12.3. Основні засади розвитку та розміщення соціального комплексу в регіонах України

 

У соціально-духовній сфері провідну роль відіграє належ­ний розвиток освіти. Освіта охоплює дві достатньо різні сфе­ри діяльності. Одна з них — сфера обов'язкової освіти. Регу­лювання її розвитку охоплює мережу:

дошкільних закладів;

загальноосвітніх шкіл;

дитячих будинків та закладів інтернатного типу;

середніх спеціальних закладів освіти.

Друга сфера охоплює заклади вищої освіти І — IV рівнів ак­редитації, навчання у котрих залежить від бажання осіб, що на­вчаються. Основними механізмами розвитку освіти є державна підтримка, спонсорство, розвиток по можливості платного на­вчання для окремих контингентів учнів та в окремих цільових закладах освіти (школах мистецтв, ліцеях, гімназіях тощо).

У сфері культури також застосовуються в основному ме­ханізми державного управління та регулювання розвитку й цільової підтримки. Окремі галузі культури мають достатні можливості для самозабезпеченого розвитку через застосуван­ня економічно ефективних ринкових механізмів господарю­вання. До таких відносяться, зокрема, кіноіндустрія, ко­мерційне радіомовлення та телебачення, шоу-бізнес. Однак у будь-якому випадку держава повинна опікуватися збережен­ням культурного надбання нації, розвитком некомерційного мистецтва, забезпеченням послуг закладами культури всього населення країни. До основних культурно-освітніх закладів належать:

бібліотеки;

клуби;

музеї;

кінотеатри;

парки культури та відпочинку тощо.

Головним завданням розвитку культури є зближення рівнів культурного обслуговування населення міст і сільської місцевості у всіх регіонах країни, з урахуванням територіаль­ної специфіки кожного.

Важливу роль у забезпеченні ефективного відтворення ро­бочої сили у сучасному світі відіграють охорона здоров'я, фізкультура і спорт. Основними показниками діяльності за­кладів охорони здоров'я є:

кількість лікарняних ліжок та ліжок у санаторіях;

кількість амбулаторно-поліклінічних закладів;

кількість ліжок у санаторіях;

кількість відвідувань лікарняних закладів за зміну;

забезпеченість середнім медперсоналом та лікарями.

рівень охоплення населення обов'язковими заходами охорони здоров'я (рентгенівськими обстеженнями, профілактичними щепленнями, профілактичними ог­лядами, обліком вагітних жінок тощо).

Розвиток системи охорони здоров'я у будь-якому випадку має орієнтуватись на безоплатність визначеної кількості не­обхідних медичних послуг (за життєвими показниками) для всіх верств населення при широкому розвитку системи опла­чуваних за бажанням медичних послуг для задоволення зрос­таючих потреб населення в якісних медичних послугах різно­го характеру (стоматологічних, косметичних, бальнео­логічних, масажу і т.п.). Достатньо складним в нових умовах господарювання є регулювання розвитку фізкультури і спор­ту, оскільки ліквідованими є більшість спортивних об'єктів, які належали підприємствам та відомствам. їх передано на ба­ланс місцевих органів самоврядування, котрі мають обмежені можливості фінансування масового охоплення бажаючих зай­матися спортом і фізичною культурою. У даному випадку ви­ходом з ситуації є розвиток масового спорту через часткове за­безпечення фінансування галузі за рахунок інвестицій у про­фесійний спорт. Великою є й роль спонсорства та підтримки розвитку фізкультури та спорту підприємцями й місцевими органами самоврядування.

Розвиток матеріально-побутових комерційних (торгівлі, масового харчування та побутового обслуговування) та напівкомерційних (житлово-комунальне господарство, гро­мадський транспорт та зв'язок) галузей соціального комплек­су має орієнтуватися на ринкові механізми господарювання при збереженні державного контролю над забезпеченням дер­жавних стандартів, виконанням санітарних норм тощо. Також провідною є роль громадських організацій, які виконують кон­троль за дотриманням прав споживачів при наданні їм послуг та продажу товарів. Окрему проблему являє собою створення системи належного обліку послуг, які надають підприємства житлово-комунального господарства з метою впорядкування системи їх оплати населенням. У даному випадку також важ­ливим є дотримання певних регіонально-орієнтованих реко­мендованих нормативів їх розвитку та розміщення, до яких відносяться такі основні:

забезпеченість населення житлом;

забезпеченість послугами ЖКГ, громадського транс­порту та зв'язку;

забезпеченість кількістю закладів торгівлі та їх торго­вою площею;

забезпеченість місцями в закладах харчування ресто­ранного типу;

забезпеченість послугами підприємств побутового об­слуговування;

забезпеченість послугами готельного господарства;

забезпеченість послугами туристичної галузі.

У випадках зниженої забезпеченості такими послугами, не­обхідним є застосування у даному регіоні адміністративних, економічних та інших стимулюючих механізмів для підвищен­ня рівня забезпечення населення послугами відповідних скла­дових матеріально-побутової сфери соціального комплексу.

У цілому механізм розвитку соціального комплексу обу­мовлюється двома основними завданнями. Перше з них міститься у необхідності підтримуваного розвитку соціально-духовної сфери. Другим завданням є реформування житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчуван­ня і побутового обслуговування в контексті розвитку муніци­пального та приватного секторів для створення нових робочих місць, як найбільш трудопоглинаючих галузей економіки в умовах зростання кількості безробітних, їх вивільнення з базо­вих галузей виробництва.

Для реалізації такого механізму необхідно враховувати наступні фактори формування і розвитку держави і суспільства:

географічне розташування регіону;

етно-історичний;

інституціональний (система соціальних інститутів — звичаї, традиції, менталітет, система цінностей);

релігійний;

культурний;

владно-політичний;

фінансово-економічний (фіскальні позиції, експортний потенціал).

Необхідність урахування зазначених факторів формуван­ня сучасного українського суспільства обумовлена історич­ною пам'яттю регіонів України, що обумовлюється регіональ­ною специфікою:

економіко-географічного положення щодо ресурсної бази і ринків збуту, торгових шляхів і т.п.;

кліматичних умов (кількість годин сонячного світла, обсяг середньорічних опадів, тривалість зимового періоду і т.п.);

показників якості (родючості) ґрунтів (чорноземні ґрунти, степова зона, лісостепові регіони, наявність ре­креаційних умов у регіоні і т.п.);

історичних особливостей розвитку продуктивних сил;

збереженими звичаями, звичками, дотримуваними тра­диціями, соціально-психологічними особливостям на­родонаселення регіону;

складом населення за національною і демографічною ознаками;

приналежності населення регіону до певних видів релігійних конфесій чи соціальних груп світської орієнтації;

характеристик матеріальної бази виробничого, агропро­мислового, інвестиційно-будівельного, транспортного комплексів, виробничої і соціальної інфраструктури.

Вплив факторів географічного розташування регіону, йо­го кліматичних умов, наявності історичного досвіду, що зберігся, звичаїв і традицій, від яких залежить організація су­часного суспільства, не можна недооцінювати і через існуван­ня таких натурсоціологічних напрямків соціальної науки, як біополітика і біорегіоналізм, що займаються дослідженням впливу біології й екології людини на формування гуманістич­ної орієнтації сукупного наукового знання і процеси функціонування держави.

У зв'язку з цим необхідне здійснення класифікації регіонів України за основними ознаками соціального регіоно-утворення. Так, усі регіони країни можна класифікувати (табл. 12.1):

За історичним характером територіального господар­ства:

 

з давнім досвідом господарювання в умовах поширення приватної власності, у тому числі на землю — Волинсь­ка, Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька;

старопромислові — Дніпропетровська, Донецька, Запо­різька, Луганська, Сумська;

буферні аграрно-промислові — Вінницька, Житомирсь­ка, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Чер­каська, Чернігівська;

столичні — м. Київ, Київська, Харківська області;

інфраструктурно-рекреаційні — Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська, м. Севасто­поль.

За особливостями регіонального менталітету, які відби­вають у тому числі національно-психологічні особливості лю­дини — виробника і споживача матеріальних і духовних благ, а також за вживанням населенням державної мови:

перевага україномовного населення й українського на­ціонально-психологічного менталітету (працьовитість, хазяйновитість, ощадливість, любов до праці на благо батьківщини, релігійність, дбайливе відношення до національно-культурної спадщини) — Вінницька, Во­линська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоград-ська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська і Чернівецька;




Продовження табл. 12.1

 

Київська

 

 

 

+

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

Кіровоградська

 

 

+

 

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

Луганська

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

 

+

 

+

 

Львівська

+

 

 

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

 

+

 

 

Миколаївська

 

 

 

 

+

 

+

+

 

 

 

 

 

+

 

+

 

Одеська

 

 

 

 

+

 

+

+

 

 

 

 

 

+

 

 

+

Полтавська

 

 

+

 

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

Рівненська

+

 

 

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

 

+

 

 

Сумська

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

Тернопільська

+

 

 

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

 

+

 

 

Харківська

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

 

 

 

+

 

+

 

Херсонська

 

 

 

 

+

 

+

+

 

 

 

 

 

+

 

+

 

Хмельницька

 

 

+

 

 

+

 

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

Черкаська

 

 

+

 

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

Чернівецька

+

 

 

 

 

 

+

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

Чернігівська

 

 

+

 

 

+

 

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

м. Київ

 

 

 

+

 

 

+

 

 

 

+

 

 

+

 

 

+

м. Севастополь

 

 

 

 

+

 

+

+

 

 

 

 

 

+

 

+

 

 

перевага російськомовного населення й інтер­національно-психологічного менталітету (колективізм, готовність до праці на благо суспільства, щирість, орієнтація на братні стосунки з державами СНД, національно-релігійна терпимість) — Автономна Рес­публіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізь­ка, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Хар­ківська, Херсонська, м. Київ і Севастополь;

 

За географічним розташуванням:

приморські регіони — Автономна Республіка Крим, За­порізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонсь­ка області, м. Севастополь;

гірничо-прикордонні регіони — Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька;

рівнинні регіони — Вінницька, Волинська, Житомирсь­ка, Луганська, Львівська, Ровенська, Сумська, Тер­нопільська, Харківська, Хмельницька;

придніпровські регіони — Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ.

За відношенням населення до релігії:

значна частина населення мусульманського віроспові­дання — Автономна Республіка Крим;

значна частина населення католицького і греко-като-лицького віросповідання — Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Ровенська, Тер­нопільська області;

значна частина населення православного віросповідан­ня — Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Жито­мирська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Лу­ганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ і Севасто­поль.

За відношенням населення регіону до ідеї національної державності (подібний розподіл областей України засновано на результатах соціологічного моніторингу, висвітленого у за­собах масової інформації в кінці 90-х років):

підтримка ідеї винятково національної незалежності — Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська об­ласті;

підтримка інтеграційних процесів із країнами СНД — Автономна Республіка Крим, Донецька, Дніпропет­ровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська, Херсонська області, м. Севастополь;

перевага ідей багатовекторного співробітництва — Він­ницька, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франків­ська, Київська, Кіровоградська, Одеська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ.

З запропонованої класифікації (табл. 12.1) видно, що кож­на з областей України попадає в одну з виділених груп ознак. Групування регіонів згідно наявних загальних ознак дозволяє одержати наступну класифікацію:

загалом зазначені п'ять ознак:

 

а група областей — Вінницька, Житомирська, Хмель­ницька;

а — Черкаська, Чернігівська;

а — Кіровоградська, Полтавська;

а — Волинська, Львівська;

а — Рівненська, Тернопільська;

а — Миколаївська, Херсонська;

а — Донецька, Запорізька.

Інші десять областей мають меншу кількість (чотири і менше) загальних ознак:

чотири ознаки (за винятком географічного положен­ня) — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Лу­ганська;

чотири ознаки (за винятком відношення населення до релігії) — Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька;

чотири ознаки (за винятком відношення населення регіону до ідеї національної державності) — Луганська, Сумська;

загальні ознаки: наявний історичний досвід, уживання населенням державної мови і географічне положення — Автономна Республіка Крим і Одеська область;

загальні ознаки: наявний історичний досвід і відношен­ня населення до релігії — Київська і Харківська області.

У даному випадку не ідентифікувалися міста Київ і Сева­стополь, тому що Київ має особливий статус — столиці держа­ви, а штучне інформаційне виділення м. Севастополя з Авто­номної Республіки Крим викликано державно-стратегічними міркуваннями.

На підставі виділених груп областей можна зробити вис­новок, що соціально-економічна політика, здійснювана щодо розвитку соціального комплексу, в приблизно подібних обла­стях повинна бути аналогічно близькою.