13.1. Поняття та економічна сутність екологічної безпеки господарювання

 

Економічне зростання можна розуміти як розширення масштабів виробництва, збільшення обсягу і якості резуль­татів господарської діяльності, нарощування можливостей ви­користання людської праці. На нинішньому етапі оцінка еко­номічного зростання повинна ґрунтуватись на аналізі структу­ри економічного виробництва, виходячи з можливостей задо­волення нових суспільних потреб. Тому формування еко­логічного сектора з виробництва екологічно чистої продукції, засобів очистки відходів виробництва і захисту навколишньо­го середовища є одним з найважливіших напрямів структур­ної перебудови економіки.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку біль­шість економістів, екологів та представників інших галузей на­уки, які досліджують проблеми екології та природокористуван­ня, відійшли від думки про те, що вирішення цих проблем зна­ходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма за­лежність між ефективністю економіки та станом навколишньо­го середовища. Додамо, що така залежність існує і між структу­рою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами природокористування та екології — з другого. Визнання такого взаємозв'язку відбулося у другій половині XX ст., що пов'язане з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: вироб­ництво, розподіл, обмін, споживання.

Важливим проявом принципових змін стала поява двох нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посіда­ють визначне місце у їх загальній системі. По-перше, це відтворення природних ресурсів, по-друге, навколишнього се­редовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Ви­явлення цих чинників, безумовно, пов'язане з причинами еко­номічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяль­ності суспільства на природу спричинив появу такого негатив­ного явища як природовитратне виробництво, що призвело до знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення здоровя населення і генофонду.

Тому екологізація суспільного виробництва стає вимогою подальшого існування суспільства і важливою потребою, яка, в свою чергу, є рушійною силою прогресу, розвитку економіки та вдосконалення її структури, переходу до соціально орієнто­ваного напряму змін у суспільстві. У цьому зв'язку соціальна орієнтація суспільного розвитку полягає в тому, щоб еко-логізацію виробництва розглядати не як додаткове наванта­ження на економіку, що потребує фінансових матеріальних і трудових ресурсів, а як головну умову виживання і прогресу людства на базі розширення суспільних потреб та економічно­го зростання.

За таких умов фактор додаткового навантаження на еко­номіку не можна ігнорувати, але слід враховувати, що він ніве­люється багатьма іншими, позитивними чинниками, зокрема інформатизацією та інтелектуалізацією суспільного вироб­ництва, що загалом приведе до нового витка інтенсифікації ви­робництва. Охорона природи й екологізація економіки висту­пають вагомою складовою такої інтенсифікації, особливим на­прямом, що надає сенсу як власне інтенсифікації, так і вироб­ництву в цілому.

У зв'язку з усвідомленням важливості дії чинника екології в економічній та суміжних науках з'являються нові наукові поняття. Так, економічне відтворення змінюється на еко-номіко-екологічне, поняття національної та регіональної еко­номічної системи — на економіко-екологічні, економічних супе­речностей — на еколого-економічні. Нині фактор екології посідає перше місце і комплекс визначених понять набуває еколого-економічного змісту. На наш погляд, глибинною ос­новою більшості проблем, які концентруються у цих поняттях, є ланцюг відносин, обумовлених структурою економічного ви­робництва. У такому аспекті необхідно розглянути поняття екологізації економіки і природоохоронної діяльності, які часто ототожнюються.

Змістом терміну екологізація виробництва і господарської системи є цілеспрямований процес перетворення економічної діяльності, метою якої є зменшення загального деструктивно­го впливу виробничої діяльності, виробничого споживання елементів природи і процесу споживання товарів та послуг на навколишнє середовище. Чи не найважливішим чинником у цьому процесі виступають такі структурні перетворення, як зміна секторної, галузевої, технологічної та відтворювальної структур, удосконалення розміщення продуктивних сил. По­зитивні зміни у цих структурах полягають: по-перше, у збільшенні виробничого сектора, який є найбільш науко-, інноваційно- та інформаційноємним, і відповідно скорочення сектора, пов'язанного із споживанням великих обсягів при­родних ресурсів, значною матеріало-, енерго- і ресурсоємністю виробництва; по-друге, у вдосконаленні складу технологій, що застосовуються у виробничому процесі, переході до їх приро-доекономних видів; по-третє, у змінах відтворювальної струк­тури, одним з елементів якої виступає нагромадження основ­ного капіталу, в тому числі природоохоронного змісту, що обу­мовлює зрушення у галузевій і технологічній структурі еко­номіки; по-четверте, таке розміщення продуктивних сил, яке зменшує екодиструктивний вплив на природне середовище, зокрема спричинений техногенним та антропогенним пере­вантаженням окремих територій, а також з перевезенням по­тенційно небезпечних речовин. Це дає підстави для введення таких понять, як екологізація структури економіки та струк­турно-екологічні проблеми.

Природоохоронна діяльність є складовою екологізації економіки і полягає у пом'якшенні наслідків недосконалості існуючих структур. її головним організаційним змістом є по­будова очисних споруд для функціонуючих виробництв, тех­нологій, територіально-виробничих комплексів. Тому можна стверджувати, що природоохоронна діяльність сприяє консер­вації існуючих структур і технологічних підходів, на яких ба­зуються ці нераціональні та небезпечні для природного сере­довища структури і технології. Екологізація структури еко­номіки полягає в цілеспрямованій зміні пропорцій еко­номічного виробництва з метою зменшення його загального деструктивного впливу на природне середовище.

Здійснити екологізацію життєдіяльності не можливо без регулювання взаємодії суспільства і природного середовища. Така взаємодія відбувається переважно через процес вироб­ництва, який одночасно є процесом споживання речовини при­роди. Природне середовище і виробництво становлять цілісну еколого-економічну систему, яка виступає умовою життєдіяль­ності людей. Ця система може розглядатись на різних рівнях. Глобальний рівень охоплює світову, наднаціональну систему еколого-економічних проблем, макрорівень — проблеми еко­логії, які можна вирішити у межах держави, регіональний рівень поєднує питання взаємодії природи і суспільства на рівні окремих регіонів (областей) кожної держави або міждержавно­го регіонального характеру, локальний охоплює окремі неселені пункти або навіть їх територіальні складові.

Найбільш активним рівнем еколого-економічних систем є регіональний. Це пов'язане з тим, що регіон (економічний рай­он, область) є одночасно об'єктом управління, на цьому рівні формуються екологічні проблеми суспільства, ставляться ви­моги до екологізації виробництва і раціонального природоко­ристування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розміщен­ня продуктивних сил, підприємства-забруднювачі і підприємства-природокористувачі, які є елементами його еко­номічної структури. Крім цього, дія структурного фактора ви­являється найбільш інтенсивно у межах окремого регіону: в стані його екології, ринку праці та похідних від них — демо­графічній ситуації, здоров'ї та добробуті населення.

Структура і масштаб регіонального виробництва визнача­ють характер і обсяги забруднень, інтенсивність впливу на природне середовище. Тобто структура економіки регіону — це один з важливих факторів стану екологічної ситуації, роз­витку регіональних еколого-економічних систем. Тому для її вивчення поряд з іншими необхідно застосувати екологічний підхід, пов'язаний з гармонізацією структурних і природних факторів у вирішенні проблем розвитку регіонів.

З методологічної точки зору, визначення понять еко-логізація структури, структурно-екологічні суперечності і структурно-екологічні проблеми є закономірністю екологізації категорійного апарату у зв'язку із загальною екологізацією економічних відносин з метою більш глибокого, конкретизо­ваного пізнання єдності екологічного й економічного.

Важливою ланкою процесу залучення дії структурного чинника гармонізації еколого-економічних систем є встанов­лення залежності між галузевою структурою регіонів і мас­штабами забруднень, розробка на цій основі механізму цілес­прямованого впливу структурних зрушень на стан систем. Це потребує взаємозв'язаного прогнозування і програмування структурних перетворень і змін в екологічному стані регіонів.

Структурно-екологічні суперечності є конкретизованим видом еколого-економічних (суперечностей природокористу­вання). Еколого-економічні суперечності — це об'єктивно не­обхідне, соціально предметне, динамічне співвідношення взаємозалежних і взаємовиключаючих протилежностей, влас­тивих економічному процесу взаємодії суспільства і природно­го середовища. Конкретна еколого-економічна суперечність ха­рактеризує певний аспект соціально-економічних взаємо­зв'язків процесу природокористування і відображає взаємозв'я­зок соціальних суб'єктів природокористування в процесі відтворення продукту, людини і природи. Такі відносини суб'єк-тів складаються стосовно виробництва, розподілу, об­міну і споживання природних благ на базі відносин щодо їх при­власнення.

Вихідна еколого-економічна суперечність пов'язана з пер­винною продуктивною силою — природою і полягає у про­тиріччі між зростаючими суспільними потребами та натураль­ною формою речовини природи.

Еколого-економічні суперечності є формою взаємодії тих протилежностей, відтворення яких відбувається на рівні структури економічного базису суспільства. Вони виникають на рівні руху економічних відносин природокористування.

Розв'язання структурно-екологічних суперечностей по­винно здійснюватись цілеспрямованою дією суб'єктів госпо­дарської діяльності, яка полягає у застосуванні спеціальних за­ходів, тактичних і стратегічних прийомів. У сукупності вони становлять метод подолання структурно-екологічних супереч­ностей, що є складовою цілісного механізму їх подолання. Ме­ханізмом подолання суперечностей виступає комплекс узгод­жених у часі і просторі заходів щодо розв'язання протиріч між структурою (галузевою, регіональною, відтворювальною, тех­нологічною) економічного виробництва і навколишнім середо­вищем. Реалізація таких заходів відбувається, по-перше, через посилення одних сторін суперечності та послаблення інших, по-друге, раціонального поєднання структурно-екологічних суперечностей за допомогою певного набору інструментів.

Механізм подолання структурно-екологічних суперечнос­тей складається з двох компонентів: механізму регулювання структури економічного виробництва, який повинен впливати на структурну складову суперечності, послаблюючи її нега­тивний вплив на природне середовище, та екологічного регу­лювання, завдання якого — свідоме використання законів при­роди в процесі формування структури національного, регіонального виробництва або структурних зрушень, у тому числі у розміщенні продуктивних сил.

Екологічна рівновага тісно пов'язана з господарською діяльністю людей, яка здійснюється в екосистемах із своїми специфічними законами існування і відтворення. Порушення екологічної рівноваги відбувається в результаті нехтування або недооцінки дії їх законів, у процесі економічного, особли­во матеріального виробництва. Ризик і можливі масштаби по­рушення екологічної рівноваги збільшуються в процесі еко­номічного зростання. Проблеми екологізації переходять від старих видобувних галузей до нових, з високими техно­логіями. Так значний рівень катастрофічності притаманний ядерній енергетиці та хімічній промисловості, житлово-кому­нальному господарству, транспорту. Практика свідчить про масштабний і незворотний збиток, який наносять такі катаст­рофи природі та людині.

Сьогодні загальновизнаною в економічній науці є кон­цепція сталого, екологічно збалансованого економічного зрос­тання, яка охоплює усі сфери життєдіяльності на всіх рівнях (макроструктура, підприємства, організації, споживачі) і спря­мована на те, щоб економічна рівновага та перехід її від базово­го до вищого рівня не супроводжувалась порушенням рівнова­ги екологічної, тобто забезпечувалась еколого-економічна рівновага. Досягнення такої рівноваги можливе на шляху еко-лого-економічного розвитку суспільства, що потребує переходу до екологічної парадигми економіки. На відміну від існуючої думки про те, що економічна парадигма економіки передбачає розгляд останньої як інструмента упорядкування взаємодії лю­дини і природи, вважаємо, що економіка є ланкою, яка опосе­редковує зв'язок людини та навколишнього середовища і у цьо­му значенні, перш за все, виступає руйнівною силою по відно­шенню до природи. Тому упорядкуванню підлягають зв'язки економіки і природи через відповідну систему управління — екологічно орієнтоване управління.

Теоретичні передумови екологічно орієнтованого уп­равління економікою виходять із суті еволюції власне еко­логічних проблем. У практичній діяльності це повинно відоб­ражатись у тому, що розвиток суспільно-економічних про­цесів буде моделюватись і програмуватись з урахуванням се­редовища життєдіяльності людей з певними параметрами, які не суперечать природним процесам розвитку екосистем. Тому механізм економічного регулювання господарської діяльності повинен враховувати всю множинність чинників, які обумов­люють еколого-економічну рівновагу. З цією метою механізм подолання структурно-екологічних суперечностей певного рівня повинен узгоджуватися з екологічно орієнтованими формами регулювання економіки, оскільки структура еко­номічного виробництва є вагомим носієм екологічного імпера­тиву в системі управління.

Із структурним блоком еколого-економічних проблем пов'язане виявлення чинників шкідливого впливу й еко­логічних реципієнтів, особливо тієї частини суспільства, яка зазнає цього впливу. Встановлено, що виявлення еколого-еко-номічної конфліктної ситуації доцільно проводити за галузе­вою і територіальною структурою, що дає підстави для прий­няття управлінських рішень щодо вдосконалення структури та посилення природоохоронної діяльності.