроводів — близько 1 тис. км. Особливо потерпають від аварійності магістральні газопроводи, що пов'язане з малою надійністю та низькою якістю антикорозійних покрить. Так, із 17 тис. км га­зопроводів майже 14,4 тис. мають цей недолік, внаслідок чого у 1996 р. у газовій промисловості сталося три аварії першої ка­тегорії. Одна з них трапилася через витік газу на магістрально­му газопроводі Новопсков-Аскай-Моздок поблизу Луганська, що призвело до тяжких екологічних наслідків.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарст­ва — це проблеми населених пунктів, територіальної структу­ри виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої струк­тури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах Ук­раїни. Перевантаження територій виробничими об'єктами обумовило зростання концентрації населення і неспромож­ності об'єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки і наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними і промисло­вими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очи­щення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізо­ваної каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію ка­налізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентро-вані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, на­приклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Велика кількість населених пунктів не мають централізо­ваних систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно ски­дається 4,9 млн. м3 неочищених і недостатньо очищених стічних вод. Проблему становить велика кількість осадів та мулу, які накопичуються у каналізаційних очисних спорудах і є продуктом міських та промислових стоків. Це стосується старопромислових міст із спеціалізацією на важких галузях.

Значною небезпекою вторинного забруднення природно­го середовища є відсутність оптимальних пропорцій між кон­центрацією населення і виробництв та можливостями пере­робки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяль­ності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке перероб­ляється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири та­ких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього се­редовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферно­го повітря1.

Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситу­ації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово-комунальне господарство, яке у період 1990-2000 рр. становило майже 75%.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер і впливає на природно-ресурсну

сферу.

Ускладнюється екологічна ситуація у лісовому госпо­дарстві України. Майже весь лісовий фонд знаходиться під ан­тропогенно-техногенним впливом, що призводить до втрати са­морегуляції і відновлення лісових насаджень, близько 205 тис. га яких втрачено внаслідок промислових шкідливих викидів.

1 Методологічні засади комплексного розвитку і розміщення продук­тивних сил регіонів. Данилишин Б.М., Чернюк Л.Г., Фащевський М.І. та інші. — К., 1998. — С. 52-53.

Значної шкоди завдає надмірне лісокористування, що призводить до погіршення природних комплексів, виснажен­ня лісосировинної бази, деградації рослинного покриву, втра­ти рекреаційних комплексів держави. Такі негативні зміни по­значились і на обсягах виробництва у зв'язку з тим , що скоро­тилось забезпечення багатьох галузей економіки деревиною. В цілому обсяги заготівель деревини зменшились з 14,4 млн. м3 у 1990р. до 11,3 у 2000р. У зв'язку з цим внутрішні потреби держави у деревині сьогодні задовольняються лише на 30%. Загалом ситуацію з лісовими ресурсами можна охарактеризу­вати як таку, що не відповідає екологічним вимогам. Чинники, які спричинили погіршення екологічного стану у цій життєво важливій галузі, також мають структурно-економічний харак­тер і полягають у недостатній увазі з боку держави до галузі лісового господарства, відсутності чіткої організації робіт з лісовідновлення, нестачі фінансових коштів для проведення лісовідновлення і лісорозведення, порушення екологічних нормативів у промисловому та сільськогосподарському ви­робництві, житлово-комунальній галузі, будівельній індустрії, на транспорті.

Водні ресурси характеризує потужне господарське наван­таження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоре-сурсних систем України. За розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі і скла­дає 0,61. Значно погіршується стан підземних вод, що пов'яза­не, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необґрунтованим вико­ристанням пестицидів і мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація і підвищений вміст важких ме­талів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів стічних вод.

Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еко-лого-економічний характер і можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

незбалансовану господарську діяльність;

структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою ;

незбалансованість обсягів водних ресурсів і вироб­ництва, що призводить до їх нераціонального використання;

штучну зміну режиму водних об'єктів, яка не завжди економічно доцільна;

наявність високоурбанізованих і високоіндустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої про­мисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси са-мовідновлення і самоочищення водних ресурсів;

нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

Заходами щодо вирішення цих проблем, крім зазначеного вище, повинні передбачати реформацію структури економіки кожного регіону. Чільне місце у такій реформації має займати потреба в раціональному використанні наявного природно-ре­сурсного і науково-виробничого потенціалу економічних рай­онів та областей України.

Так, у Донецькій і Луганській областях реформування пе­редбачає: структурну перебудову і техніко-технологічне переос­нащення вугільної галузі, чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості, машинобудування і енергетики, при­скорений розвиток таких наукоємних галузей, як середнє, точ­не, транспортне машинобудування і електроніка; збільшення потужностей і обсягу виробництва у легкій та харчовій промис­ловості, збалансування виробництва в галузях спеціалізації з потребами економіки в цілому; створення умов для швидкого розвитку м'ясо-молочного тваринництва. Такі зрушення по­винні здійснюватись на засадах екологізації, тобто передбачати насамкінець покращення екологічної ситуації внаслідок запро­вадження екологобезпечних і природоекономних технологій, а також попередження і ліквідації наслідків шкідливого впливу териконів, шлако- і хвостосховищ, відстойників тощо.

У Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській облас­тях головними напрямами структурного реформування по­винні бути: розвиток енергетики, вугле- і золотовидобутку, екологізація металургії, залізорудної і хімічної промисловості; подальший розвиток, реконструкція і технічне переоснащення машинобудування, особливо сільськогосподарського та космічного, вдосконалення структури АПК, формування цілісних очисних комплексів.

Напрямами структурного реформування Полтавської, Сумської та Харківської областей є: техніко-технологічне оновлення таких галузей машинобудування, як тракторне і сільськогосподарське, автомобільне, розвиток електронної та електротехнічної промисловості; розвиток на принципово новій технічній основі переробних галузей харчової промис­ловості, формування екологічного сектора економіки на базі комплексного використання корисних копалин, ресурсів лісу, вторинної сировини, розбудови очисних комплексів у басей­нах річок Дніпро та Сіверський Донець.

Для Київської, Черкаської областей та м. Києва головни­ми у структурній перебудові повинні бути: посилення соціаль­ної орієнтації, в тому числі екологізації виробництва; приско­рений розвиток легкої та харчової галузей, наукоємних галу­зей машинобудування (авіабудування, електроніки, точної ме­ханіки та оптики); формування технопарку на базі науково-виробничого потенціалу м. Києва; створення у столиці міжна­родного інфраструктурного центру; вирішення проблем еко­номічного і екологічного характеру, пов'язаних з катастрофою на ЧАЕС та нинішнім впливом цього фактора.

У Волинській, Житомирській, Рівненській, Чернігівській областях шлях вирішення структурно-екологічних проблем мо­же бути наступним: реструктуризація промислового комплексу на основі модернізації машинобудівної галузі, зокрема сільсько­господарського машинобудування, техніки з видобутку і пере­робки мінеральної сировини, яка враховувала б потреби охоро­ни навколишнього середовища, приладобудування; створення підвалин інноваційноємних галузей з виробництва споживчих товарів (електропобутових); подальший розвиток сільського і лісового господарства на основі їх науково обґрунтованої пере­орієнтації в умовах радіаційного забруднення.

У Вінницькій, Тернопільській, Хмельницькій областях ре­формування структури з урахуванням фактора екології поля­гає: в екологізації сільськогосподарського виробництва та аг­ропромислового комплексу; техніко-технологічному онов­ленні таких важливих галузей регіонального господарського комплексу і економіки в цілому як машинобудування та енер­гетика; розвитку рекреаційної індустрії; створенні еко- і техно-безпечних умов у зонах особливої уваги (Хмельницької АЕС, Кам'янець-Подільського цементного комбінату, Вінницького АО "Хімпром").

Для півдня України — Автономної Республіки Крим, Ми­колаївської, Одеської, Херсонської областей — важливе місце посідають такі заходи вирішення структурно-екологічних проблем: удосконалення структури економіки регіону в ціло­му з пріоритетним розвитком морегосподарського комплексу, індустрії туризму та відпочинку; створення екобезпечних і природоекономних виробництв; запровадження ресурсо- та водозберігаючих технологій в галузях суднобудування, легкій, харчовій промисловості; розвиток і раціональне використання біоресурсів Азово-Чорноморського басейну; поступове технічне переоснащення усіх галузей народного господарства областей.

В областях Карпатського регіону — Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій — необхідно здійсни­ти реструктуризацію промисловості на базі впровадження найновіших технологій у таких галузях машинобудування, як електронне та електротехнічне, автомобільне, сільськогоспо­дарське, а також у хімічній промисловості. Важливим є розви­ток інших галузей по виробництву товарів і сфери послуг з низьким рівнем екодиструктивного впливу: прикордонна торгівля і співробітництво, рекреаційно-туристський ком­плекс, лісове господарство, а також створення системи проти­паводкових споруд на річках.